• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• БІБЛІОГРАФІЧНА ПРОДУКЦІЯ
• Календар знаменних дат

КАЛЕНДАР ЗНАМЕННИХ І ПАМ’ЯТНИХ ДАТ НОВОБАВАРСЬКОГО РАЙОНУ м. ХАРКОВА

ПЕРЕДМОВА

Періодичне універсальне довідково-бібліографічне видання «Календар знаменних і пам’ятних дат Новобаварського району» видається ЦБ імені І.Я Франка з 2006 року. Це щорічний універсальний рекомендаційний бібліографічний посібник. Посібник ставить собі за мету познайомити читачів з найбільш значними історичними датами політичного, господарського, культурного життя Новобаварського району, а також з життям і діяльністю людей, чиї імена пов'язані з історією нашого району. Посібник сприяє популяризації документів з актуальних питань життя Новобаварського району м. Харкова, висвітлює історію району, діяльність знаних земляків, забезпечує формування історичної пам’яті, виховання патріотизму. В посібнику показані як книги, так і статті з центральної місцевої періодики, видання, цілком або частково присвячені Новобаварського району. Крім того поміщаються фотодокументи, ілюстрації, використовується електронний ресурс... Посібник містить багатий фактичний і бібліографічний матеріал.

Посібник складається з трьох частин: «Ювілейні дати». До нього включаються головні дати, які особливо важливі для нашого району. До кожної пам'ятної дати чи події складені розширені історичні довідки, списки рекомендованої літератури, ілюстрації, цитати, факти. Рекомендована література розміщена в алфавітній послідовності, приводиться список джерел, що дозволяє при необхідності розшукати додаткову інформацію.

В частині «Цього року виповнюється», наводяться додаткові дати загальним переліком. До нього включаються дати: не висвітлені у літературі, дати, що становлять переважний інтерес для нашого району, дати присвячені тим уродженцям краю чи особам, чиї зв’язки з краєм були епізодичними і не справили помітного впливу на розвиток краю, розташовуються у хронологічному порядку, за роками, місяцями, числами.

В частині «Твори-ювіляри» надаються текстові довідки, списки літератури про твори-ювіляри, які мають відношення с тих чи інших причин до нашого району.

Рекомендаційний бібліографічний посібник розраховано на бібліотекарів, які пропагують краєзнавчу літературу, а також на працівників культури, лекторів, вчителів та усіх читачів, що цікавляться краєзнавством.

(Від укладача)

Календар на 2024 рік

ЮВІЛЕЙНІ ДАТИ

1874р.

150 років з дня народження короля куплетистів на естраді, засновника першого у Харкові театру мініатюр Сарматова (Опеньховського) Станіслава Францевича.

ТВОРИ-ЮВІЛЯРИ

1774р.

250 років з написання першої в українській літературі збірки оригінальних байок Г.С.Сковороди «БАЙКИ ХАРЬКОВСКИЕ»

