Тематична добірка - це бібліографічний посібник, який складається з сукупності документів, частин текстів, рефератів, цитат, анотацій, рисунків, схем, діаграм тощо, підібраних з певного питання.

Тематичні добірки складають при сталому споживацькому інтересі до певної проблеми, або якщо інформація розосереджена в широкому колі джерел.


РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА

(тематична добірка)

Передмова
«…тільки Московщина до сьогодні сильна та налягає чорною хмарою на Україну – нашу мову, на наш народ і наш край гірше, ніж коли-небудь налягали Польща чи татарва» (Будзиновський В.)
«Історична пам’ять – базове підгрунтя для самоідентифікації нації, для самої національної ідеї, про яку останнім часом ведеться так багато розмов та суперечок. І не тільки серед науковців. Історія, на жаль, стала ареною справжньої інформаційної війни» (М. Голомша Маємо відстоювати свою ідентичність). Протистояти ворогові може тільки та людина, яка озброєна знаннями про історію своєї держави. Ця тематична добірка нагадає про важливі події протистояння українського народу проти російської агресії, про відчайдушну боротьбу українського народу за свою незалежність. «Українські землі постійно перебували в центрі загарбницьких інтересів Москви. Будучи фактично спадкоємицею Золотої Орди, Московія (Російська імперія) одним зі своїх стратегічних перспективних напрямків завоювань вбачала аграрні українські землі. Московські правителі прагнули підкорити території, які раніше завоювала орда, для будівництва великої імперії. Саме в цьому вбачала місію «збирання земель руських». Колоніальний грабунок багатих ресурсів українських земель був життєво необхідний для розвитку Російської імперії…У Російській імперії на армію, як важливу державну структуру, покладалися не лише захисні й контролюючі функції, часто вона використовувалася для досягнення, утвердження й реалізації політичних інтересів із допомогою загрози чи реального застосування військового насилля» (Бармак М.В. Російська військова окупація Правобережної України.-С.4).
«З самого початку виходу московськихплемен на історичну сцену в Х-ХI століттях взаємовідносини між ними та Руссю не відзначалися гармонією та ідилічністю, що пояснюється багатьма причинами. Адже це були народи різного етнічного походження та культури» (Куліш А. Книга пам’яті українців). «Історія українсько-російських стосунків рясно встелена війнами, які віддзеркалюють прагнення Росії захопити українські землі…Упродовж XV-XXI ст. відбулося 12 війн, які Москва вела за володіння українськими землями… Ще на 5 війн піднімалися самі українці, щоб вибороти незалежність від Москви» (Брехуненко В. Війна за свідомість). Росі́йсько-украї́нські ві́йни - збройні конфлікти між українськими державами або національними рухами з одного боку, та російськими державами з іншого боку, що тривають, з перервами, з часів Київської Русі по теперішній час. Для української сторони більшість воєн мали за мету відстояти незалежність, для російської сторони - залишити територію України під російським контролем. Важливо знати. «Кремлівська пропаганда стверджує, що українці та росіяни - братні народи, які ніколи не воювали. А якщо й воювали, то українці завжди зазнавали поразок від Московії. Цей міф досить легко спростувати…Говорити проукраїнсько-російські війни часів Київської Русі не зовсім коректно, адже тоді ще не існувало ні України, ні Росії. Проте паростки майбутнього протистояння були помітні вже тоді.» (Мараєв В. Як у різні часи українці перемагали Москву). Саме війни як втілення постійних агресивних планів Московії/Росії заволодіти українськими землями визначали головну вісь російсько-українських стосунків.
«Проте російсько-українське протистояння має глибоке історичне коріння. Поглинення України, її матеріальних та людських ресурсів – одна з ключових передумов розгортання російського імперського проекту. Витоки сучасної російсько-української війни можна віднайти в період становлення Російської імперії та її протистояння з українською державою у формі Гетьманщини. Своєрідною відправною точкою збройного конфлікту стала Конотопська битва 1659 року, де українські війська гетьмана Виговського розбили московське військо. Важливим етапом протистояння була Полтавська битва 1709 року, перемога у якій царя Петра І забезпечила закріплення російського впливу на теренах Гетьманщини і пришвидшила процеси створення Російської імперії. Подальший процес становлення та розширення імперської Росії завжди супроводжувався війнами з Україною. Росія прагнула знищити нашу суб'єктність. Історія стосунків українського та російського народів – це літопис воєн, визвольних повстань українців і послідовної політики русифікації та асиміляції українців (В’ятрович В. Що треба знати про війну з Росією).
Дана проблематика представляє стійкий інтерес багатьох читачів. Так як публікації з цієї проблематики розосереджені у великій кількості джерел, а узагальнюючого монографічного видання нема.
Пропонується тематична добірка фрагментів текстів по даній проблематиці, які взяті з книг й періодики, що входять до фонду читального залу ЦБ імені І.Я. Франка, а також було використано електронний ресурс. Хронологічні межі даного посібника - 1991-2020рр. Представлені матеріали наводяться мовою оригіналу зі збереженням їх мовно-стилістичних особливостей. Посилання поставлені на першоджерела. Цитати згруповані в розділи. У розділах цитати із зазначенням джерел розташовані в тематичному порядку. Посібник має багатий ілюстративний матеріал. Пропонуються: перелік використаної літератури, бібліографічний перелік, який відображає всю виявлену літературу по цій темі, хронологію російсько-українських воєн. В цих переліках література розташована в алфавітному порядку. Тематична добірка «Російсько-українська війна» представляє інтерес для всіх категорій читачів.

ОБЛОГА ВИШГОРОДА (1173)

У грудневі дні 1173 року, закінчилася війна, яку умовно можна назвати «Третьою українсько-московитською»…
Андрій Боголюбський вважається основоположником майбутньої Московської держави. Відомий ще тим, що організував перше в історії Русі пограбування Києва на чолі великої армії 11 північних князів у 1169 році. Андрій Боголюбський був родом з України, але відколовся від свого народу, ненавидів Україну й Київ. Його політика полягала в тому: «Малося на меті рішуче підірвати соціальні потенції та авторитет Києва як загальноруського центру» (Брайчевський М. Конспект історії України.-С.51). «Йому хотілося щоб Суздаль був першим городом, а не Київ, а значить. Першим князем був суздальський, а не київський…хто є найбільше завзятий ворог України, української мови, українського народу? Якраз саме ті люди, що самі українці родом, але змосковщилися. Прийняли, як вони кажуть, «культуру московську», говорять тільки «по-руські», а свого нічого не знають і на все плюють (Хоткевич Г. Історія України.-с.40.) «Что же касается Андрея, то теперь он окончательно уверился в правильности принятого решения воевать с Ростиславичами и вновь отправил к ним своего мечника Михна. То, что он передал братьям, в буквальном смысле слова шокировало князей: «Ты же Рюриче пойди вь Смолнъскь кь брату во свою отцину; а Давыдовы рци: а ты пойди вь Берладь, а в Русъкой земли не велю ти быти; а Мьстиславу молви: в тобе стоить все, а не велю ти в Руской земле быти» (Ипатьевская летопись).
«Как видим, Андрей Юрьевич лихо определил, куда и кому из князей идти, а также назначил главного стрелочника. Это был неприкрытый диктат, который, кроме ненависти, ничего не мог вызвать в ответ. Боголюбский своей волей не только лишал Мстислава Ростиславича удела, но и изгонял его из пределов Русской земли.»(4. Вышгородская конфузия (1173 год). «Андрій зібрав у похід на Київ 50-тисячне військо у складі суздальців, рязанців та інших. Це одне з найбільших військ, про яке згадується у наших літописах. Суздальці обложили Мстислава Ростиславича Хороброго у Вишгороді. Руське військо дев’ять тижнів на мурах і біля міста вело бої із суздальськими агресорами… Тож, спроби суздальських князів встановити контроль над Руссю та підконтрольними їй Новгородом і Смоленськом провалилися. Київ залишився головним центром всіх земель, які входили до складу Київської держави протягом 10-12 ст., потужним політичним, економічним і релігійним центром. Натомість під ударами князів київської династії Володимиро-Суздальське князівство розпалося. …» (Палій О. У ці дні 1173 року предки нинішніх українців розгромили предків московитів під Вишгородом).
«Два місяці, цілих два місяці. Гриз Андрій стіни Вишгорода, але вдіяти так-таки нічого і не міг. І таки прийшлося йому, як князі-спільники від нього відступилися. Тікати собі на північ. Незабаром згинув він і вбили його свої ж люди» (Хоткевич Г. Історія України.-с.42-43.). Київський літопис повідомляв про битву під Вишгородом так: «І, це побачивши, [противники] убоялися, кажучи: «Тепер вони на нас усі зберуться з галичанами і з чорними клобуками». І прийшли в замішання війська їх, і, не дождавши світу, в сум’ятті великому, не маючи змоги удержатись, побігли вони через Дніпро, і багато з воїв їхніх потопилося. І так вернулась уся сила Андрія [Юрійовича], князя суздальського, а зібрав він був усі землі, і множеству воїв не було числа. Прийшли бо вони зарозумілими, а смиренними одійшли у доми свої.» .
А очолив цю битву Мстислав Хоробрий. «Серед безлічі Героїв України, є такі про яких ми, українці, майже не згадуємо, а то й зовсім не знаємо про їхнє існування, хоча їхній вклад в історію нашої державності є значним» (Мстислав Хоробрий – князь, який дав відсіч московитам). «…нарешті найшовся мужній і добрий князь Мстислав, то й половців приборкав, і погрозив усяким іншим ворохобникам - і щось почало заноситися на спокій в Україні (в ті часи починає вже наш край називатися й Україною, рядом із старою назвою Русь), на далекій півночі ріс і ріс ворог не тільки Мстиславу, а і всьому українському народові» (Хоткевич Г. Історія України.-с.39-40.). Літописець так підвів підсумки цього протистояння: «Мьстислав же много пота утеръ с дружиною своею, и не мало мужъства показа с мужьми своими» (Ипатьевская летопись). Цей князь був суперпопулярним в Україні з ХХІІ по ХVIII століття. «Зараз Церква визнає святими лише чотирьох київських князів: Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Ольгу Святу та Мстислава Хороброго.Діяльність останнього 200 років замовчувалася, хоча він був канонізований ще в сиву давнину. Ніхто з пересічних громадян нічого не чув про Мстислава Хороброго лише тому, що він розбив перший наступ на Київ предків московитів» (Палій О. Чому ніхто не знає про князя, котрий розбив перший наступ на Київ московитів?). Грандіозний похід Андрія завершився провалом, що фактично означало втрату ним влади і впливу на Південній Русі. За що поплатився життям. «Тож цілком можливо, що сучасна агресія Росії проти України стане каталізатором внутрішніх процесів у РФ.»,-вважає В. Мараєв.

БИТВА ПІД ОРШЕЮ

Після того, як Київська Русь зникла на мапі, майже всі українські землі відійшли до Великого князівства Литовського. Оршанська битва була частиною довгої серії московсько-литовських війн, що проводилися московськими правителями, що прагнули зібрати під своєю владою всі землі колишньої Київської Русі. На початку XVI століття Московська держава почала зазіхати на землі Білорусі і України. Тоді наша країна називалася Велике Князівство Литовське. На захист країни було зібрано військо, до складу якого входили литовці, білоруси, українці, серби, кримські татари, поляки, угорці та німці. «Один із прикладів переможних битв, в яких українське військо й український дух долали чисельно переважаючого ворога, - битва під Оршею…»(Чорна С. «Князь Костянтин Острозький на московському фронті…»). 8 вересня 1514 року 15-тисячне військо під командуванням князя Костянтина Івановича Острозького, на той час Гетьмана Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського і Королівства Польського розгромило московське військо на чолі з воєводою Іваном Челядніним. Цвіт армії московського царя, незважаючи на його значну чисельну перевагу, був знищений. «Перемога під Оршею мала великий міжнародний резонанс і зробила Костянтина Острозького відомим у всій Європі» (Чорна С. «Князь Костянтин Острозький на московському фронті…»)/ «Князь Острожский является величественной личностью не только для Украины, но и для всей Восточной Европы», - переконаний ректор Острозької академії Ігор Пасічник. «Князь Костянтин Іванович користувався у своїх одноплемінників заслуженою славою і, звичайно, - пошаною. Це вже московщина відбила в українців пам’ять і змусила поклонятися своїм вигаданим ідолам…» (Білінський В. Україна-Русь. Українська звитяга.Кн.3-я.-С.176.).
Про битву під Оршею розповідалося у чотирьох брошурах, які були видані латинською та німецькою мовами. У київському літописі написано: "Того ж року бій був Костянтина Івановича Острозького з Москвою під Оршею, за Дніпром на Кропивні річці. І побив князь Москву". (Битва під Оршею: як українці, литовці та поляки знищили ...). За своїми масштабами та результатами ця битва перевершує всі відомі битви ХVI ст. Було захоплено величезний полон. «Що цікаво: Василий III заявил, что для него все московские ратники, сдавшиеся в плен – мертвецы…Те ж саме заявляв так званий спадкоємець «русской славы» - російський генералісімус Йосиф Сталін, бездарно втрачаючи мільони людей на полях страшної війни 1941-1945 років через 430 літ… Католицькі Литва і Польща зрозуміли значення православної України-Русі в протистоянні з татаро-фінською новонародженою Московією» (Білінський В. Україна-Русь. Кн.2-га.-С.298-299). Розбивши московську кінноту, коаліція союзників на кілька десятиліть зупинила експансію Московської держави на захід. «Оршанська битва (Оршська) забезпечила майже 40-річний період миру на східному фронті, що знаменував собою значний культурний розквіт на українських землях.». (День в історії – поразка московської армії у битві під Оршею). «…небезпека вторгнення вглиб Литви та подальших територіальних втрат на користь Московської держави була ліквідована» (Поле битви -Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів»).
Важливість перемоги під Оршею полягає у тому, що білоруси, українці, литовці через 500 років зберегли свою націю і мають національну державу. «Звичайно, з висоти сьогоднішнього часу, ми можемо заявляти, що то була цивілізаційна перемога «Європи» над «Азією». Та слід добре пам’ятати, що в ті роки сама Москва була суто татарським містом.» (Білінський В. Україна-Русь. Кн.3-я.-С.181.). За радянських часів події 1514 року за Оршею навіть не згадувалися в підручниках, оскільки не стикувалися з пропагандистською ідеєю єднання слов'янських народів навколо Москви. «Невідомий учасник битви, учень художника Лукаса Кранаха Старшого створив масштабне полотно «Битва під Оршею», яке стало однієї з найкращих батальних картин доби Відродження» (С. Чорна «Князь Костянтин Острозький на московському фронті…»).

ОБЛОГА МОСКВИ

В епоху Смутного часу налякані селянсько-козацькими бунтами московські бояри закликали поляків. За договором від 4 лютого 1610 року, укладеним під Смоленськом між королем Сигізмундом III та московитським посольством, королевич Владислав IV, після прийняття православ'я, повинен був зайняти московський престол. Після скинення Василя Шуйського влітку 1610 року московський уряд визнав Владислава царем та навіть приступив до карбування монет від імені «Владислава Жігімонтовіча». У жовтні 1612 року в Москві було скинуто боярський уряд королевича Владислава. 21 лютого 1613 року Земським Собором московським царем був обраний Михайло Романов. При цьому Владислав не відмовився від своїх прав на московський престол. «Навесні 1618 року коронне військо Речі Посполитої на чолі з королевичем Владиславом підійшло до Вязьми і розкинуло табір, очікуючи підкріплення. Однак сподівання на (польську.-В.Б.) допомогу виявилися марними». (Білінський В. Україна-Рус.- Кн.3. С.193). Аби врятувати королевича і виправити ситуацію, польський уряд звернувся по допомогу до Війська Запорізького. «Він [Сагайдачний] розумів, що опинившись між трьох потужних сил, у так званому "трикутнику смерті": між Османською імперією, Річчю Посполитою та Московським царством, союзника потрібно шукати де завгодно, тільки не в Москві.
Петро Сагайдачний підтримав Річ Посполиту і став союзником польського королевича Владислава, який хотів отримати корону московського царя Михайла Романова.»
("Ледь не спалив": як гетьман України Сагайдачний мало не стер Москву з мапи світу).
1609-1618 - українське козацтво взяло участь у черговій польсько-російській війні. Це була не перша участь у війнах проти Москви, але найбільш вирішальна. Восени 1618 року – до Москви підійшло Військо Запорізьке на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним.Це був геніальний полководець й політик. «В современном украинском обществе, наоборот, почитали Сагайдачного как глубокого политика, сумевшего привести козаччину на службу общенародным интересам и создать из козацкого войска опору национальной украинской жизни» (Грушевський М. «Иллюстрированная история Украины» с.259). Наміри Сагайдачного щодо Москви були дуже рішучими і підтвердженням цього є його лист королевичу Владиславу, який було надіслано після 24 вересня. У листі гетьман пише: «Аби Пан Бог всемогутній у досягненні задуму цього до удостоєння призначеного вашій королевичевій милості царства щастив і благословив, а той народ впертий під ноги маєстату свого підбити сприяв». Перш ніж підійти до Москви, «Сагайдачний протягом кількох місяців перейшов всю Московщину парадним маршем.Але він не просто йшов по прямій лінії, він йшов від міста до міста. І був такий прецедент, який був, можливо, першим елементом прихованої гібридної війни»,- вважає історик В. Сергійчук («400 років тому гетьман Петро Сагайдачний здійснив успішний похід…»).
«Коли козаки підійшли до острога, щоб його штурмувати, на зустріч вийшла хресна хода. Священики московської церкви з хоругвами пішли з хресною ходою назустріч війську. Були заклики такого характеру, що ми православні, єдині, готові видати усі дари, які везуть до Туреччини, тільки не беріть острог. І тут Сагайдачний погодився на те, що немає сенсу брати острог, щоб постраждало православне населення. Він відбувся тим, що забрав послів і те, що вони везли, припинив штурм і пішов далі до Москви. Усе те, що ми чуємо про «єдиний народ», закладалося під Єльцем у тій хресній ході»,- стверджує В. Сергійчук .(«400 років тому гетьман Петро Сагайдачний здійснив успішний похід…).
Попри всі спроби зупинити Сагайдачного, не дати йому з’єднатися з військом королевича Владислава, не увінчалися успіхом, все ж таки козаки дійшли, з’єдналися з Владиславом, взяли Москву в облогу. Була досягнута домовленість про день і час штурму Москви, але в польському таборі знайшлися перебіжчики і попередили захисників Москви про підготовку до штурму. «1 жовтня (за старим стилем) в ніч перед Святом Покрови Пресвятої Богородиці почався штурм Москви. Козаки вже виламали Острожі ворота і почали дубовими колодами вибивати Арбатські (ворота), як раптом Сагайдачний наказав припинити облогу і відступити…» (Білінський В. Україна-Рус.-кн.3. С.194). «…всім було зрозуміло, що до перемоги залишилися лічені хвилини. Аж раптом Петро Сагайдачний звелів припинити бій і відступити від воріт.» (Військове мистецтво і тактика гетьмана Петра Сагайдачного). «Маючи змогу спалити та зрівняти Москву із землею, український гетьман Сагайдачний у 1618 році не вчинив того» (Білінський В. Україна-Рус.-кн.3. С.194). Тоді Москва могла зникнути з мапи світу. «Сагайдачний відкрито виступав за оволодіння Москвою. Я думаю, вони тоді б змогли взяти Москву навіть узимку, але потрібно було докласти надзусилля. Однако поляки цього не захотіли", – розповів історик О. Палій. «На думку істориків, усе було набагато прозаїчнішим. Серед польського командування виникли певні непорозуміння щодо штурму. А потім вони від нього взагалі відмовилися, бо закінчувався річний термін, наданий сеймом на війну з Московією. Адже в речі Посполитій, на відміну від Московії, головні державні справи вирішував сейм, і його рішення важило більше, ніж воля короля» (Наумова Н.О. Петро Сагайдачний -С.59).
Існують різні версії чому він так зробив. «Так, козаки підтримували цю війну проти Росії. Вони справді з поляками взяли в облогу Москву. Але реальність у тому, що їм просто не пощастило з погодою і не вистачило сил для того, щоб завершити цю облогу. Вони півроку були в поході, всі запаси були вичерпані, а зимою взяти Москву було б дуже важко. Тут з Покровою ніяк не пов'язано. Це все фантазії, які "російські експерти" в ХІХ столітті видумали. Так і народилася байка про братні народи, про братів-українців, що ми всі православні і тому ми "один народ". І що навіть гетьман Сагайдачний не пішов проти "своїх», – наголосив історик Олексій Сокирко. Надалі московські попи не раз використовували маніпуляцію про "братський народ і єдину церкву".
Історик В. Білінський висуває свою версію: «На заваді остаточного знищення (1618 рік) Москви стала Православна московська церква та особисто патріарх Єрусалимський Феофан III. Він очолив хресний хід московитів до українського гетьмана Сагайдачного з проханням припинити штурм Москви та сісти за стіл переговорів, благаючи залишити існувати єдине на той час «Православне царство»(Білінський В. Україна-Рус.-кн.3. С.195). «Іти проти волі Патріарха, який перед тим відновив Київську Православну митрополію, гетьман Петро Сагайдачний не міг» (Білінський В. Україна-Рус.-кн.3. С.197). Існує інша версія, ймовірно, Сагайдачний «… не бажав посилення Польщі за рахунок Москви і, навпаки, Московської держави за рахунок Польщі. Гетьмана Сагайдачного влаштовувала ситуація, коли ці два монстри будуть знесилені в боротьбі один з одним, тому в ніч з 11 на 12 жовтня 1618 він не дозволив козакам узяти штурмом Москву.» (Військове мистецтво і тактика гетьмана Петра Сагайдачного).
«Сагайдачний наполягав на тому, аби штурмувати місто, але поляки погодилися на переговори, перші з яких відбулися 31 жовтня. Протягом листопада відбувалися безуспішні атаки столиці, а козаки продовжували спустошувати навколишні краї, послаблюючи економічну ресурсну базу ворога. На початку грудня Сагайдачний провів успішний рейд і захопив Калугу, що особливо вразило царя.» (Дзісяк Я. Москва в облозі козаків). Полякам було досить показати свою силу і домовитись про мир на своїх умовах. «Сагайдачный настаивал на продолжении войны с Москвой, но нечего было делать: война была прервана» (Грушевський М. «Иллюстрированная история Украины» С.261). Але це не зупинило полководця. Сагайдачний продовжував розоряти міста. Тим самим підривав економічно Московію. Цар здався на милість переможців після захвату стратегічно важливого міста Калуги. Рейд Конашевича-Сагайдачного до Калуги став шоком для московської влади. Оцінюючи ці події, Ян III Собеський вказував, що саме через цей рейд московитів охопив жах і що запорожці «якнайшвидше схилили їхніх комісарів до переговорів». Коли пала Калуга під натиском українського війська, Москва погодилась на дуже невигідну угоду з польським королем. Московія була змушена укласти перемир’я, відоме як Деулинське. Росія вважає це своєю «перемогою», але яка це перемога, коли вона вимушена була позбутися 29 міст і значної частини своєї території. «Польща отримала білоруські й українські землі, які до того були захоплені Москвою: Смоленську, Чернігівську, Новгород-Сіверську – загалом 29 міст, а король офіційно зберіг за собою право претендувати на московський трон.» (Дзісяк Я. Москва в облозі козаків).
Сагайдачний поставив Москву на коліна і забезпечив Україну від нападів московських орд на довгі роки. Мабуть досі Росія підіймається з колін і тому замовчує ганебну свою поразку.
«Похід виявився вдалим для козаків. Сагайдачний розумів ситуацію, добре орієнтувався в тогочасній політиці, і намагався надати козацтву можливості військового зростання і вдосконалення. Демонстрація сили в Московському царстві і під час облоги самої Москви була більш, ніж переконливим аргументом для Польщі.» (Військове мистецтво і тактика гетьмана Петра Сагайдачного). «Там [на Московщині] він здобув чимало фортець і міст, нагнав страху на всю Московщину, вдарив на Москву, врятував Владислава й поміг йому почесно замирятись з Московщиною» (Наш Г. Історія українського народу С.94.). Та на нього чекала невдячність поляків.«Вітчизняні історики наголошують, що саме рейд козаків Сагайдачного закріпив перемогу Речі Посполитої у тій війні. До неї відійшли Чернігівщина та Сіверщина – землі, які в подальшому були українськими… Окрім того, московський похід Сагайдачного сформував у королевича Владислава прихильне ставлення до українських козаків… Власне, він завершив те, що започаткував Сагайдачний.» (Наумова Н.О. Петро Сагайдачний -С.59).

БИТВА ПІД КОНОТОПОМ

«Конотопская победа — героическая страница отечественной истории, которая и сейчас вызывает неадекватную реакцию антиукраинских сил. Не особо обращают внимание на эти героические события и представители либерального лагеря, которым значительно комфортнее пропагандировать трагедии, страдания и поражения, забывая о героике и военной победе украинского народа.» (Дутчак В. 361 год от победной битвы под Конотопом).
Коното́пська би́тва або Сосні́вська би́тва (28 червня (8 липня) - 1659 року) - битва між військами гетьмана Івана Виговського та Кримського ханату з одного боку і московським військом з іншого біля міста Конотопа сучасної Сумської області. Ця найкровопролитніша битва в історії України XVII ст. - один із ключових епізодів московсько-української війни (1658—1659) років.».
Нарешті на мапі Європи з’явилася молода незалежна українська держава Гетьма́нщина або Ві́йсько Запоро́зьке, яка з 1654р. перебувала під протекторатом московського царя. Московщина завжди бачила українськи землі як невід’ємні складові своєї держави. На той час Москва була не в змозі встановити контроль над Гетьманщиною, але прагнула як найшвидше ліквідувати самостійність Української держави. Саме тоді гетьманом України був «Сподвижник Богдана Хмельницького, який володів гетьманською булавою лише два роки (1657-1659), але зумів утвердити державний суверенітет України» (Реєнт О.П. Усі гетьмани України.-С.96). Московські холуї унеможливили спроби Виговського створити міцну Українську державу незалежну й соборну. «Прагнучи послабити владу гетьмана, Москва спровокувала опозицію проти Виговського…» (Качкан В.А. Історія України.-С.155). Йшла запекла громадянська війна в Гетьманщині, названа Руїною. Цим вирішила скористатися Московщина. «Контроль над внутрішньополітичною ситуацією в Гетьманщині, якого постійно прагнула Москва, відтепер мав забезпечуватися російськими залогами в Києві, …таким чином, гетьманат втрачав ознаки політичної автономії, перетворюючись на автономію адміністративну» (Поле битви – Україна.-С.236). «Фірмовий стиль козацької дипломатії – одночасно співпрацювати з Москвою і Варшавою, щоб насправді не належати ані Москві, ані Варшаві…» (Поле битви – Україна.-С.259). По версії М. Брайчевського Виговський І. «У своїй політиці орієнтувався на Москву і здобув навіть «славу» московського агента. А втім, намагання царату обмежити українську автономію, звісно, не могли подобатися і новому гетьману та його оточенню»…Саме тоді Виговський спробував виступити проти російського протекторату» (Брайчевський М. Конспект історії України.-С.91). «Перемови Москви з Пушкарем показали Виговському, що Москві вірити не можна: вона радніша завжди крутити й баламутити на Вкраїні, аби тільки собі з того користь мати. Виговський рішив розквитатися з Москвою раз на завше…й оповістив Москві війну» (Наш Г. Історія українського народу.-С.129.). Іван Виговський почав здійснювати антимосковську політику.
«Московський уряд і надалі втручався у внутрішні справи Гетьманщини, не дотримувався Переяславських статей 1654-го, зазіхав на землі південно-східної Білорусі, завойованих Військом Запорізьким. Восени 1658-го, після того як гетьман Іван Виговський уклав із поляками Гадяцький договір (передбачалося, що Україна отримає рівноправне місце у Великому князівстві Руському поряд із Польщею та Литвою), Московія перейшла до збройного вторгнення» («1659 - битва під Конотопом»).
«Конотопська битва докорінно змінила хід українсько-московської війни, розв’язаної Москвою в 1658 р. з кінцевою метою ліквідувати молоду Українську державу й розчинити українські землі у своєму політичному тілі» (Бульвінський А. Конотопська битва 1659 року.-С.3). «Чтобы окончательно взять под контроль Украину московитам нужно было: расколоть украинское общество, ввести московские гарнизоны в украинские города, взять под контроль украинскую православную церковь, положить конец самостоятельной политике украинского правительства и получить возможности контролировать кадровую политику казацкого государства…Чтобы «заставить к миру» непокорных украинцев, царь направил в Украину войска, фальшиво прикрываясь лозунгом «защиты православных от поляков и татар». Одновременно московские эмиссары начали подстрекать против гетмана запорожцев и амбициозных и недалеких представителей казацкой старшины» (Дутчак В. 361 год от победной битвы под Конотопом).
«Перед козацькою старшиною в цій ситуації стояли скромніші завдання: не дати Московії розпочати процес уярмлення Гетьманщини; відстояти право проводити самостійну, незалежну зовнішню і внутрішню політику…» (Бульвінський А. Конотопська битва 1659 року.-С.6).
«Завдяки своєму розташуванню Конотоп був стратегічно важливим містом, ключем до всього українського прикордоння в районі Путівля. Саме в Конотопі стояв найбоєздатніший на Лівобережжі підрозділ гетьманських військ. Узявши Конотоп, О. Трубецькой фактично ставав би господарем усієї центральної частини українсько-російського прикордоння» (Бульвінський А. Конотопська битва 1659 року.-С.17). «Обложені в Конотопі козаки відмовилися здати місто, також покаятися й визнати підданство цареві…Жорстокий штурм тривав 5.5 годин. Московитам удалося в багатьох місцях зійти на стіни міста із прапорами та барабанами і спалити вежу, проте козаки чинили запеклий опір і зігнали нападників зі стін. Після цього О. Трубецькой віддав наказ про відступ» (Бульвінський А. Конотопська битва 1659 року.-С.21-22). Полковник Г. Гуляницький 70 діб боронив Конотопську фортецю. «Після невдалого штурму Конотопа московьке командування вирішує поширити військові дії та силовий тиск на інші райони Лівобережжя…{місто] Борзну штурмом взяли й висікли та випалили…жінки, діти й родичі козацької старшини були відправлені в Путівль. Таким чином. Вперше в історії українсько-московських відносин було застосовано виселення українців з їхніх рідних домівок як засіб залякування й тиску на населення з метою примусити його коритися московській владі». (Бульвінський А. Конотопська битва 1659 року.-С.24-25). «Вранці 9 липня козаки атакували табір Пожарського, після чого імітували відступ. А коли ворог полишив табір і опинився у вузькому яру, із засідки нанесли потужний удар загони кримських татар. Московське військо було оточене і майже все знищене протягом дня. Вважається, що в Конотопській битві загинуло до 30 тисяч московітів, ще 15 тисяч потрапили в полон (у тому числі сам Пожарський і десятки знатних воєвод). Спостерігаючи такий погром, Трубецькой спішно зняв облогу Конотопа і ввечері почав відступ. Козаки й татари переслідували втікачів аж до московського кордону, Трубецькой дивом уник полону, хоча й отримав два поранення. Були втрачені артилерія, скарбниця, обоз, бойові знамена.» («1659 - битва під Конотопом»). «У Конотопській битві, маючи під своєю орудою набагато менше військо, І. Виговський вміло використав стратегію і тактику ведення бою з чисельно більшими силами ворога, яку також розробив Б. Хмельницький» (О.В. Фірсов Порівняльний аналіз військово-політичної діяльності гетьманів Б. Хмельницького та І. Виговського). «Виговський з ханом перейшли українсько-московський кордон і розпочали наступ на Москву» (Білінський Україна-Русь.-кн.3.-С.293.). «Москалі не знали, яка у Виговського сила і коли на стрічу йому з-під Конотопа вислано військо, так воно очутилося між двома вогнями, між Татарами і Виговським. Настала катастрофа, якої ніхто не сподівався. Москалі потерпіли погром, якого дотепер ніколи не зазнали…Виговський розбив Москалів у прах, 30000 московського війська лягло трупом, воєвода князь Пожарський попав у неволю…Трубецький із останнім військом мусив тікати до Путівля, - Виговський гнав його вже до самої границі України» (Аркас М. Історія України-Русі.-С.232-233). В тилу у Виговського вибухнуло повстання, це змусило гетьмана припинити наступ на Москву. «Пользуясь раздорами среди украинцев, Россия идет в наступление. 70 дней 4 тысячи казаков обороняют город Конотоп.Это дало время гетману Ивану Выговскому собрать войско, созвать союзников поляков и крымских татар, и 27 июня казаки пошли в наступление. Уже через два дня 30 тысяч отборного московского войска казаки заманили в ловушку. Все командование агрессора было казнено, остальное царское войско три дня гонят прочь из Украины в сторону Москвы…» (История победы в Конотопской битве: как разбитое царское войско три дня гнали прочь из Украины в сторону Москвы).
«Конотопська битва мала надзвичайно широкий резонанс у Європі. В Москві звістка викликала велику тривогу, адже після «смутних часів» ще ніхто так не загрожував ій» (Реєнт О.П. Усі гетьмани України). «З тої поразки міг утекти… хіба той, хто мав крилаті коні»,-так прокоментував перспективи порятунку царських ратників український літописець Самійло Величко. «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська, – із сумом констатував російський історик Сергій Соловйов. В жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву… Після здобуття стількох міст, після взяття литовської столиці, Москва затремтіла за свою власну безпеку; у серпні з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль. Скористатися перемогою під Конотопом не вдалося через несприятливе внутрішньополітичне становище та нові повстання промосковських сил у тилу» («1659 - битва під Конотопом»).
«Звістка про розгром царського війська під Конотопом та очікувані масові напади татар на московські міста стала повною несподіванкою для Москви…Охоплені панікою. Мешканці втікали за 100-150 верст від Москви…Московська держава одразу почала готуватися до оборонних дій на власній території…Паралельно з військовими заходами Москва прагнула відновити й певну психологічну рівновагу населення та повернути йому віру в непереможність нібито «святої» справи – завоювання для царя нових земель» (Бульвінський А. Конотопська битва 1659 року.-С.53-54). «Для молодої козацької держави битва під Конотопом стала першим масштабним зіткненням із грізною армією колишнього союзника і протектора - Московської держави» (Поле битви – Україна.-С.261).
Конотопська битва залишалася довгий час ледве не забороненою темою в російській та особливо радянській історіографії. Протягом століть інформація про неї замовчувалася, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією». Останнім часом події Конотопської битви також ідеалізуються і в деяких українських колах. Попри великі сподівання та героїзм козаків, особливо загону Григорія Гуляницького, Конотопська битва залишається змарнованим шансом і чи не найхарактернішим прикладом виграної битви та програної війни. Утім, попри доволі трагічний фінал війни, Конотопська битва мала також велике позитивне значення. М. Нестеренко виділяє щонайменше «п'ять позитивних значень цієї битви:
- по-перше, Конотопська битва в самому зародку знищила ідею «багатосотлітнього прагнення українського народу об'єднатися з російськими братами».
- по-друге, в Конотопській битві Україна відстояла своє право на власний національний шлях.
- по-третє, в Конотопській битві українці зруйнували російський міф про те, що «в історії росіяни ніколи не воювали з українцями».
- по-четверте, Конотопська битва зруйнувала міф про природний анархізм українців, їх нездатності до власного державного будівництва.
- по-п'яте, Конотопська битва засвідчила цивілізаційний вибір України - на Захід.» (Конотопская битва — Википедия).
А ще «Конотопська битва наочно підтвердила правильність сформульованої ще Б. Хмельницьким концепції про стратегічну важливість союзу із Кримом для становлення Української держави» (Бульвінський А. Конотопська битва 1659 року.-С.59). «Але внаслідок внутрішніх чвар українці не закріпили перемогу» (Куліш А. Книга пам’яти українців.-С.15.). Через перемогу під Конотопом «Вся Україна опинилася в руках Виговського. Та тут він помилився: не вигнав зразу всіх залог московських з міст України» (Наш Г. Історія українського народу-С.130.). «Битву під Конотопом варто пам’ятати. «Битва під Конотопом 28 червня (8липня) 1659 року належить до грона найвизначніших перемог української зброї. Завдяки військовому хисту гетьмана Івана Виговського козацьке військо разом із союзниками – татарами й нечисельним польським загоном – вщент розгромило московське військо князя Олексія Трубецького.Поразка змусила припинити наступальні дії проти Української козацької держави – Гетьманщини – й думати про оборону власних земель…через внутрішньо українськи причини Гетьманщина не змогла належно скористатися зі своєї блискучої військової перемоги. Розбрат в козацькому середовищі, уміло підсичуваний тією ж Москвою, потягнув за собою відсторонення Івана Виговського від гетьманства. А потім і трагічну Руїну, під час якої, як писав літописець, «Україна сама себе завоювала»(Бульвінський А. Конотопська битва 1659 року.-С.3-4).

ПОЛТАВСЬКА БИТВА

Полтавська битва 27 червня 1709 р. — одна з центральних подій Великої Північної війни 1700-1721 рр., котра вирішальним чином позначилася на її результатах, а відтак і долях усіх країн-учасниць. Події під Полтавою, здавалося б, загальновідомі й зрозумілі, стали своєрідним вододілом в історії Козацької України. Полта́вська би́тва — битва між союзними військами Карла XII, гетьмана Івана Мазепи та Костя Гордієнка з одного боку, й московською армією Петра I з іншого. Відбулася 27 червня (8 липня) 1709 Петро I року поблизу Полтави. «Москва відновила довголітню боротьбу зі Шведською Короною за вихід до Балтійського моря. Однак молодий та амбітний шведський король Карл ХІІ не лише відбив агресію Північного союзу на чолі з не менш амбіційним московським царем Петром І, а й перейшов у потужний наступ на його позиції в Північній та Східній Європі.»(Чухліб Т. Полтава. Український рахунок) «Уклавши в серпні 1700 р. мир з Туреччиною, московський цар Петро І та його союзники – Польща, Данія і Саксонія — оголосили Швеції війну, щоб захопити стратегічні шведські території на узбережжі Балтійського моря.» (Бондаренко О. 8 липня 1709 року відбулася Полтавська битва). «Улітку 1709 р. майбутнє Європи великою мірою залежало від того, як завершиться протистояння Росії та Швеції, епіцентр якого перемістився на південь Гетьманату, під Полтаву…Невелика Полтавська фортеця була на перетині важливих стратегічних шляхів…»(Горобець В. Князі і гетьмани усієї Русі.С.295.)
Іван Степанович Мазепа полишається однією з найсуперечливіших постатей нашої історії. «Мазепа, як історична постать, у багатьох відношеннях становить визначний, такий, що вирізняється на загальному тлі свого часу і того суспільства, в якому він виховався і діяв політично.»(Костомаров М. Галерея портретів.-С.246). «Такий європеєць із відблиском ренесансності, державний муж стояв із 1687-го до 1709 року біля керма Української Гетьманської держави, автономію й самостійність якої московський царизм поступово знищував.»(Усі гетьмани України.-С.295).«Період його [Мазепа] правління характеризувався відродженням гетьманської України, розвитком культури, піднесенням соціального та релігійного життя» (Главацький М.В. Іван Мазепа.-С.3). «Ідею зробити Україну самостійною, незалежною від будь-яких впливів країною Іван Мазепа успадкував від Богдана Хмельницького» » (Главацький М.В. Іван Мазепа.-С.70). «Слід зазначити, що Мазепа, його попередники та сподвижники намагалися будувати відносини української держави з царським урядом на принципах рівноправності, самостійності, відмови від гніту Москви, визнання Української держави» (Главацький М.В. Іван Мазепа.-С.С.105). «І.Мазепа однозначно виглядає правителем, який поклав життя на вівтар відновлення суверенітету Гетьманщини, наближеного до того, який було осягнуто в часи Б.Хмельницького. Тавро «зрадника» є цілковитим нонсенсом. Адже гетьман як будь-який правитель мав обстоювати виключно інтереси власної держави (Гетьманщини), а не Росії»(Брехуненко В. Війна за свідомість.-С.206). «Мазепа дійсно зрадив російському царю, але ж ніяк національним інтересам» (Бердута М.З. Історичні постаті. Гетьмани України.-С.76). «Він [Петро I] як суверен України не вважав за потрібне виконувати монарші зобов’язання щодо захисту «прав і вольностей» своїх українських підданих та їхнього правителя» (Главацький М.В. Іван Мазепа-С.120). Гетьман І.Мазепа казав: «Московська потенція вже давно має всезлостиві наміри проти нас, а останнім часом почала відбирати у свою область малоросійські міста, виганяти з них пограбованих і доведених до злиденства жителів і заселяти своїми військами»(Костомаров М. Галерея портретів.-С.243). «…довірені люди доносили Мазепі, що Петро в майбутньому збирається істотно обмежити права гетьмана, а то і взагалі відмінити Гетьманат» (Зубков С.К. Події, що змінили Україну-С.127.) Гетьман[І.Мазепа] казав:
«Я сам добре знаю, що думають заподіяти зо мною і з вами: мене хотять довольнити князівським титулом Римської держави, усю старшину викоренити, міста наші під себе підгорнути, посадовити своїх воєводів або губернаторів; якщо наші підуть навпроти, то за Волгу усіх перегнати, а Україну своїм московським людям осадити»(Аркас М. Історія України-Русі.-С.302.). «Знаючи ближче Петра, Мазепа бачив, що як справді трапиться якась корисна комбінація з
Україною, то не пожалує він ані гетьманських заслуг, ані його вірності. Не можна було на нього полягати, а треба було самому-думати про себе» (Грушевський М. Ілюстрована історія України.-С.349). «Проте на початку XVIII ст. у стосунках із царем з’являється напруженість. У 1700 р. розпочалася велика Північна війна. У виснажливій боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали російський цар Петро І та 18-річний король Швеції Карл XII Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги.
Замість того щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів – поляків, татар і турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві та центральній Польщі.… Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська, яке вважали гіршим і часто використовували просто як гарматне м’ясо. Загальне невдоволення козаків політикою царя нарешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя.» (Полтавська битва. Гетьман Іван Мазепа). «1708 р. вся Україна була захоплена московитами, які грабували житла і навіть православні храми, мордували і вбивали українців. Зламавши всі угоди, Петро I перетворював козацькі полки на драгунські, тобто знищував українське військо. Зовнішня торгівля припинилася. Було зрозуміло, що найближчим часом Україна втратить свою автономність і стане асимільованою частиною Московського царства» .»(Бондаренко О. 8 липня 1709 року відбулася Полтавська битва). «Без зовнішньої військової допомоги гетьманат на десятому році війни сам воювати вже не міг. Для того, щоб Гетьманщині триматися на плаву в оточенні таких сильних потуг, якими були Османи, Московія чи Річ Посполита, мало було дипломатичного лавірування. Треба було розбудовувати державні та мілітарні інститути, які дозволяли періодично давати по морді то одному, то іншому сусіду, як це робила королівська Пруссія, наприклад.» (Шурхало Д. Від Конотопа до Полтави: як за 50 років змінилася військова потуга Гетьманату).«Остаточно розв’язала руки І.Мазепі відмова царя захищати Україну від шведів, що було найгрубішим порушенням зобов’язань будь-якого зверхника стосовно підлеглого правителя. У 1707р на нараді в Жовкві Петро I заявив гетьману «…Як можете, так і обороняйтеся» (Брехуненко В. Війна за свідомість.-С.213.).
«Петро I порушив зобов’язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654р., і український гетьман перестав вважати себе зобов’язаним зберігати вірність цареві»(Субтельний О. Історія України.-С.209). «Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся за підтримкою до Петра I. Цар, чекаючи наступу шведів, відмовив гетьманові у наданні військової допомоги. Оскільки Петро І порушив зобов’язання обороняти Україну від поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., український гетьман перестав вважати себе зобов’язаним зберігати вірність російському цареві… 28 жовтня 1708 р., коли Карл XII, котрий ішов на Москву, завернув на Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько З тис. козаків і провідних членів старшини. Умови, за яких українці приєдналися до Карла, були встановлені у пакті, підписаному навесні 1709 року. За надання військової допомоги та провізії Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її з під влади Москви та відновлення її давніх прав. Єдиною значною групою українського населення, що стала на бік гетьмана, були запорожці. За це рішення вони сплатили дорогу ціну. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар наказав страчувати на місці кожного пійманого запорожця.» (Чухліб Т. Полтава. Український рахунок)..«Отже, саме відторгнення українського народу від сюзеренітету Московського царства та бажання гетьмана-васала Івана Мазепи «Особого» (тобто окремого, або самостійного) правління стало основними причинами розриву між Україною та Росією» (Главацький М.В. Іван Мазепа.-С.С.107). «Військо Запорозьке, яке започаткувало свої відносини з Королівством Швеція ще за правління Богдана Хмельницького, у 1708-му несподівано для міжнародної спільноти відмовилося абсолютистського московського сюзеренітету на користь демократичнішої шведської протекції. Тобто Іван Мазепа виступав за те, щоб із допомогою шведського короля країна стала повноцінною європейською державою.. «(Чухліб Т. Полтава. Український рахунок). «Петро І наказав Іванові Мазепі скерувати решту війська у райони бойових дій. Гетьман не дослухався наказу і розпочав переговори з Карлом ХІІ. Восени 1708 р. Іван Мазепа та Карл ХІІ підписали договір, за яким шведський король гарантував Україні «... цілість її кордонів, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв».»(Бондаренко О. 8 липня 1709 року відбулася Полтавська битва)
«…з пізніших актів, підписаних Карлом XII, можна догадуватися, що Україна мала творити осібну державу під протекторатом Швеції…»(Аркас М. Історія України-Русі.-С.309). «Король шведський теж, з свого боку, розіслав по Україні універсали, і в них упевняв, що прийшов не лихо робити Українцям. А визволити їх з-під московського ярма,..» (Аркас М. Історія України-Русі.-С.312).«У літературі маємо безліч інсинуацій і наклепницьких тверджень з приводу договору, укладеного Мазепою з королем Карлом XII та польським королем Станіславом Лещинським. Гетьманові інкримінували прагнення підкорити Україну (а отже, самого себе!) чужинцям. Насправді угода стверджувала повну незалежність як Правобережжя, так і Лівобережжя.» (Брайчевський М. Конспект історії України.-С.102).
«27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва – вирішальна битва великої Північної війни. Перемога у битві забезпечила Росії вихід до Балтійського моря й перетворила її на могутню європейську державу.…» (Полтавська битва. Гетьман Іван Мазепа).«Невеличка фортеця Полтава мала велике стратегічне значення, бо стояла на перехресті важливих шляхів…» (Главацький М.В. Іван Мазепа -С.88.)
«27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва – вирішальна битва великої Північної війни. Перемога у битві забезпечила Росії вихід до Балтійського моря й перетворила її на могутню європейську державу.…» (Полтавська битва. Гетьман Іван Мазепа).«Невеличка фортеця Полтава мала велике стратегічне значення, бо стояла на перехресті важливих шляхів…» (Главацький М.В. Іван Мазепа -С.88.)
«27 червня (8 липня) почалась Полтавська битва і тривала 9 годин. Шведська армія налічувала 19 700 вояків, з московського боку було близько 40 000 Відчайдушна спроба українців на чолі зі своїм далекоглядним гетьманом вирватися з – під московського ярма та обрати, як ми тепер би сказали, І.Скоропадський
європейський шлях розвитку, зазнала поразки. Однак залишилася прикладом героїчного змагання за волю України для багатьох наступних поколінь.…»(Бондаренко О. 8 липня 1709 року відбулася Полтавська битва) «Проте сили сторін були нерівними: армія шведів мала 16 тис.вояків і лише 4 гармати; а армія росіян – 38 тис.солдатів і 72 гармати»(Галавацький М.В. Іван Мазепа -С.79)
«Цікавим фактом залишається те, що з табору Скоропадського в день битви надійшла записка до шведсько-українського табору з пропозицією підтримати короля Карла ХІІ та гетьмана Івана Мазепу..»(Чухліб Т. Полтава. Український рахунок)
Причини поразкинаступні: «Гетьман Мазепа і козацька старшина нічого не зробили для того, щоб привернути на свою сторону народ. Закінчилася невдачею і спроба підняти повстання на Запорізькій Січі» (Зубков С.К. Події, що змінили Україну.- С.128) «…масштаб допомоги шведам з його [Мазепи] боку не міг бути значним: більша частина козацьких полків була далеко від України – на півночі. А народ, незважаючи на антимосковські настрої, не був готовий сприйняти шведів як визволителів. І шведська, і російська армії жорстоко обходилися з населенням» (Галушко К. Український націоналізм.-С.56). «Проте, помітивши, що шведи ставляться до місцевих жителів і до православної віри вкрай жорстко, козаки почали масово ставати на бік росіян. Козаків, вірних Російській імперії, очолив фактично «посаджений» гетьман Скоропадський, війська якого з російського боку відіграли значну роль у битві та вступних операціях.
Вийшла типова для України ситуація: два гетьмани на одну, та й то формальну, Гетьманщину.»(Згурський О. Полтавська битва очима історика, а не політика). Що росіяни, що шведи однаково використовували тактику випаленої землі. «…розрахунки української сторони були зруйновані ухваленим під тиском обставин рішенням Карла XII йти на Москву через Україну. Такий поворот справ неминуче тягнув за собою не лише прихід на українські землі шведських військ, але й – російських».(Горобець В. Князі і гетьмани усієї Русі.-С.288). «Тут попсував справу шведський король, бо не зробив так, як йому радив розумний Мазепа. Через те, що шведи замість іти на Москву, як казав Мазепа. Прийшли в Україну, москалі звалилися великою силою на Україну й не дали Мазепі зібрати докупи всіх козацьких військ» (Будзиновський В. Як Москва нищила Україну.-С.53). «Серед причин поразки шведсько-українських сил під Полтавою історики називають:: чисельну перевагу росіян, недооцінку Карлом XII військового хисту Петра I…»(Усі гетьмани України.-С.290.)
Наслідком «Перехіду гетьмана Івана Мазепи та його наступника Пилипа Орлика на бік Королівства Швеція спонукав московсько-російську державу, яка стала переможцем у довголітній війні за геополітичне панування на Півночі та Сході Європи, переглянути своє ставлення до існування української автономії. У результаті воєнних дій та укладених мирних договорів країн, що брали участь у «загальноєвропейській» Північній війні, Лівобережна Україна зазнала незворотних перетворень у напрямку обмеження власних політичних інституцій та впровадження імперських структур Росії, а на Правобережжі були скасовані інститути української державності на користь відновлення владних установ Речі Посполитої.» (Чухліб Т. Полтава. Український рахунок). «Від дня Полтавської битви закінчився період шведського панування, Московське царство почало звільнятися від свого старого ворога, могутнього сусіда, який закривав вихід до Балтійського моря. Водночас, Полтавська битва стала колосальною катастрофою не тільки для Шведської імперії, але й для Європи; вона зламала колишній баланс влади, — могутність після Полтави переходить від Шведської імперії до Московського царства, яка міцніє і перетворюється у велику державу»(шведський історик Петер Енґлунд). «Перемога Петра I під Полтавою…стала переломною в ході Північної війни й перекреслила ідею самостійного існування Українського гетьманату під протекторатом Шведського королівства» (Главацький М.В. Іван Мазепа.-С.80.) «Перемога під Полтавою знаменувала собою корінний перелом у ході багаторічної виснажливої Північної війни і вирішила наперед її результат на користь Росії»…але якось дивно виглядає «корінний перелом» у війні, яка після цього тривала ще довгих 12 років. Насправді військові дії продовжувалися із змінним успіхом, причому були такі моменти, коли Петра і його армію, здавалося б , вже ніщо не врятує»(Зубков С.К. Події, що змінили Україну.-С.129). В результаті війни Росія перетворилася на велику імперію, яка згодом поглинула Україну, Польщу, Крим та Фінляндію. «27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва, яка докорінно змінила політичну карту Європи. Французький просвітник Вольтер так оцінив її далекосяжні наслідки: «Багато битв були більш кровопролитними у новітній час, але жодна з них ще не мала наслідків настільки важливих… Московія перетворилася в Російську імперію, а її подальший шлях розвитку визначався саме прагненням імперської величі й могутності, що здобувалися, насамперед, за рахунок поневолених народів. Швеція втратила позиції на Балтиці, і, як наслідок, відмовилася від імперських амбіцій, спрямувавши основні державотворчі зусилля на внутрішній розвиток. Україна поступово позбулася юридичних та міжнародно правових чинників, що визначали автономний статус Гетьманщини, та перестала існувати як самостійна держава. Тож кожна з країн-учасниць Полтавської битви і до цього часу оцінює її по-своєму.» (27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва. Після поразки «Козацька ж Україна, змушена воювати по обидві сторони барикад, не лише понесла подвійні людськи втрати, а й була приречена на вкрай тяжкі політичні наслідки, що втілились у подальшому занепаді української державності» (Горобець В. Князі і гетьмани усієї Русі.-С.299) «Петру і його прибічникам не вдалося помститися гетьманові Мазепі і його прихильникам. І тоді цар весь свій гнів обрушив на Запорізьку Січ…Січ була повністю зруйнована, проте козаки не здалися на милість переможця. Січ, всупереч усьому, незабаром відродилась» (Зубков С.К. Події, що змінили Україну.-С.129). «Щодо українців, то битва поклала кінець їхнім намаганням відокремитися від Росії. Тепер остаточне поглинання Гетьманщини міцніючою Російською імперією було тільки питанням часу»(Субтельний Історія України.-С.210).
Значення. «Хтось із українських публіцистів початку ХХ століття написав, що Полтава для українців – це приблизно те, що для бельгійців Ватерлоо: на їхній територій, але не за їхньої участі. Та, оскільки Полтавська битва і результат цієї війни мав вирішальні наслідки для подальшого розвитку, для європейської й, я би навіть сказав, для світової історії – то відповідно, ця війна і ця битва мають велике значення і вплив на формування нашої історії.»(Шурхало Д. Від Конотопа до Полтави: як за 50 років змінилася військова потуга Гетьманату) «Полтавську битву українці мають розуміти так само, як бельгійці — битву Ватерлоо, а саме: як подію, яка відбулася на їхній території, в якій брало участь багато армій, як подію, яка великою мірою змінила долю Європи. Але то не є однозначною поразкою України як, наприклад, Берестечко. Це не поразка, а новий рубіж. Відбувалася зміна еліт. Малоросійський гетьманат не припинив своє існування. Було створено автономію на правових засадах. І для Петра Полтавська битва була дуже несподіваною перемогою.»(Сокирко О. Міф без науки неможливий. Як і наука без міфу).
Український журналіст, письменник і публіцист, телеведучий В.Е. Портников вважає, що багато років Полтавська битва вважалась як внутрішня боротьба в самій Російській імперії. Усілякі спроби подивитися на ці події інакше сприймалися як зрада. Це була остання спроба захистити ті державні права які набула Україна, змінивши монарха, перейшла від короля польського до царя московського, сподіваючись на збереження своїх прав а не на їх знищення. До Мазепи гетьмани намагалися маневрувати в цьому захисті, а після Мазепи це вже були слухняні васали. Всіх тих хто виступав за українську мову, українську культуру, українську автономію, навіть, не за незалежність називали «мазепінцями».Такий значний внесок зробив гетьман Мазепа у саму історичну пам’ять народу, яку намагалися російські шовіністи вичавити назавжди. «Жодне прокляття не в змозі було знищити велику ідею Івана Мазепи про вільну, незалежну, самостійну Україну. Тому ідея державної суверенності, незалежності має загальнолюдське значення і забезпечує нормальне існування кожного народу, кожної нації, зберігає етнофонд людства.» (Усі гетьмани України.-С.295). Тільки І.С.Мазепа виступив відкрито на захист добутих державних прав України. Полтавська битва – це втрачений шанс здобуття Україною незалежності. Зараз нам треба скористатися шансом побудувати європейську демократичну державу.

КОЛІЇВЩИНА

«14 апреля 1768-го считается началом сопротивления украинцев инородцам и чуждой вере, названное Колиивщиной» (Суховой И. Колиивщина: гибридная война XVIII века).
Після смерті Б.Хмельницького розпочався розпад української державності. Україна була розділена між Річчю Посполитою і Росією. Населення Правобережної України потерпало від утисків і знущань Польщі. Повстання коліїв було ініційовано московськими властями. «Безперечним фактом є те, що московський уряд здавна намагався використовувати справу оборони православ'я на Правобережжі для того, щоб мати можливість постійно втручатися у внутрішні справи Польщі. Якщо Москва ініціювала збройний виступ українських «православних хлопів», то що вона отримувала? По-перше, поляки мали з поклоном йти до Катерини II та просити прислати частини російської армії. Мабуть не треба пояснювати, який вплив мають воєнні бази навіть у сучасній політиці.»( (Бєлочкіна Ю.В.Коліївщина. 1768). «Советские идеологи старательно доказывали, что Колиивщина была явлением социальным: восстанием обездоленных против угнетателей. Что-то наподобие побасенок об октябрьском перевороте 1917 года. Характер национального выступления допускался только претензиями к панской Польше, которая довела украинских посполитых до отчаяния. С самого начала то столкновение было инспирировано российским престолом. Цель двойная: ослабить Речь Посполитую, которая сама переживала острый кризис власти, и окончательно прибрать наши земли к "братским" лапищам.… В действительности же Россия действовала исключительно в собственных интересах, толкая в пропасть и украинцев, и поляков…Взрывное недовольство вызревало на крутом замесе правового своеволия и противоречий между вероисповеданиями» (Суховой И. Колиивщина: гибридная война XVIII века).Катерина попросила польського короля урівняти в правах православних і католиків. Це викликало невдоволення і супротив шляхти, яка об’єдналась в конфедерацію. Це військово-політичне об'єднання польської шляхти і римо-католицького духовенства, було спрямоване проти короля Станіслава Августа Понятовського, протеже Катерини ІІ, та втручання Російської імперії у внутрішні справи Речі Посполитої. Росія розв'язала спочатку пропагандистську, а потім і справжню війну з конфедерацією, тобто поклала початок гибридної війни. «Розлючена шантажем росіян польська шляхта утворила в лютому 1768р. Барську конфедерацію й напала на російські війська, розташовані на польських землях»(Субтельний О. Україна. Історія).
Під час воєнних дій конфедерати чинили масові розправи над православними, що викликало піднесення гайдамацького руху і стало причиною національно-визвольного повстання на Правобережній Україні — Коліївщини. «Коліївщину не можна розглядати окремо від інших історичних подій того періоду. Вона є природним продовженням або навіть частиною Гайдамаччини – визвольного патріотичного руху проти поневолювачів, а саме проти Речі Посполитої та Російської імперії.»(Бєлочкіна Ю.В.Коліївщина. 1768) «Тож є чимало аргументів, щоб розглядати Коліївщину як останню ланку довгого ланцюга повстань, що спалахували раз по раз на Правобережжі протягом перших трьох чвертей XVIII сторіччя, відомих в історії під назвою Гайдамаччина» (Бєлочкіна Ю.В.Коліївщина. 1768). Провокація Росії вдалася «…то була величезна трагедія народу (і українців, і поляків, і євреїв), але з цього не випливає, що гайдамаки усі поспіль були кривавими вбивцями!»(Бєлочкіна Ю.В.Коліївщина. 1768). «Не маючи змоги самотужки вгамувати непокірних магнатів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії….Місцеве українське населення сприйняло появу російських збройних формувань як допомогу у боротьбі проти офіційної польської влади…поширена чутка про те, що Катерина II видала «Золоту грамоту», у чій закликала селян до боротьби з польською шляхтою» (Бойко О.Д.Історія України.-С.168).
То не була боротьба православних українців з католиками, а боротьба з польськими колонізаторами. Це було не просто бажання справедливості і помсти, але власне бажання відновити державність України.
«Але повстання під керівництвом Максима Залізняка не було спонтанним. До нього кілька років йшла таємна підготовка. У 1767 році Залізняк прибув із вісімнадцятьма козаками до Мотронинського монастиря».»(Бєлочкіна Ю.В.Коліївщина. 1768). «Найбільш цікавою частиною загадки «зниклої грамоти» є питання, що саме за текст зачитував Залізняк у Мотронинському монастирі при «свяченні ножів та можна припустити, що подібно своєму попередникові, полковнику Верлану, Максим Залізняк використав легенду про поблажливе ставлення до повстання російського уряду для того, щоб надихнути тих українців, що вагалися, і підштовхнув їх таким чином до боротьби…»(Бєлочкіна Ю.В.Коліївщина. 1768). «Максим Залізняк мав ясну мету – відродити Гетьманщину. Під Уманню до нього приєднався сотник Гонта з надвірними козаками пана Потоцького. 21 червня 1768 року з'єднані повстанські сили здобули Умань, 22-го в Умані відбулося офіційне відновлення Гетьманщини та обрання Максима Залізняка гетьманом.» (Бєлочкіна Ю.В.Коліївщина. 1768). «Три тижня поспіль після проголошення в Умані відновлення Гетьманщини йшли переможні бої по усьому Правобережжю. Поляки виявилися неспроможними протистояти добре озброєним мобільним повстанським загонам. Здавалося, що молода Українська держава достатньо укріпила свої позиції, щоб бути визнаною своїми сусідами. Та як кажуть на Слобожанщині, сталося не так, як гадалося. Але менш за усе Росії була потрібна незалежна республіка, та ще й утворена внаслідок повстання селян.Тому російській уряд вкотре люб'язно надав Польщі збройну допомогу проти українських бунтівників….»(Бєлочкіна Ю.В.Коліївщина. 1768). «».(Бойко О.Д. Історія України).«Та усі керманичі відновленої Української держави були захоплені у полон, а разом з ними 780 козаків з колишньої міліції та 65 запорожців Такий підступний спосіб ведення війни вельми сподобався московським генералам, тож вони застосовували його повсюдно,…» (Бєлочкіна Ю.В.Коліївщина. 1768).
«..Кречетников запропонував вести сумісну боротьбу проти поляків. А 27 червня полковник Гур’єв запросив Залізняка, Гонту й їх товаришів на банкет…для «бравих» російських вояк, що побоялися вступити у відкритий бій з «черню», поняття честі не існувало…Гур’єв несподівано віддав загону донських козаків команду заарештувати Залізняка і Гонту» (Події, що змінили Україну.-С.144-145.) «Так російська корона у першій половині липня 1768 року завдала нищівних ударів українському повстанню проти Польщі. Як тільки до Польщі дійшла звістка, що російські війська практично розгромили армію коліїв та, головне, захопили в полон гетьмана Залізняка та полковника Ґонту, на Правобережжя був відряджений особливий каральний загін Стемпковського на чолі з Ксаверієм Браницьким. Поляки збиралися судити спійманих коліїв та піддати їх показовим екзекуціям. Полонених перевозили у табір під Сербами, де вони чекали своєї долі.»(Бєлочкіна Ю.В.Коліївщина. 1768).
«Тож Росія перейшла від окремих військових операцій до повномасштабної інтервенції на боці Польщі. І щоб ні в кого не залишилося якихось сумнівів чи надій, був виданий сумнозвісний маніфест Катерини II від 20 липня 1768 року, у якому вона проголосила, що українські повстанці – це «разбойники, вори», і закликала їх негайно скласти зброю та повернутися до роботи. Відтепер більшість коліїв усвідомила, що московський уряд такий же ворожий до них, як і польський, тож вони мають вести війну. І хоча у травні 1769 року повстання згасло як масовий рух, окремі загони коліїв діяли ще і в другій половині 1769 року та навіть у наступні роки. з одновірцями…Вони билися як леви, бо знали: якщо потраплять у полон, їх чекає страшна смерть. Тому полякам та росіянам доводилося виставляти загони, які у кілька разів переважали за чисельністю повстанські формування.» (Бєлочкіна Ю.В.Коліївщина. 1768).«Російська армія позбавила повстанців керівників, і це завдало руйнівного удару існуванню Гетьманщини, але це був ще не кінець боротьби. Місце повстанських отаманів, що загинули або потрапили у полон, зайняли інші.»(Бєлочкіна Ю.В. Коліївщина. 1768). «Коліївщина – се останнє вже гуртове народне рушення на Україні за свободу, за своє визволення з-під чужої кормиги, чужої влади,- се був останній прояв довговічної боротьби самого народу за свою волю» (Аркас М. Історія України-Русі.-С.356-357). «Коліївщина - насправді - це одна з перших у Європі національних революцій, яка була прообразом інших європейських революцій, які сформували сучасний політичний ландшафт Європи і ландшафт національних держав…це була перша національно-визвольна класична європейська революція під гаслом «Україна без холопа і без пана!»побудова суспільства рівних громадян з рівними правами і рівними обов’язками, - оце той ключ і зерно Коліївщини. І це була дуже революційна ідея…Коліївщина - це одна з перших, на жаль, неуспішних, національно-визвольних революцій, яка мала позитивну мету - побудувати Українську національну державу, де б усі мали рівні права.» (Ю.Сиротюк). Подія, яка мала велике значення для усій Центрально-Східної Європи XVIII ст., а її наслідки можна порівняти з повстанням Б. Хмельницького. Національно-визвольна війна Коліївщина була останньою спробою відновити державу Богдана Хмельницького. І це був ще один крок до незалежності України.

РАДЯНСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА 1917-21 РР.

Радя́нсько-украї́нська війна́, більшови́цько-украї́нська війна́ — збройний конфлікт між Радянською Росією та Українською Народною Республікою (УНР) в 1917—1921 роках за контроль над українськими землями, колишніми південно-західними губерніями Російської імперії. М. Грушевський
«Унаслідок остаточної ліквідації автономії Україна стала колонією Росії, і так існувала вона до початку ХХ століття, точніше до 1917 року. Коли революція знесла саму імперію» (Брайчевський М. Конспект історії України.-С.109).«У 1917 році Україна вступила в новітню добу своєї історії. Не маючи власної державності й територіальної цілісності, країна була розділена між двома сусідніми імперіями - Російською та Австро-Угорською. Російська революція стала імпульсом для розвитку українського національного руху. 4 (17) березня 1917 року в Києві була створена Українська Центральна Рада (УЦР) — представницький орган політичних і громадських організацій. 7 (20) березня року було обрано її керівний склад, який очолив історик Михайло Грушевський.» (Радянсько-Українська війна 1917-21рр). «6 квітня 1917р.на Всеукраїнському конгресі створено Центральну Раду як орган державного будівництва в масштабі цілої республіки»…Головою Центральної Ради став відомий учений Михайло Грушевський…понад 30 країн визнали Українську державу за самостійну» (Брайчевський М. Конспект історії України.-С.133). «Важливим чинником залишалося національне питання. У перший момент Центральна Рада не ставила завдання негайно відокремити Україну від революційної Росії. Вона домагалася лише політичної автономії та забезпечення національних прав, інтересів нашого народу» (Брайчевський М. Конспект історії України.-С.134).«10 (23) червня 1917 року Центральна рада одноосібно прийняла І Універсал, який проголошував автономію України в складі Росії: 3 (16) липня 1917 року, в результаті складних переговорів з російською владою, Українська Центральна Рада прийняла ІІ Універсал, який скасовував автономію України, відкладаючи її проголошення до скликання Всеросійських установчих зборів. 7 (20) листопада 1917 року Українська Центральна Рада прийняла ІІІ Універсал, який проголошував заснування Української Народної Республіки як автономії в складі Російської держави…Проголошення Української Народної Республіки викликало невдоволення більшовицького уряду Росії в Петрограді —Ради народних комісарів.» (Радянсько-Українська війна 1917-21 рр) «…було проголошення Української Народної Республіки (УНР) у складі Російської федерації. Універсал також містив усталення державних кордонів новоутвореної держави» (Брайчевський М. Конспект історії України.-С.135).
«Насамперед варто знати, що в листопаді 1917 р., з проголошенням ІІІ Універсалу Центральної Ради, Україна стала фактично окремою республікою, хай і в складі Росії. Цікаво, що публічно лідер більшовиків Ленін у 1917 р. визнавав Україну як окрему націю та підтримував право українців на самовизначення. Однак на ділі більшовики намагалися захопити владу не лише у Росії.» (Доскоч В.Бій під Крутами: урок, котрий українці ще не засвоїли) «…від початків свого виникнення нова комуністична Совєтська Росія планувала ліквідацію Української державності. Вся їх пропагандивна машина була спрямована на підготовку захоплення України. Більшовики відверто почали втручатися у внутрішні справи Української Народної Республіки. На це вказує і більшовицька пропагандивна література» (Радянсько-Українська війна 1917-21 рр.). «При едином действии пролетариев великорусских и украинских свободная Украина возможна, без такого единства о ней не может быть и речи»(Ленин В.И. Критические заметки по национальному вопросу. 1913 г. //Полн. собр. соч. т. 24. -С. 128).«Після Жовтневої революції більшовики розпочали масштабний інформаційний та військовий наступ на встановлення та утвердження свого режиму на території України. Дотримуючись своїх же правил ведення гібридної війни, більшовики приступили до тотальної агітації проти Центральної Ради в пресі, організовували мітинги та оголошували відозви про необхідність підтримки більшовиків у Києві»(Лєбєдєва Ю. Ггібридні війни Росії проти України 1917 – 1921 і 2014 – 2019 років та діяльність українських урядів щодо подолання наслідків агресії).
«Диктаторська природа більшовицького режиму на півночі викликала відразу у багатьох українських діячів і змусила їх відмовитися від позиції збереження автономних федералістських стосунків із Росією. Відтепер незалежність стала їхньою метою» (Субтельний О. Україна. Історія.- С.437) «Через ворожу політику російського керівництва щодо України, 9 (22) січня 1918 року Центральна рада прийняла IV Універсал. Він проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії і закликав українців на боротьбу з більшовиками: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу...всіх громадян самостійної Української Народної Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки Української». (Радянсько-Українська війна 1917-21 рр.).
«Но вместе с тем исторические факты свидетельствуют, что все деятели стали на почву украинской государственности далеко не сразу, длительное время они были готовы довольствоваться автономным статусом Украины в составе новой, демократической России. И только благодаря известным историческим обстоятельствам (и в первую очередь — неоднократным попыткам большевистской России ликвидировать УНР) они, наконец, безоговорочно стали на государственническую почву»(Горак В. Вечный оппозиционер. Жизнь и борьба Николая Михновского ).В той час коли кожен бачив роль і долю України неоднаково, молодий адвокат сміливо безкомпромісно заявив: самостійна. Міхновський розумів. Що для українців перш за все треба вирішити національне питання, а потім соціальні питання.
«Революция и гражданская война в Украине 1917—1921 гг. известны как время, когда украинский народ сделал одну из самых серьезных попыток создать и защитить свою государственность.»(Горак В. Вечный оппозиционер. Жизнь и борьба Николая Михновского ). «Уся історія революційних подій 1917-1920 років в Україні полягала в тому, що з чотирьох перелічених конфліктів у міру їхнього розвитку найбільшої динаміки набрав власне третій – прагнення українців здобути політичні права для своєї нації. Саме цей чинник перетворив революцію України на українську революцію» (Грицак Я. Нариси історії України.-С.207). «Українські спроби утворити власну національну державу викликали у неукраїнців тривогу, оскільки загрожували відрізати їх від основного масиву їхніх одноплемінників та перетворити на справжню національну меншину» (Грицак Я. Нариси історії України.-С.220).«Більшовики в Україні могли перемогти лише в результаті зовнішньої агресії, оскільки місцевим більшовикам бракувало сил для захоплення влади» (Грицак Я. Нариси історії України.-С.224). «Ленін від імені Ради Народних Комісарів (більшовицького уряду, утвореного після Жовтневого перевороту) заявив Центральній Раді ультиматум…висував ряд вимог, які порушували суверенітет УНР та її право на самостійну політику. Він по суті ставив Україну в підлегле становище перед Росією. Центральна Рада не могла прийняти тих умов; отож почалася нічим не прикрита агресія більшовицької Росії проти демократичної України.» (Брайчевський М. Конспект історії України.-С.136). «…Рада вынудила бы нас объявить, без всяких колебаний, войну ей, даже если бы она была уже вполне формально признанным и бесспорным органом высшей государственной власти, независимой буржуазной республики украинской».(Ленин В.И.. Полн. собр. соч.т.35.-.С.144.) Ультиматум завершувався наступною вимогою: «В случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросы в течение 48 часов, - говорилось у заяві уряду Совєтської Росії, - Совет Народных Комиссаров будет считать Раду в состоянии открытой войны против Советской власти в России и на Украине». (Ленин В.И.. Полн. собр. соч.т.35.-С.145).«Тут ми маємо справу з новим явищем у міжнародних взаєминах. В Ультиматумі принципово змінені форма, значення і підхід до прийнятої міжнародної практики оголошення війни по відношенню до свого противника. В Ультиматумі відсутня погроза оголошення війни Українській Народній Республіці. У прийнятій Постанові та в Ультиматумі Совнарком постановляє оголосити собі війну від імені Центральної Ради. Ми маємо нову форму проголошення стану війни: Совєтський уряд оголосив війну не Україні, не Центральній Раді, а... самому собі, прийняттям постанови, де директивно вказано "считать" жертву агресії "в состоянии войны с нами".(Радянсько-Українська війна 1917-21 рр.).
«7 (20) грудня Українська Центральна Рада відправила відповідь Раді народних комісарів за підписом Володимира Винниченка та Симона Петлюри, якою відхилила ультиматум. Розпочалася російсько-українська війна.» (Радянсько-Українська війна 1917-21 рр.). «Стратегія розчленування України на всілякі «ДНР», «ЛНР», «Новоросію» та інші республіки, яку намагається реалізувати Кремль з 2014 року, була вже опробована більшовиками раніше. Отже, у завойовницьких планах змінилося не так багато, як і в риториці сучасних кремлівських діячів. Згадаймо давні висловлювання Льва Троцького, що містилися у таємній інструкції до комуністів, про те, що «без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, сала, Чорного моря, Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з нею...» У зв’язку з цим для аналізу стратегії агресії Росії проти України досить доречно розглянути минулі стратегії більшовицького завоювання України.» ...»(ПроСвіт — Радянсько-Українська війна 1917-21 рр).
Перша радянсько-українська війна — збройний конфлікт між Радянською Росією і Українською Народною Республікою у період від 17 грудня 1917 року до 12 червня 1918 року. Війна відбувалася за контроль над територіями колишньої Російської імперії, землі яких населяли переважно українці.«Война Украинской Народной Республике была объявлена, но вместо открытых военных действий происходил ползучий захват отдельных городов и территорий.»(Слипченко А. От Бреста до Минска всего 350 километров и целых сто лет.) «Союзники [Україна і Дон] не тільки відрізали завойовану більшовиками Центральну Росію від кавказької нафти, українського і донського хліба, донецького вугілля, що було загрозою, якої дуже боялися більшовицькі лідери; це були ще й дві найбільш опірні щодо більшовизму країни, з живучими індивідуалістичними традиціями серед населення. З власними урядами й адміністрацією. Численною армією тощо.
Тому Україна й Дон стали першими жертвами більшовицької експансії на окраїні колишньої Російської імперії». (Грицак Я. Нариси історії України.-С.224).
«4 січня 1918 року - через місяць після вручення Ультиматуму - виступом збройних загонів під командуванням М.Муравйова з Харкова почався загальний наступ збройних формувань Совєтської Росії проти України. Головні сили - 12 тис. чоловік, складали червоногвардійці з Росії. Також нашестя на Україну здійснювалося силами більшовицької «п’ятої колони», активно використовувався русифікований пролетаріат великих міст. Через 100 років, в 2014, маргінали Донбасу також будуть воювати у складі самопроголошених «ДНР» і «ЛНР» на боці Росії проти своєї батьківщини та власного народу. Так починалася перша совєтська окупація України» (Радянсько-Українська війна 1917-21 рр..).
«Удираючись в українські міста, російсько-більшовицькі солдати відзначалися звірячою жорстокістю: вбивали навіть за те, що людина була вдягнута у вишиванку чи мала інтелігентний вигляд. Після жовтневого заколоту, перед тим як відправити в Україну більшовицьку орду, Ленін видав наказ: «Охопити агітаційною роботою якомога більше українців». Завдання — переконати населення в необхідності залишитися у складі радянської Росії… 26 грудня 1917 року «старші брати» захопили Харків. Тут росіяни створили маріонетковий «совєтський уряд України», намагаючись переконати світову спільноту в тім, що в Україні розпочалася громадянська війна, а вторгнення російських військ є лише виявом пролетарської солідарності. Потім вони захопили Лозову, Катеринослав, Полтаву, Глухів, Конотоп та інші населені пункти. Окупація цих міст супроводжувалася масовими розстрілами жителів і мародерством.Ось як згадував ті події хорунжий Степан Львівський:«Більшовики не рахуються з людяністю зовсім, поводяться, як з окупованою місцевістю в повному розумінні цього слова. Вони вважають, що ми, українці, повинні вимерти, а вони тут господарюватимуть після цього».(Зятьєв С. Як Росія 1918 року «повертала Україну»).
«Головною метою ворога був Київ. Для полегшення його захоплення більшовики та їхні агенти 28 січня 1918 року організували в місті повстання робітників, центром якого став завод «Арсенал». Проте цей заколот уже 4 лютого було ліквідовано. Заколотників не розстріляли, а відпустили по домівках, взявши з них обіцянку «більше ніколи не виступати проти рідної України». ».(Зятьєв С. Як Росія 1918 року «повертала Україну»). «У січні 1918 року в Києві вибухнуло спроваковане повстання Арсеналу проти Центральної Ради. Воно було ліквідовано 22 січня. Тоді прийнято Четвертий універсал Центральної Ради. Він остаточно ствердив відокремлення України у незалежну державу»(Брайчевський М. Конспект історії України.-С.136). «Проголошення Центральною Радою IV Універсалу та прийняття нею кількох важливих законів посилили її позиції на перемовинах у Бресті…Хоча 18 січня глава делегації РСФСР Л.Троцький заявив, що уряд УНР не контролює більшої частини України, австрійський міністр закордонних справ граф О.Чернін від імені Центральних держав підтримав Центральну раду і визнав її. Однак Німеччина та Австро-Угорщина попередили, що не підпишуть миру з УНР, якщо Червона армія захопить Київ» (Петровський В.В. Історія України. Неупереджений погляд.-С.287-288).
«16 (29) січня 1918 року відбувся бій під Крутами в якому Помічний Студентський Курінь з 300 бійців був розбитий 4-тисячним більшовицьким загоном. Незважаючи на таку перевагу, муравйовці втратили біля 300 вояків, після чого 30 студентів-добровольців, взятих у полон, було розстріляно. Того ж дня в Києві спалахнуло більшовицьке повстання робітників на заводі «Арсенал». 23 січня (4 лютого) 1918 року його придушили вояки куреня Січових Стрільців та Вільного Козацтва. Перед лицем більшовицької загрози 2 лютого 1918 року УЦР і її уряд перебрались з Києва до Вінниці. Наступ російських червоногвардійців з Бахмача і Лубнів на Київ тривав, і 08.02 український уряд залишив столицю. 26 січня (8 лютого) 1918 року більшовицькі війська під командуванням Муравйова захопили Київ, столицю УНР. Три дні в місті тривав терор, спрямований проти антибільшовицьких сил.» (Радянсько-Українська війна 1917-21 рр.). «30 січня 1918 року біля станції Крути (Чернігівська обл.) відбувся бій між більшовицькою армією, якою керував командир М. Муравйов, та добровольчими загонами армії УНР, які захищали Київ від більшовицького наступу. Бій під Крутами став символом жертовності української молоді, готової віддати життя в обороні незалежності України. Українські вояки, серед яких було багато юнаків, навіть шестикласники, призупинили наступ ворога на один день… До речі, в архіві збереглися спогади одного червоногвардійця про те, як українські селяни під Полтавою охарактеризували прихід більшовиків до України: “Знову, як і за царя, прийшли Україну завоювати”.Тому називати бій під Крутами наслідком громадянської війни, коли прихильники більшовиків воюють із урядом УНР, неправильно. Навпаки – бій під Крутами став результатом повномасштабної військової інтервенції більшовиків на територію нещодавно створеної Української держави.…Саме добровольці захищали українську незалежність під Крутами. Саме добровольці першими почали боронити Україну у 2014 році під час російської ескалації. І, на мою думку, це чи основна і найвагоміша паралель національно-визвольних змагань столітньої давнини із сучасними подіями в Україні.»(Доскоч В.Бій під Крутами: урок, котрий українці ще не засвоїли).«Ця молодь знала, що самі їй доведеться кинути все їй дороге, все, що людина може мати у житті, і йти назустріч ворогові боронити проголошену 22 січня 1918 року незалежність Української держави, яку оборонити не готові були її батьки»(Крути.-С.5).«Опір захисників Крутів не дозволив більшовикам продовжити наступ того самого дня. Цей перепочинок дозволив Центральній Раді перегрупувати сили і подавити повстання в Києві» (Зубков С.К. Події, що змінили Україну,-С.232.).
«"Наступного дня, коли ми від’їздили зі ст. Крути, потяг по дорозі зупинився за наказом Єгорова, з вагону було виведено всіх затриманих і за 300 кроків від потягу їх розстріляли розривними кулями", – свідчив Є. Лапідус. Перед стратою учень 2-ї Української гімназії, 19-річний уродженець Галичини Григорій Пипський, заспівав гімн "Ще не вмерла Україна", який підхопили й інші полонені.Згадуючи про подвиг студентів і гімназистів Помічного куреня, чимало сучасників геть забули про подвиг юнаків 1-ї Української військової школи, які винесли на своїх плечах основний тягар бою…»(Ковальчук М. Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки) На території Костянтинівського військового училища 20 листопада 1917 року, за наказом Генерального секретаря з військових справ Симона Петлюри, була розгорнута перша українська військова юнацька школа, в складі якої перебували юнкери, що залишилися в Києві. Школі було присвоєно ім'я гетьмана Богдана Хмельницького. «Бій під Крутами є епізодом радянсько-української війни, яка розпочалас я наприкінці грудня 1917 року. Із проголошенням 12 грудня 1917 року у Харкові Української Радянської Республіки з Росії почала надходити допомога більшовицьким силам в Україні . Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 біля залізничної станції Крути. Бій під Крутами, мав вагоме історичне значення, бо затримав більшовиків на декілька днів, чим дозволив урядові УНР вперше за понад 150 років (з часів скасування Гетьманщини) добитися міжнародного визнання України на переговорах у Бресті. Росія зобов’язувалася визнати право українського народу на самовизначення, законність влади Центральної Ради, укласти з нею мир, негайно вивести з української України формування Червоної гвардії, припинити антиукраїнську пропаганду.» (Історія бою під крутами у січні 1918 року та умови брест-литовського мирного договору).«…наступного дня вони були розстріляні
або замордовані. Розстріл студентів під Крутами був одним із перших випадків розправи над полоненими у роки російсько-української війни, яка розпочалася в грудні 1917-го і тривала з перервами до листопада 1921 року.» (Крути - не поразка, а перемога - історики.)
Завдяки геройському вчинку юнаків російське військо втратило боєздатність на кілька днів. «Тим часом, аби захистити Київ від росіян, 16 (29) січня 1918 року 420 козаків, студентів і гімназистів (із них більшість - добровольці), з'єдналися з відступаючими військами і прийняли бій під Крутами з чотиритисячним загоном більшовиків, затримавши їхній наступ на чотири дні. Коли закінчилися набої, юнаки відступили, але розбирали залізничні колії. Ті, хто загинув або був розстріляний у полоні чи зазнав тортур, стали національними героями. Під Крутами було вбито 250 юнаків, 30 студентів і 10 старшин. Та героїчні зусилля українських вояків під Крутами марно не минули. Виграний час дозволив українцям у Бресті на мирних переговорах вийти самостійною делегацією і домовлятися про мир із Німеччиною та Австро-Угорщиною самостійно, як представники незалежної держави, а не як частина російської делегації…Таким чином, удалося замиритися з німцями й австрійцями, отримати від них військову допомогу в обмін на продовольство, а 3 березня 1918 року і Росія уклала мир із цими Центральними державами, однією з умов котрого було відторгнення від Росії всієї території України. На той момент вона була окупована майже повністю, до лінії Житомир-Коростень-Сарни.»(Бриж Є. 365 днів. Наша історія. 11 грудня. Як Україна була проголошена "радянською" і як почалася перша радянсько-українська війна)
«1918р. 26 січня – Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтервенти знищили 5 тис.осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг. Або у кого в хаті висів портрет Т.Шевченка… «Влада в Києві встановлена при допомозі багнетів і передана совєтам України»(телеграма Лєніну-Бланку від командувача більшовицькими військами Муравйова, колишнього жандармського полковника царської арміїх,9 лютого.»(Куліш А. Книга пам’яті українців.-С.28).«Про наміри росіян на нашій землі свідчить звернення колишнього царського підполковника М. Муравйова, який перейшов на бік своїх ідейних ворогів — більшовиків: «Ми йдемо вогнем і мечем встановлювати радянську владу. Я взяв місто (Київ. — Авт.), бив по палацах і церквах… бив, нікого не жаліючи. 28 січня Дума просила перемир’я. У відповідь я наказав душити їх газами…»(Зятьєв С. Як Росія 1918 року «повертала Україну»).По данным Красного Креста, за месяц в Киеве расстреляли около 5 тысяч человек, но на самом деле погибших могло быть намного больше.
Брестський мир - сепаратний мир з Німеччиною і Австро-Угорщиною, підписаний більшовицьким урядом (3 березня 1918 г.) - вихід Росії з Першої світової війни з величезними територіальними втратами і виплатою значної контрибуції. Він, названий сучасниками «ганебним і сороміцьким», ще більше загострив протиріччя в суспільстві, з'явившись ще одним поштовхом до Громадянської війни.
«Радянська делегація отримала від Леніна інструкції затягувати переговори доти, доки Німеччина та її союзники не пред’являть ультиматуму. Однією з причин затягування було намагання більшовиків здобути контроль над усією територією УНР і тим самим не допустити українську делегацію до підписання миру…Центральна Рада та її уряд намагалися утриматись у Києві доти, доки не буде підписаний мирний договір у Бересті»(Грицак Я. Нариси історії України.-С.227) « Затягуючи переговори, Совнарком бажав виграти час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ, що давало можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня 1917 року більшовицької України…»(Радянсько-Українська війна 1917-21 рр.).
«27 січня 1918 (9 лютого 1918) року Українська Народна Республіка з одного боку, та Німецька імперія, Австро-Угорщина, Османська імперія і Болгарське царство з другого, уклали сепаратний Брест-Литовський мирний договір. Україна визнавалася незалежною державою в кордонах окресленими ІІІ Універсалом…Країни Четверного союзу обіцяли надати уряду Української Народної Республіки військову допомогу у війні з російськими більшовиками за умови постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині… В результаті Державний суверенітет УНР визнала також і РРФСР, яка відмовилась від претензій на неї, як федеративну частину єдиної Росії… Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду, громад та установ УНР.» (Радянсько-Українська війна 1917-21 рр.). «Уже в преамбуле договора были определены основные постулаты государственного существования Украины: "Так как Украинский Народ… провозгласил свою независимость" и выразил желание прекратить войну, правительства стран Четверного союза "постановили заключить мировой договор с правительством Украинской Народной Республики; они хотят сим совершить первый шаг к прочному и для всех сторон почетному миру во всем мире, который не только должен положить конец ужасам войны, но также должен вести к восстановлению дружеских отношений между народами в политической, юридической, хозяйственной и интеллектуальной областях".» (Слипченко А. От Бреста до Минска всего 350 километров и целых сто лет).«Підписаний 27 січня (9 лютого н. ст.) 1918 року у Бересті (Бресті, Бресті-Литовському). Був результатом одного з етапів переговорів у Бресті-Литовському (що продовжувалися від 9 грудня 1917 до 3 березня 1918 року) між представниками Російської Федеративної Радянської Республіки, Центральних Держав та Української Народної Республіки. Перший мирний договір підписаний за наслідками Першої світової війни 1914–1918 років. Прискорив підписання сепаратного мирного договору більшовицьким урядом Російської Федеративної Радянської Республіки.»(Вікіпедія) «На початку березня 1918 р. під загрозою краху більшовицької Росії. В.Ленін вирішив пожертвувати Україною, відмовившись від неї на користь Німеччини за Брестським миром.» (Брехуненко В Війна за свідомість-С.137) Уряду Радянської Росії довелося відмовитися від України, прибалтійських країн, Фінляндії, і це тільки заради того, щоб Ленін зміг зберегти владу. Брестський мир дав Україні державну незалежність. «В тексте Брест-Литовского договора Украина определена как независимое государство. Таковым она была с правовой точки зрения, и Россия, подписавшая договор, тем самым признала независимость Украины. Но молодое государство само было не в силах сохранить независимость. В то время как шли переговоры в Бресте, большевики заняли Киев. Центральная рада была не в состоянии его освободить, и это сделали войска кайзера после того, как был заключен рестский мир.»(Брестский мир: что он дал России, Германии и Украине).
1918р. «На початку листопада у Львові було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку(ЗУНР), яка незабаром об’єдналася з відновленою УНР. Вступ галичан в українські змагання за державу надали цьому процесові нових якісних рис. Невелика за своєю територією і населенням Галичина дала українській революції численну когорту національно свідомих лідерів.»(Грицак Я. Нариси історії України.-С.220). «Найбільшим досягненням у цей час стало проголошення Акта про злуку двох українських держав – УНР і ЗУНР 22січня 1919р….Присутність галичан допомогла противникам пробільшовицької орієнтації втримати більшість і проголосувати проти встановлення робітничої диктатури за демократичний лад в Україні» (Грицак Я. Нариси історії України.-С.266-267). «Наддніпрянці спільно з галичанами боронили соборну УНР проти військ Польщі, Румунії, більшовицької Росії»(Литвин М. Проект «Україна».-С.8). «Прагнення возз’єднати Україну буде оформлено в січні 1919 року Актом Злуки, але насправді західні та східні українці тоді просто билися спина до спини, кожен проти свого ворога»(Галушко К. Український націоналізм) «…процес духовної і територіальної консолідації українських земель, започаткований Володимиром та іншими київськими князями, продовжений козацькими гетьманами і провідниками УНР-ЗУНР триває й нині. Його продовжувати не лише політикам. Але й всьому українському загалу» (Литвин М. Проект «Україна.-С.377).
Перша спроба поширити радянську владу в її більшовицький іпостасі, а також диктатуру пролетаріату (фактично -РКП(б), як відомо, закінчилася в 1918 р. невдачею. Війна закінчилася перемогою Української держави за допомогою Австро-німецьких союзників, а також зміною влади та державного устрою в країні. «Згідно з мирним договором німецько-австрійські війська в березні 1918 р. увійшли в Україну та установили окупаційний режим, який забезпечувався присутністю майже півмільйонної армії для вивезення продовольства та сировини. Нечисленні червоні військові частини залишили межі України. До Києва прибули німці, а з ними Центральна Рада та її уряд. Так закінчилася перша більшовицька інтервенція проти України..»(Гусєв В. Територія нищівної експлуатації: чого хотіли більшовики від України?) «Первая российско-украинская война имела все признаки «гибридной войны». Петроградский Совнарком официально отрицал участие РСФСР в войне, ведя ее от имени харьковского Народного секретариата. На территории России происходило формирование вооруженных отрядов (первые эшелоны под командованием Ховрина и Сиверса прибыли в Харьков за неделю до провозглашения ультиматума), из-за «поребрика» поставлялось оружие и военное снаряжение. Военные действия против УНР сопровождались мощной «информационной войной», целью которой было посеять уныние и разочарование у украинцев, уничтожить их способность к сопротивлению. Российская пропаганда пыталась создать в украинском обществе образ «чужой войны». (100 лет с начала первой российско-украинской войны )

Друга війна більшовиків в Україні

«Радянська Росія під тиском змушена була визнати умови Берестейського миру і згодом, 12 червня 1918 року, підписала з Українською Державою прелімінарний мир. Сучасні історики вважають, що це були лише декларації для затримки часу й накопичення збройних сил. За 1918 рік Україна вже сама ослабила себе: у результаті перевороту із допомогою німців був створений Гетьманат, у військах і особливо серед селян посилилося розчарування, нова влада трималася на багнетах німців і теж викликала розчарування. Зміцнівши за цей час і скориставшись такою внутрішньою ситуацією, Совнарком Росії в листопаді 1918 року почав другу війну проти України, 24 грудня 1918 року відкликав визнання УНР. Ця війна закінчилася для українців невдало: попри з'єднання з армією ЗУНР, попри домовленості і спільний наступ з поляками, попри партизанську боротьбу більшовики остаточно окупували всю Україну, встановивши тут свою владу на 70 років.» (Бриж Є. 365 днів. Наша історія. 11 грудня. Як Україна була проголошена "радянською" і як почалася перша радянсько-українська війна).«Розпорошені та дезорганізовані більшовики України майже цілий рік готувалися до повернення після того, як німці вигнали їх на початку 1918р. Російські революціонери «..проголошували свободу всім народам, але дещо своєрідно: тільки від себе. Для революціонерів, вихованих в імперії, велика російська держава була природною необхідністю, просто вже під іншою офіційною ідеологією: замість монархії – комунізм…» (Галушко Український націоналізм,-С.93).
Використавши важке становище Директорії, більшовики організували другий похід на Україну. «…Москва санкціонувала утворення нового українського уряду…Майже всі важливі посади в уряді зайняли росіяни. В грудні більшовики були готові розпочати другу спробу завоювання України.» (Субтельний О. Україна.Історія.-С.449).
«…17 листопада 1918 р. у Москві було створено Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України. Цей уряд за допомогою частин Червоної армії на чолі з В. Антоновим-Овсієнко, Й. Сталіном і В. Затонським, без оголошення війни, у грудні 1918 року почав наступ на Україну з курського напрямку. Що ж до незаконного вторгнення цих військ на українську територію уряд Директорії УНР надіслав до Москви низку нот протесту. На це нарком закордонних справ РРФСР Георгій Чичерін 6 січня 1919 року надіслав радіотелеграфну відповідь.Вона наскрізь просякнута таким самим цинізмом, як і заяви МЗС РФ від 2014 року про відсутність російських військ на сході України і про невтручання у внутрішні справи України. Чичерін наголошував на тому, що військові дії на території України точаться між військом Директорії й Українського радянського уряду, який, мовляв, є цілком незалежним. Бажання ж Директорії мирним шляхом уладнати конфлікт «може відноситися тільки до конфлікту поміж Директорією і трудовими масами України, які прагнуть заведення радянського устрою. Відповідно до цього конфлікт і надалі виливатиметься у форми збройної боротьби до тих пір, доки Директорія застосовуватиме до Рад тактику їх насильницького придушення».