ЦЬОГО РОКУ ВИПОВНЮЄТЬСЯ

1239р. (785)	З дня загибелі м. Донець під час навали хана Батия на Київську Русь. Місто не мало потужних укріплень і не могло довго протистояти грізному ворогу, тому мешканці не чинили опору й покинули його до приходу ворожих військ. А монголо-татари намагаючись не залишати у себе в тилу пунктів, які могли б послужити опорою для ударів з тилу спалили місто Донець. (Сьогодні це археологічна пам'ятка Донецьке городище. Пилипівка)
1689р. (335)	Вперше згадується Дмитрівська церква за Лопанню. Дмитрівська церква - православний храм на честь великомученика Димитрія Солунського у Харкові, побудований на вулиці Катеринославській, нині - будинок № 44 по вулиці Полтавський шлях. (Сьогодні церква, що діє. У 2020 році перейшла до УГКЦ та отримала назву "Релігійна організація «Місіонерське товариство „Свято-Дмитрівський катехитично-пастирський центр“ Української Греко-Католицької Церкви».
1759р. (265)	Сковорода Г.С. на запрошення приїжджає до Харкова на місце викладача поетики та інших гуманітарних дисциплін у Харківському колегіуму. У житті українського філософа починається харківський період.
1769р. (255)	Г.С.Сковорода після конфлікту з начальством, викликаного вільнодумством, остаточно залишає Харківський колегіум. Вибирає новий стиль життя – подорожування. Наступні двадцять п'ять років великий мислитель провів у мандрах. Його аудиторією стала вся Україна.
1784р. (240)	Міським головою обрано купця 2-ї гільдії Артемія Карпова. Він був найяскравішим міським головою м. Харкова у 1784-1789 рр. Послідовно й твердо відстоював інтереси міста перед будь-якою владою. Карпови володіли великою власністю у Харкові… Карповським садом з найкращим водоносним джерелом - Карповською криницею, відомою з моменту заснування м.Харкова.
1794р. (230) 29жовтня (ст.ст) 9листопада(н.ст)	Від дня смерті Г.С.Сковороди. «…зупинився в селі Іванівці, був веселий, балакучий, згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. «Що це ви робите, Григорію?» — запитали здивовано друзі. «Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час». Коли ж гості роз’їхалися, Сковорода помився, переодягнувся в чисту білизну, ліг на лаві й… заснув навіки.»
ХIХ ст. (220) початок 1804 р.	Почали створюватися міські сади й парки для відпочиваючої публіки. Наприкінці XVIIIст.-поч.XIXст. Карповський сад вважався одним з найбільш відвідуваних місць міста. Справа в тому, що аналогів, де могли б ходити та відпочивати харків'яни, тоді просто не було. Карпови ушляхетнювали територію саду для більшого комфорту городян.(Холодна гора)
1804р.(220) 19листопада	Дмитрівська церква разом з парафіяльним архівом була знищена пожежею. Через чотири роки було зведено нову будівлю.(вул. Полтавський шлях)
1829 р.(195)	Почалося активне заселення Москалівки. «Приобретенные на Москалевке бесхозные песчаные пустоши были распроданы новым на ту пору методом — в рассрочку. «Карпов распорядился своею землею так: он отдавал ее для застройки отставным солдатам (преимущественно больным, раненым и увечным), быт которых в то время был не обеспечен. Отсюда и название — Москалевка, от слова «москаль». То же было и при наследнике Карпова Сергее и его внуках…примеру Карповых последовал владелец Основы — Квитка, которому принадлежали обширные пустыри южной части Москалевки» — так описывает Багалей возникновение нового района Харькова.»(Н.Н.Коган Осень олигархов).
1829 р. (195) 6 вересня	Від дня народження Балліна Миколи Петровича - фундатора української кооперації. Завдяки йому Харків по праву вважається колискою споживчою кооперації. Саме М.П.Баллін був одним з організаторів та ідейним натхненником першого на українських землях споживчого товариства. Баллін разом з дружиною заснував книготоргове підприємство «Книжковий і музичний магазин О.Балліної»(вул.Катеринославська(Полтавський шлях №17)
1829 р. (195)	Від дня народження Василя Сергійовича Досекіна - відомого українського фотографа. На відміну від інших харківських фотографів Досекін ретушшю не користувався. Невеликий формат фотографій здешевив їх й дозволив користуватися послугами фотографа широкі верстви населення. Фотомайстерня Досекіна В.С. розташовувалася на вул.Катеринославській (Полтавський шлях) №4, а потім №6.
1829 р.(195)	Від дня народження Олександра Карловича Гірша міського архітектора (з 1867 р). Автора будинку Квітки - кам'яного, в готичному стилі, схожого на замок. Мешкав архітектор на Москалівці вул. Мар'їнська №10, Колодязному провулку, 9.
1834 р.(190) листопад	Від дня народження Миха́йлаТи́хоновичаЛавре́нтьєва. Одного з перших повітроплавців Російської імперії, винахідник, аеронавт. З 1861 року мешкав у Харкові, де власноруч змайстрував кілька аеростатів, на яких літав над Москвою, Одесою, Таганрогом та іншими містами. 28 квітня 1874 року відбувся перший політ Лаврентьєва — без баласту — з території газового заводу (Москалівка, вулиця Газова, сьогодні — вулиця Світло шахтаря). Мешкав у Харкові за адресою: пров.Селькорівський №6 (Холодна гора)
1839 р. (185)	Вперше вийшла друком повість «Щира любов» Квітки-Основ’яненко Г.Ф. У повісті використані місцеві розповіді, перекази й пісні про знамениту своїм розумом й красою дівчину з Гончарівки. На відміну від англійських сентименталістів, Г.Квітка-Основ'яненко акцентував на особливостях національного характеру, специфіці мислення, вірувань, звичаях, побуту, на цінностях та ідеалах українців.
1839 р. (185) 15 квітня	Від дня підписання графом О.Г.Строгановим Положення «Про Харківську арештантську роту цивільного відомства». Згідно з цим Положенням у Харкові у 1843 р. починається будівництво «арештантського будинку». Місце було виділено на західній околиці Харкова. (СИЗО №27 вул.Полтавський шлях №99)
1839 р. (185) 13березня(ст.ст) 25березня(н.ст)	Від дня народження Леона́рдаЛеопо́льдовичаГі́ршмана українського вченого-офтальмолога, лікаря, педагога, Почесного громадянина м.Харкова. Завдяки йому була відкрита перша міська спеціалізована безкоштовна очна лікарня на 10 ліжок з амбулаторією. Вона тимчасово розташовувалася в найманій, мало пристосованій будівлі за адресою:вул.Москалівська №55.
1844 р.(180) 18 квітня	Від дня смерті Кузіна Кузьми Микитовича- легендарної особистості, Почесного громадянина м.Харкова, купця 1-ї гільдії, благодійника й мецената. «Очевидцы говорили, что на его похороны пришло около 20 тысяч человек. На его могиле был установлен памятник, изображающий пожилого человека с книгой в руках. И это – единственное известное изображение купца Кузина» (І.Можейко)
1844-1845рр (180)	Побудована Духовна семінарія (вул.Семінарська №46). Семінарія стала наступницею Харківського колегіуму. Автор - петербурзький архітектор Аполлон Федосійович Щедрін, а нагляд за будівництвом здійснював професор архітектури О.А.Тон. Головний корпус семінарії зводився у строгих формах пізнього класицизму. Будівля збереглася. Пам'ятник архітектури.
1854 р. (170) 7жовтня(ст.ст.) 19жовтня(н.ст.)	Від дня народження Сергі́я Іва́новичаВасилькі́вського, видатного українського живописця, пейзажиста, баталіста. Засновника харківської пейзажної школи й традиційно нового українського пейзажного живопису.Він був першим, хто познайомив Європу з українським живописом. Мешкав на Москалівці, вул.Катеринівська. Будинок не зберігся.
1854 р.(170)	Від дня народження Олексія Михайловича Іваницького, одного з перших фотографів російської імперії, видатного майстра фотографії - його називали "генієм фотоапарата".Його фотомайстерня знаходилась на вул. Катеринославська (Полтавський шлях) №24. Будинок зберігся. На якому меморіальна дошка на честь О.М. Іваницького.
1864 р. (160) 30 липня(ст.ст.) 11вересня(н.ст)	Від дня народження Павла Арсеновича Грабовського, українського поета, публіциста, перекладача, учасника революційного руху. Навчався в Духовній семінарії (вул.Семінарська №46)
1869 р. (155) 4листопада(ст.ст) 16листопада(н.ст)	Від дня народження Михайла Якимовича Слонова українського співака (баритон), композитора, перекладача й педагога. Завдяки йому його друзі, Ф.Шаляпін й С.Рахманінов відвідали Харків. У будинку родича Слонова, Енуровського (вул.Конторська №5) влаштовували музичні вечори. Мешкав М.Я.Слонов у Харкові на Холодній горі вул. Анненська (потім Губкомівська сьогодні вул. Левченка)