(Радянсько-Українська війна 1917-21 рр.)

У січні 1919 року почалася війна радянської Росії проти УНР…Сталося так, що петлюрівські та білогвардійські частини вступили до Києва майже одночасно(30 та 31 серпня). Це був останній спалах визвольної війни УНР проти більшовицької зверхності. Практично всю територію України (крім західної частини) окупували радянські війська»(Брайчевський М. Конспект історії України.-С.143).«Інтервенція російських більшовицьких військ була повною несподіванкою для Директорії. На запит українського уряду російські більшовики відповіли, що, мовляв, збройна боротьба в Україні є справою рук самих українців і провадиться між військами Директорії та армією українського радянського уряду, який є цілком незалежним від Москви» (Грицак Я. Нариси історії України.-С.264).
«Проти цієї агресії Директорія вислала радянському урядові ноти протесту (31.12.1918, 3, 4 і 9.1.1919). 5 січня 1919 з Москви надійшла нота народного комісара закордонних справ РСФРР Г.Чичеріна у відповідь на радіотелеграми уряду УНР від 31 грудня, 3 — 4 січня. У ній стверджувалося, що військ РСФРР в Україні нема, а проти Директорії воює армія «українського радянського уряду, який є цілком незалежний». Директорія 16.1.1919 оголосила війну радянській Росії. На той час українські військові сили складалися з регулярних формацій» (ПроСвіт— Радянсько-Українська війна 1917-21 рр.).
Симон Петлюра стверджував: «Справа здобуття української державності – це справа нації української, а не якогось класу чи партії. Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю».
«Кошти нелегальним формуванням надходили тоді з Росії здебільшого дипломатичною поштою. Велику ставку московські більшовики робили на комуністичне підпілля у робітничих центрах України»(Радянсько-Українська війна 1917-21 рр..).Підтримана повстанським рухом українська армія в середині 1919 р. перейшла в контрнаступ проти російської Червоної армії.)
«У серпні 1919 почався спільний похід Армій УНР і УГА проти більшовиків під командуванням генерала М. Юнакова і В. Курмановича…Окремі загони українських повстанців боролися проти радянської вла ди до кінця 1920-х років. Зокрема, козаки під проводом отаманів Андрія та Степана Блажевських воювали до 1930-го року, поки обидва брати не загинули від рук чекістів»(ПроСвіт — Радянсько-Українська війна1917-21рр).
«С.Петлюра (він з лютого 1919 року очолював Директорію) зробив відчайдушну спробу повернути хід подій на свою користь і уклав союзницьку угоду з Польщею(т.зв. Варшавський договір).Проте розгром польської інтервенції поставив хрест на діяльності Директорії. За Ризьким договором, укладеним 18 березня 1921 року, Україну було поділено між радянською Росією і Польщею Ю. Пілсудського вздовж Збруча і Случі» »(Брайчевський М. Конспект історії України.-С.143).«…остаточну перемогу більшовицької влади на Україні забезпечило не що інше, як збройна сила Радянської Росії»(Субтельний О. Україна.Історія.-С.463).
Поразка. До поразки української революції 1917-1921рр призвело ряд внутрішніх і зовнішніх чинників.
«У випадку з Україною далеко не всі західні країни однаково добре розуміли, що таке Україна і хто такі українці, чого вони, власне, хочуть, чому ця провінція великої Російської імперії раптом вирішила оголосити себе незалежною. Те, що Україна виявилася практично без союзників наприкінці 1918 року, врешті-решт, і призвело, серед безлічі інших проблем, до поразки всіх українських зусиль зі створення своєї незалежної держави, на відміну від поляків, чехів і словаків, а також інших країн, які проскочили через цю хвилю 1918 року. Це дозволяє професору Єльського університету Тімоті Снайдеру іронізувати, кажучи, що можна взагалі ніяк не боротися за свою незалежність і отримати її, а можна пролити море крові, зробити величезну кількість зусиль і при цьому не домогтися незалежності. Це він порівнює зусилля поляків та українців після Першої світової війни.» (УНР і нинішня війна з Росією. Путін зазнав поразки.) «Велику ролю відігравала блискуче поставлена, часом фантастична, більшовицька пропаганда… Ця пропаганда, просякнута брехнею й ошуканством, добре навчилася спрямовувати громадську думку в потрібному напрямі. Вони обіцяли все, що могло привернути на їхній бік симпатії…маси. Такими обіцянками були: негайне укладення миру й кінець війни; конфіскація поміщицьких земель…» (Брайчевський М. Конспект історії України.-С.144).
Внутрішні чинники: «Характерним з цього погляду є вислів учасника та історика української революції Ісаака Мазепи:» Двохсотлітня московська неволя скалічила український народ: знищила його нормальну соціальну будову. Підпорядкувала широкі українські маси культурним, господарським і політичним впливам російського суспільства, створила з українського народу сиру етнографічну масу несвідомих і неорганізованих робітників і селян» (Грицак Я. Нариси історії України.-С.293). «Із точки зору внутрішніх чинників головна дилема українців (і насамперед східних) полягала в тому, - тут ми повторимо цей важливий момент.- що вони були змушені починати створення держави, ще не завершивши формування нації.» (Субтельний О. Україна.Історія.-С.464). Як зазначають деякі історики, Українська революція 1917–1921 років зазнала поразки не тому, що громадяни не були готові захищати її, а тому, що змушені були протистояти масштабній агресії одночасно на декількох фронтах. «Четвертий універсал проголосив розброєння УНР і демобілізацію українського війська. Яке мала заступити народна міліція. Це в міру розгортання громадянської війни поставило Україну в трагічне становище. Особливо в порівнянні з величезною армадою Червоної армії, створеною більшовиками. Усе господарство колосальної імперії перевели на військові рейки…А уряд УНР, пильнуючи демократичних традицій і уникаючи диктатури, опинився в становищі беззахисної жертви» » (Брайчевський М. Конспект історії України.-С.144). 1917р «…недалекоглядна політика керівництва й інші фактори привели до того, що до кінця року армія УНР скоротилася в 20 разів…армія більшовиків росла з кожним днем»(Зубков С.К. Події, що змінили Україну,-С.230.)
Наслідки«Збройний конфлікт між Совєтською Росією та Українською Народною Республікою (УНР) в 1917–1921 роках за контроль над українськими землями, колишніми південно-західними губерніями Російської імперії призвів до значних втрат у тогочасному українському суспільстві. Закінчився поразкою УНР, більшовицькою окупацією України і входженням УСРР до складу Радянського Союзу в 1922 році. Інші назви — московсько-українська війна, совєтсько-украї́нська війна, російсько-украї́нська війна, більшовицько-українська війна.» (Радянсько-Українська війна 1917-21рр).«1919 р. увійшов в історію України встановленням радянської форми державності. Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви держави – Українська Народна Республіка. З 6 січня 1919р. держава, що стверджувалася в Україні радянськими штиками, одержала нову назву – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).(Бойко О.Д. Історія України.-С.310).
«Після фіаско визвольних змагань в Україні (за винятком західноукраїнських земель) утвердився окупаційний більшовицький режим. Було запроваджено жорстоку централізацію економічного і політичного життя. Центр розглядав УРСР як підлеглу Москві автономну частину Радянської Росії, а КП(б)У - як крайовий загін РКП(б). Із утвердженням більшовицької влади Україна втратила свою незалежність.»( Україна у 1917-1921 роках.Реферат ) «Механізм анексії виглядав майже однаково з часу окупації Совєтською Москвою будь-яких нових територій. Самі ці території перетворювалися на обласні адміністративні території Росії. Після окупації Совєтською Росією територій Української Народної Республіки за наказом iз Москви були ліквідовані всі її установи, що виконували державницькі функції і формували представницькі основи влади Української держави. Ще 24 грудня 1918 року в "Известиях" Всеросiйського ЦИК опублiковано розпорядження Заступника Народного Комiсара Закордонних справ Совєтської Росiї Л.Карахана… «Таким чином, Совєтська Московія "не визнає Україну за самостiйну державу". Документ чiтко вказує на процес знищення Української державностi та її повне поглинання з боку Росiї. Тому не можна говорити про збереження державностi тих народiв, якi були поглинутi Совєтською Росiєю, але які з метою маскування аннексiї цих держав формально зберiгали назву "республiк" Після нової окупації України більшовиками започатковується процес заміни законодавчих актів Української Держави на закони і державні акти Росії. Україна ставала частиною нової комуністичної імперії, на території якої почали діяти закони іншої держави - Росії. Так з окупацією української території починалася анексiя України Совєтською Росією...»(ПроСвіт — Радянсько-Українська війна 1917-21 рр.).
«1918-1920рр – Масові розстріли військово-полонених. Початок виселення українців у створені більшовиками (Нафталія Френкель, Яків Свердлов-Шварцбаум) місця масового ув’язнення і винищення населення – концтабори. Вони були створені декретами РНК Московії від 5 вересня 1918р…»(Куліш А. Книга пам’яті українців.-С.29).
«Але разом з тим не можна недобачати іншого факту. Що українська революція стала поворотною віхою у російсько-українських відносинах. Вона реалізувала той проект, який у 1846-1847 роках був ідеалом для невеликого гуртка мрійників з Кирило-Мефодіївського братства – виділення українства як окремої політичної і культурної течії із загальноруського потоку. Її учасники, що перед 1914 роком заледве уявляли собі існування України, під кінець революції стали переконаними українськими патріотами» (Грицак Я. Нариси історії України.-С.301-302).«Разом з тим, незважаючи на поразку. Українська нація показала ще нерозкритий потенціал у боротьбі за свободу та незалежну державу. Навіть російськи більшовики, перебуваючи в умовах масового національного зриву змушені були поступитися. Створивши маріонеткову «суверенну» УРСР. Переосмисливши історичні уроки Української революції 1917-1921рр, можна з певністю твердити, що лише безкомпромісні радикальні дії дадуть позитивний результат у розбудові національної державності» (Качкан В.А. Історія України,-С.257-258).
«Універсальне значення боротьби між УНР та Совєтською Росією в тому,-писав Лисяк-Рудницький,- що це був не тільки міжнаціональний конфлікт, але також зудар двох соціально-політичних систем й ідеологій: устрою вільної, гуманної демократії з устроєм тоталітарної диктатури, що в самій основі ворожа до свободи й гідності людини»(Грицак Я. Нариси історії України.-С.304). «Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства»(Субтельний О. Україна.Історія.-С.466).«Гостра політична боротьба, змагання за незалежність України в 1917-1921 рр., за її державність піднесли національну свідомість українського народу, який зробив вагомий внесок не лише в історію України, а й в історію Європи, світову історію. На міжнародній політичній арені було поставлене "українське питання" і продемонстровані перші кроки його вирішення. Все це було яскравим свідченням того, що в Україні набирав сили національно-визвольний рух, ширилась своя, неадекватна російській, Українська демократична революція, за своїм характером і змістом як національна, так і соціально-економічна. Важливими офіційними документами, за якими чітко простежується державотворча діяльність Центральної Ради, були її Універсали.»(Україна у 1917-1921 роках. Реферат)

РАДЯНСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА (1941—1953) — ВІЙНА УПА ПРОТИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

«…оті, хто за українське слово розстрілював – от хто фактично збудував Радянську Україну» (В.Затонський, Національна проблема на Україні». Цитовано за М.Береславським «Хто і як встановлював совєтську власть на Україні», Львів,1992р., с.12).Яке будувало, таке збудувало. «Будівництво» Рад України розпочалося з рострілів українців та масових грабежів, а закінчилось трьома голодоморами, суцільним терором та виселенням населення»(Куліш А. Книга пам’яті українців,С.28.).«Українські більшовики, які очолювали встановлення радянської влади в Україні, являли собою доволі строкату спільноту – із соціальної та національної точки зору. Це були звичайні революціонери-екстремісти. Які упродовж громадянської війни то воювали, то перебували у підпіллі, то, встановивши свою владу, ставали бюрократами. І поки вони воювали або боролися за владу в Україні, їхнє ставлення до української ідеї було недоброзичливим (це була ідея «Націоналістична»), але коли вони самі ставали владою і бюрократами від імені Радянської України з її значною територією, вона ставала їм «цікавою» як основа їхньої влади і статусу. Їхньою столицею став Харків, бо він ближче до Росії і благонадійніший, ніж Київ»(Галушко К. Український націоналізм,-С.95).
«Українська незалежність тоді не вдалася, але її поразка виявиться тимчасовою, оскільки в 1920-х роках на кін історії виходить покоління, що пройшло гарт зі зброєю в руках. Українську «карту» було кинуто на стіл великої європейської політики, і потім уже з того столу вона не зникне. ХХ століття перетвориться на епоху тяжких випробувань для українців. Але в цих випробуваннях вони будуть не пасивною силою, а стороною, що воює»
(Галушко К. Український націоналізм,-С.91).«Головним об’єктом бажань обох диктаторів була Україна. Сталіну українські ресурси були необхідні для успішного проведення індустріалізації, адже без міцної армії було неможливо поширення ідей світової революції. Гітлер вбачав в Україні життєвий простір для німецької колонізації й створення тисячолітнього рейху. Тож зіткнення Радянського Союзу та Німеччини було неминучим… Назрівала нова війна, яка могла дати українцям другий шанс у боротьбі за власну державу. ОУН[Організація українських націоналістів] як єдина сила, що сповідувала ідею збройної боротьби, активно включилася в міжнародні процеси» (Поле битви – Україна.-С.290-291).«Пакт Молотова і Ріббентропа, будучи актом свавільного поділу Європи на «сфери впливу» між СРСР і Німеччиною…Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу «збирання» українських земель у межах однієї держави, що об’єктивно було явищем прогресивним» (Качкан В.А. Історія України,-С.281).
1939р. «Возз’єднання основної частини західноукраїнських земель з УРСР, попри сумнівні умови його реалізації, являло собою акт історичної справедливості. Населення цих земель попервах з ентузіазмом зустріло Червону Армію, сподіваючись на національне та соціальне визволення. Та реалії життя одразу ж показали ілюзорність тих сподівань. Економічна політика (зокрема аграрна), насильства й утиски, сваволя партійного керівництва, а особливо криваві репресії, масове вивезення населення на Схід – усе це відігравало фатальну ролю у формуванні суспільної колізії в західних областях Української РСР».(Брайчевський М. Конспект історії України.-С.161).
1940р. «Взимку «нова» совєтська влада розпочала масове виселення населення Західної України в Сибір та Казахстан.
За станом на 13 лютого 1940р. було вислано майже 90 тис. осіб; у квітні-травні було вислано понад 61 тис. осіб. Комуністи відривають від України Придністров’є.» (Куліш А. Книга пам’яті українців.- С.45).
«УРСР не вела самостійної політики і проблеми відродження української державності не ставила. Інша річ -Західна Україна. Головною політичною організацією там була ОУН (Організація українських націоналістів), яка до 1939 року добре розуміла перспективу боротьби на два фронти – проти Польщі на Заході та проти СРСР – на Сході. Оскільки Німеччина була ворогом обох цих країн, керівництво ОУН прагнуло зав’язати союзницькі стосунки з гітлерівською адміністрацією. Однак без особливих успіхів»(Брайчевський М. Конспект історії України.-С.163).«Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад німців на СРСР, розглядаючи його як багатообіцяючу можливість встановлення незалежної української держави»(Субтельний О. Україна.Історія.-С.567).
«Опинившись між нацистським і радянським режимами. Позбавлені власної держави, котра захищала б їхні інтереси, українці виявилися, як ніхто інший, беззахисними перед спустошенням війни й нещадною політикою тоталітарних держав, що її вели»(Субтельний О. Україна.Історія.-С.555). «…Роман Шухевич мусив визначити найефективнішу тактику. При цьому він виходив з досвіду 1917-1920 років. При попередній спробі здобути державність фатальною стала відсутність власної професійної боєздатної і оснащеної армії, армії, також психологічна неготовність значної частини українців до збройної боротьби.»(Білінський В. Україна-Русь.,кн.3-тя.-С.337).
«На початку 1941 року ОУН(революційна) домовилася з німецьким військовим командуванням про вишкіл при німецькій армії «700 українських добровольців»…Батальйони підпорядковувалися Проводові (керівництву) ОУН і не були зобов’язані складати присягу на вірність Німеччині та Гітлерові, як це було заведено для решти підрозділів німецької армії…» (Білінський В. Україна-Русь.,кн.3-тя.-С.338-339) . «Напад Німеччини на СРСР активізував і діяльність ОУН…Керівництво ОУН орієнтувало населення республіки на співпрацю з окупантами. У західних областях почалося формування українських військових з’єднань – батальйонів «Соловей» (Нахтігаль) та «Роланд». (Брайчевський М. Конспект історії України.-С.163.). «» (Білінський В. Україна-Русь.,кн.3-тя.-С.338-339). «Єдиним завданням заради якого «Нахтігаль» рвався до Львова. Було забезпечити проголошення Акта відновлення Української держави» (Білінський В. Україна-Русь.,кн.3-тя.-С.338-339).
«Чи вірили українські націоналісти, що Німеччина дозволить їм створити незалежну Україну? В усякому разі вони мали перед собою приклад Хорватії і Словаччини, які за допомогою німців стали незалежними державами… А Бандера вирішив «поставити німців перед доконаним фактом» - незалежна українська держава є!»(Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф.-С.99)
«Актом 30 червня 1941р. український нарід заманіфестував перед цілим світом і перед історією, що він бажає сам керувати своїм життям і що він готов боронити своє право на вільне життя у своїй власній, самостійній державі перед імперіялістичними зазіханнями кожного ворога і за кожних умов»(Мірчук П.) «Цей акт зачитували в усіх містах, звільнених від московських окупантів» (Піняжко Р. Історія держави Української.-С.120.) «Наприклад, у січні 1942 р. у одній статті “Сумського вісника”, що описувала життя окупованого Харкова, сказано: “Жовтоблакитний прапор Міської Управи здалеку видно мешканцям Сумської вулиці”. Певним чином це можна розцінювати як свідчення відкритого використання національних кольорів у містах військової зони окупованої України у зазначений час.» (Король В.М. Німецькі та українські державні символи на сторінках окупаційної преси Сумщини (1941-1943 рр.). «Важко переоцінити значення Акту червня 1941 р. для подальшого ходу визвольних змагань в Україні. Цей Акт започаткував новий етап масової збройної визвольної боротьби, що тривав до кінця 50-х років. Боротьба проти німецьких окупантів у 1941-1944 рр., а з 1944 р. – проти московсько-більшовицьких стала загальнонаціональною, всенародною.»(Слюсаренко В.Акт відновлення української державності 30 червня 1941 року в історії боротьби за незалежність) .
«Однак німці поставилися до українського визвольного руху вкрай негативно…Ідея незалежності України була остаточно похована, основна частина її земель відійшла до рейху» (Брайчевський М. Конспект історії України.-С.163-164). «Інший варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії. Цілком нехтував інтересами українців і передбачав їх нещадну експлуатацію на користь нацистської імперії»(Субтельний О. Україна.Історія.-С.572). «Два недавні друзі Гітлер та Сталін готувалися на європейській шахівниці розіграти партію, яка раз і назавжди мала змінити політичне обличчя Європи. Перший хід 22 червня 1941 року зробив Гітлер. Він не допускав думки, що в цю партію має намір втрутитися стороння сила – Організація українських націоналістів та її лідер Степан Бандера.» (Забілий Р. Акт відновлення державності 30 червня). «Гітлер вороже поставився до цієї ініціативи і віддав наказ арештувати керівників ОУН С.Бандеру та Я.Стецька» (Поле битви – Україна.-С.320)
«В голови кількох поколінь українців компартійні ідеологи протягом десятиліть втокмачували тезу про те, що вояки Української Повстанської Армії були «вірними холуями гітлерівців, які стріляли у спини радянських воїнів і руки яких по лікті у крові мирного населення». І лише після того, як Радянська імперія сконала, ми дізналися багато правди про діяльність УПА і її вояків.»(Зятьєв С. Армія без держави). «Вже весною 1942 року ОУН приймає рішення, крім продовження антинімецької пропаганди, розпочати збройну боротьбу. А за півроку Волинь та Полісся взялися за зброю в боротьбі із німецькою окупаційною владою, підштовхуючи організацію від політики до збройних дій.»(Забілий Р. Акт відновлення державності 30 червня).
Украї́нська повста́нська а́рмія (УПА́) — військово-політичне формування, що діяло в Україні протягом 1942—1956 років, озброєне крило Організації українських націоналістів. Головною метою створення УПА стало об'єднання розрізнених збройних груп націоналістів під керівництвом ОУН(б). Офіційною датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року. Своїм головним завданням УПА декларувала підготовку потужного повстання, яке має розпочатися в сприятливий для того часу момент, коли СРСР і Німеччина виснажать один одного в кровопролитній війні, а потім створення самостійної єдиної української держави, яка мала включати в себе всі етнічні українські землі. УПА була неймовірно організована .
Крім українців, яких була переважна більшість, в складі УПА воювали євреї, росіяни та бійці інших національностей. Розпочала УПА свою діяльність з весни 1943 року на територіях, які входили до складу: райхскомісаріату Україна (Генеральна округа Волинь-Поділля) — з кінця березня 1943, Генерал-губернаторства (Галичина — з кінця 1943, Холмщина — з осені 1943) та румунської Трансністрії (Північна Буковина) — з літа 1944. Окремі загони також діяли і на території східної України, на Донбасі та навіть на Кубані.«Натомість бандерівці вдалися до збройної боротьби – як проти німців, так і проти радянської влади. Була створена УПА (Українська повстанська армія). Почалася тривала й виснажлива партизанська війна на два фронти.»(Брайчевський М. Конспект історії України.-С.164). «Наприкінці 1942р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили, поклавши тим самим початок регулярній українській армії, котра, як вважалося, знадобиться, коли закінчиться нацистсько-радянська війна» (Субтельний О.Україна.Історія.-С.580). «ОУН думала не тільки про Галичину чи Волинь, які входили до складу Польщі. А й про всю Україну і готувалася до поширення своїх ідей на південь і схід.»(В.Сергійчук Архівні дані: на Донбасі ОУН боролася за Україну до середини 50-х)
«ОУН – це підпільна, не державна якась організація, яка згуртувала у своїх лавах борців за незалежну Україну, змогла їх достатньо вишколити. І, врешті-решт, вона організувала таку повстанську армію, яка змогла охопити, по-перше, всю Західну Україну і частину Правобережжя (Житомирську, частину Київської, Хмельницьку, Вінницьку області). По-друге, ця армія змогла протистояти спершу нацистському окупаційному режиму, а згодом і Радянському Союзу… Водночас УПА опиралось саме на місцеве населення і його допомогу, адже без підтримки місцевих людей партизани не проіснували би і року. А Українська повстанська армія успішно діяла понад десятиліття – з 1942-го до 1953 року…» (Полянська Я. УПА – 75 років: повстанський феномен ХХ сторіччя).
«Осередки ОУН з’явилися у всіх обласних центрах колишньої підмосковської України…А найсхіднішою точкою поширення визвольного руху був Донбас. Тут осередок ОУН, який налічував сотні членів, очолював Євген Стахів…У 1942 році видано 7 наказів про запровадження української мови як державної в 6 районах Донецької області. Того ж року було видано указ про запровадження української мови як державної на території всієї Луганської області. У Слов’янську українську мову запровадили в діловодстві району»(Піняжко Р. Історія держави Української.-С.120-121).
«Протягом багатьох років жителям сходу України розповідали багато міфів про те, що ОУН та УПА не мають жодного стосунку до Донбасу. Насправді, на Донбасі була потужна мережа проукраїнського руху, зазначають історики. При цьому, націоналістичний рух став таким поширеним саме за підтримки місцевих жителів Донбасу.»(Тимошенко Д. Потужна мережа ОУН діяла на Донбасі в роки Другої світової – історик).«Чому східняки брали участь в ОУН і УПА? Та тому, що комуністична пропаганда, марксистсько-ленінська ідеологія, репресії і голодомори все ж не вбили в жителях східних регіонів дух українства, не перетворили їх на людей радянського зразка – без роду і племені з адресою «Радянський Союз». Причини цього очевидні: націоналізм розвивався і в умовах жорсткого радянського тоталітаризму. Зрозуміло, що не в таких масштабах і формах, як Західній Україні, але все ж розвивався.» (Щур Ю. Ворожість у сприйнятті боротьби ОУН-УПА жителями східних регіонів України: історичний аналіз)
«Жорстокі та антилюдські політичні системи комуністичних та фашистських загарбників сприяли державницьким та патріотичним почуттям мирного населення, котре масово вливалося в ряди УПА. В 1944 р. УПА нараховувала близько півмільйона осіб. Саме УПА врятувала населення Західної України від масового терору і повного знищення комуністичним режимом, очолюваним Сталіним. Добре організована УПА вела успішну, але кровопролитну війну із комуністичними загарбниками. УПА тісно співдіяла з підпільною організованою мережею ОУН, отримуючи від них необхідну інформацію.»(14 фактів про УПА, що захоплюють)
«Головнокомандувачем розширених сил було призначено члена проводу ОУН-Б, високопоставленого українського офіцера з щойно розформованого загону «Нахтігаль» Романа Шухевича.»(Субтельний О. Україна. Історія.-С.581).«Легендарний командувач Української Повстанської Армії. Ми досі не розуміємо, яка титанічна особа прихована за цими словами! Людина, не маючи підтримки держави, зусібіч оточена ворогами, спираючись тільки на український народ, зуміла створити стотисячну Повстанську армію і, очолюючи її, вела впродовж 8-ми років страшну, жорстоку боротьбу за незалежність українського народу.»(Білінський В. Україна-Русь., кн.3-тя.-С.336)
«Прихід на керівні позиції Р.Шухевича став вирішальним для завершення розбудови структури УПА. Досвідчений військовий. Він привів із собою групу експертів, що мали досвід служби у польській та німецьких арміях»(Поле битви – Україна.-С.325).
«У другій світовій війні українці, національна свідомість яких зросла порівняно з періодом 1917-1920рр., потрапили у лещата між радянським режимом та нацистами…На відміну 1917-1920рр українці опинилися у становищі, коли вони могли лише реагувати на події, а не впливати на них.» (Субтельний О. Україна.Історія.-С.590).
«Незважаючи на всю міць радянських органів держбезпеки, УПА буде організованою і боєздатною до 1950 року. Повстанці воювали проти частин НКВС і ДБ, здійснювали диверсії, перешкоджали примусовим хлібозаготівлям, убивали радянських чиновників. Завдяки повстанцям на Західній Україні в 1946-1947 роках не було голоду, позаяк влада боялася конфісковувати хліб»(Глушко К. Український націоналізм.-С.115)
«Рівень озброєння диктував характер військових дій УПА – уникнення генеральних боїв і партизанська тактика, рейди, диверсійні акції. У цій тактиці закладена ідея асиметричного удару, коли слабший уникає прямих зіткнень з більш сильним ворогом, тоді як основні удари завдають по інфраструктурі противника. Велике значення має «інформаційний фронт» - пропаганда своїх ідей серед населення. Це війна на виснаження. Населення і територія мають принципове значення для діяльності партизанських загонів. Саме завдяки підтримці УПА змогла так довго чинити опір без жодної зовнішньої підтримки»(Поле битви – Україна.-С.327).«У розпал Другої світової війни кожна сотня УПА мала у своєму розпорядженні 20–25 кулеметів різних марок, до 40 самозарядних гвинтівок, до сотні пістолетів-кулеметів, один-два гранатомета.» (14 фактів про УПА, що захоплюють). «Протягом 1942р. під егідою лідерів ОУН(м) та ОУН(Б) виникали збройні загони, які намагалися протистояти німецьким карателям, польським націоналістам. Радянським партизанам, бандитським групам із числа дезертирів»( Історія України. Неупереджений погляд.-С.453). УПА під час Другої світової війни - єдині в світі, хто воював одночасно і проти гітлерівців, і проти СРСР. Архівні документи свідчать: УПА становила небезпеку не лише для компартійної влади СРСР, а й гітлерівської Німеччини.
УПА « Вона одночасно вела війну на трьох фронтах: з німцями, з поляками та «совєтами».Тож курс бандерівців на розбудову власного війська був виправданий і своєчасний» (Поле битви – Україна.-С.324).Нацисти панічно повідомляли, що націоналістичні партизани атакують уже посеред білого дня, нападають на потяги, визволяють людей, підготовлених для вивозу до Німеччини. «Можна без перебільшення сказати, що каральні походи німців закінчилися практично безрезультатно. УПА, як і раніше, була досить солідною військовою силою, яка й далі контролювала значні території України».»(Зятьєв С. Армія без держави) «Таким чином, про якусь поголовну співпрацю українських націоналістів, особливо УПА, говорити не доводиться. Натомість не слід забувати і про те, що, здійснюючи по Україні походи і знищуючи німців, перешкоджаючи вивезенню продовольства Українська Повстанська Армія допомагала Радянській Армії у боротьбі з фашистською Німеччиною.» (Зятьєв С. Армія без держави). «Діяльність УПА визнавали антинімецьким повстанням і німецькі окупаційні керівники Шене, фон дем Бах і Прюцманн, і радянський партизанський командир Вершигора. Дослідники оцінюють втрати від рук УПА у 12 тисяч німецьких окупантів та їхніх союзників. У збройному протистоянні з окупантами українське підпілля та повстанські підрозділи втратили також 10-12 тисяч…телеграма вищого керівника СС і поліції України обергрупенфюрера СС Ганса Адольфа Прюцманна від 25 серпня 1943 року: «Головнокомандувачу території групи армій Південь. У зв’язку з тим, що райхсфюрер СС віддав сильні загони доручених мені військових частин у розпорядження фронту, я вимушений обмежитися залишками цих частин для придушення українського національного повстання на Волині. Оскільки на півночі України виникають через це великі неконтрольовані райони, то в найближчому майбутньому треба розраховувати на посилений тиск банд у південному напрямку» (Бігун І. 10 міфів про УПА: хто і чому заклеймив членів УПА «гітлерівськими посіпаками»).
«Сьогодні не є таємницею і той факт, що вище керівництво «країни рад» націлювало на боротьбу з повстанцями і партизанів. Зокрема, у серпні 1944-го Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення передати партизанську дивізію імені Сидора Ковпака до НКВС УРСР. У повному складі і зі всією зброєю «для проходження подальшої служби, використавши її в першу чергу для якнайшвидшої ліквідації націоналістичних банд». Тож довелося партизанам воювати з такими ж українцями, як і вони самі.» (Зятьєв С. Армія без держави). «Самым опасным и, вместе с тем, самым триумфальным рейдом партизан был рейд на Западную Украину, который, был бы невозможен без помощи местного населения (продуктами и разведданными), проводников и связных УПА. Узнав об этой совместной борьбе против немцев, Москва очень забеспокоилась. Как-то сразу погибает первый заместитель «батьки», комиссар партизанского соединения – Семен Васильевич Руднев, а Ковпака вызывают в Киев (в декабре 1943 года) якобы для лечения. 23 февраля 1944 года его соединение было переформировано в 1-ю Украинскую партизанскую дивизию имени дважды Героя Советского Союза С.А. Ковпака, а командование передают сталинскому выдвиженцу П.П. Вершигоре. Больше Ковпака к управлению партизанскими войсками не допускают. Наверное Сталин испугался собственных партизан и их командиров.»(Газета «Вечерний Луганск» от 9 января 2008 года № 1 (365) "Степовики з більшою симпатією ставилися до нас, — доповідав Ковпак Строкачеві. — Охоче були провідниками, постачали продуктами і часто ховали в себе наших поранених. У гірських районах, особливо прикордонних з Угорщиною, настрій у горців-гуцулів часто був майже ворожий". (Бігун І.Зоряний рейд. Як Сидір Ковпак на Буковель мандрував) «…основною ціллю і противником боротьби антирадянського підпілля була комуністична партія та НКВД. Червона армія розглядалася як можливе поле для націоналістичної пропаганди, метою якої було залучити її вояків до повстання»(Війна і міф. Невідома Друга світова.-С.198).
У повоєнний період сталінський режим проводив політику насильницької радянізації новоприєднаних українських територій. Протягом десяти років після закінчення Другої світової війни на території України тривали бойові дії націоналістичного підпілля та підрозділів УПА проти радянської влади. Боротьба з чекістами тривала ще довго після 1945 року – останні сутички з українськими повстанцями зафіксовано на початку 1960-х.«Заходи ОУН із просування на Схід у повоєнний період продемонстрували живильність ґрунту для поширення ідей українського визвольного руху в східноукраїнському середовищі.»(Пагіря О. Діяльність ОУН та УПА на Наддніпрянській Україні, 1941–1955 рр.)
«З вигнанням німецьких окупантів ситуація в Україні докорінно змінилася. Тепер УПА мала вести боротьбу на одному фронті» (Брайчевський М. Конспект історії України.-С.165). «Післявоєнний період протистоянь перетворився на тривалий збройний конфлікт. Він охопив територію України площею 150 тисяч квадратних кілометрів. Економічні, соціальні, військово-політичні, духовні, морально-психологічні чинники дають змогу аналізувати це явище, як по-своєму унікальний феномен особливого характеру, як складову частину трагедії, пережитого українським суспільством у 1940-х-1950 роках ХХ століття. Підсумовуючи вищенаведені факти, слід констатувати, що у протиборстві ОУН – УПА з московською владою з двох сторін застосовувалися всі наявні засоби військового часу. Унікальним є те, що націоналістичне підпілля перебувало на військовому становищі, залишившись один на один зі сталінським режимом, котрий продовжував вершити долі народів Європи. Проте, члени та симпатики ОУН, вояки УПА з відчаєм приречених намагалися продовжувати боротьбу за самостійність України як держави… (Кричильський С. Останні операції – останні постріли. Український рух опору у двобої зі спецслужбами СССР)УПА «Вона ще десять років потому вела майже безнадійну боротьбу проти радянського режиму. УПА та оунівське підпілля створили новий фронт боротьби. Його програма залишалася незмінною – «за повне визволення українського народу з-під московсько-більшовицького ярма, за побудову Самостійної Соборної Держави без панів, поміщиків, капіталістів, без більшовицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів.» У 1945 р. Українська повстанська армія застосовувала тактику відкритого протистояння із загонами радянської держбезпеки. Протягом цього року УПА здійснила 2207 збройних акцій, у відповідь на які сталінський режим провів 9238 каральних операцій, під час яких 34 тис. повстанців було вбито і 46 тис. захоплено в полон. Щоб підірвати соціальну базу УПА, радянська влада вдавалася до терору, провокацій проти місцевого населення… За висловом одного із ідеологів ОУН-УПА, у цей час розпочався перехід «від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної… Якщо на початку переважали форми широкої повстанської боротьби (контролювання певної території, створення альтернативних радянським органам влади національно-державних структур, діяльність великих формувань, які охоплювали кавалерійські та артилерійські частини), то на початку 1947 р. тактика боротьби змінилися Боротьба за українську державність, яку вела Українська повстанська армія, стала ще більш запеклою та безкомпромісною…»(Національно-визвольний рух у повоєнний час). «Наприкінці 1944 р. Шухевич відмовився від тактики масштабних боїв з військами НКВД. У 1945-50рр радянське керівництво кинуло проти ОУН і УПА в Західній Україні 500-тисячну армію з танками, артилерією, літаками. Водночас для дискредитації УПА каральні органи створювали спецчастини, яких одягали у форму «вояків-банднрівців» і вони нападали на села, грабували и убивали мирне населення.» (Посівнич М. Роман Шухевич.-С.49).
«Після того як по Західній Україні прокотилися головні сили Червоної армії, УПА організувала ряд акцій. Щоб перешкодити мобілізації, запобігти депортаціям «ненадійних елементів» та припинити репресії проти греко-католицької церкви» (Субтельний О. Україна. Історія.-С.589).
«УПА вела постійні бої проти радянських партизан. Після відступу німецьких військ УПА спрямувала свою діяльність проти радянських адміністративно-каральних органів та масових вивезень до Сибіру, створення колгоспної системи, переслідування церкви.» (Посівнич М. Роман Шухевич.-С.49).
21-27 квітня 1944 року, в урочищі Гурби відбулися найбільші бої УПА. Проти близько п‘яти тисяч повстанців радянська окупаційна влада кинула від 15 до 30 тисяч НКВДистів. Бій, що увійшов у історію як бій під Гурбами, був одним з найтриваліших і одночасно наймасштабнішим серед тих, що коли-небудь вела УПА. Проти УПА НКВС кинуло в бій авіацію й танки. УПА успішно прорвалась з оточення. «Намагаючись прорвати оборону повстанців, НКВС кинуло в бій танки та авіацію. 28 жовтня 1944 р. Червона армія звільнила територію України від німецьких окупантів. З віддаленням лінії фронту український рух опору залишався в глибокому радянському тилу сам на сам з НКВС та каральною системою СРСР».(Поле битви – Україна.-С.329).
«У цьому славному бою взяли участь відділ південної групи «УПА-Північ» (Військова округа «Богун» під командою Петра Олійника «Енея») та з’єднання «УПА-Південь» (під командуванням Василя Кука «Леміша»). Загальна чисельність повстанців становила, близько 3,5 тисяч бійців. Крім того, Південна група УПА мала 2 батареї гармат та кілька мінометних ланок.
Окремі курені мали на озброєнні ПТР.»(«Гурби»: річниця бою між загонами УПА та НКВС16:59, 21.04.2020).
«Уже у березні 1944р. НКВС створює у Рівному штаб для боротьби з ОУН і УПА….До кінця місяця в розпорядження штабу зі східних районів СРСР було перекинуто 29 ешелонів з внутрішніми військами НКВС. Так було покладено початок протистоянню, що тривало понад десять років»(Поле битви – Україна.-С.328). «Проти УПА було кинуто численні спеціальні частини НКВС, регулярні війська. Її підрозділи зазнавали тяжких утрат. Проте, як було зазначено в постановах, прийнятих на конференції ОУН(б) в червні 1946р., український революційний рух, витримав масовий терор радянських військових сил. Окупантові не вдалося ні знищити Організацію українських націоналістів, ані залякати народ репресіями і змусити його відмовитися від боротьби» (Сто найвідоміших українців.- С.615-616) «Ненавість окупантів до воїнів-українців, які відчайдушно та мужньо змагалися за незалежність своєї держави впродовж всієї війни, не мала меж. У Ленінграді відкрили спеціальну школу НКВД, де готували спецзагони, вояки яких, переодягнені у форм УПА, вбивали місцеве населення в Україні. Цим вони намагалися спровокувати злість українців до своїх героїв… Розуміючи, що доки населення підтримує УПА, військам не справитись із повстанцями, за директивою Москви польські війська провели операцію «Вісла»…»(Піняжко Р. Історія держави Української.-С.127).
«1945-1947рр. Комуністи передали полякам майже 20 тис.кв.км. українських земель (Берестейщина, Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Холмщина), знищили або виселили звідти разом з ляхами понад 1 млн. українців (операція «Вісла)»(Куліш А. Книга пам’яті українців).
«Радянська влада ж позбавлялася небезпеки існування не контрольованої нею доволі великої групи українців, яка активно підтримувала повстанський рух. Відомий польський історик Ришард Тожецький вважав. Що рішення про проведення операції було ухвалено в Москві в лютому 1947 року, підготовкою її плану займався нарком внутрішніх справ УРСР Сергій Савченко. Лише після того було відповідне рішення польських комуністів»(В’ятрович В. Україна. Історія з грифом «Секретно».-С.С.241-242) . В.Кук
У 1946 р. відбулась найбільша операція радянської влади проти українських повстанців — так звана «Велика блокада».
«Після загибелі Шухевича [05.03.50р] УПА припинила активні дії великими підрозділами. Боротьбу вели окремі відділи на чолі з новим Головним командиром УПА, генерал-хорунжим Василем Куком» (Посівнич М. Роман Шухевич.-С.50). «Василь Кук був другом Степана Бандери і останнім керівником УПА. КДБ зробило його в очах багатьох українців зрадником. Але навіть вороги визнавали його незламність і вірність Україні. Лише у часи незалежності нашої держави стала відома вся правда і його визнали героєм.» (Василь Кук - останній командир УПА і друг Бандери).
В.Кук «В квітні 1944 р.керував найбільшим боєм УПА під Гурбами. З 1947 р. був заступником Романа Шухевича на всіх його посадах, а після його загибелі 5 березня 1950 р. В. Кука було обрано Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради. Василь Кук відомий також як підпільний публіцист та історик… (Василь Кук - останній командувач УПА) .
«Однак борці УПА продовжували відчайдушну боротьбу. У березні [15] 1951 року за вироком закритого судового засідання було розстріляно 33 студентів Харківського університету за відмову складати іспити московською мовою, а 800 студентів репресували» (Піняжко Р. Історія держави Української.-С.133).
«Довголітня боротьба учасників українського визвольного руху за створення Української самостійної соборної держави тривала близько двох десятиліть. До недавнього часу останнім боєм збройного підпілля ОУН прийнято було вважати бій повстанців 14 квітня 1960 року на Тернопільщні… Останні з них були знищені 14 квітня 1960 року, поблизу хутора Лози на Тернопільщині: це були повстанці П. Пасічний і О. Цетнарський, які вступили у смертельний бій з чекістами.»(Зятьев С.Армія без держави).
«Група повстанців, про яку ми ведемо мову, діяла з літа 1952 року - спочатку у складі Пальчак Марії Іванівни, псевдо "Стефа" (22.07.1922 - 03.01.1998) та члена Подільського окружного проводу ОУН Пасічного Петра, з 1948 р. вінчаного чоловіка Марії, псевда "Чорний", "Петро" (1925 р.н., с. Середнє Войнилівського району Івано-Франківської області - 14.04.1960р.), а з 1955 року до цієї групи приєднався Цетнарський Олег з с. Боків Підгаєцького району (1938 - 14.04.1960р.).»(Москаль Р.Останній бій підпілля ОУН. Тернопільщина, 1960 рік)
«Однак нововиявлені документи із архіву СБУ свідчать, що в 60-их роках збройний спротив продовжувався, а окремі підпільники-одинаки діяли аж до проголошення незалежності України.» (Бірчак В. Останні самураї УПА).
Безсумнівно, саме Ніл Хасевич створив той візуальний образ УПА, відомий нам з історичної спадщини: від гравюр, плакатів, листівок до нагород. Як писав Петро Мегік: «З великої любові до мистецької культури України зродилась ненависть до ворогів українського народу».(О. Мікула,) «Його [Хасевича] порівнювали із Юрієм Нарбутом, Іваном Трушем і Василем Кричевським. Він був особистістю, безумовно, талановитою і неординарною. Його твори є у приватних мистецьких колекціях - від Польщі до США. Він міг спокійно заробляти на життя творчістю, живучи за кордоном, виставлятися у провідних мистецьких салонах, але обрав собі інший шлях - складний і небезпечний. І за свій вибір заплатив життям у віці 47 років. У тому ж віці не стало Тараса Шевченка і Василя Стуса.»(Ірина Єзерська)
Поразка «Повстанська армія та збройне підпілля ОУН програли війну за незалежність Батьківщини. Але при цьому виявили таку самопожертву, мужність і героїзм, яких до цього часу не знала українська історія…Український визвольний рух, зазнавши військової поразки. Водночас здобув цілковиту ідейну перемогу: на політичній карті світу врешті-решт з’явилася Україна. І хоча ця держава безконечно далека від ідеалів тих людей, які жертвували за неї своє життя, все ж вона має шанси видужати. І, очевидно, ці шанси зростатимуть лише тоді. Коли ми чесно і відверто визнаємо героїв – героями, а катів – катами, коли нарешті навчимося відрізняти людей, які боролися за свободу, від тих, хто цю свободу знищував…»(Патриляк І. Перемога або смерть.-С.499-500)«Мы выиграли эту войну в Западной Украине, но не победили…» – підсумовує у своїх мемуарах 50 років по тому генерал КГБ у відставці, початок службової кар’єри якого припадає саме на період боротьби з підпіллям ОУН в Західній Україні. І він сказав правду. Бо інакше і не могло бути. Ніде в історичних документах ви не побачите будь-якого акту капітуляції, підписаного керівництвом ОУН-УПА. І це є незаперечний факт.. Отже, війна Українського руху опору і досі не завершена. Вона буде завершена, коли в столиці України Києві буде перепохований невідомий воїн УПА, як це, приміром, зробили французи по закінченні Першої світової війни. І коли урядові кола розкриють врешті-решт для українського суспільства ще й досі засекречені архіви КГБ.»(Кричильський С. Останні операції – останні постріли. Український рух опору у двобої зі спецслужбами СССР). Наслідки Друга світова війна не принесла Україні незалежності, але «…в результаті радянського завоювання Західної України вперше за багато століть усі українці з’єдналися у межах одного політичного цілого, тобто СРСР, а конкретніше – в межах УРСР.»(Субтельний О. Україна. Історія.-С.590). Український рух Опору заклав підвалини сучасної української держави. Самостійницька ідея, висунута ОУН, охопила широкі народні маси не тільки Західної, а й всієї України. Український рух Опору перешкодив сталінській системі реалізувати всі злочинні наміри. «Страшним злочином сталінщини була насильницька депортація цілих народів…Така сама доля готувалася українцям, що засвідчив М. Хрущов у своїй доповіді на ХХ з’їзді КПРС. Але виконання того задуму виявилося неможливим: не вистачало транспортних засобів для одночасного перевезення 40 млн.осіб»(Брайчевський М. Конспект історії України.-С.166).«Цією боротьбою український народ доказав, що він, єдиний серед європейських народів, зберіг чистоту ідеї в боротьбі проти всіх загарбників, що тимчасово окуповували нашу землю. У той час, коли інші народи в роки воєнної завірюхи входили в різні союзи з тією чи іншою воюючою силою, український народ вів боротьбу на два фронти сам — проти коричневого фашистського і червоного московського режимів, без ніякої зовнішньої допомоги, спираючись тільки на власні сили, на моральну і матеріальну підтримку лише свого народу.» (Богдан Савка Останнi на полi с л а в и)«Та незважаючи на це, діяльність ОУН та УПА зробили великий внесок у розвиток національної свідомості. Незважаючи на те, що УПА була "армією без держави", вона відстоювала свій народ і його права, боролася і мстила за нього. Населення відчувало, що воно не саме наодинці з ворогом, що за ним хтось стоїть. Населення щораз більше переконувалося, що ОУН та УПА бореться за волю й добробут широких українських мас. Тому ми впевнено можемо сказати що ця боротьба була священною і правильною справою для українців.» (Національно-визвольний рух у повоєнний час)

КОНФЛІКТ ЩОДО ОСТРОВА ТУЗЛА

Острів Тузла утворився внаслідок розмиву через сильний шторм 1925 р. вузької коси, яка продовжувала Таманський півострів (Краснодарський край, Російська РФСР). Утворений острів площею у 3 квадратних кілометри (довжина острова — 6,5 км, ширина — близько 500 м) 7 січня 1941 року указом Президії Верховної ради РРФСР був переданий Кримській АРСР, яка у статусі Кримської області 19 лютого 1954 року увійшла до складу Української РСР. «Особливість ситуації полягала також у тому, що від Криму (територія України) Тузлу відділяє судноплавний канал, а від Таманського півострова (територія РФ) - мілководний, який підходить лише для проходу невеликих риболовецьких човнів.» (Семенова І. Пробна війна. 15 років тому Росія спробувала захопити український острів Тузла). «І до 2014 року Росія пробувала шантажувати Україну по низці проблем. Яскравим прикладом слугує конфлікт навколо острова Тузла восени 2003 року. Тоді росіяни почала будувати дамбу від Таманського півострова до острова Коса Тузла, який належить Україні. Метою провокації було встановлення російського контролю над Керченською затокою і "промацування" стійкості тодішнього військово-політичного керівництва України. Політичне протистояння ледь не переросло у збройне, але конфлікт удалось владнати (В’ятрович В. Що треба знати про війну з Росією). «Понятно, что трехкилометровый клочок земли посреди моря России был не нужен. Россияне хотели захватить контроль над Керченским проливом. Единственный канал, где море было настолько глубокое, чтобы суда и корабли могли заходить из Черного моря в Азовское, пролегал между Тузлой и Крымом и был полностью под контролем Украины. Иначе говоря – кто владеет Тузлой, владеет и Керченским проливом. За навигационные услуги Киев собирал до $15 млн долларов в год с россиян и еще $5-6 млн с других стран. Кроме этого, контролируя Керченский пролив, Россия могла бы не допустить захода военных кораблей НАТО в Азовское море.(Война за Тузлу: Как 14 лет назад мы отбили ее у России, и как защищали во время "русской весны"
Вперше з моменту отримання Україною Незалежності на зовнішньополітичному напрямку запахло порохом. Конфлікт навколо острова Тузла — кризовий момент в українсько-російських відносинах, спричинений спорудженням Росією дамби в Керченській протоці від Таманського півострова до острова Тузла у 2003 році. На думку аналітиків, метою конфлікту було вчинення тиску на Україну стосовно делімітації кордону в Керченській протоці та Азовському морі. "Конфлікт з приводу приналежності острова Тузла в Керченській протоці став пробною війною з боку Росії", - заявив у 2015 році економіст Андрій Ілларіонов, екс-радник російського президента Володимира Путіна, представляючи в Атлантичній раді США свою доповідь про багаторічну підготовку Москви до анексії Криму… "Тузла сьогодні - це не просто провокація, це попередження Європі. І це вимога усвідомлення громадянами України необхідності пробудження самосвідомості", - заявляв тоді Борис Тараюск, голова парламентського комітету з питань євроінтеграції. (Семенова І. Пробна війна. 15 років тому Росія спробувала захопити український острів Тузла)
29 вересня 2003 року Росія без попередження розпочала активну фазу будівництва дамби до українського острова Тузла. Від російської станиці Тамань Темрюкського району Краснодарського краю у напрямку до острова Тузла починають насипати греблю з метою з'єднання її з російським берегом. Працюючи у три зміни, будівельники споруджують по 150 метрів греблі на день. Перемовини почались після того, як будівельники досягли українського прикордонного понтону. Будівництво дамби до Тузли було розцінено як пряма загроза територіальній цілісності України. «Крім того, з початком будівництва дамби Росія активізувала свою військову активність у регіоні. У територіальні води України, поблизу Керчі, входили бойові кораблі Новоросійської військово-морської бази, а російські морські піхотинці та десантники почали навчання з бойовою стрільбою на Таманському півострові.» (Семенова І. Пробна війна. 15 років тому Росія спробувала захопити український острів Тузла).
Україна наполягала на тому, що Азовське море і Керченська протока повинні бути внутрішніми водами України і Російської Федерації, розділеними державним кордоном. За таким принципом розмежування Тузла належить до України. Росія наполягала на тому, що офіційно чітко проведені кордони як в акваторії Азовського моря, так і в Керченській протоці відсутні, а також відмовлялася визнати Тузлу островом, наполягаючи на тому, що це коса. Крім того Росія вказувала на те, що тільки континентальна частина Криму відійшла Україні. Росія пропонувала спільне використання Азово-Керченської акваторії, згодившись з установленням державного кордону тільки по дну, але не по водній поверхні. Таким чином була спроба позбавити Україну частини території і вплинути на лінію державного кордону.
Українська сторона направила ноту протесту в МЗС Росії і стягнула до Тузли додаткові сили. На острові розмістили посилений контингент прикордонників, переобладнали прикордонний пост і почали термінове спорудження прикордонної застави. До місця конфлікту привели кораблі і катери українських військово-морських сил."Керченський полк Національної гвардії розгорнув свої реактивні установки на бойових позиціях", - нагадує про події 15-річної давності ВМС України. Українські військові були готові відкрити вогонь у разі порушення держкордону.» (Семенова І. Пробна війна. 15 років тому Росія спробувала захопити український острів Тузла). «На материке ракетные войска начали учения, в небо подняли 17 самолетов Су-27 и Миг-29. На остров передислоцировали спецназ и ДОТы. 15 октября глава Госпогранслужбы Украины Николай Литвин предупредил, что пограничники готовы защищать границу с оружием. В Киеве началась вербовка добровольцев для защиты Тузлы от иностранного вторжения. В закрытом указе Кучмы речь шла о возможности обращения Украины за помощью в ООН, НАТО и к странам Будапештского меморандума...»(Война за Тузлу: Как 14 лет назад мы отбили ее у России, и как защищали во время "русской весны")
Наслідки: 23 жовтня 2003 будівництво дамби зупинили. Між українськими прикордонниками і російськими будівельниками залишалося близько 100 метрів. У листопаді 2003р. прем'єр-міністри Росії і України домовились про припинення подальшого будівництва дамби.2 грудня 2003 на Тузлі відкрилася нова прикордонна застава. У липні 2005 року в результаті чергових консультацій України та Російської Федерації 12-13 липня прес-служба МЗС України оголосила, що Росія визнала приналежність Україні острова Коса Тузла і «вод навколо нього». Проте в Департаменті інформації і друку МЗС РФ у відповідь на таку інформацію сказали: «правовий статус острова Тузла залишається невизначеним». «А 23 октября 2003 года строительство дамбы остановили. Между украинскими пограничниками и российскими строителями оставалось 102 метра. На следующий день в Москве встретились переговорщики: от них премьер Михаил Касьянов, от нас премьер Виктор Янукович. Впоследствии стало известно, при каких условиях Россия остановила строительство: Тузла осталась украинской, но ни один военный корабль третьих стран не мог пройти Керченский пролив без согласия Москвы. То есть, для Украины это была совсем не победа – Россия хотела совместно пользоваться этой частью моря, и она это получила. Но на волне подъема, дескать, "мы отстояли Тузлу", общество это как-то упустило,и выводы, судя по событиям февраля 2014 года, сделаны не были.»(Война за Тузлу: Как 14 лет назад мы отбили ее у России, и как защищали во время "русской весны").
«Сьогодні на острові Тузла стоять опори Керченського моста, побудованого Росією і відкритого в травні 2018 року. Однак 15 років тому Україні вдалося відстояти свою територію…Після анексії Криму ситуація по острову Тузла залишається у принципі такою ж, як і з Кримом - незаконна анексія. Все!" - резюмував Грищенко, який брав участь у врегулюванні ситуації навколо Тузли в 2003 році.» (Семенова І. Пробна війна. 15 років тому Росія спробувала захопити український острів Тузла)

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА (З 2014) — ВІЙСЬКОВА ІНТЕРВЕНЦІЯ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ДО УКРАЇНИ