1869 р. (155) 19серпня(ст.ст) 31серпня(н.ст)	Від дня народження Йосипа Мойсейовича Шиллінгера, українського й американського композитора, музичного педагога (учитель Джорджа Гершвіна) й музикознавця, засновника джазу, але перш за все відомого своєю системою музичної композиції Шиллінгера. Народився на Москалівці вул. Катерининська (б.Примакова) Москалівські казарми.
1869 р. (155)	У Харкові встановили перші поштові скриньки. На на одноповерховій будівлі по вул. Москалівський, №20 повісили першу на Москалівці поштову скриньку.
1874 р. (155)	Яворницький Д.І. за сімейною традицією, поступив до Харківської Духовної семінарії. Однак священицький сан, косність та схоластика, що панували в семінарії, не приваблювали Д. Яворницького, його захоплювала історія рідного краю, народні звичаї та фольклор. Провчившись три роки, Дмитро Яворницький залишив семінарію.
1874 р. (155)	Каплиця на колишньому кордоні міста (в даний час - ріг будинку № 118 по вул. Полтавський шлях) перетворена в церкву Озерянської ікони Божої Матері. Будівля місткістю 100-150 чоловік було тісним для зростаючого православного населення Холодної гори. До того ж побудували його недостатньо якісно, довгий час в стінах і склепінні храму існували тріщини.
1874 р.(155) 28 квітня	Михайло Тихонович Лаврентьев здійснив першій політ на повітряній кулі. Це був чи не перший в російській імперії політ аеронавта на аеростаті вітчизняного виготовлення. Лаврентьєв на власні кошти побудував повітряну кулю (обсяг 1150 м³). Повітряна куля стартував з двору газового заводу на Москалівці (нині - вул. Примакова, 50 ). Полет був вдалим.
1874 р. (155) 26 грудня (ст.ст.)	Відкрито перший стаціонарний оперний (ліричний) театр на розі Катеринославської вулиці (тепер вул.Полтавський шлях №4) і Лопанській набережній. Відбувся перший спектакль. Це була дерев'яна будівля з чотириярусна залом на 930 місць, споруджена з ініціативи антрепренера Ф.Г.Бергера і мецената-меломана В.Е.Пащенко, які обидва на цій справі розорилися. Автор проекту - міський інженер Б.Г.Міхаловській. У театрі виступала Е.Кадміна, бував П.И.Чайковський. (будинок не зберігся)
1879 р. (145)	Грабовський П.А. вступає до Харьковскої Духовної семинариії (вул.Семінарська №46) За зв'язки з харківським гуртком народницької організації «Чорний переділ», поширення забороненої літератури Грабовського 1882-го заарештовано і виключено з семінарії.
1879 р. (145) 16 серпня	Від дня народження Олекса́ндраІва́новичаМєщані́нова, українського медика, доктора медичних наук, професора. Понад 30 років очолював кафедру хірургії Харківського інституту удосконалення лікарів. Працював головним лікарем і завідувачем хірургічного відділення лікарні № 9 на Холодній Горі. О.Мещанінов брав участь у організації спеціального лазарету у таборі для військовополонених у Харкові. (Холодна гора СИЗО 27) Мешкав по вул.Полтавський шлях №152 (меморіальна дошка).
1879 р.(145)	Будинок по вул.Полтавський шлях №1 збудував колезький радник Карл Ернестович Буркевич на дворовому місті В.Г.Масловича. Архітектор Томсон Ф.А. Потім це був прибутковий будинок, кінотеатр «Міньйон». Сьогодні пам’ятник архітектури.
1884р. (140) 3 січня	З дня виходу філософсько-богословського часопису «Віра и розум». Перший у російський імперії філософський часопис видавався при Харківській духовній семінарії у 1884-1917 роки (вул.Семінарська №46) Він почав виходити друком майже на шість років раніше, аніж московський часопис «Вопросы философии и психологии»
1884 р. (140) 13липня (ст.ст.) 25липня (н.ст. )	З дня народження Степа́на Васи́льовичаГризоду́бова авіаконструктора, винахідника, льотчика, одного з організаторів планеризму в срср. Діяльність Гризодубова стала складовою створення і функціонування першого в Україні аероклубу. Дача й майстерня знаходилась в Липовому Гаю вул.Фігнера,26. А квартира була на вул.Мироносицькій №54б.
1884 р. (140) 28листопада (ст.ст) 10грудня (н.ст.)	З дня народження видатної, талановитої художниці З Зінаїди Євгеніївни Серебрякової української та французької художниці. Майстрині пейзажів, натюрмортів й портретів. У Харкові мешкала по вул.Конторській №25 (21 березня 1919 року до осені 1924р). Це єдиний будинок у Харкові, який пам'ятає Серебрякову. Будинок зберігся.
1884р. (140)	З дня призначення М.Ф.Сумцова завідувачем Музею витончених мистецтв і старожитностей Імператорського Харківського університету. У Харкові мешкав по вул.Мала Гончарівська. Будинок не зберігся.
1889 р.(135) 9 грудня(ст.ст.) 21грудня(н.ст.)	З дня народження Стефа́нАндрі́йовичТарану́шенко мистецтвознавця, знавця української архітектури, музейника, одного з найавторитетніших дослідників української старовини. Справою всього його життя було дослідження старовинних дерев’яних українських церков, хатнього будівництва на Слобожанщині. Мешкав по вул.Мала Гончаріська
1894 р. (130) 9березня (н.ст) 21березня(ст.ст.)	З дня народження Єрмілова Василя Дмитровича український художник - авангардист і дизайнер, видний учасник різних художніх течій 1910-х - 1920-х років XX століття (кубізм, конструктивізм та ін.). Мешкав по вул.Полтавський шлях №33.
1894 р. (130) 12липня(ст.ст) 24липня(н.ст)	З дня народження Едер Бориса Опанасовича циркового артиста, дресирувальника (приборкувача) хижих тварин, засновника радянської школи роботи з цирковими хижаками. Едер був першим в світі приборкувачем в клітці, який відмовився від використання револьвера і гучних ударів бичем (шамбарьером), різких криків і сильних больових впливів на хижака. Головним засобом управління хижаком ставали порівняно неголосні, короткі команди голосом і палиця. Номер вибудовувався як гармонійна взаємодія дресирувальника з хижаками. Працював у Харкові в Старому цирку.
1899 р.(125)	З дня переїзду Міхновського Миколи Івановича до Харкова. Саме при ньому Харків понад сотню років тому став центром зародження радикального українського націоналізму. У Харкові Міхновський брав участь у становленні Революційної української партії і написав свій знаменитий твір "Самостійна Україна". Один із засновників українського націоналізму у Харкові прожив 15 років. За цей час він кілька разів змінював адреси, але будинок на Конторській №24 зберігся й до наших часів. Сьогодні на ньому встановлена меморіальна дошка Міхновському.
1899 р. (125) 28грудня(ст.ст) 1900р.10січня(н.ст.)	З дня народження Регі́ниСамі́йлівниГо́ровиць піаністки, педагога Харківського музичного училища (вул.Полтавський шлях №30). ЇЇ брат — американський піаніст Володимир Горовиць. Його називали королем фортепіанного мистецтва. Чоловік — харківський вчений-економіст Овсій Ліберман, який створив першу в країні станцію машинного обліку. Його ідеї лягли в основу «косигінської реформи», яка повинна була перевести срср на капіталістичні рейки.
1899 р. (125) 31 грудня	Харківська канатна фабрика була здана в експлуатацію, вул.Китаєнко №1 (вул.Перша )
1904 р.(120) 14 травня	З дня смерті Балліна Миколи Петровича — фундатора української кооперації.
1904 р. (120) 24 березня(ст.ст.) 10 березня(н.ст.)	З дня смерті Івана Кіндратовича Зарубіна українського хірурга, заслуженого професора госпітальної хірургічної клініки при Харківському університеті. Першим в Україні почав читати курс урологіі.
1904 р. (120) восени	З дня прибуття до Харкова першого автомобіля марки Priamus. Господар Єременко Іларіон Михайлович (вул.Конторська №45) «Автомобиль прибыл в Харьков по железной дороге в разобранном состоянии осенью 1904 года вместе с механиками из Кельна, которые собрали автомобиль во вновь построенном гараже и испытали его за пределами городской черты.»
1909 р. (115) 1 травня(н.ст)	З дня першого обговорення організаційних питань щодо заснування Товариства швидкої медичної допомоги під головуванням Оболенського. А через рік, 26 квітня 1910 року, почалася діяльність станції швидкої допомоги. (вул.Конторська №41)
1909 р. (115) 1 січня (н.ст) 1908 19грудня (ст.ст)	З дня смерті Миколая Миколайовича Каразіна художника-баталіста й письменника, онука засновника Харківського університету, Василя Назаровича Каразіна. У акварельному живопису Каразін створив свій особливий стиль. Він один з перших українських художників, який повністю присвятив себе ілюстрації. Саме книги Каразіна стали однією з перших серйозних успіхів у пошуках українськими художниками свого стилю і місця у світовій історії дитячої книги. Літературние твори Каразіна складають 25 томів.