У центрі Європи знову відбувається війна. «Протистояння найбільшої держави світу і найбільшої європейської країни – картина, що привертає увагу всього цивілізованого людства. І Росія безперечно прагне отримати додаткові переваги в разі перемоги над Україною» (Магда Є.В. Гібридна війна: вижити і перемогти.-С.16). «Для України де факто це війна за незалежність і відновлення територіальної цілісності держави в її міжнародно визнаних кордонах. Якби не називали ці події на російських телеканалах та в офіційних заявах російських керманичів, для України та міжнародної спільноти це не має жодного значення. Адже Росія, розв’язавши війну, поставила себе поза міжнародним правом і цивілізованими рамками міжнародного життя.»(Божко В.Особливості та уроки «гібридної війни» Росії проти України)
«…основна мета Росії в протистоянні з Україною – повне підпорядкування її своєму контролю за формального збереження незалежності» (Магда Є.В. Гібридна війна: вижити і перемогти.-С.13).«Росія запланувала збройну агресію проти України заздалегідь. Перемога Революції Гідності стала лише зручним приводом. Спланована збройна агресія Росії проти України розпочалася 20 лютого 2014 року з військової операції Збройних Сил РФ із захоплення частини території України – Кримського півострова»(10 фактів про збройну агресію Росії проти України)
«Російська агресія мала на меті знищення України як незалежної держави. Незаконна окупація АР Крим та м.Севастополь стала лише першим кроком РФ, спрямованим на підрив незалежності і суверенітету України. Керівництво Кремля завжди було твердо переконане, що без контролю над Україною Росія ніколи не стане державою-світовим лідером, а демократична і заможна Україна загрожуватиме збереженню нинішньої авторитарної влади в Росії. Саме тому наступним етапом російської агресії стала спроба дестабілізувати ситуацію у східних та південних регіонах України з метою утворення на цій території квазі-держави «Новоросія». (10 фактів про збройну агресію Росії проти України)«Агресія Кремля несе не лише загрозу державності України, її суверенітету, а й єдності ЄС, загалом політичному устрою Європи…саме на українському напрямі російський режим використовує майже весь арсенал «гібридних» воєн від прямої збройної агресії до комплексу економічних, енергетичних, інформаційних та ін. засобів розхитування країни зсередини.» (Божко В.Особливості та уроки «гібридної війни» Росії проти України) «…гіпотетична поразка України може спричинити негативний (ослаблюючий вплив) і справити гнітюче враження не лише на пострадянські країни, але й на держави Балтії та Центральної Європи, що стали членами Європейського Союзу і НАТО… послаблення цих альянсів є стратегичним завданням Російської Федерації» (Магда Є.В. Гібридна війна: вижити і перемогти.-С.7).
Гибрідна війна» - це прагнення однієї держави нав’язати іншій (іншим) свою політичну волю шляхом комплексу заходів політичного, економічного, інформаційного характеру і без оголошення війни відповідно до норм міжнародного права…» (Магда Є.В. Гібридна війна: вижити і перемогти.-С.4).«…є дві головні причини розв’язування гібридної війни проти України – великі розміри та нереформованість нашої держави…Ще однією важливою причиною, через яку Україна стала об’єктом впливу з боку Росії, була помилкова ставка нашої держави на позаблоковий статус.»(Магда Є.В. Гібридна війна: вижити і перемогти.-С.7-8)«Збройна агресія – лише один із інструментів війни РФ проти України, останній аргумент, коли всі інші засоби підкорити українців вичерпали себе.»(В’ятрович В. Що треба знати про війну з Росією).
«Активну фазу збройної агресії Росії проти України вдалося зупинити завдяки мужності українського народу, який став на захист своєї Батьківщини у складі Збройних Сил України, Національної гвардії України та інших оборонних та правоохоронних органів. Важливим елементом протидії агресору стали спільні політико-дипломатичні зусилля міжнародного співтовариства.» (10 фактів про збройну агресію Росії проти України). "Урок відваги, який ви дали всьому світові в лютому п'ять років тому, змінив нас усіх. Україна показала, що варто бути сміливим і сповненим гідності, що героїзм може бути чимось більшим, ніж суто моральним закликом, що це може бути ключем до перемоги. Багатьом людям на світі, приниженим і поневоленим, ви дали найбільший дар – надію на те, що і для них, слабких сьогодні, настане день перемоги".(з промови Дональда Туска у Верховній Раді України 19 лютого 2019 року)
Іловайськ. «В начале августа 2014-го украинское командование решило еще раз переломить ход боевых действий в свою пользу. Атакой на Иловайск Киев намеревался отсечь самопровозглашенную Донецкую народную республику (ДНР) от границы с Россией. 10 августа украинская артиллерия начала обстрел города, затем в бой пошли добровольческие батальоны.» (Сварились в котле. Фотохроника одного из самых крупных поражений украинской армии в Донбассе). «Взятие Иловайска - небольш ого города, который находится юго-восточнее Донецка, было частью масштабного плана по окружению и расчленению группировок боевиков "ДНР" и "ЛНР". Если бы этот план удался - полная ликвидация пророссийского "ополчения" на Донбассе оставалась бы вопросом времени.»(Потерянные победы: можно ли было избежать трагедии под Иловайском (Апостроф, Украина).Поразка під Іловайськом перетворила АТО на справжню війну з Росією. «Попри зосередження значних резервів, переломити хід боїв на свою користь силами загонів найманців противник не зміг. Іловайськ перетворився на битву на виснаження, і в цій битві стримати постійний тиск українських військ сектору «Б» бойовики не могли»…Згідно за даними Головного управління розвідки МО України, російська армія застосувала для оточення Іловайська чотири батальйонних тактичних групи, до 4 тисяч військовослужбовців…Результатом помилок, які були допущені військовим керівництвом країни, стали сотні людських життів і покалічених доль. Стала падати довіра до керівництва країни і армії. помилок, які були допущені військовим керівництвом країни, стали сотні людських життів і покалічених доль. Стала падати довіра до керівництва країни і армії. Власну слабкість і нездатність керувати обороною країни керівники Міністерства оборони і Генерального штабу стали пояснювати силою і непереможністю агресора»(Зіненко Р. Війна, якої не було.-С.475.)«У ніч із 23 на 24 серпня 2014 року відбулось наймасштабніше пряме вторгнення збройних сил країни-агресора на територію України і подальше вчинення ними воєнних злочинів…Уже 24–25 серпня батальйони МВС України «Дніпро-1», «Миротворець», «Світязь», «Херсон», «Івано-Франківськ», Нацгвардії «Донбас» і сили сектору «Б» потрапили в оточення ворога. 26–28 серпня між керівництвом АТО і Генштабом ЗС Росії почалися переговори щодо надання гарантій безпечних гуманітарних коридорів для виходу з оточення військовослужбовців ЗС України й інших військових формувань України за узгодженими маршрутами», – заявили в ОГП…Але 29 серпня 2014 року за безпосередньою вказівкою і наказом командування Генерального штабу ЗС Росії, на порушення вимоги ст. 37 Додаткового протоколу до Женевської конвенції від 1949 року, російські військовослужбовці впритул розстріляли з важкого озброєння колони українських військових, разом із трьома полоненими російськими десантниками, під час виходу особового складу підрозділів сил АТО в районі населених пунктів…російські військовослужбовці і підконтрольні їм іррегулярні незаконні збройні формування вчинили вбивства поранених українських військовослужбовців, які внаслідок зазнаних травм не чинили опір. Таким чином, було вчинене віроломне вбивство 366 українських воїнів, 429 зазнали поранення різного ступеня тяжкості, 300 – потрапили у полон», – повідомили в ОГП. (В ОГП встановили єдину причину Іловайської трагедії 2014 року: агресія Росії). «Неудача украинских силовиков под Иловайском положила начало позиционной войне в Донбассе, которая продолжается до сих пор… добробаты, безусловно, были весьма мотивированы, но все же сильно уступали регуляр ным частям ВС РФ и в подготовке, и в оснащении. Отрицательный опыт - тоже опыт, а поражение учит намного лучше, чем победа. Будем надеяться, что урок извлечен и кровь погибших под Иловайском украинских парней не была пролита напрасно.…» (Попович Д. Потерянные победы: можно ли было избежать трагедии под Иловайском (Апостроф, Украина) "Мы могли бы их разбить с фланга, но нам не дали команду спешиться. Мы заходили напротив их позиций, пока они не увидели хвост или голову колонны. А когда увидели – начали массированный обстрел – пушки, танки на расстоянии 50-100 метров, как в тире, это было похоже на Бородинское сражение. Потом нашим пленным они говорили: мы вас четыре дня ждали", - подчеркнул ветеран АТО.»
«Іловайська операція – одна з ключових подій Війни за Незалежність, коли невеликі поспіхом створені загони добровольців та армійців нанесли болючий удар по донецькому угрупуванню російських найманців і для порятунку ДНР регулярна армія Російської Федерації вторглася в Україну. Саме під Іловайськом вперше за час війни українські бійці взяли у полон 17 російських військовослужбовців, і вперше Україна продемонструвала всьому світу свідчення самих росіян, які спростували брехню Путіна провсідсутність російської агресії. Україна показала світу, що здатна дати відсіч російській армії, що є жертвою збройного нападу, і це повністю змінило ставлення до російсько-української війни у всьому світі»(Зіненко Р. Війна, якої не було.-С.5).
Аеропорт. Донецький міжнародний аеропорт - важливий стратегічний об'єкт і комунікаційний центр на сході України.Бої за Донецький аеропорт тривали 242 доби з вересня 2014 року до 22 січня 2015 року і стали одними з найзапекліших у війні на сході України. Бої розгорнулися між українськими військами і бійцями добровольчих формувань з однієї сторони та силами проросійських збройних угруповань і окупаційних військ з іншої за контроль над Донецьким міжнародним аеропортом.Тоді Збройні Сили України вперше показали свій характер у бою з переважаючим і сильним противником. «Початок оборонної епопеї поклала відмова 3-го полку спеціального призначення ЗСУ виконати ультиматум бойовиків і без бою покинути Донецький аеропорт»(АД 242.-С.7) Бої за Донецький аеропорт стали символом незламності та бойового духу українського війська, а захисники терміналів отримали прізвисько — «кіборги». Згідно з українськими джерелами, уперше їх кіборгами назвав сепаратист, який намагався пояснити причину того, що озброєні проросійські бойовики не можуть зломити запеклий опір оборонців аеропорту. Важливу роль для оборони аеропорту має ефективне командування і той факт, що в аеропорту командири залишають лише добровольців. «Аэропорт — это не просто территория, кусочек земли. Там мы остановили врага.»(Полковник Вячеслав Засенко).Не дали можливості ворогу просунутися вглиб країни. За оцінками генерал-майора Олега Мікаца, утримування українськими силами аеропорту сковувало сили противника. Найбільші бої за Дебальцеве почалися після того, коли впав ДАП, і якби українських військових там не було, ВСУ могли втратити не тільки Дебальцеве. «Бойовики, скориставшись перемир’ям для евакуації своїх убитих і поранених, замінували перекриття будівлі і підірвали їх. В ці дні, в результаті підриву терміналу, загинуло 58 захисників-«кіборгів», які відстоювали цей плацдарм до останньої краплі крові. Загалом, за офіційними даними, захищаючи Донецький аеропорт загинули близько 100 військових.»(20 січня. Пам'ятні дати – Укрінформ). «Оборона Донецького аеропорту була прикладом для всього особливого складу. Прикладом. Що невелике за чисельністю угрупування спроможне протистояти переважаючим силам ворога, посиленим елітним російськими спецпризначенцями. І не тільки протистояти. А завдати противнику таких втрат, що він вимушений просити про перемир’я, щоб забрати своїх убитих і поранених…Утримуючи аеропорт, ми змусили противника відмовитися від подальших наступальних дій»(АД 242.-С.346).
Дебальцеве. Дебальцеве справедливо називають серцем Донбасу, і цей статус за містом тримається майже півтора століття. Дебальцеве — місто з важливим залізничним вузлом, воно також лежить на перехресті двох автошляхів міжнародного значення. На початку 2015 року тривали запеклі бої у Донецькому аеропорту. Із падінням Донецького аеропорту в 20-х числах січня, сили окупаційних корпусів за підтримки російських військ розпочали атаки на Дебальцеве. У січні - лютому 2015 року за Дебальцеве Донецької області проходили жорстокі бої. Бої за Дебальцеве стали другим після Іловайська масштабним випадком використання російської армії у війні на сході України. За даними Генштабу ЗСУ, за весь час оборони Дебальцевського плацдарму загинули 136 і були поранений 331 військовослужбовець Збройних сил України. «Бої за Дебальцівський плацдарм - одне з найбільших зіткнень на Донбасі. З усіх боків у ньому взяли участь тисячі бійців, сотні одиниць техніки й важкої артилерії.Найгостріша фаза тривала майже місяць - з 25 січня до 18 лютого 2015 р. - й включала в себе як масовані артилерійські обстріли, так і перестрілки на малих відстанях зі стрілецької зброї і навіть танкові бої. Паралельно цьому в столиці Білорусі йшов переговорний процес, який завершився 12 лютого підписанням так званого "Мінська-2".» (Шрамович В. Рік потому: як виходили з Дебальцевого). «Дебальцівський виступ сформувався у ході боїв літа й осені 2014 року. Він являв собою контрольоване силами АТО Дебальцеве, взводні та ротні опорні пункти (ВОПи і РОПи) навколо нього, а також дорогу до Бахмута (тоді - ще Артемівська), по якій йшло постачання групи військ… Що дуже дратувало проросійські формування, які з осені 2014 року намагалися вирівняти лінію фронту. Дебальцівський виступ був унікальним для війни на Сході України: "Багато невеликих річок та низин, перепади висот, що не характерно для Донбасу". Це обмежувало простір для маневру і тим, хто атакував, і тим, хто оборонявся. А кожна дорога та кожен міст мали оперативне значення.…»(Шрамович В. Український Дюнкерк: Чи могла Україна втримати Дебальцеве?). "Битва за Дебальцеве була прямим зіткненням української армії проти російської", - вважає Глен Грант. «Активний наступ "армійських корпусів" "ДНР" і "ЛНР" на Дебальцівське угруповання почався 25 січня 2015 року - після падіння Донецького аеропорту та з явною прив'язкою до майбутньої зустрічі "нормандської четвірки" у Мінську 11 лютого…Після невдалих спроб відбити Логвинове почалася підготовка до відступу… Лінія фронту вирівнялася.» (Шрамович В. Український Дюнкерк: Чи могла Україна втримати Дебальцеве?).
8 лютого 2015 року з панівних висот над селом Логвинове були зняті підрозділи 30-ї бригади, і рано вранці Логвинове без бою зайняли проросійські сили, перерізавши таким чином головну магістраль сполучення Дебальцевого з українськими тилами. Програв битву за село Логвинове, був програний весь Дебальцевський плацдарм.
Місто Вуглегірськ має важливе транспортне значення — через нього Дебальцеве, яке, у свою чергу, є важливим транспортним вузлом, пов'язане з Донецьком і Маріуполем. У місті розташована залізнична станція Вуглегірськ, яка зв'язує Дебальцеве і Горлівку. Втрата Вуглегірська стала початком кінця оборони Дебальцевого плацдарму. «Оборона надважливого для плацдарму містечка Вуглегірськ, за оцінками багатьох оглядачів, виявилася напрочуд малочисельною - його утримував 13-й мотопіхотний батальйон (колишній тербат "Чернігів-1"), кілька танків і рота МВС "Світязь».(Шрамович В. Український Дюнкерк: Чи могла Україна втримати Дебальцеве?).«Інша причина втрати Дебальцевого, яка фактично вплинула і на невдачу сил АТО у Вуглегірську та Логвиновому - проблеми з командуванням, які багато в чому нагадували ситуацію в Іловайську…командири часто не хотіли брати відповідальність на себе, а просто чекали на накази від Генштабу. Під час швидкого наступу супротивника це мало фатальне значення…Але чи не ключовим фактором втрати Дебальцевого стала участь у тих боях кадрових російських військ поруч з так званими "армійськими корпусами" донбаських "республік".»(Шрамович В. Український Дюнкерк: Чи могла Україна втримати Дебальцеве?).«Цю битву місцеві «ополченці» точно не виграли б, якби не росіяни. Росія дійсно створила переломний момент», – розповідає керівник Digital Forensic Research Lab Атлантичної ради у Вашингтоні Максиміліан Чуперскі.(Кречко Я. Три роки по тому: російська армія та бої за Дебальцеве).«Роль Дебальцевского плацдарма была выполнена полностью. Дебальцево удержалось во время встречи политиков в Минске, что дало возможность опровергнуть постулаты Путина, которыми он тогда оперировал, обосновать нарушение Минских соглашений и продолжение экспансии, что вылилось в новый виток санкций; остановить наступательный потенциал группировки, собравшейся под Дебальцево. Само Дебальцевское сражение — это одна из наимасштабнейших операций российско-украинской войны…Можно сказать, что обе группировки не достигли изначальных целей и задач: группировка РФ и боевиков не смогла создать ещё один «котёл» для уничтожения в нём окружённых войск (новый Иловайск), украинские войска не смогли удержать Дебальцевский плацдарм… Так как задачу максимально обескровить наступательный потенциал противника дебальцевская группировка украинской армии выполнила полностью, не понеся при этом крупных потерь, а задача российского командования окружить и уничтожить эту группировку потерпела полное фиаско.»(Serg Mar Дебальцевский плацдарм. Полная статья)
«С точки зрения политической и стратегической, итогом Дебальцевской операции стала безусловная позиционная победа украинской стороны. Как говорилось ранее, судя по имеющейся информации перед началом минских переговоров Путин, взамен на жизни окруженных в Дебальцево военнослужащих, собирался потребовать переноса линии разделения на административные границы Луганской и Донецкой областей. Это в свою очередь давало возможность проведения «региональных референдумов» что геополитически обеспечивало легитимизацию сепаратистских анклавов с возможностью их отделения от Украины по той же схеме, по которой был аннексирован Крым. Дебальцевская группировка не была заблокирована и продолжала сопоротивление. Стойкость украинских военных оставила Путина без главного и, по сути единственного козыря в переговорах, что и повлияло на содержание подписанных соглашений, которые не внесли никаких существенных изменений в договоренности, заключенные в сентябре 2014 года. Вторым решающим фактором политической победы стала сама операция по выводу войск с плацдарма в ночь с 18 на 19 февраля…Подводя общий итог, следует сказать что в целом бои на Дебальцевском направлении января – февраля 2015 года обескровили довольно хорошо подготовленную ударную группировку противника, чем надолго лишили его наступательного потенциала. На этом общая активная фаза боевых действий российско-украинской войны, начавшаяся 26 мая 2014 года была завершена. С 2015 года Кремль попыток штурма украинских позиций с оперативными целями и силами более батальонной группы не предпринимал.»(Итоги и последствия боев на дебальцевском выступе)
«Якщо говорити про якісь аналогії між 1917–21 роками і тим, що відбувається зараз, можна чітко сказати, що Путін програв, причому програв і історію, і сьогоднішній день. Хтось стверджував, що бачив на столі у Путіна книжку Самуеля Хантінгтона. Суть ідеї Хантінгтона в тому, що Україна розділена по Дніпру між двома цивілізаціями. Путін, очевидно, увірував у цю ідею поділу України по Дніпру і чомусь був абсолютно впевнений, що якщо її злегка штовхнути, то немає необхідності навіть проводити якусь інтенсивну військову інтервенцію, що на всій території, яку російські ідеологи називали «Новоросією», повториться кримський сценарій. Виявилося, що нічого подібного не відбувається.»(УНР і нинішня війна з Росією. Путін зазнав поразки – історик) «На відміну від Української революції 1917-1921 років ми ефективно стримуємо російську агресію. Не лише боремося з Росією, а і перемагаємо її – як силою зброї на фронті, так і на дипломатичному напрямку протистояння. Попри тотальну перевагу ворога, українці зупинили агресора. Наш спротив і війна з російськими окупантами є війною за незалежність та територіальну цілісність Української держави.» (В’ятрович В. Що треба знати про війну з Росією).«Те, що відбувалося у 1917—1920 роках на території України, у тій чи іншій формі проявлялось на Донбасі в 2014–2015 рр. Тільки в якомусь жахливому, незрозумілому і гіпертрофованому вигляді.» ...»(ПроСвіт — Радянсько-Українська війна 1917-21 рр.). «Конфликт вокруг временно оккупированных территорий Донецкой и Луганской областей отличается от других конфликтов прежде всего тем, что он связан с санкционным режимом, который введен против России и который ощутим для российской экономики и для представителей российской политической элиты.» (Виталий Портников: Агрессия России против Украины прочертила границу «между азиатским миром и европейским»). Наслідки «У результаті збройної агресії Росії проти України загинули близько 9940 осіб, близько 23455 було поранено (за даними ООН) На окупованих територіях панує страх та терор, окупаційна влада діє репресивними методами і залякуваннями, системно і масово порушує права людини і свободи…Економіка Донбасу повністю зруйнована.» (10 фактів про збройну агресію Росії проти України)
Росія не хоче допустити кордон з членом ЄС і НАТО. Тому вона прагне створити "сіру зону", вогнище конфлікту і нестабільності, через який Україні важко домогтися членства в ЄС і НАТО. Війни зазвичай закінчуються в двох випадках: капітуляція чи перемога. Війна триває…
Які основні завдання повинна вирішувати Україна прямо зараз для того, щоб відстояти свій суверенітет. «Необходимо усиление обороноспособности страны. Необходимо тратить достаточно денег на создание современной армии — такой, с которой враг не захочет иметь дело. Второй очень важный момент — усиление специальных служб. Это продолжение реформы министерства внутренних дел. Это создание правового государства, которому доверяли бы граждане. В этом смысле все реформы, которые происходят в стране в области права — имею в виду и реформу полиции, и судебную реформу — это все меры по усилению украинских государственных институций. Я бы так сказал: усиление украинских государственных институций — это тоже очень важная мера с точки зрения территориальной целостности страны. По крайней мере, той территориальной целостности, которая зафиксирована на сегодня. Очень важный шаг — это реальное, если хотите, противостояние российской пропаганде, то есть создание адекватной медиа-системы. Что не так просто, учитывая олигархический контроль над телеканалами и тот расцвет популизма, который царит в украинской политической жизни.»(Виталий Портников: Агрессия России против Украины прочертила границу «между азиатским миром и европейским»).«На збройну агресію Росії Україна має демонструвати готовність дати жорстку збройну відсіч. Міцний оборонний потенціал України стримуватиме продовження збройної агресії Росії. Абсолютно правильною і достатньо ефективною була заборона російських пропагандистських телеканалів в Україні. А ось інформаційна політика стосовно Донбасу і Криму була слабкою та малоефективною. А, отже, вона потребує докорінних змін і має стати тим самим поштовхом, який зможе зрушити ситуацію нарешті на користь України.» (Божко В.Особливості та уроки «гібридної війни» Росії проти України)

Висновок

Факт боротьби інколи важливіш за результат. Він не дає забути про причини боротьби. Вивчаючи знаменні і поворотні дати власної історії, нація стає мудрішою і багатшою. «І це ще один доказ того, наскільки важливо знати й розуміти історію, вчитися на минулих помилках, щоби не повторювати їх знову й знову ціною людських життів, цінностей, територій. У цій ситуації оптимізму додає усвідомлення того, що за прожиті роки й десятиліття, особливо за останній рік, ми стали іншими, нація стала іншою. Невідворотно віддаляючись від більшовицького, радянського, комуністичного, імперського, російського минулого, ми невпинно наближаємося до інших ідеалів і цінностей. І є упевненість, що цей ефект дежавю уже не з’явиться ніколи.» ...»(ПроСвіт — Радянсько-Українська війна 1917-21 рр.)

Хронологія російсько-українських воєн

Доба Київської Русі

1148 — 1154 — боротьба між ростовсько-суздальским князем Юрієм Долгоруким та волинським князем Ізяславом Мстиславичем за Київ.
1169 — Зруйнування Києва Володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським.
19 грудня 1173 — Битва під Вишгородом між військом А. Боголюбського та військом Великого князя Київського та інших князів.
Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське
Докладніше: Московсько—литовсько-руські війни
1487—1494 — Московсько—литовсько-руська війна. Війна Московського князівства та Кримського ханства проти Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського.
1493 — спільний похід хана Менґлі-Ґірєя та військ московського князя Івана ІІІ на Київщину.
1512—1522 — Війна Московського князівства та Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського.
1514 — Перемога русько-литовської армії князя Костянтина Острозького над московським військом під Оршею.
1561—1583 — Участь українських козаків у Лівонській війні.

Україна у складі Речі Посполитої

1609—1618 — українське козацтво взяло участь у черговій польсько-російській війні.
1632—1634 — Військо Запорозьке бере участь у Смоленській війні.

Гетьманщина

Московсько-українська війна (1658—1659) — війна між Козацькою державою гетьмана Івана Виговського та Московським царством, яке послало в Україну війська князів Трубецького та Ромодановського.
1659 — Битва під Конотопом.
Московсько-українська війна (1660—1663) — війна Юрія Хмельницького в ході московсько-польської війни 1654—1667 рр. проти Московського царства.
23 жовтня 1660 — капітуляція московської армії воєводи Шереметьєва після битві під Чудновим. Відмова воєводи від імені царя від України.
Серпень 1662 — Бужинська битва.
Московсько-українська війна (1665—1676) — війна Петра Дорошенка в ході московсько-польської війни 1654—1667 років і московсько-турецької війни 1676—1681
1668 — похід військ П. Дорошенка на Лівобережну Україну. 8 червня 1668 — проголошення Дорошенка — гетьманом всієї України.
1676 — 30-тисячна московська армія та полки Самойловича обложили Чигирин. Закінчення військової кампанії проти гетьмана Петра Дорошенка.
1708—1712 — Північна війна в Україні
Російсько-українська війна (1708—1709) — війна Івана Мазепи в ході Північної війни
Оборона Батурина.
Полтавська битва.
1711 — похід Пилипа Орлика з татарами на Київщину. Бій під Лисянкою.

Україна у складі Російської імперії

1768 — Придушення гайдамацького повстання (Коліївщини).
1775 — Ліквідація Запорозької Січі (1775)
1855 — Російсько-турецька війна. Київська козаччина.

УНР

1917 — 1922 — радянсько-українська війна та українсько-білогвардійське збройне протистояння.

Україна у складі СРСР

Радянсько-українська війна (1941—1953) — війна УПА проти радянської влади

Незалежна Україна (після 1991)

Конфлікт щодо острова Тузла
Російсько-українська війна (з 2014) — військова інтервенція Російської Федерації до України.

Перелік використаної літератури.

Аркас М. Історія України-Русі/Микола Аркас/Бібліотека Історичного клубу «Холодний Яр».-Київ:Наш Формат,2015.-464с.

АД 242.Історія мужності, братерства та самопожертви.-Харків:Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,2016.-352с,іл.

Бармак М.В. Російська військова окупація Правобережної України (друга половина XVIII-XIXст.)/ М.В.Бармак, Б.В.Луговий, Н.С.Мацко -Тернопіль:Астон,2019.-336с.

Бердута М.З. Історичні постаті.Гетьмани України./ М.З.Бердута, В.І.Бутенко, О.М.Солошенко.-Харків: Вид.група «Основа»,2004.-128с.-(Серія «Бібліотека журналу «Історія та правознавство»,Вип.3(3))

Бєлочкіна Ю.В.Коліївщина. 1768:[Електронний ресурс].-Режим доступа::: Читать - Оглавление - Книга "Коліївщина. 1768" - Бєлочкіна Ю ...litlife.club › ... › Читать.-Дата 25.09.20.

Бігун І. 10 міфів про УПА: хто і чому заклеймив членів УПА «гітлерівськими посіпаками» :[Електронний ресурс].-Режим доступа: 10 МІФІВ ПРО УПА: ХТО І ЧОМУ ЗАКЛЕЙМИВ ЧЛЕНІВ УПА ...old.uinp.gov.ua › news › 10-mifiv-pro-upa-khto-i-chomu..-Загл. з екрана.-Дата 27.10.20.

Бігун І.Зоряний рейд. Як Сидір Ковпак на Буковель мандрував:[Електронний ресурс].-Режим доступа: Зоряний рейд. Як Сидір Ковпак на Буковель мандрував ...www.istpravda.com.ua › articles.-Загл.з екрана.-Дата 27.10.20.

Битва під Оршею: як українці, литовці та поляки знищили:[Електронний ресурс] -Режим доступа:...www.5.ua › ukrayina › bytva-..Загл. с екрана.-Дата 15.09.20.

Битва під Оршею 1514р// Поле битви -Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів»Воєнна історія України від давнини до сьогодення/Упоряд.К.Галушко.-Харків:Книжковий .клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,2016.-181-186с.,іл.

Білінський В. Україна-Русь:роман-дослідження: у 3 кн./Володимир білінський.-Тернопіль:Навчальна книга-Богдан,2018.

Божко В. Особливості та уроки «гібридної війни» Росії проти України:[Електронний ресурс].-Режим доступа:«Гібридна війна» Росії проти України - Борисфен Інтелbintel.org.ua › НУКМА.-Загл. з екрана.- Дата 02.11.20.

Бойко О.Д. Історія України:Посібник для студентів вищих навч.закл..-К.:Вид-во центр «Академія»,1999.-568с.(Гаудеамус).

Бондаренко О. 8 липня 1709 року відбулася Полтавська битва:[Електронний ресурс] .-Режим доступа: 8 липня 1709 року відбулася Полтавська битва | Рідна країнаridna.ua › 2020/07 › 8-lypnya... .-Загл. з екрана.-Дата 28.09.20.

Брайчевський М. Конспект історії України.-К.:Видавничо-поліграфічний центр «Знання»,1993.-208с-Б-ка журналу «Пам’ятки України.Кн.18-(Сер.»Українське відродження: історія і сучасність» Вип.5-6)

Брестский мир: что он дал России, Германии и Украине:[Електронний ресурс].-Режим доступа:Что дал Брестский мир России, Украине, Германии - DWwww.dw.com › брестский-мир-что-он-дал-россии-ге.-Загл. з екрана.-Дата 08.10.20.

Брехуненко В. Війна за свідомість.Російські міфи про Україну та її минуле.-Київ:ПАТ Віпол,2017.-280с.,іл.

Будзиновський В. Як Москва нищила Україну/ В.Будзиновський.- Тернопіль:Навчальна книга-Богдан, 2020-96с.

Бриж Є. 365 днів. Наша історія. 11 грудня. Як Україна була проголошена "радянською" і як почалася перша радянсько-українська війна:[Електронний ресурс].-Режим доступа:365 днів. Наша історія. 11 грудня. Як Україна була ...poltava365.com › 365-dnivx-....-Загл. з екрана.-Дата 10.11.20.

Бульвінський А. Конотопська битва 1659 року.-Київиїв:ПП Наталія Брехуненко,2008.-64с.

Василь Кук - останній командир УПА і друг Бандери:[Електронний ресурс].-Режим доступа:galinfo.com.ua › news › vasyl.-Загл.з екрана.-Дата 19.10.20.

Війна і міф.Невідома Друга світова1939-1945/ за заг.ред. О.Зінченка,В.В’ятровича, М.Майорова.-2-ге вид.-Харків:Книжковий Клуб «Клуб сімейного дозвілля»,2019.-272с.,іл.

Військове мистецтво і тактика гетьмана Петра Сагайдачного: [Електронний ресурс].- Режим доступа: www.kozatstvo.net.ua › uk_.-Загл. з екрана.-Дата 21.09.20.

Газета «Вечерний Луганск» от 9 января 2008 года № 1 (365)[an error occurred while processing this directive]:[Електронний ресурс].-Режим доступа: ВНИМАНИЕ, КОВПАК! Малоизвестные факты из жизни ...nl.irtafax.com.ua › printversion.-Загл.з екрана.-Дата 27.10.20.

В ОГП встановили єдину причину Іловайської трагедії 2014: [Електронний ресурс] - Режим доступа: В ОГП встановили єдину причину Іловайської трагедії 2014...www.radiosvoboda.org › new.- Загл. з екрана.- Дата 02.11.20.

Война за Тузлу: Как 14 лет назад мы отбили ее у России, и как защищали во время "русской весны":[Електронний ресурс]...-Режим дооступа:www.depo.ua › rus › life › viyna-za-tuzlu-yak-rosiya-1..-Загл.з екрана.-Дата 28.10.20.

4.Вышгородская конфузия (1173 год) . Войны Суздальской Руси:[електронний ресур ].-Режим доступа: history.wikireading.ru › ...-Загл.з екрана.-Дата 17.09.20.

В’ятрович В. Україна. Історія з грифом «Секретно»/Володимир В’ятрович.-3-тє вид.-Харків: Книжковий Клуб «Клуб сімейного дозвілля»,2020.-512с.,іл

В’ятрович В. Що треба знати про війну з Росією:[Електронний ресурс].-Режим доступа: Що треба знати про війну з Росією | Українська правда ...blogs.pravda.com.ua › authors.-Загл. з екрана.-Дата 02.11.20.

Галушко К. Український нвціоналізм:короткий курс з історії УкраїниК.,2017.-С.129с.

Гетьман Іван Мазепа - Полтавська битва :[Електронний ркесурс ].-Режим доступа:www.battle.poltava.ua › mazepa.-Звгл. з екрана.-Дата 28.09.20

Главацький М.В. Іван Мазепа: Науч.-поп.вид /М.В.Главацький.-К.:Вид.група КМ-БУКС,2016.-128с.:іл (Творці державного престижу)

Голомша М. Маємо відстоювати свою ідентичність!/ М.Голомша// Слово Просвіти.-2020.- ч.26-27,16-22 липня.-С.5.

Горак В. Вечный оппозиционер. Жизнь и борьба Николая Михновского :[Електронний ресурс].-Режим доступа:

Вечный оппозиционер - Газета "День"day.kyiv.ua › istoriya-i-ya › vechnyy-oppozicioner.-Загл.з екрану.-Дата 06.10.20.

Гордасевич Г.Л. Степан Бандера: людина і міф.-Львів:Апріорі,2008.-208с..іл.

Горобець В.Князі і гетьмани усієї Русі «Через шаблю маємо право».Злети і падіння козацької держави 1648-1783 років.-Харків.:Клуб сімейного дозвілля,2016.-352 с.

Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної нації XIX-ХХ століття.-Київ: ТОВ «Якабу Паблішинг»,2019.-654с.,ілл.

Грушевский М. Иллюстрированная история Украины.-К.:МП»Левада»,1995-696с.,илл.

День в історії – поразка московської армії у битві під Оршею:[Електронний ресурс].-Режим доступа:galinfo.com.ua › news › den_.-Загл. с екрана.-Дата 15.09.20.

10 фактів про збройну агресію Росії проти України: [Електронний ресурс].-Режим доступа:10 фактів про збройну агресію Росії проти України ...mfa.gov.ua › 10-faktiv-pro-zb....-Загл. з екрана.-Дата 02.11.20.

Дзісяк Я.МОСКВА В ОБЛОЗІ КОЗАКІВ - Вільне життя[Електронний ресурс].-Режим доступа:vilne.org.ua › 2019/03 › mos....-Загл. з екрана.-Дата 21.09.20.

Доскоч В.Бій під Крутами: урок, котрий українці ще не засвоїли:[Електронний ресурс].-Режим доступа: Бій під Крутами: урок, котрий українці ще не засвоїли | То є ...inlviv.in.ua › ukraine › bij-pid....-Загл. з екрана.-Дата 09.11.20.

Дутчак В.361 год от победной битвы под Конотопом:[Електронний ресурс].-Режим доступа:

361 год от победной битвы под Конотопом | Национальный ...nationalcorps.org › 361-god-ot-pobednoj-bitvy-pod-ko..-Дата 16.09.20.

Забілий Р. Акт відновлення державності 30 червня. Як це було (ФОТО):[Електронний ресурс].-Режим доступа: Акт відновлення державності 30 червня. Як це було (ФОТО ...www.istpravda.com.ua › articles.-Загл. з екрана.-Дата 15.10.20.

Згурський О. Полтавська битва очима історика, а не політика:[ Електронний ресурс].-Режим доступа:Полтавська битва очима історика, а не політика ...poltava.to › news.-Загл. з екрана.-Дата 28.09.20.

Зіненко Р.А. Війна, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії-У 2-х ч.- Ч.1. 7-24 серпня 2014 року;Ч.2. 25-31 серпня 2014 року.-Харків:Фоліо,2019.

Зубков С.К. Події, що змінили Україну/ С.К.Зубков, В.Л.Карнацевич, А.Ю.Хорошевський; худож.-оформлювач О.М.Іванова.-Харків:Факт,2013.-383с.

Зятьєв С. Армія без держави:[Електронний ресурс].-Режим доступа:Армія без держави - Газета «День»day.kyiv.ua › article › armiya-....-Загл. з екрана. Дата 23.10.20.

Зятьєв С. Як Росія 1918 року «повертала Україну»:[Електронний ресурс].-Режим доступа:Як Росія 1918 року «повертала Україну»www.ukrmilitary.com › yak-r....-Загл. з екрана.-Дата 06.11.20.

Історія бою під Крутами у січні 1918 року та умови брест-литовського мирного договору:[Електронний ресурс].-Режим доступа:Історія бою під крутами у січні 1918 року та умови брест ...vysh.gov.ua › istoriya-boyu-p...-Загл.з екрана.-Дата.—8.10.20.

История победы в Конотопской битве: как разбитое царское войско три дня гнали прочь из Украины в сторону Москвы: [Електронний ресурс]-Режим доступа:...www.5.ua ›.-Загл. з екрана.-Дата 16.09.20.

Качкан В.А. Історія України:підручник/В.А.Качкан, В.М.Левандовський,О.Б.Величко та ін; за ред.В.А.Качкана.-К.:ВСВ «Медицина»,2014.-360с.

Конотопская битва — Википедия: [Електронний ресурс]-Режим доступа:ru.wikipedia.org › wiki › Конотопская_битва.-Загл.сз екрана.-Дата 16.09.20.

Ковальчук М. Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки:[Електронний ресурс].- Режим доступа: Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки | Історична правдаwww.istpravda.com.ua › resea....-Загл.з екрана.-Дата 06.11.20.

Король В.М. Німецькі та українські державні символи на сторінках окупаційної преси Сумщини (1941-1943 рр.:[Електронний ресурс].-Режим доступа: Потрібно відзначити, що у цих патетичних віршах крім ...essuir.sumdu.edu.ua › Король2 .-Загл. з екрана.-Дата 20.10.20.

Костомаров М.І. Галерея портретів: Біограф.нариси:Для серед. та ст. шк.віку/ Упоряд і передмова В.О.Замлинського; Пер. З рос .М.М.Ілляш; Худож. С.К.Семендяєв.-К.:Веселка,1993.-326с.,іл.-(Золоті ворота).

Крути: збірка у пам’ять героїв Крут/Упоряд Осип Зінкевич, Надія Зінкевич.-Київ:Смолоскип,2008.-422с.

Крути - не поразка, а перемога - історики. ІНФОГРАФІКА : [Електронний ресурс] .-Режим доступа:...www.istpravda.com.ua › short.- Загл.з екрана.-Дата.08.10.20.

Куліш А. Книга пам’яті українців.-Полтава,1999.-55с.

Лєбєдєва Ю.Ггібридні війни Росії проти України 1917 – 1921 і 2014 – 2019 років та діяльність українських урядів щодо подолання наслідків агресії:[Електронний ресурс].-Режим доступу: Гібридні війни Росії проти України 1917 ...www.irbis-nbuv.gov.ua › cgiir....-Загл.з екрана.-Дата 09.10.20.

"Ледь не спалив": як гетьман України Сагайдачний мало не спалив Москву:[Електронний ресурс]- Режим доступа...www.5.ua › suspilstvo › led-n...-Загл. з екрана.-Дата 16.09.20.

Литвин М.Р. Проект «Україна».Галичина в Українській революції 1917-1921рр./М.Литвин.-Харків:Фоліо,2015.-380с.,іл.

Магда Є.В. Гібридна війна: вижити і перемогти.-Харків:Віват,2015.-304с.

Мараєв В. Як у різні часи українці перемагали Москву: [Електронний ресурс]. - Режим доступа: Арміяnformarmyinform.com.ua › 2020/08.-Загл. с екрана.-Дата 15.09.20.

Serg Marco Дебальцевский плацдарм. Полная статья:[Електронний ресурс].-Режим доступа:Дебальцевский плацдарм. Полная статья | Петр и Мазепаpetrimazepa.com › debaltseveall.-Загл.з екрана.-Дата 03.11.20.

Мстислав Хоробрий – князь, який дав відсіч московитам:[Електронний ресурс].-Режим доступа:...pravyysektor.info › poglyad.- Загл.с екрана.- Дата 15.09.20.

Наумова Н.О. Петро Сагайдачний:Наук-поп.вид./Н.О.Наумова.-К.:Вид.група КМ-БУКС,2016.-128с.,ілл.(Творці державного престижу).

Наш Г. Історія українського народу.-К.:Богдана,1993.-248с.

Національно-визвольний рух у повоєнний час: [Електроний ресурс].-Режим доступа:blogs.korrespondent.net › blog.-Загл. з екрана.-Дата 27.10.20.

Оршанская битва: до последней стрелы- Радио Свобода:[Електроний ресурс] – Режим доступа: www.svoboda.org ›.-Загл. с екрана.-Дата 15.09.20.

Пагіря О. Діяльність ОУН та УПА на Наддніпрянській Україні, 1941–1955 рр.:[Електроний ресурс]:Режим доступа: Діяльність ОУН та УПА на Наддніпрянській Україні, 1941 ...www.territoryterror.org.ua › d..-Загл. з екрана.-Дата 20.10.20.

Палій О. У ці дні 1173 року предки нинішніх українців розгромили предків московитів під Вишгородом)^:[Електроний ресурс].-Режим доступа:...cossackland.org.ua › u-tsi-dni-.Загл. с екрана.-Дата 15.09.20.

Палій О. Чому ніхто не знає про князя, котрий розбив перший наступ на Київ московитів?) :[Електроний ресурс].-Режим доступа:Чому ніхто не знає про князя, котрий розбив перший ...meest-online.com › figure › c....-Загл.з екрана.-Дата 04.11.20.

Патриляк І. Перемога або смерть:український визвольний рух у 1939-1960 роках/Іван Патриляк/ Центр досліджень визвольного руху.-Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»; Львів: «Часопис»,2015.-512с.:іл.

Піняжко Р. Історія держави Української .-К.,2017.-136с,іл.

Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення/Упоряд.К.Галушко.-Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного дозвілля»,2016.-352с.,іл.

«Полтавська битва 1709 року в історичній долі України, Росії, Швеції та іншихдержав»: збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції —Харків: ФОП Толмачова Н. Ю., 2009. — 480 с.

Попович Д. Потерянные победы: можно ли было избежать трагедии под Иловайском (Апостроф, Украина):[Електронний ресурс].-Режим доступа:Потерянные победы: можно ли было избежать ... - Апострофapostrophe.ua › article › politics › poteryannyie-pobed....-Загл.з екрана.-Дата 03.11.20.

Посівнич М. Роман Шухевич.-К.:ТОВ «Атлант ЮЕмСі»,2007.-63с.,іл.-(Стозір’я.Б-ка родини:Державні діячі.Дипломати.Військові діячі.)

Похід Сагайдачного на Москву: [Електронний ресурс].-Режим доступа: | Бороваborova.org › poxid-sagajdach.-Загл.с екрана.-Дата 16.09.20.

Радянсько-Українська війна 1917-21 рр.:[Електронний ресурс].-Режим доступу:ПроСвіт — Радянсько-Українська війна 1917-21рр prosvit.in.ua › history › soviet..).-Загл.з екрана.-Дата 09.10.20.

Реєнт О.П. Усі гетьмани України/ О.П.Реєнт, І.А.Коляда.-Харків:Фоліо,2016.-415с.-(Історичне досьє)

Радянсько-Українська війна 1917-21 рр. :[Електронний ресурс].-Режим доступа: ПроСвіт — Радянсько-Українська війна 1917-21 рр.prosvit.in.ua › history › soviet…-Загл. з екрану.-Дата 06.10.20.

Російсько-українські війни:[Електронний ресурс]-Режим доступа: Вікіпедіяuk.wikipedia.org › wiki › Росі…-Загл. с екрана.-Дата 15.09.20.

Семенова И. Пробная война. 15 лет назад Россия попыталась захватить украинский остров Тузла :[Електронний ресурс].-Режим доступа: Пробная война. 15 лет назад Россия попыталась ...nv.ua › ukraine › events › probnaja-vojna-15-let-nazad...-Загл. з екрана.-Дата 28.10.20.

Сергійчук В. 400 років тому гетьман Петро Сагайдачний здійснив успішний похід на Москву і взяв її в облогу:[Електронний ресурс].-Режим доступа: ...www.radiosvoboda.org › .-Загл. с екрана.-Дата 15.09.20.

Сергійчук В. Архівні дані: на Донбасі ОУН боролася за Україну до середини 50-х): [Електронний ресурс].-Режим доступа:Архівні дані: на Донбасі ОУН боролася за Україну до ...www.unian.ua › ... › Політика.-Загл. з екрана.-Дата 26.10.20.

Слюсаренко В.Акт відновлення української державності 30 червня 1941 року в історії боротьби за незалежність:[Електронний ресурс].-Режим доступа:Акт відновлення української державності 30 червня 1941 ...www.alatyr-history.club ›.-Загл.з екрана.-Дата 10.11.20.

Сокирко О. Міф без науки неможливий. як і наука без міфу:[Електронний ресурс].-Режим доступа:Олексій Сокирко: Міф без науки неможливий. Як і наука ...www.umoloda.kiev.ua › num....-Загл. з екрана.-Дата 28.09.20.

100 лет с начала первой российско-украинской войны :[Електронний ресурс].-Режим доступа:...zik.ua › news › 2017/12/18 › 100_let_s_nachala_pervo.-Загл. з екрана.-Дата 12.10.20.

Сто найвідоміших українців.-К.:Компанія ОСМА,2015.-680с.,іл.

Суховой И. Колиивщина: гибридная война XVIII века Как поменять:[Електронний ресурс].-Режим доступа: ...zn.ua › HISTORY › koliivschina-gibridnaya-voyna-xvi.).-Загл.з екрана.-Дата 24.09.20.

1659 - битва під Конотопом: [Електроний ресурс].-Режим доступа:uinp.gov.ua › lypen › 1659-b..-Загл. з екрана.- Дата 16.09.20.

Тимошенко Д. Потужна мережа ОУН діяла на Донбасі в роки Другої світово:[Електронний ресурс].-Режим доступа: Потужна мережа ОУН діяла на Донбасі в роки Другої світовоїwww.radiosvoboda.org ›.-Загл. з екрана.-Дата 20.10.20.

Україна у 1917-1921 роках. Реферат:[Електронний ресурс]-Режим доступа:Україна у 1917-1921 роках. Реферат – Освіта.UAosvita.ua › ... › Історія України.-Загл. з екрану.-Дата 06.10.20.

УНР і нинішня війна з Росією. Путін зазнав поразки – історик: [Електронний ресурс] .-Режим доступа:fpp.com.ua › news › unr-i-ny....-Загл.з екрану.-Дата 06.10.20.

Фірсов О.В. Порівняльний аналіз військово політичної діяльності гетьманів Б. Хмельницького та І. Виговського):[Електронний ресурс].-Режим доступа: ...www.irbis-nbuv.gov.ua › cgiir...-Загл. з екрана.-Дата 17.09.20.

Хоткевич Г.М. Історія України: Для мол. та серед.шк.віку/Упоряд. Та передм. Н.М. Шумило;Післямова і комент.М.Ю.Брайчевського.-Київ:Веселка,1992.-228с,іл.-(Золоті ворота).

14 фактів про УПА, що захоплюють:[Електронний ресурс].-Режим доступа: 14 фактів про УПА, що захоплюють - Джерела Трускавцяdjerela.com.ua › news › ukraine.-Загл. з екрана.-Дата ё16.10.20.

Чорна С. Князь Костянтин Острозький на московському фронті бився як простий вояк:історичний живопис/ С.Чорна //Голос України.-2020-16 вересня.-С.12.

Чухліб Т. Полтава. Український рахунок:[ Електронний ресурс]-Режим доступа: Полтава. Український рахунок - Український тиждень ...tyzhden.ua › History.-Загл.з екрана.-Дата 28.09.-20.

Шамрович В. Український Дюнкерк: Чи могла Україна втримати Дебальцеве?:[Електронний ресурс].-Режим доступу: Український Дюнкерк: Чи могла Україна втримати ...www.bbc.com › ukrainian › f....-Загл. з екрана.-Дата 03.11.20

Шурхало Д. Від Конотопа до Полтави: як за 50 років змінилася військова потуга Гетьманату:[Електронний ресурс]-Режим доступа: Від Конотопа до Полтави: як за 50 років змінилася ...www.radiosvoboda.org ›.-Загл. з екрана.-Дата 28.09.20.

Щур Ю. Ворожість у сприйнятті боротьби ОУН-УПА жителями східних регіонів України: історичний аналіз: [Електронний ресурс].-Режим доступа: Ворожість у сприйнятті боротьби ОУН-УПА жителями ...mil.in.ua › blogs › vorozhist-u...: Загл.з екрана.-Дата 20.10.20.

Бібліографічний перелік, який відображає всю виявлену літературу за темою

Батуринська старовина:Збірник наукових праць, присвячений 300-літтю Батуринської трагедії/ упоряд.В.Коваленко.-К.:Вид-во ім.Олени Теліги,2008.-512с.,іл.

Борщак І. Іван Мазепа:Життя й пориви великого гетьмана/ І.Борщак , Р.Мартель/ Автор пер.з франц. М.Рудницького.-К.: Вид-во СП «Свенас»,1991.-136с.

Брехуненко «Братня» навала. Війни Росії проти України ХІІ-ХХІ ст.

Бульба-Боровець Т. Армія без держави.Слава і трагедя Української повстанського руху:спогади.-Київ-Торонто-Нью-Йорк,1996.-272.

Вбивство Степана Бандери.- Львів: «Червона калина»,1993.-358с.,іл.

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради/ В.Верстюка, Т.Осташко:бібліографічний довідник.-Київ,1998.-256с.

Вторжение в Украину:Хроника российской агрессии.-К.:Брайт Стар Паблишинг,2017.-240с.

Гоголь М. Избранные произведения в двух томах. — К., 1983. — Т. 1 — С. 46—47. (о Сагайдачном)

Гогун О. УПА й радянські партизани. Порівняльний аналіз:[Електронний ресурс].Режим доступа:УПА й радянські партизани. Порівняльний аналізwww.radiosvoboda.org › …-Загл.з екрана.-Дата 27.10.20.

Грабовський С. Генії проти ідіотів: Алгоритм української історії.- 3-тє вид, перероб. І доп.-Київ:Видавничій дім «Стилос»,2019.- 448с.

Дегтяренко Я. «Між двох орлів» — роман-трилогія Дніпропетровськ:Січ,1991.-70с.(Г.Гуляницький)

Друга світова.Непридумані історії (не) наша, жива,інша. Бібліотека «Історичної правди»/Укладання й передмова В.Кіпіані.-Харків:Vivat,2018.-304с.,іл.

Довгань М. Шпитальні нотатки.Лютий 2015 – березень 2018р./М.Довгань.-Київ: ТОВ «Видавництво «Кліо»,2018.-

Життя і діяльність Степана Бандери:документи й матеріали/Ред. І упоряд.Микола Посівнич.-Тернопіль:Астон,2018.-642с, іл.

Журавльов Д.В. Мазепа: олюдина, політик, легенда/Худож.-оформювач Б.П.Бублик, В.А. Мурликін.-Харків:Фоліо,2007.-382с.-(Історичне досьє).

«Зродились ми великої години..» ОУН і УПА. Бібліотека «Історичної правди»/Укладання й передмова В.Кіпіані.-Харків:Vivat,2016.-304с.,іл.

Історичні постаті України:Іст нариси:Одеса:Маяк,1993.-384с.

Итоги и последствия боев на дебальцевском выступе в 2015 году:[Електронний ресурс].-Режим доступа: ...zp.strichka.com › article.-Загл.з екрана.-Дата 03.11.20.

Карамзин Н. М. История государства Российского. — СПб.: Тип. Н. Греча, 1816—1829. — Т. 7.

Карпов Алексей. Андрей Боголюбский. – М.: Молодая гвардия, 2014. – 462 с.

Ключевский В.О. Исторические портреты Андрей Боголюбский: [електронний ресурс].- Режим доступа:...history.wikireading.ru › ...-Загл.з екрана.-Дата 17.09.20.

Копиленко О.Л. «Сто днів» Центральної Ради.-К.:Україна.-1992.-204с.

Костомаров М. Історія України в житєписях визначнійших діячів:Репринтне відтворення видання 1918 року/М.Костомаров; переложив О.Барвінський.-Київ:Україна,1991.-494с,іл.

Котляревський І. Енеїда ком. О.Ставицького; мал. А. Базилевича. — Київ: Радянська школа, 1989. (Сагайдачний)

Котлярчук А. Добровольці.Доба героїв/Андрій Котлярчук.-К.:Мистецтво,2019.-320с.,ілл.-Укр.і англ мова.

Кралюк П.М. Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації?/Петро Кралюк;худож-оформлювач О.А.Гугалова-Мєшкова.-Харків:Фоліо,2029.-170с.,іл.-(Великий науковий проект)

Крупницький Б.Д. Гетьман Мазепа та його доба/Пер.з нім передм.,прим.О.Струкевича.-К.: Грамота,2008.-352с.іл.

Кричильський С. Останні операції – останні постріли. Український рух опору у двобої зі спецслужбами СССР:[Електронний ресурс].-Режим доступа: Останні операції – останні постріли. Український рух опору ...horyn.info › posts › ostanni-o...-Загл.з екрана.-Дата 20.10.20.

Кучерук О.С. Українська Центральна Рада: 1917-1918 роки.-Київ:»Балтія-Друк»,2018.-128с.,ілл.

Лепкий Б. Сотниківна.Історична картина з часів Івана Виговського/Б.Лепкий//Твори у 2-х.т..-Т.2.Прозові твори.-Київ,1997.-С.354-487.

Лепкий Б. Орли:істориячне оповідання з років 1734-1750/Б.Лепкий//Твори у 2-х.т..-Т.2.Прозові твори.-Київ,1997.-С.621-659.

Лепкий Б.С. Мазепа:трилогія.I.Мотря:іст. Повість у 2-хт./ Худож.-оформл.Б.Р.Пікулицького.-Львів:Кооп. «Манускрипт»; Вид-во «Каменяр»,1991.-424с.

Лепкий Б.С. Мазепа:Трилогія:II. Не вбивай; III.Батурин: Іст. Повісті/Худож. Оформл.Б.Р.Пікулицького.-Львів:Вид-во «Каменяр»;Кооп.»Манускрипт»,1991.-488с.

Лісові хлопці: проза про УПА/упоряд.Антось Тонюк.-Брустури: Дискупсус,2016.-336с..

Лобин А. Н. Мифы Оршанской битвы // Родина. 2010. № 9. С. 111—113.

Лобин А.Н. "Битва под Оршей 8 сентября 1514 года" .-М.:СПб Общество памяти игумении Таисии,2011.-264с.,ил.

Лобин А.Н. Взятие Смоленска и битва под Оршей 1514 год.- М.:Русские Витязи,2015.-

Лукашук О. Партизанський генерал Сидір Ковпак | День за днем: [Електронний ресурс].- Режим доступа: denzadnem.com.ua › istoriya.-Загл. з екрана.-Дата 27.10.20.

Мазепа:збірник/ Передм., упоряд. тексту й іл.,комент Ю.І.Іванченка.-К.:Мистецтво,1993.-240с.,іл.

Максимович М. Малороссийские песни. — М., 1827. — С. 254; Исторические песни малорусского народа. — К., 1875. — Т. 2. — С. 11.

Маринович М. Митрополит Адрей Шептицький і принцип «позитивної суми»/передм.А.Сливоцького.-Львів: Видавництво Старого Лева,2019.-248с.

Міхновський М. Самостійна Україна: Справа української інтелігенції.- К.:МАУП,2007.-352с.,іл.- (Б-ка українознавства; Вип.7).

Новоринський В.На грані вічного болю.Галичина-Донбас.Два полюси у боротьбі за українську незалежність.-К.:ТОВ «Видавництво»КЛІО»,2018.-304с.,іл.

Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія:фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА.-З-тє стереотип.вид..-Київ:Наукова думка,2005.-72с.

Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р.-2-ге вид.-К.:Вид. дім «Києво-Могилянська академія»,2008.-267с.,іл.-Бібліогр.:259-265.

Павленко С.О. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники.-К.:Вид.дім»Києво-Могилянська академія»,2005.-602с.

Павленко С. Іван Мазепа. Прижиттєві зображення гетьмана та його наближених/Сергій ПавленкоК.:Мистецтво,2018.-208с.,іл..

Павленко С. «Тиранське поводження росіян».Різня в Батурині 2 листопада 1708р.-Київ,2008.-64с.

Павловский И.Ф. Полтавская битва 27 июня 1709 года (репринтное издание).-Харьков: «Издательство САГА»,2009.-64с.,илл.

Петровський В.В. Історія України: Неупереджений погляд:Факти.Міфи.Коментарі/В.В.Петровський,Л.О.Радченко.В.І.Семененко.-Вид.2-ге, випр. Та доп.-Х.:ВД «ШКОЛА»,2008.-608с,іл.

Родин И.В. Батальон «Донбас».Записки добровольца/ Игорь Родин; художник-оформитель М.С.Мендор.-Харьков: Фолио,2019.-188с.,илл.

Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького.-Харків: Клуб Сімейного дозвілля,2016.-352с.,іл.

Савчин М. Тисяча доріг: Сапогади жінкиучасниці підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни.-К.:Смолоскип,2003.-546с.:портр.

Сакович К. Вірші на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного... / пер. В. Шевчук //Українська поезія XVII ст. (перша половина): антологія. — К., 1988. — С. 160—183.

Сокирко О. «Український рубікон: Полтавська битва 27 червня 1709 р.».-Київ:Темпорв,2009.-

Субтельний О. Мазепінці.Український сепаратизм на початку XVIII ст..-Київ :Либідь,1994/-240c.

Ткаченко Б.І. З ким воюємо, брате?!/ Борис Ткаченко.-Харків:Видавець Олександр Савчук,2019.-280с.

Тулуб З. Людолови.Роман.У2-х т.-К.,1986.

Ученые обнаружили список убийц князя Андрея ... :[Електронний ресурс]-Режим доступа: N+1nplus1.ru › news › 2015/12/29 › old-crime.-Загл.з екрана.-Дата 17.09.20.

Хома І. Євген Коновалець.—Харків:Клуб Сімейного дозвілля,2016.- 256с.(Українці.Історія нескорених)

Шевченко Т.Г. Гайдамаки:поема//Повне зібрання творів у :-ти т. Т.1.Поезії.-Х.,1963.-С.71-141.

Шевченко Т.Г. Великій льох:містерія//Повне зібрання творів у :-ти т. Т.1.Поезії.-Х.,1963.-С.291-305. [цілий розділ приділив подіям в Батурині]

Яворницький Д.І. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний. Пер. З рос.В.Л.Чуйка; Передмова, коментар та примітки Г.Я.Сергієнка;Худож-оформ.В.І.Лопата.-Дніпро

Яневский Д.Б. Проект «Україна».Жертва УПА. Місія Романа Шухевича/Данило Яневский;худож.-оформлювач А.П.Езрова.-Харків:Фоліо,2015.-283с.

Укладач, ком’ютерний набір, верстка головний бібліограф ЦБ імені І.Я. Франка Бежанова В.С.


НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНА

(тематична добірка)

ЗМІСТ
1. Передмова.
2. Українська національна ідея.
3. Українська нація.
4. Національна територія українців.
5. Держава. Форми правління.
6. Національні герої України.
7. Перелік використаної літератури.
8. Бібліографічний перелік відображаючий всю виявлену літературу.

ПЕРЕДМОВА

24 серпня Україна святкує проголошення незалежності. В цей день в 1991 р. Верховною Радою УРСР був підтриманий Акт проголошення незалежності України, з якого починається історія держави Україна в її сучасному вигляді. У зв'язку з цим з 1992 р в нашій країні відзначається державне свято День Незалежності. Проголошення незалежності України - це реальне втілення національної ідеї українського народу в життя.
Дана проблематика представляє стійкий інтерес багатьох читачів. Так як публікації з цієї проблематики розосереджені у великій кількості джерел, а узагальнюючого монографічного видання нема. Пропонується тематична добірка цитат даної проблематики, які взяті з книг і періодики, що входять до фонду читального залу ЦБ імені І.Я.Франка. а також використан електроний ресурс. Хронологічні межі даного посібника - 1992-2016рр.
Цитати згруповані в розділи: Українська національна ідея, Українська нація, Національна територія українців, Держава.Форми правління, Національні герої України. У розділах цитати із зазначенням джерел розташовані в тематичному порядку.
Пропонуються:Перелік використаної літератури, бібліографічний перелік відображаючий всю виявлену літературу по цій темі.В цих переліках література розташована в алфавітному порядку. Тематична добірка «Незалежна Україна» представляє інтерес для всіх категорій читачів.

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

Тільки завдяки національній ідеї може існувати нація і держава. Українська національна ідея - це створення і формування незалежної соборної демократичної правової держави. Національна ідея може виражатися за допомогою художніх творів або різних філософських текстів.
Т.Г.Шевченко у вірші («І мертвим, і живим, и ненарожденним землякам моїм в Украйні и не в Украйні моє дружнєє Посланіє») точно висловив суть української національної ідеї:
«У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра...».
Це було перше в історії України письмове формулювання української національної ідеї. Національна ідея - домінанта у творчості Кобзаря.
Якщо Шевченко Т.Г. лише створював основи майбутнього вираження загальнонаціональних поглядів, то Микола Іванович Міхновський, ідеолог державної незалежності України, ідеолог українського націоналізму, створив програму втілення української національної ідеї в життя.
«Самостійна Україна» - перша декларація українського націоналізму на початку XX ст."...державна самостійність єсть головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин». (Міхновський М.І.Самостійна Україна; Справа української інтелігенції.-К.,2007 С.32).
Українцям, як поневоленої нації потрібно вести боротьбу, яка повинна завершитися утвердженням«Однієї, єдиної, неподільної, вільної, самостійної України від Карпат аж по Кавказ"» (Міхновський М.І.Самостійна Україна; Справа української інтелігенції.-К.,2007 -С.53).
«За яким правом, - пише він, російське царське правительство поводитьсяз нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? .. На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На грунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть в церкві панує мова наших гнобителів?»(Міхновський М.І.Самостійна Україна.// Самостійна Україна;Справа української інтелігенції.-К.,2007.-С.33-34).
«Ідеологічним творам Миколи Міхновського виповнилося сто років. Але вони не тільки історична пам’ятка, а їх видання – не ювілейна данина. Ідеї, закладені в них, суголосні нашому часові, коли на терези історії знову покладено дилему: бути чи не бути єдиній і неподільній, незалежній і самостійній Україні..."(Яременко В.Микола Міхновський – ідеолог державної самостійності України// Міхновський М.І. Самостійна Україна;Справа української інтелігенції.-К.,2007.-С.22).
Остаточний відхід І.Я.Франка від інтернаціоналізму особливо помітний в статті "За межею можливого" (1900). І.Я. Франко зробив висновок, який слід вважати одним з його духовних заповітів українському народові:" Ідеал національної самостійності в усякому погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас покищо, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж,що тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи може звернемо на зовсім інші стежки»(Франко І.Я. Поза межами можливого//Вивід прав України.-Львів,1991.- С.77).
На жаль, попередження Міхновського і Франка виправдалися. Чи то царська Росія, чи то радянська Росія, а національна політика та ж і імперія залишалася «в'язницею народів». Сьогодні Російська федерація показала всю сутність своєї нелюдської національної політики щодо сусідніх суверенних держав і народів.
«Організація Українських Націоналістів, керована Степаном Бандерою, є на українському грунті єдиним послідовним реалізатором ідеї, революційної, безкомпромісової боротьби українського народу проти всіх окупантів за його національну волю і незалежність»(«Зродились ми великої години...» ОУН і УПА.Бібліотека «Історичної правди»/укладач В.Кіпіані.-Харків,2016.-С258-259).
«Ми, бандерівці, боремося проти большевиків також тому, що вони побудували в СССР режим кривавої диктатури компартії, режим варварського терору МВД і МГБ»(«Зродились ми великої години...» ОУН і УПА.Бібліотека «Історичної правди»/укладач В.Кіпіані.-Харків,2016.- С.270).
І.М.Дзюба все життя займався українською національною ідеєю і присвятив цій проблемі чимало робіт, але найвідомішою роботою є «Інтернаціоналізм чи русифікація».“Майже вся українська культура виявилася “контрреволюційною” (як у деякі пізініші часи – нерентабельною). А тому нищено і всесвітньовідомих учених, і письменників, і сотні талантів в усіх галузях культури, а рядових інтелігентів – тисячами й тисячами. Заодно і кілька мільйонів селян штучним голодом у 1933 році. Врахуймо: це було задовго до “тридцять сьомого (С.153)“…Русифікаторському насильству я пропоную протиставити одне: свободу публічного і чесного обговорення національних справ, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення… Тоді не треба буде стежити за кожним українським словом, кожною українською душею, не треба буде витрачати колосальні суми й кошти на пильнування, “пресечения”, “искоренения”… І не доведеться запаковувати в кадебістські “ізолятори” людей, вся “вина” яких у тім, що вони люблять Україну синівской любов’ю і тривожаться її долею…"(С.224-225).
Стаття «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Мала сильний резонанс, вона була як вибух бомби для України, яка до сих пір не знала нічого подібного.«Для автора ж вона могла б бути давно перейденим етапом, якби...якби не те, що, на жаль, більшість окреслених у ній проблем постають сьогодні ще гостріше»(Дзюба І. З відстані чверть століття. Післяслово (до журнальної публікації 1990р) // «Інтернаціоналізм чи русифікація».- Київ,2005.-С.226).
«Історія була занесена до розряду ідеологічних наук й зобов’язана була не висвітлювати об’єктивний хід подій, а обгрунтовувати окупацію Руси-України, геноцид українців, пограбування наших історичних, культурних та господарчих надбань.”(Куліш А. Книга пам’яті українців.-Полтава,1999.-С.6-7).
«Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціялізм і комплекс Кочубеївщини – живуть і сьогодні». «Історія культурних зв’язків між Україною і Росією – це історія великої і ще не закінченої війни»(Шевельов Ю. Москва, Маросейка//Триптих про призначення України.-Харків,2013.-С.17).

УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ

Носієм української національної ідеї є український народ. Д.І. Донцов, ідеолог українського націоналізму, вважав, що нація творить державу, а не навпаки.
«Нація, що стремить до свободи й до відіграння своєї ролі в світі, мусить раз на завжди позбутися світогляду звироднілих рас і засвоїти драматичнй, волевий світ сильних народів володарів, який уже зачинає прокидатися на Україні»(ДонцовД.І. Націоналізм,-К.,2015.-С.237).
«Актуальний не гасло самостійності. Актуальним, більш реальним і швидше досяжним є гасло відділення від Росії, знищення будь-якого об'єднання з нею ...»(«Сучасне становище нації і наші завдання»).
«Теперішнє українство, - читаємо у попередньому слові Грушевського до брошури «Звідки пішло українство і до чого воно йде»,- се те, що було од віків на українській землі: домагання для українського народу рівного права з іншими народами – права бути господарем на одвічній своїй землі. Тільки що народ той називав себе в давніх віках народом руським; а як ся назва стала означати і Великоросію, і тих, що від українського народу його права відбирали, то він не схотів далі сим іменем називатись і пошукав собі іншого імені. А діло його старе – те, що почалося багато віків тому»(Копиленко О.Л. «Сто днів Центральної Ради».-Київ,1992.- С.4-5).
«Наші тріпільці...створили тут, на Україні, першу тривалу хліборобську осілість, громадянство малоазійсько-еламського типу, матріярхального устрою і магічного (може тотемічного) світогляду...склали весь фольклор, який маємо, всі народні обряди, вірування та інше, майже всю усну словесну творчість»(Мицик В.Ф. За законом Світового ладу:Трипільська цивілізація і світогляд укр.народу.-К.,2007.-С.316).
“Трипільська спадщина стала вагомою складовою загальноєвропейських здобутків доби зародження цивілізації. Отже, на землях України в давні часи жили люди, причетні до дуже важливих історичних подій»(Бурдо Н.Б. Трипільська культура. Спогади про золотий вік.-Х.,2007.-С.384).
«П.Сумароков («Досуги крымскаго судьи, Петербург 1803,1805), коли вперше вступив на українську землю, занотував: «Інші обличчя, інші звичаї, інший одяг, інший устрій і чую іншу мову. Невже тут межа Імперії? Чи не до іншої вїзджаю держави...»(Січинський В.Ю. Чужинці про Україну.-К.,1992.-С180).
Підтвердженням існування української нації є Пересопницьке Євангеліє. Пересопницьке Євангеліє - це перший відомий переклад канонічного євангельського тексту на книжну українську мову XVI ст.,. Президенти України під час інавгурації клянуться бути вірними народу України на Конституції і на Пересопницькому Євангеліє, яке символізує історичні корені української духовності«У Пересопниці виразно відбито фонетичні, граматичні та лексичні риси живої народної української мови XVI ст.»(УСЕ Універсальний словник-енциклопедія,-К.,1999.-С.1040).
П.І. Житецький, перший історик української літературної мови, писав: “Вивчення Пересопницького рукопису не лише з фонетичного боку, а й з боку лексичного, а також синтаксичного, могло б привести до наслідків надзвичайно важливих. Перед нами відкрилась би така сторінка в розумовому житті цього краю, яка могла б висвітлити глухі століття XV і XIV, а разом з тим могла б надолужити відсутні сторінки, вирвані пізнішими переворотами, що відбулися на південноруській землі”(«Опис Пересопницького рукопису XVIст.» (1876).
Пересопницьке Євангеліє окреслило етнічні кордони української нації.«Вся історія відносин між Москвою та Україною на протязі більше, як 250 літ, з моменту злуки цих двох держав є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя всякого сліду її, щоб навіть імені її не лишилось»(Винниченко В.К. Щоденник С.68//Интернет).

НАЦІОНАЛЬНА ТЕРИТОРІЯ УКРАЇНЦІВ

Національна територія - є основа нації, основа нашої державності.
«Ми, українці, поставили своїм кличем самостійну українську державність в етнографічних границях»(Рудницький С.Чому ми хочемо самостійної України.-С.211).
С.Л.Рудніцкій, фундатор української наукової географії, і географії України, основоположник картографічного напрямку в Українській географії всебічно обгрунтував роль географічного чинника в становленні та розвитку української державності.«Утворення української національної держави в етнографічних границях є одиноким способом, щоб запобігти заколотам і конфліктам в південно-східному куті Європи, так важному для світового господарства й для світової політики. Без національної Української держави доживемо в найкоротшому часі нових тяжких воєнних і революційних катастроф!»( Рудницький С.Чому ми хочемо самостійної України?/Упоряд.передмова О.І.Шаблія.-Львів,1994.-С.145).
В ідеалі етнографічні кордони повинні збігатися з адміністративними межами держави. Так це і було в період розквіту держави Київської Русі за князя Володимира.
Гнат Хоткевич в «Історіі УкраЇни» пише:«…наша держава була найбільшою: ніколи ні до нього, ні після нього не йшли наші границі так далеко. На заході границя наша підходила аж під теперішній Краків та під Прусскі землі. На півночі – землі Новгородські простягалися аж до моря; на сході границя доходила в деяких місцях до Волги, і на півдні границями були Крим і Кавказ. Отака-то наша держава була за Володимира»(Хоткевич Г. Історія України (До кінця XVI століття).-К.,1992.- С.27).
Україна - пряма спадкоємиця держави Київська Русь. Вона генетично, історично, етнографічно, етнічно споріднена з нею.«Стара київська держава є початком української історичної традиції. Вона була українська, бо український народ її оснував і держав. Варязькі дружини були лиш наємною частю оружної сили. Великий розвиток духовної й матеріальної культури і в старій Київській державі був вислідом великих культурних здібностей українців»(Рудницький С.Чому ми хочемо самостійної України.-С.57-58).
Брайчевський М.Ю. розвіяв міф, що Київська Русь - колиска трьох слов'янських народів. Вчений протиставляв помилковим коцепціям, які«… розглядали формування трьох східнослав’янських народів як акт єдиної дії, як розпад початкової загальноруської спільноти. У дійсності той процес не означав зникнення первинної Русі з історичного кону. Він мав складний діалектичний характер…Генетичною базою формування українського народу залишився отой первісний загальноруський стовбур»(Брайчевский М. «Конспект Історії України» - С.51-52).
Я.Р.Дашкевич, історик, археограф, член-кореспондент Національної академії наук України.«В час існування держави Київської Русі про Московську державу не було ні згадки. Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 році. До цього часу Київська Русь уже існувала більше 300 років...».
«Як можна говорити про якогось «старшого брата», коли цей «старший брат» появився на світ декілька століть пізніше ніж русичі-українці. Він не має жодного морального права називати себе «старшим братом», диктувати людству правила існування, насаджувати свою культуру, мову, світосприймання. Відомо, що до кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата «великороса» і російського народу, а була Суздальська земля – земля Моксель, а пізніше Московське князівство, що входило в склад Золотої Орди – держави Чинґізидів. З кінця XIII до початку XVIII ст. народ цієї землі називали московитами. Московські історики замовчують питання про своє національне походження…».
«Створюючи свою ук­ра­їнську державу, українці повинні переглянути й уточнити свою історію, базую­чись на правді, достовірних фактах і історичних подіях. Пере­бу­ва­ючи упродовж століть під владою завойовників, українці фак­­тично були позбавлені можливості впливу на формування національної свідомості і розвиток своєї історії, в результаті чого історія України написана переважно на догоду цим завойовникам...»(Дашкевич Я. Як Московія привласнила історію Київської Русі//Інтернет).
«...саме з Хмельниччиною пов’язує Грушевський зріст національного почуття й народження так званої «ідеї етнографічної території»(Копиленко О.Л. «Сто днів Центральної Ради».-Київ,1992.- С.17).
Конфлікт між Центральною Радою й Тимчасовим урядом якнайкраще розкрив В.Винниченко«…Вимірюючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут, від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо,що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались… і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму…»(Копиленко О.Л. «Сто днів Центральної Ради».-Київ,1992.- С.74-75).
«...населення Причорномор’я, Лівобережної України, Криму в давнину мало спільну назву: сувіри, або сівери.Це ті самі літописні сіверяни, які заселили пізніше Сіверський Донець, Подесення та інші території Лівобережжя”(Іванченко Р. Я повертаю Україні те, що в неї вкрадено: Статті. Нариси. Роздуми.-Київ,2005.-С.245).
«...1917р. 26 листопада – 13 грудня в Бахчисараї відбувся курултай татарського населення, який проголосив незалежність Криму від Росії і створення власного національного уряду. Було задекларовано, що Крим не відмежовується від України і не розриває встановлених із нею господарчих і культурних зв’язків. Ці факти – зі статті В.Буткевича «Право на Крим» («Літературна Україна» за 28.11.91р). Те, що Крим не хоче бути під Росією,, а прагне зберегти традиційні історичні зв’язки з Україною, перелякало більшовицький уряд. І більшовики проголосили кримський уряд зрадницьким...»(Іванченко Р.П. Я повертаю Україні те, що в неї вкрадено: Статті.Нариси.Роздуми.-Київ,2005.-С.250).
Значна частина земель, здавна заселених українцями, виявилася за межами України.
Розмежування меж між РРФСР і УРСР проводилося в 1924-1925гг союзно-паритетній комісією ЦВК СРСР. Українська сторона наполягала на етнічному принципі розмежування.«…на міжвідомчій нараді в наркоматі внутрішніх справ РСФРР 25 лютого 1919р російська сторона…за основу територіального роздмежування вона «запропонувала взяти не принцип етнічної належності населення і навіть не його волевиявлення, а міркування виключно «державно порядку». Що малося на увазі, стало зрозумілим при вирішенні питання належності Грайворонського і Білгородського повітів». На обгрунтовану аргументацію представника від України щодо етнічної належності більшості населення. А також велике економічне та культурне тяжіння до Харкова, уповноважений представник РНК РРФСР «С.Гопнер [уроженка Херсонщині, дочка дрібного торговця]заявила, що ці райони як хлібні центри мають велике значення тільки для Великоросії, залишаючись незначними для України»(Цвилиховский В. «Як радянська Росія відкушувала наші землі» (Урядовий кур’єр.- 2015.- 9 грудня.-С.3).

ДЕРЖАВА. ФОРМИ ПРАВЛІННЯ

З княжих часів основою українського політичного світогляду було загальне рівноправ'я всіх громадян, виборне правління, основою і джерелом будь-якої влади були загальні збори всіх громадян.
«Такий устрій був споконвіку у всіх германських та славянських народів, у нас він був найсильніший і вдержався найдовше»(Рудницький С.Чому ми хочемо самостійної України?/Упоряд.передмова О.І.Шаблія.-Львів,1994.-С.58).
«Можна твердити, що Київська Русь не приймала завершеного монархічного устрою і протягом усієї своєї історії тяжіла до республіканських форм правління. Вона шукала спробу індивідуальної санкції кожного наступного претендента на владу»(Брайчевський «Конспект Історії України.-С.52).
«...козацька Україна в 1648-1654рр. Дійсно була фактично незалежною державою...Вона фактично володіла тими прикметами, які в цілості характеризують державу: територія, котру обхоплює державна організація, людність, яка признає над собою певну власть, і власть, яка виконує свої розпорядження на всій території і над сею людністю»(Копиленко «Сто днів» Центральної Ради,-К.,1992.-С.11).
Конституція Пилипа Орлика (1710р) є однією з перших європейських конституцій нового часу, фактично проголошувала Україну незалежною республікою.Основні положення Конституції: проголошувалася незалежність Малої Росії від Російського царства і Речі Посполитої; при цьому розглядалася протекція шведського короля:«…що після визволення України з-під «невільного ярма московського» гетьман має і повинний визнати православну віру за пануючу. В дальших статтях говориться про кордони України і внутрішній устрій. Україна в межах від Польщі по р.Случ, котрі проведені ще за гетьмана Богдана Хмельницького, визнається назавше самостійною і ні від кого не залежною державою під протекторатом шведського короля і його нащадків, котрі мають обороняти її і нікому не дозволяти порушуівати її вольностей…"(Різниченко В. Пилип Орлик – гетьман України.-К.,1996.-С.33-34).
«Отже, на моє перконання, Українська держава має велику загніжджену у віках історію, причому в усі періоди ми не зникали не тільки як етнічна субстанція. А й як політична, тільки наше державне життя у різночасся набувало різних суспільних форм, існуючи в одні часи як самостійне утворення. А в інші – автономічне, але ніколи наше власне державне буття не припинялося»(Шевчук В. О. Козацька держава як ідея,С.12).

НАЦІОНАЛЬНІ ГЕРОЇ УКРАЇНИ

Богдан Михайлович Хмельницькийзмінив хід історії, перекроїв карту Європи. Під ударами війська Б.Хмельницького впала Річ Посполита. На карті з'явилася держава Україна (Гетьманщина). Він об'єднав українську націю, поставив врівень з європейськими народами.«Хмельниччина й справді витворилася завдяки максимальній мобілізації суспільної енергії.…надійне для оборони нації військо може бути утворено лише тоді, коли устрій та політика його буде співзвучні з устремлінням та бажанням якнайширших політично-активних мас нації, коли суспільні антагонізми в ньому будуть погоджені… вже у 1648-1649 роках українці боролися арміями всенародного типу, до яких Європа дійшла в 1793, а Росія лише в 1875…»(Сергійчук В. Що дала Україна світові.-Вид 2-е,доп..-К.,2008.-С.50-51).
Іван Степанович Мазепа- перший український політик, Який поставив питання про можливість повної самостійності Украини як держави.«Тема Івана Мазепи залишається й досі живою не лише в історичному, а й у політичному сенсі, і належить до того минулого, що є актуальним для нашого сьогодення... Оцінка життя та діяльності Івана Мазепи й досі залишається справжнім тестом для українських політиків і дозволяє безпомилково розмежувати їх на патріотів або облесливих і цинічних нагромаджувачів «електоральних симпатій»(Крупницький Б.Д. Гетьман Мазепа та його доба.-Киїі,2008.-С.24-25).
Пилип Степанович Орлик- перший політичний емігрант в українській історіі. Зумів підняти українське питання на рівень загальноєвропейської політікі. Організував широку європейську акцію для організації визволення України.«…далекоглядним, чи як ми сказали, панорамним політичним світоглядом і володів Пилип Орлик; але біда його була та, що він переріс своє середовище як на Україні, так і за її межами, через що й не знаходив достатнього розуміння…Можна подивуватися і зі стоїчності, з якою П.Орлик відстоював і виборював свою ідею;був він тут невтомний» (Шевчук В. Гетьман-вигнанець// Орлик П. Конституція, маніфести та літературна спадщина:вибрані твори.-К.,2006.-С.22).
Микола Іванович Міхновський– творець першої української партії «Революційної Української Партії», творець українського війська, автор проекту Конституції України, співзасновник Братства Тарасівців, все своє велике, але коротке життя поклав на вівтар Батьківщини.«На обох Майданах і зараз, на Східному фронті, ми бачимо солідарну дію всіх соціальних прошарків і всіх етносів нашої держави, котрим важить Україна й котрим важливо, щоб вона була «самостійна та демократична», як те й заповідав Микола Міхновський.Це, власне, і є Українська нація, котра демонструє свої знову мускули та заявляє про себе світові»(Семків Р. Архітектор демократичної нації//Міхновський М. Суспільно-політичні твори.-К.,2015.-С.7).
Михайло Сергійович Грушевський- перший президент незалежної України. Через 200 років после ліквідації Гетьманщини під його керівництвом і безпосередній участі була проголошена Україна суверенною українською народною республікою. Навіть московська "Независимая газета" запевняла, що саме він "поклав початок процесу трансформації неісторичної етнографічної маси в історичну українську націю, дав своєму народу історію, яка відрізняла б його від інших народів, а передусім – російського.«Він був також постаттю, яка творила інтенсивну історію у такому найбільш відповідальному періоді, який охоплював першу половину ХХ століття. Його ім’я наче символізувало цілу епоху в історії сучасної України»(Грушевський М.С. Твори: У 50т.-Т.47.-Кн.ІІ:Меморіальна грушевськіана.-Львів,2016.-С.78).
Провідник ОУН Степан Андрійович Бандера незборимий борець-революціонер, безмежно відданий Великій Ідеї здобуття Української Самостійної Соборної Держави, символ боротьби за незалежність України.«Вихований з дитинства в ідеї українського патріотизму, сприйнявши в юнацькі роки ідеологію украінського націоналізму, він залишився вірним цим своїм переконанням аж до самої смерті»(Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф.-Львів.,2008.-С.153).«Вже 30 червня 1941р. У Львові бандерівці захопили радіостанцію і проголосили Акт відновлення незалежності України. Було створено уряд, який очолив один з найближчих сподвижників Бандери Ярослав Стецько»(Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф.-Львів.,2008.-С.98).
Роман Йосифович Шухевич,український політичний і військовий діяч. Керівник ОУН з 1943р. І головнокомандувач Української повстанської армії з січня 1944р до загибелі 1950р.Роман Шухевич очолював небувалу досі в історії України як за розмірами, так і за масовим героїзмом національно-визвольну боротьбу українців. Зумів об'єднати національно-визвольну боротьбу в одну структурну систему.«...щоб об’єднати всі національно-визвольні сили рідного народу, щоб з одного центру керувати цією боротьбою, аби перед зовнішнім світом репрезентувати його волю і протиставитися спробам ворогів розбивати єдиний самостійницький український фронт, за ініціативою й безпосередньою участю Романа Шухевича створюється Українська Головна Визвольна Рада»(Сергійчук В. Що дала Україна світові.-К.,2008.-С.133-134).

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Брайчевский М. Конспект Історії України.-К.: Видавничо-поліграфічний центр «Знання»,1993.-208с.- Б-КА ЖУРНАЛУ «Пам’ятки України”. Кн.18.- (Сер.І.«Українське відродження: історія і сучасність».Вип.5-6).
Бурдо Н.Б. Трипільська культура. Спогади про золотий вік/ Н.Б.Бурдо, М.Ю. Відейко; худож.-оформлювач І.В.Осипов.-Харків:Фоліо,2007.-415с,іл.
Винниченко В.К. Щоденник//Интернет.
Гордасевич Г.Л. Степан Бандера: людина і міф. Вид.4-е, ювілейне: до 100-річчя від часу народження 50-річчя загибелі Степана Бандери.-Львів:Апріорі,2008.-208с.,іл.
Грушевський М.С. Твори: У50 т./редкол.:Г.Папакін, І.Гирич та ін.-Львів:Світ,2002-. Т.47.Кн.ІІ: Меморіальна грушевськіана/упор.В.Тельвак.-2016.-424с.-(Серія «Допоміжні матеріали:довідники, покажчики, архіви»).
Дашкевич Я. Як Московія привласнила історію Київської Русі//Інтернет).
Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація?.-К.:Вид. Дім «Києво-Могилянська акад»,2005.-336с.
Донцов Д.І. Націоналізм.-Київ:ФОП Стебеляк,2015.-256с.
Донцов Д.І. Сучасне становище нації і наші завдання: доповідь на ІІ Всеукраїнськім студентськім з’їзді в липні 1913 року у Львові/Д.І.Донцов//Донцов Д.І. Твори.-Львів:Кальварія,2001.-Т.1.-С.69-90.
Житецький П.І.«Опис Пересопницького рукопису XVIст.» (1876) «Зродились ми великої години...» ОУН і УПА. Бібліотека «Історичної правди»/ укладач і передм. В.Кіпіані.-Харків: Vivat, 2016.-304с., іл.
Іванченко Р.П. Я повертаю Україні те, що в неї вкрадено: Статті. Нариси. Роздуми.- Київ:Укр.письменник, 2005.- 422с.
Копиленко О.Л. «Сто днів» Центральної Ради/О.Л.Копиленко.-Київ:Україна, 1992.-204с.
Крупницький Б.Д. Гетьман Мазепа та його доба/пер. З нім.,передм., прим.О.Струкевича.-К.:Грамота,2008.-352с.,іл.
Куліш А. Книга пам’яті українців.-Полтава,1999.-54с.
Міхновський М.І.Самостійна Україна;Справа української інтелігенції.-К.:МАУП, 2007.-352с.:іл.- (Б-ка українознавства;Вип.7).
Міхновський М. Суспільно-політичні твори/Микола Міхновський.-К.:Смолоскип,2015.-464с,іл.
Мицик В.Ф. За законом Світового ладу:Трипільська цивілізація і світогляд укр.народу.- К.:МАУП,2007.-328с.,іл.-Бібліогр.: в кінці розд.
Орлик П. Конституція, маніфести та літературна спадщина: вибрані твори.- К.: МАУП, 2006.-736с, іл. – (Б-ка українознавства;вип.8).-Бібліогр.:С.699-701.
Різниченко В. Пилип Орлик – гетьман України. І.Борщак Великий мазепинець Григор Орлик:історичні оповіді/передм. Та прим.В.О.Шевчука.-К.:Укр.письменник,1996.-302с.,іл.
Рудницький С.Чому ми хочемо самостійної України?/Упоряд.передмова О.І.Шаблія.-Львів:Світ,1994.-416с.
Сергійчук В. Що дала Україна світові.-Вид. 2-ге. Доп..-К.:ПП Сергійчук М.І.,2008.-5-4с.,іл.
Січинський В.Ю. Чужинці про Україну: (вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть)/ В.Ю.Січинський.-Київ:фірма»Довіра»,1992.-256с.,іл. - (Серія «Відродження»).
УСЕ Універсальний словник-енциклопедія/Гол.редради чл.-кор.НАНУ М.Попович.-Київ,»Ірина»,1999.-VII+1551 с.,іл.
Франко І.Я. Поза межами можливого// Вивід прав України. /М.Грушевський, І.Франко, М.Костомаров та ін.- Львов: МП «Слово»,1991г.-128с.).
Хоткевич Г. Історія УкраЇни: Для мол. та серед. шк.віку/ Упоряд. Та передм. Н.М.Шумило; Післямова і комент. М.Ю.Брайчевського; Худож. Г.С.Севрук.- К.: Веселка,1992.-228с.:іл. – (Золоті ворота).
Цвилиховський В. «Як радянська Росія відкушувала наші землі» /В.Цвилиховський//Урядовий кур’єр.- 2015.- 9 грудня.-С.3 .
Шевельов Ю.В. Триптих про призначення України/ Ю.Шевельов; упоряд. В.Склярова, Т.Данько;передм. Апорохівник.-Харків:Видавець Савчук О.О.,2013.-96с.-(Серія «Слобожанський світ». Випуск 5).
Шевченко Т.Г. «І мертвим, і живим, и ненарожденним землякам моїм в Украйні и не в Украйні моє дружнєє Посланіє»//Шевченко Т.Г. Кобзар.-К.,1963.-С.306-312.
Шевчук В. О. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI –XVIII ст.: У 2-х кн.- Кн.1..-К.:Грамота,2007.-720с.,іл.

БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ПЕРЕЛІК ВІДОБРАЖАЮЧИЙ ВСЮ ВИЯВЛЕНУ ЛІТЕРАТУРУ

Аркас М. Історія України-Русі/Бібліотека Історичного клубу «Холодний Яр».-Київ:Наш Формат,2015.- 464с.,іл.
Де Боплан Г.Л.Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що простягаються від кордонів Московії до трансильванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн.-Київ:ФОП Стебеляк,2012.-168с.
Вбивство Степана Бандери.-Львів: «Червона калина»,1993.-358с,іл.-(Історична бібліотека ч.7).-(Серія «Сини України»).
Вінцковський Т.С. Політичні діячі України: 1917-2004рр.:навч.посібник.-Х.: Основа,2005.-112с.- (Серія «Бібліотека журналу «Історія та правознавство».-Вип.2). Винниченко В. «Відродження нації:(Історія української революції [марець 1917р.- грудень 1919р.] ).-Ч.ІІ./ репринтне відтворення видання 1920 р.; відповід. за випуск Н.П.Ганник.-Київ.:Політвидав України,1990.-(Бібліотека репринтних видань).
Власто А.П. Запровадження християнства у слов’ян: Вступ до середньовіч. історії слов’янства/ З англ. Пер.Р.Ткачук та Ю.Терех; худож.оформ.С.Полохайло.-К.:Юніверс,2004.-496с.,іл. –Бібліогр.:С.456-469.
Воротиленко М. Заповіт Петра І.-Київ:ФОП Стебеляк,2015.-592с.
В’ятрович В.М. Історія з грифом “секретно».Архіви КГБ розповідають/Володимир В’ятрович;Центр досліджень визвольного руху.-Львів:Часопис,2013.-240с,іл.
Гелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм:Пер. З англ./Е.Гелнер.-К.:Таксон,2003.-300с. –(Ex professo).-Бібліогр.:С.191-192.
Гель І.А. Виклик системі: український визвольний рух другої половини ХХ століття/ред. Та упоряд.І.В.Єзерська;Центр досліджень визвольного руху.-Львів:Часопис,2013.-392с.,іл.
Грушевський М.С. Ілюстрована історія України/АН України, Ін-т укр.археогр.,Ін-т історії України.Вступ.стаття В.А. Смолія,П.С.Соханя.-К.:Наукова думка,1992.-544с.- (Пам’ятки іст. думки України).
Дедик О.Г. Чортківська офензива.У 2-х Ч. - 2-ге випр. вид.-Львів: «Астролябія»,2015.-(Серія: Бібліотека «Цитаделі»). Ч. 1.- 232с; Ч.2.-192с.
Енгель Й.-Х. Історія України та українських козаків.-Харків:Факт,2014.-640с.
Журавльов Д.В. Мазепа: людина, політик, легенда/ Худож.-оформлювачі Б.П.Бублик, В.А.Мурликін.- Харків:Фоліо,2007.-382с.-(Історичне досьє).
«Зродились ми великої години...» ОУН і УПА .Бібліотека «Історичної правди»/укладач і передм.В.Кіпіані.-Харків: Vivat,2016.-304с.,іл.
Історія січових стрільців:воєнно-історичний нарис.-К.:Україна,1992.- 347с., 16 арк.іл.
Каляндрук Т.Б.Таємниці бойових мистецтв України:монографія/Тарас Каляндрук.-Вид.:-те доп.-Львів:ЛА «Піраміда»,2013.-304с.:іл.
Кононенко П.П. Україна у нас одна. У трьох книгах.Кн.3./ П.П. Кононенко,Т.П.Кононенко. -Тернопіль: Джура.-2015.-664с.
Криштопа О. Україна загартована болем.Тисяча років самотності/О.Криштопа,А.Охрімович.-Харків:Клуб сімейного дозвілля,2015.-544с, іл.-(За матеріалами авторської програми «Машина часу»).
Литвин М.Р. Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917-1921 рр./Микола Литвин.-Харків:Фоліо, 2015.-380с.:іл.
Мазуркевич О.П.Звичаєві норми етикету в традиційній культурі українців:навч.посіб.-Київ:Вид-во Ліра-К,2015.-218с.
Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917-1918рр. (Про що «історія мовчить»)/Р.Млиновецький.Репринтне перевидання з видання 1970р.-Тернопіль:Джура,2014.-488с.
На бій за волю.Перемога через поразки:Україна у війнах і революціях 1914-1921 років.- Харків:Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,2016.-352с.,іл..-(Серія «Історія без цензури»).
Народження країни.Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордони України/упоряд. К.Галушко.-Харків:Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,2016.-352с.,іл..-(Серія «Історія без цензури»).
Націоналізм: Антологія. - 3-тє вид. /упоряд.О.Проценко,В.Лісовий.-К.:ВД «Простір», «Смолоскип»,2010.-684с.-(«Політичні ідеології»).
Неживий О.І. Голодомори в Україні у ХХ столітті: Навч.посібник.-К.:МАУП, 2007.-328с.-Бібліогр.-С.309-316.
Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА.- Вип.3-тє, стереотипне/НАН України, Інститут історії України.- Київ: Наукова думка,2005.-72с.
Павленко С. Іван Мазепа як будівничий української культури.-К.:Вид. Дім «Києво-Могилянська акад.», 2005.-304с.-Бібліогр.: С.180-238).
Патриляк І. Перемога, або смерть:український визвольний рух у 1939-1960 роках/Іван Патриляк/Центр досліджень визвольного руху.-Харків:Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»;Львів :»Часопис»,2015.-512с.,іл.
Петро Сагайдачний: історико-докум.книга: для серед. та ст.шк.віку/ упоряд і передм.В.О.Замлинського.-Київ:Веселка,1992.-62с.,іл.-(Серія «Гетьмани України).
Правда Руська Ярослава Мудрого: початок законодавства Київської Русі: навч.посіб./ уклад.: Г.Г.Демиденко, В.М.Єрмолаєв; вступ.сл. В.Я.Тація.-Х.:Право,2014.-344с.:іл.
Реєнт О.П. Усі гетьмани України:легенди,міфи,біографії/ О.П.Реєнт, І.А.Коляда; худож.-оформлювач А.С.Ленчик.-Харків: Фоліо,2016.-415с.-(Історичне досьє).
Савчин М. Тисяча доріг.Спогади жінки учасниці підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни.-К.:Смолоскип,2003.-546с.: 1арк. портр.
Сергійчук В. Тавруючи визвольний прапор.Діяльність агентури та спецбоївок НКВС-НКДБ під виглядом ОУН-УПА.-Вид.2-ге, доп.-К.:ПП Сергійчук М.І.,2006.-184с.
Смолій В.А. Богдан Хмельницький: (соціально-політичний портрет) /В.А.Смолій, В.С.Степанков.-К.:Либідь,1993.- 504с.
Сорока Ю.В. Безгетьмання та останній гетьман України /Ю.В.Сорока; худож.-оформлювач П.С.Риженко.-Харків: Фоліо, 2012.-120с.-(Знамениті події історії України).
Старицький М. Молодість Мазепи: історичний роман/ М.Старицький// Київ.-1993.-№№10,11,12.
Фріч Й.В. Іван Мазепа:Трагедія на 5 дій/ Й.В.Фріч //Всесвіт.-2008.-№7-8.-С.3-110.
Цаплиенко А. Книга перемен: рассказы /Андрей Цаплиенко; пред. Д.Комарова – Харьков: Книжный клуб «Клуб Семейного Досуга»; Белгород: ООО «Книжный клуб «Клуб семейного досуга», 2015.-256с.:илл.
Штепа П. Московство: його походження, зміст, форми й історична тяглість:[автентичне вид. за першим вид. У Торонто: у двох книгах- 1968р.]/П.Штепа.- Київ:ФОП Стебеляк,2015.-872с.
Якубова Л. В обіймах страху і смерті:Більшовицький терор в Україні /Л.Якубова, Я.Примаченко.-Харків: Клуб сімейного дозвілля,2016.-544с.

Укладач – головний бібліограф ЦБ імені І.Я.Франка В.С.Бєжанова.

Кiлькiсть переглядiв: 1519

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.