1909 р.(115) 4 січня	З дня народження гол.бібліографа ЦБ імені І.Я.Франка Трамбицької Віри Григоровни, українського бібліотекознавеця, бібліографа, педагога. Розробила систематичну картотеку газетних та журнальних статей для масових бібліотек.
1909 р. (115) 14 квітня (ст.ст.) 27 квітня (н.ст.)	З дня народження легендарної льотчиці Гризодубової Валентини Степанівни. Учасниці рекордного перельоту з москви на Далекий Схід у 1938 році. Героя Радянського Союзу, Герой Соціалістичної Праці. Мешкала на вул.Мироносицькій, зараз там меморіальний музей Гризодубових. Дача в Липовому Гаю по вул.Фігнера №26.
1909 р. (115) В кінці року	Картина «За туалетом» була написана З.Серебряковою в кінці 1909 року, коли вона жила поруч з селом Нескучне Курської губернії(нині в складі Харківської області України). Робота була добре зустрінута публікою й критиками. Прямо з виставки картина була придбана Третьяковською галереєю. Автопортрет «За туалетом» відносять до ряду основних творів Серебрякової. Ця картина принесла художниці широку популярність. У Харкові мешкала по вул.Конторській №25
1909 р. (115)	Діяльність художніх студій Харкова кінця XIX – початку XX століття - в період їх становлення і розвитку зіграла важливу роль в культурному житті України і Харкова зокрема. У формуванні та розвитку харківської художньої школи студія Е. А. Штейнберга і О.Грота (вул. Сумській, 14) зіграла величезну роль. Учнями студії були: В. Милашевский, В. Ермилов… Дача О.Грота була у Липовому Гаю. У 1950-ті роки він працював художником у ДК ім.Ілліча на Баварії.
1909 р. (115) 28 лютого(ст.ст.) 13 березня(н.ст.)	З дня народження Ірини Миколаївни Бугримової радянської артистки цирку, дресирувальниці левів, першої в срср жінки-дресирувальниці хижаків. Народної артистки срср (1969), Героя Соціалістичної Праці (1979). Початок трудового шляху - Старий цирк. На вул.Конторській №7 навчалася в балетній студії Дудинської-Тальорі Н.
1912-1914 рр. (110)	Побудовано будинок по вул.Полтавський шлях (Катеринославська) №53/55 за проектом українського архітектора З. Ю. Харманского. В стилі українського модерну. В основі УАМ лежать народні традиції хатнього і церковного будівництва і досягнення української професійної архітектури і перш за все барокової. Пам'ятник архітектури. Нині житловий будинок.
1913-1914 рр. (110)	Найошатніші й дорогі будинки Залопані саме на вул.Полтавський шлях. Побудовано будинок по вул.Потавський шлях №47/49, арх.Естрович В.А. При проектуванні цієї споруди Естровіч вирішив відмовитися від традиційного достатку деталей на фасаді. Будинок отримав досить скромний зовнішній вигляд, але дуже значні розміри 6300 м . Віктор Абрамович Естровіч працював в цікавому стилі - ар-деко. Пам'ятник архітектури. Нині житловий будинок.
1914 р. (110) 27 квітня (н.ст.)	Побудовано будівлю на вул. Конторській №41. Для Станціі швидкої допомоги. Проєкт безкоштовно виконав архітектор В.С. Мороховець. Свого приміщення станція не мала. Спочатку вона знаходилась в Олександрійській міській лікарні, де були виділені флігель й стайня, проведений телефонний зв’язок, обладнані приміщення диспетчерської і персоналу. Тільки через чотири роки, в 1914 році, станція швидкої допомоги переїхала у власну будівлю.
1914 р. (110) 14 травня(н.ст.)	На вул. Заїковській (сьогодні Гольдбергівська) в б. №30 Товариство швидкої допомоги відкрило аптеку, яка забезпечувала медикаментами Станцію швидкої допомоги, причому для незаможних громадян медикаменти відпускалися за півціни.
1914 р. (110)	«Крапля молока» розміщувалася за адресою: вул.Конторська №23. Саме в цьому будинку можна було отримати молоко, дитячі суміші, поради щодо догляду за малюком. Також у «Краплі молока» можна було організувати лікування дитини. Крім молока, організація видавала й грошову допомогу. З метою встановлення найбільш нужденних, при організації влаштували «Бюро допомоги матерям», яке працювало щоденно. Справа в тому, що в цей період дитяча смертність була досить високою. Саме тому цей заклад був дуже актуальним у Харкові. Трохи пізніше, у 1912 році, суспільству стало мало місця в цьому будинку, тому для нього звели окрему будівлю на Мороховецькій (б.Нетеченській) набережній. До наших днів ця споруда не збереглася.
1914 р. (110)	У Харкові відкрито приватну балетну школу Тальорі-Дудинської Н.О. по вул. Конторській №7 Там з 1914 до осені 1923 року було виховано понад ста учнів, серед яких були Клавдія Шульженко і Ірина Бугримова.Виступали на сцені оперного театру найбільш обдаровані вихованці балетної студії Н.Дудинской-Тальорі, засновниці професійного балету в Україні. Хореографічна освіта у Харкові починалася саме з балетної школи-студії Наталії Олександрівни Дудинської-Тальори. Будинок зберігся в дуже перебудованому вигляді.
1914 р. (110) червень	По вул. Семінарській (Новоселівка) в червні 1914р почалося будівництво нової церкви Вознесенської, або Володимирської.Архітектором П. В. Толкачов на кошти жителя Петрограда Миколи Володимировича Шувакова. Це був останній з побудованих в Харківській єпархії, до революції (1917р), православних храмів. Землі, на яких в червні 1914 почалося будівництво храму, належали дворянці Вірі Дмитрівні Квітці (1862-1943). Ця жінка була дружиною Андрія Валеріановича Квітки, останнього власника фамільного маєтку Квиток – Основи, онуку Г.Ф.Квітки-Основ’яненка. Храм спочатку зводився в ім'я Вознесіння Господнього. Його будівництво було закінчено до листопада 1916 року, а 23 грудня 1917 року був освячений в ім'я Володимирської ікони Божої Матері в народі його продовжували називати і «Вознесенським».
1919 р.(105) 13 січня (н.ст.)	Від дня народження академіка Малої Любові Трохимівни - засновника й першого директора Інституту терапії АМН України.(пр.Любові Малої, 2А)
1919 р. (105) 22 серпня (н.ст.)	Від дня народження Михайла Валентиновича Кульчицького, видатного харків’янина, поета. Мешкав на Москалівці вул. Грековская 9 / пер. Ващенковский, 2.
1919 р.(105) 26 січня	Істотних змін зазнає адміністративно-територіальний устрій міста. м.Харків було розбито на три райони - Іваново-Лисогорський, Петінсько-Журавлівський, Основ'янсько-Холодногорський. Керівництво всіма сторонами місцевого життя сконцентрували у своїх руках виконкоми.
1919 р.(105) березень	Вулиця Катеринославська перейменована на Свердлова (1919-1996) (нині Полтавський шлях)
1919 р.(105) січень	З.Серебрякова написала свій найпохмуріший твір «Картковий будиночок» (1919 року) — на полотні зображені всі четверо осиротілих дітей. Картковий будиночок, який вони будують, ось-ось розсиплеться так само, як світ Серебякових. (вул.Конторська №25)
1924 р. (100) 3 травня	З дня смерті Міхновского Мико́лиІва́новича, ідеолога українського самостійництва, адвоката, публіциста. Діяча Української Республіки (УНР) й організатора її війська. Існує версія про те, що смерть Міхновського — справа рук ДПУ.(Мешкав у Харкові за адресою: вул.Конторська №24)
1924 р. (100) Травень	Історія Дитячої школи мистецтв №2 ім. П.І.Чайковського починається з Основ'янського відділення (70 уч-ся) Першої музпрофшколи, створеного в 1924р. на околиці м.Харкова, у районі Старої Основи. Одним із засновників школи та її першим директором був видатний харківський музикант-ентузіаст Комаренко Володимир Андрійович. Йому також належить заслуга організації спеціальної музичної школи-десятирічки. Спочатку школа розмістилася в невеликій будівлі в парку Квітки-Основ'яненка, в якому було всього 2 класи. У 1930 році школа отримала приміщення в недобудованому приватному будинку по вул. вул.Жовтневої революції, 142, зараз -вул.Москалевська, 142), де школа знаходиться і в даний час. Детская музыкальная школа №2 им. П.И.Чайковского в 1987 году приказом Министерства культуры СССР была реорганизована в Детскую школу искусств им. П.И.Чайковского.
1924 р. (100) 23 жовтня	Харківським губкомом було задоволено прохання районних зборів Основянського району про перейменування району на Жовтневий (протокол № 30 від 23 жовтня 1924р.)
1924 р.(100) восени	Від'їзд З.Серебрякової до Парижа, де отримала замовлення на велике декоративне панно. (в цей час вона з сім’єю мешкала у Харкові на вул.Конторській 25.) Повернутися їй не вдалося, і вона виявилася відірваною від Батьківщини та дітей (двох дітей – Олександра та Катерину – вдалося переправити за кордон). Проживала вона в цей час за Нансенівським паспортом і в 1947 отримала французьке громадянство.
1929 р. (95) січень	Шульженко К.И. зачислена в Московский мюзикл-холл. Для Шульженка це був не лише дебют у столичному мюзик-холі, а й перший виступ на московській сцені. Шульженко робко объявила:– Композитор Юлий Мейтус, поэт Евгений Брейтигам – «Красный мак»… Січневий дебют 1929 року затвердив Клавдію Шульженка у новому репертуарі. Це були свої, вперше у її житті написані спеціально для неї пісні. З цього моменту почалося її велике творче життя. Артистка грає у спектаклях, знімається у кіно; виходять її перші грамофонні записи. (Шульженко мешкала у Харкові по вул.Володимирській №45)
1929 р. (95)	На Новій Баварії закладено фундамент Будинку культури ім.Ілліча (пр.Новобаварский №77) Сьогодні Діловой центр «БАВАРІЯ».
1929 р. (95)	Почалося будівництво поліклініки на перетині вул. Гольдбергівської та Москалівської. Сьогодні Міська поліклініка №22 по вул. Москалівська, №59.
1929 р. (95)	У 1920-і роки в приміщенні Харківського театру «Муссурі» (вул.Благовіщенська) розмістився Театр музичної комедії. Марк Бернес після закінчення Харківських театральних курсів блискуче дебютував на сцені Театру музкомедії в опереті "Мадам Помпадур" Лео Фалля, де грав офіціанта.
1929 р. (95)	Почалися дитячі сеанси в кінотеатрі Дзержинського (нині «Боммер») (вул.Полтавський шлях №6)
1929 р. (95)	І.Бугримова почала артистичну діяльність у Старому цирку номером. "Політ на санях з-під куполу цирку» разом із чоловіком знаменитим на той час харківським спортсменом-мотогонщиком Олександром Буслаєвим. Номер демонструвався до 1937 року і мав великий успіх. Репетиції проходили у Старому цирку (площа Національної Гвардії, №17)
1929 р. (95)	Створення заводу "Електросталь" (ПТО ім. Леніна) (пр. Ново-Баварський, №118)
1934 р. (90)	Дитяча музична школа №4 міста Харкова заснована у 1934 році. Ця дитяча музична школа розпочинала своє життя у невеликій кімнаті на вулиці Свердлова, де стояв один рояль, а весь колектив складався з трьох педагогів. У1992 року реорганізована до Дитячої школи мистецтв № 4. З 1934 року ДМШ № 4 носить ім'я видатного українського композитора Миколи Дмитровича Леонтовича (вул. Конєва, 17)
1934 р. (90)	Гончарівську греблю побудовано у 1934 році на річці Лопань для зарегулювання рівня води в межах міста та забезпечення технічною водою промислових об'єктів.
1934 р. (90) 8 березня	Засновано музичну школу № 7 ім.М.П.Мусоргського. Це одна з найстаріших шкіл Харкова. У 1933р. при ПК Канатного заводу було відкрито музичну студію для дорослих, в якій працювало відділення для дітей. З перших місяців свого існування студія набула велику популярність серед мешканців району, кількість учнів швидко зростала, і у вересні 1934 року музичну студію було перетворено на дитячу музичну школу. Першим директором став Яків Якович Полфьоров (1892-1966)– визнаний український музикознавець та лектор, випускник Петербурзького університету, який отримав музичну освіту в Петербурзькій та Одеській консерваторіях. До 1972 року ДМШ знаходилась у приміщенні ПК Канатного заводу. З 1972 року розпочинається нова сторінка в історії школи: їй було надано нове приміщення – будівля колишнього дитячого садку по вулиці Грибоєдова, №22, яке вона займає і до теперішнього часу. У 1939 році, на честь 100-річчя від дня народження М. П. Мусоргського, ДМШ №7 було присвоєно ім’я великого композитора.
1934 р. (90) 3 липня	Від дня народження геніального віолончеліста Валентина Яковича Фейгіна. Початкову музичну освіту здобув у Харківській музичній школі-десятирічці (тепер Харківська середня спеціалізована музична школа-інтернат) у класі І. М. Когана. Мешкав у Харкові по вул.Карповській №26.
1939 р. (85)	К.І.Шульженко удостоєна звання лауреата 1 Всесоюзного конкурсу артистів естради.
1939 р. (85)	І.Бугримова – перша жінка-приборкувач у СРСР. Бугримова перша у світі жінка-приборкувач, яка почала працювати з левами. Уперше в історії цирку леви навчилися кататися на мотоциклі…
1944 р. (80)	Засновано дитячий спеціалізований санаторій № 10, та функціонував як тубдиспансер «Ясна Поляна» (вул.Яснополянська №37)
1944 р. (80)	Основан Областной госпиталь инвалидов Великой Отечественной войны. Госпіталь розпочав свою історію з початку 1944 року, коли до Харкова було переведено Евакогоспіталь №3294, сформований у м. Краснограді Харківської області. У 1966 році госпіталь був переведений у будівлю по вул. Врубеля № 42А, де він і зараз.
1944 р. (80)	Засновано Харківський автомобільний ордена Червоної Зірки ремонтний завод для промислового ремонту гусеничної техніки, тракторів та двигунів для червоної армії.(вул. Цементна, 2)
1944 р. (80) 14 липня	З дня загибелі Набойченко П.П. Героя Радянського Союзу. Завдяки його героїчним діям полк успішно переправився через річку Неман та захопив плацдарм на його правому березі. Мешкав в п.Лідне. Ім’я Героя носить вулиця й школа №92. На вул. Набойченко біля будинку №68 встановлено обеліск.
1944 р. (80) 9 вересня	Засновано Харківський професійний ліцей швейного виробництва та побуту. Харківське вище професійне училище швейного виробництва та побуту Української інженерно-педагогічної академії – одне з найстаріших у системі професійно-технічної освіти Харківщини. Засноване воно у роки Другої світової війни наказом начальника військторгу Харківського військового округу за № 195 від 9 вересня 1944 року і мало назву: Харківська окружна школа торгівельно-виробничого учнівства воєнторгу Харківського військового округу. Її учні під час виробничого навчання виготовляли продукцію для фронту та для військових округів срср. (Музичний провулок, 4,)
1949 р.(75)	Машинобудівний завод ім. Т.Г.Шевченка перепрофільовано на випуск радіоелектронної апаратури (вул.Москалевская №99)
1949 р. (75) жовтень	Організовано ОКБА «ХІМАВТОМАТИКА» при Московському електролізному заводі (МЕЗ) як дослідно-конструкторське бюро, а потім, у 1954 році, реорганізовано у самостійне «Дослідно-конструкторське бюро . Спочатку основними напрямками діяльності ОКБА були розробка та виробництво приладів для контролю складу та властивостей речовин у хімічних виробництвах (вул.Кибальчича №18)
1954 р. (70)	Дитячий спеціалізований тубдиспансер «Ясна Поляна» № 10 перепрофільовано для оздоровлення дітей із залишковими явищами поліомієліту
1954 р. (70)	На заводі ім.Т.Шевченка розпочато випуск радіоелектронної апаратури для авіації – локатори, системи сліпої посадки літаків, а також радіоприймачів «Балтика»
1954 р. (70)	Вийшла перша довгограюча платівка пісень К.Шульженко.
1959 р.(65)	Територія Краснобаварського р-ну увійшла до складу Жовтневого району. Краснобаварський р-н фігурує вже на схемі розподілу міста, запропонованої Харком. міськвиборчкомом від 4.02.1929. Основу його становив сел. Нова Баварія, перейменована в 1918 році в Червону Баварію. Він включав Григорівку (1912 мешканців), Червону Баварію (2172 чол.), Шерстомийку, Ясну Поляну (1889 чол.) та Липовий Гай (2868 чол.). На плані районування Х-ва 1934 р. його кордони уточнюються (по Григорівському шосе, по р. Лопань та ін.)
1969 р. (55)	Почалася 2-а черга тролейбусної лінії «Хутряна фабрика-Жиркомбінат – пр..Ілліча.»
1974 р. (50)	Розпочато монтаж ескалатора на станції метро «Вулиця Свердлова» (нині «Холодна Гора»).
1974 р. (50)	По инициативе Ф.Яшинова возведен новий харківський цирк (площа І.Бугримової №1)
1974 р. (50)	Завод ім.Т.Шевченка розпочав освоєння випуску бортових цифрових обчислювальних машин для керування космічними апаратами
1979 р.(45)	Вийшов у світ роман О.ГОНЧАРА «ЦИКЛОН». Книга про найбільший концтабір в Україні в роки Другої світової війни (СІЗО на Холодній горі)
кінець 1970-х-поч. 1980-х років ХХст.	Н. Дудинська спільно з К. Сергєєвим поставили в Харківському театрі опері балети ім.Лисенка «Сплячу красуню» та «Дон Кіхот» - візитні картки репертуару ХНАТОБа.
2004 р.(20)	На підприємстві «Харківводоканал» вперше в Україні акредитована і введена в експлуатацію нова центральна лабораторія санітарно-епідеміологічного контролю якості води, оснащена на рівні вищих світових стандартів. Тим самим були створені умови для контролю якості питної води відповідно до сучасних європейських вимог.(вул.Конторська №90)

КОРОЛЬ КУПЛЕТИСТІВ

Сарматов Станіслав Францович (1874-1938)

Протягом десяти останніх передреволюційних років Станіслав Сарматов був одним із найавторитетніших, високооплачуваних та заможних артистів української естради.

Автор і виконавець модних куплетів, еротичних пісеньок, пародій, шансонеток, антрепренер Станіслав Францович Сарматов (Опенхівський) вважався королем куплетистів на естраді.

Народився улюбленець публіки у Києві у сім’ї лікарів. Закінчив 1 київську гімназію. Його дядя, Федір Мечиславович Опенхівський, терапевт и фізіолог, перший спеціаліст з позаматкової вагітності, професор Харківського університету.

Сарматов у 1893р прийшов на естраду з драматичного театру. «Под псевдонимом Сарматов поступил в антрепризу К. Лелева-Вучетича на роли простаков (Одесса, Херсон, Чернигов). Начинал в малороссийской драматической труппе. В Харькове играл в Городском театру Дюковых. Актриса М.И.Велизарий вспоминала: «Помню, в 1898 г. приехал к Дюковой красавец Сарматов. Актер темпераментный, но чрезвычайно примитивный. Наш режиссер Александров ретиво взялся за постановку «Ромео». С актерами он заниматься не умел, только «народные сцены» ставил блестяще... Опять Шувалову и Петипа пришлось спасать спектакль. На четырех репетициях они, играя главные роли, давали товарищам кое-какие указания. В результате получился не очень плохой спектакль... г-н Сарматов играл Ромео с солидным успехом». «Таким образом, наш герой пал жертвой амплуа: исходя из внешних данных ему поручали роли любовников, а он обладал несомненным комическим талантом»,- пише театрознавець Ю.Полякова. «…не заморачиваясь долгой учёбой и вечными студенческими болезнями, почти без перерыва — вышел на провинциальную сцену как самостоятельный артист. — В итоге, уже к двадцати двум годам он сделал себе кое-какое имя, пускай и в провинции, но зато — на юге, в хлебных краях.» (Савояров М. «Сармат’ов пан шантана»)

Напівголодне існування призвело Станіслава Францевича до розчарування у високих ідеалах драматичної сцени. Він покінчив з театром і почав виступати в харківських садах й шантанах (1893 р.) з власними куплетами. У 1899 році Сарматов вже не працює у Міському театрі Харкова, зате його ім'я стоїть як режисера на афішах літнього відкритого театру саду «Тиволи», директором якого був В. Жаткін.1902р. на естраді виник образ Сарматова-босяка. У 1905 році Сарматов працював в амплуа оповідача та куплетиста у закритому театрі саду «Тіволі», В.Жаткіна. Численні збірки його пісень і куплетів виходили у Харкові з 1902 по 1915 рр., але не збереглися.

Він був одним із стовпів «босяцького» жанру на естраді, виступаючи в костюмі босяка, а ля французький апаш, користувався всеросійською славою. «С вошедшим в моду в начале XX века «босяцким» песенным жанром, в наше время для пристойности называемым шансоном, херсонские обыватели впервые познакомились, похоже, в 1908-1909 годы. А познакомил с ним признанный мэтр — исполнитель подобных песенок Станислав Францевич Сарматов (Опеньховский), гастролировавший в одном из херсонских биоскопов. По сути, Сарматов стоял у самых истоков популяризации этого песенного жанра, становившегося распространённым в империи, а песенки его были достаточно фривольны, в особенности на фоне ещё не растраченной благопри­стойности общепринятых взглядов. Может быть, как раз эта пикантность и привлекала широкие слои публики к исполнителю, который сразу же стал кумиром.» (Смерть куплетиста Убейко) «Эпатируя публику, артист допускал откровенные двусмысленности, хотя рецензенты неоднократно отмечали, что Сарматов «один из немногих, умеющих облечь скабрезность в остроумную, даже изящную форм)» (Рампа и жизнь. 1912. № 20)»

«Несмотря на некоторую неотёсанность и провинциальный флёр, Славик Опеньховский (о)казался почти на целое поколение старше своих естественных конкурентов, артистов того же профиля, по большому счёту — своих сверстников. Будучи с ними примерно одного возраста, к концу 1900-х годов Сарматов не только оказался на голову успешнее своих коллег, единолично заняв трон главного сатира, но и имел среди эстрадного цеха вид несомненного авторитета и даже, прости господи, почти «учителя», в своём деле...» (Савояров М. «Сармат’ов пан шантана»)

«Первыми артистами, начавшими выступать в „рваном жанре“, были Станислав Сарматов и Юлий Убейко… Сарматов был отличным актером, с большим чувством юмора, но все его куплеты были скабрезными. В них не было ничего от образа горьковского босяка, и рваный костюм артиста был только данью моде. Пресса тех лет много писала о Станиславе Францевиче, называя его «лучшим из куплетистов России», чей доход превышал 1000 рублей в месяц…«У него было отменное чутье на все, что может заинтересовать публику. В проводившихся по два раза за вечер представлениях легкого жанра принимали участие шансонетки, и выступал сам владелец театра, исполнявший, нарядившись босяком, полупристойные куплеты. Сарматов был известным куплетистом, автором и исполнителем сатирических песенок в образе бродяги. Он выходил к публике в классических лохмотьях оборванца и пропойцы, в то же время во всем его облике проглядывал интеллигент. Вот это соединение лохмотьев с интеллигентским скепсисом очень нравилось публике». «Разумеется, в его босяке очень трудно было опознать романтическую ночлежку из горьковской пьесы, а рваный костюм артиста выглядел исключительной данью жанру, им же и сформированному. Декоративные лохмотья Сарматова представляли собой всего лишь очередное актёрское (и авторское) амплуа или, если угодно, очередную водевильную моду, в данном случае, «рваную». Собственно, как раз отсюда, из рукавов сарматовского костюмчика и произошло расхожее название: «рваный жанр»… попросту не выносил никакого пафоса или романтической возвышенности, нарочито снижая тон, резко вульгаризируя и тем самым — со всей неизбежностью — оскверняя и осмеивая отборные мещанские ценности своей же публики и, особенно, поклонников.» (Савояров М. «Сармат’ов пан шантана»).

1913 р. у Харкові одним із перших створив театр мініатюр у приміщенні кінотеатру «Машель» (Катеринославська, 18), сьогодні (ТЮЗ). Це приміщення колишнього Катерининського театру, тому театр називався Катерининський театр мініатюр. Мав невибагливий репертуар. «В репертуар… входили оперетты, фарсы, комедии и спектакли-кабаре «Сарматикон», хорошо известные публике. Основу репертуара по-прежнему составляли фарсы С.Ф.Сабурова…» (Ю.Полякова).1915р театр переїхав (вул.Катеринославська, 24).

«Любитель тотализатора, страстный игрок, в быту Сарматов поражал отсутствием примет артистизма. Положение артиста варьете, парии в артистическом мире его не тяготило. Более того, он увлекал в этот мир других (уговорил перейти на эстраду артистрв музыкально-драматического театра Вл. Хенкина, Ю. Убейко, С. Сокольского). Считал своей работой развлечение людей, вносил в это присущий ему азарт. Выступал в самых разных аудиториях: городских садах, фешенебельном петербургском варьете «Палас», в театрах миниатюр. В Харькове в разные годы содержал летний сад «Тиволи», варьете, театр миниатюр, проявил не только административные, но и режиссерские способности…»,- пише театрознавець Ю.Полякова.

Об'їхав з гастролями всю країну, знімався в Парижі на кіностудії «Гомон», записав на грамофонні платівки 500 куплетів і пісень. Після революції 1917р до еміграції Сарматову вдавалося втриматися за кожної влади. У 1920г. емігрував до США. Один з найбільш високооплачуваних і заможних акторів російської імперії пом ер у бідності та забутті у1938 році. «Станислав Сарматов скоропостижно скончался 6 февраля 1938 в каком-то страшненьком госпитале из числа таких, о которых лучше бы и не вспоминать... Ему был всего 61 год. А 62 — ещё не было...»(Савояров М. «Сармат’ов пан шантана»)

Література:

Полякова Ю.Ю. Театр миниатюр Пельтцер.

Полякова Ю.Ю. Театр миниатюр С.Ф.Сарматова (С.Опенховского).

Савояров М. «Сармат’ов пан шантана».

Г.С.СКОВОРОДА «БАЙКИ ХАРКІВСЬКІ»

«Як обряд є без сили божої порожнеча, так і байка без істини. Коли ж вона з істиною — хто посміє назвати її брехливою? (Г.С.Сковорода)

Художня проза Сковороди — це збірник "Байки харківські". Байка як жанр часто зустрічалася в давній українській літературі і фольклорі. За Сковородою, байка має сприяти у пошуках і розкритті вічної істини, його байки були спрямовані на викриття суспільних болячок, підносили дух громадянської гідності, культ розуму, картали світ зловживань, обдурювання, кар'єризму, вельможного самодурства, чинопочитання, наживи, самохвальства, тупоумства. Писати мудрого Григорія Савича спонукало бажання донести до своїх співвітчизників провідні положення своєї філософії, навчити, передати життєвий досвід і спостереження, плоди багаторічних роздумів. Зразком для Сковороди стала класична грецька та римська байка, передусім езопівська. А ще джерелом байкарської творчості був український фольклор — бездонна криниця мудрості, дотепності, афористичності. Байка — це невелике віршоване або прозове алегоричне оповідання, що має повчальний зміст (ліро-епічний твір).

Перша байка датована 1760-м роком, а дала протягом 1769 -1774 років у Харкові, в околицях міста і в селі Бабаях Григорій Сковорода написав 30 байок, які увійшли до збірка «Байки харківські» і присвятив їх своєму другові Панасові Панкову. Байки написані прозою. Кожна з них має дві частино: фабулу, у якій викладено сюжет, і силу — мораль-повчання. Особливістю байок Григорія Сковороди є те, що байкар настільки прагне навчити, переконати, застерегти, надає саме цьому великого значення, що часто мораль може бути більшою ( іноді вдвічі) за фабулу. То ж мораль, здебільшого висловлена афористично, звучить виразно і переконливо. Тематика байок Григорія Сковороди здебільшого морально-етична. Це ідея «сродної праці» - байка «Бджола і Шершень», розум і обмеженість — «Собака», уміння задовольнятися малим — «Кріт і Лінкс», зарозумілість і прагнення чинів — «Олениця і Кабан», суспільний порядок — «Голова і Тулуб», працьовитість — «Жаби», пізнання Біблії — «Лев і Мавпи», свобода — «Чиж і Щиглик», дружба «Собака і Вовк» та інші. Поруч із використанням езопівських сюжетів у байках "Орел та Черепаха", "Жаби", "Чиж і Щиглик", "Олениця та Кабан" Сковорода створює низку оригінальних за сюжетом творів, що постали на матеріалі народного епосу, народної мудрості.

Література:

Григорій Сковорода. "Байки харківські" - Мала Сторінка.

Григорій Сковорода - перший український байкар.

Сковорода-байкар — викривач суспільних недоліків - УкрЛіб.

2022 рік

ГРИГОРІЙ САВИЧ СКОВОРОДА І ЕПОХА ПРОСВІТНИЦТВА

(1722- 1794)

Просвітництво – загальнокультурне явище процесу історичного розвитку Європи. Охоплює період кінця ХVІІ – ХVІІІ ст. як філософська та ідейна течія. Утвердилася на ґрунті інтенсивного розвитку науки. В основу просвітницьких теорій покладено поняття незмінної людської природи, рівності людей від природи, що пов’язане з низкою невідчужуваних прав і свобод людини. Абсолютизація розуму, довіра до науки, віра у вічний прогрес на основі знання, просвічений абсолютизм, виховання нової, розумної людини – це основні ідеї Просвітництва. Мистецтво мало слугувати вихованню високоморальної людини. На перший план виступає література, з’являється жанр байки, що допомагає критикувати вади суспільного життя. “Батьком” французького Просвітництва вважається Вольтер, а його основними ідеологами – французькі енциклопедисти – Д. Дідро, Ш. Монтеск’є, П. Гассенді, П. Гольбах та ін. В Україні Просвітництво пов’язане з діячами Києво-Могилянської академії, які намагалися впроваджувати в українське суспільство досягнення європейської науки, насамперед раціоналізм Декарта. Пробуджується інтерес до сутності людини, її можливостей бути щасливою в земному житті. Простежуємо інтерес до питань походження людського суспільства, держави, нерівності між людьми, до власності й релігії з погляду теорії природного права і суспільного договору. У контексті ідеології Просвітництва можна оцінювати й творчість Г. Сковороди, який збагатив українську літературу жанром байки. Він вважається представником класичної філософії, адже перший писав філософські діалоги – твори, в яких порушувалися проблеми людського призначення і щастя. Сковорода представив у творах нове, осяжне для людського розуму розуміння Бога як “істинного чоловіка”, що символізує людську природу, суголосно з ідеологами Просвітництва критикував Церкву і її служителів, вважаючи їх носіями марновірства і прихильниками невігластва. Він збагатив українську культуру як письменник і філософ-мислитель, поет і музикант, а також художник. Його вчення заохочує людину замислюватися над своїм призначенням, вибирати заняття для задоволення духовного, а не для матеріального збагачення. Він вірив у людський розум, яким людина обдарована від природи, і може сама його вдосконалювати, набираючись досвіду в процесі життя. “Я наук не хулю і всяке ремесло хвалю” – писав мислитель, сподіваючись, що розумна людина обере саме той шлях у житті, який принесе їй найвищу насолоду…

(Лекція 10. Григорій Сковорода і українське Просвітництво: [Електронний ресурс].- Режим доступу: Лекція 10. Григорій Сковорода і українське Просвітництвоhttps://studfile.net › page:10.-Загл. з екрану.)

Укладач, комп'ютерний набір, верстка головний бібліограф ЦБ імені І.Я.Франка В.С.Бежанова.

2021 рік

ВИДАТНИЙ МАТЕМАТИК СУЧАСНОСТІ

(1901-1980)

«Математические труды Наума Ильича давно уже стали классикой. Заложенные в них идеи и методы успешно используются и в современных работах. Многочисленные, мастерски написанные монографии и учебники Наума Ильича стали настольными книгами для специалистов. Они переведены практически на все иностранные языки и пользуются большой популярностью». (Академик В.А.Марченко)

«Выдающийся математик современности, член-корреспондент АН УССР с 1934 года, профессор, заведующий кафедрой математической физики ХГУ, он был среди тех, кто представлял лицо харьковской интеллигенции и одновременно был одним из ее воспитателей».

Народився Наум Ілліч Ахієзер в м.Черикові, Белорусь 6 березня 1901 року в родині земського лікаря, Іллі Олександровича Ахієзера. Наум вступив в Петроградський університет. Екзаменував його Смирнов В.І., автор знаменитого багатотомного «Курсу вищої математики». Наум Ілліч навчався дуже добре, любив також відвідувати лекції А.Ф.Коні. Але в Петрограді було голодно, тому довелося повернутися додому. Потім дуже швидко - за два роки Наум Ілліч закінчив Київський інститут (в 1924р.), там же аспірантуру. У 1933р. Н.І.Ахієзер переїхав до Харкова. У нашому місті з 1933р. по 1941р. він поєднував викладання в Харківському університеті з роботою в ХАІ і керівництвом інститутом математики і механіки при ХДУ (з 1935р.).

В ХАІ Н.І.Ахієзер працював на кафедрі аеродинаміки, яку очолював її засновник й перший завідувач Георгій Федорович Проскура - академік АН УРСР, видатний вчений в галузі аерогідродинаміки і гідромашинобудування, учень М.Є. Жуковського. Наум Ілліч Ахієзер - видатний математик ХХ століття, зробив великий внесок в проведені в інституті теоретичних досліджень і на рівень фундаментальної підготовки випускників ХАІ в передвоєнний період. Паралельно його цікавили прикладні проблеми аеродинаміки, які мали важливе значення для розвитку авіації. У результаті з'являються його класичні роботи по теорії струменів і теорії решіток. У всіх опублікованих роботах, як теоретичного, так і прикладного характеру, він показав себе видатним аналітиком. З кінця 1933р. Н.І.Ахієзер стає професором кафедри аеродинаміки, а через рік заступником завідувача кафедри аеродинаміки. У 1934 році його обирають членом-кореспондентом АН України. Ступінь доктора фізико-математичних наук йому була присвоєна у 1936 році й в цьому ж році його призначають штатним завідувачем кафедри математики. До речі, організатором і першим завідувачем цієї кафедри був Наум Ілліч Ахієзер. Він залишався на цій посаді до середини вересня 1941 року, поєднуючи її з обов'язками керівника теоретичної секції в аеродинамічній лабораторії. Треба відзначити, що Н.І.Ахієзер був ще автором всесвітньо визнаних підручників і монографій, за якими навчалися, і сьогодні вчаться багато поколінь математиків і інженерів.
З роботою в ХАІ він поєднував викладання в Харківському університеті (з 1934 р.). Тут він завідував кафедрою теорії функцій, а згодом кафедрою математичної фізики, професором якої працював до кінця життя (1980р.). Ця кафедра була створена на механіко-математичному факультеті в 1963р. з ініціативи Н.І.Ахієзера. Одночасно він керував інститутом математики й механіки при ХДУ (з 1935р.). З 1947 по 1955 рр. Н.І.Ахієзер викладав в Харківському політехнічному інституті. Тут Наум Ілліч заснував кафедру «прикладної математики», як кафедру теоретичної і математичної фізики і був першим її завідувачем. До роботи на кафедрі він привернув обдарованого і різнобічного математика Глазмана І.М., який згодом став завідувачем кафедри. Добре відома всім математикам спільна монографія Н.І.Ахієзера і І.М.Глазмана «Теорія лінійних операторів в гільбертовому просторі», яка переведена в багатьох країнах світу (Німеччина, Великобританія, США та ін.) Згодом Н.І. Ахієзер був одним з організаторів математичного відділення Інституту низьких температур імені Б.І. Вєркіна. Він очолював один з відділів інституту. Де працював Наум Ілліч, там завжди панувала робоча творча атмосфера. Ахієзеру Н.І. належить заслуга у створенні харківської математичної школи, визнаним главою якої він був багато років. Бувши самим блискучим математиком, фахівцем в області конструктивної теорії функцій, успіхи якого були відзначені званням члена-кореспондента АН УРСР і премією імені Чебишева АН СРСР, Наум Ілліч не втомлювався формувати математичні колективи в ХПІ й Харківському університеті. Більш того, він далекоглядно робив багато новаторських кроків по вихованню нового покоління математиків (організація фізико-математичного ліцею №27 (1 вересня 1963р. по вул. Мар’їнській №12/14), заснування Заочної юнацької математичної школи при ХДУ. «Профессор ХГУ Наум Ильич Ахиезер был не только блестящим ученым, но и выдающимся педагогом. Именно благодаря его инициативе и энергии на базе средней школы №27 была создана физико-математическая школа, ныне – лицей. Впоследствии по его же инициативе при ХГУ была организована заочная физико-математическая школа». Але до цього видатний математик Ахієзер наполіг на відкритті в 5-й і 82-й школах фізико-математичних класів. Клас зі школи №5 цілком був переведений у 27-ю школу. Шість класів в різних місцях апробували програми й тільки тоді відкрилася спеціалізована фізико-математична школа №27 (нині ліцей). Цей ліцей став одним з центрів підготовки світової науково-технічної еліти. Талант педагога і лекторська майстерність здобули йому славу в харківських вишах. Він з великою увагою й серйозністю ставився до питань навчання, як у вищій школі, так і в середній школі. До викладання, Наум Ілліч ставився як до творчості. Наум Ілліч любив викладати. На протязі п'яти років Ахієзер регулярно проводив заняття з фізики та математики для вчителів 27-ої школи. У цьому йому допомагав доцент Ю.В. Гандель. “Мы раньше думали, что много знали, но только по истечении этих лет поняли, насколько мы все мало знали до семинаров Наума Ильича» –згадували вчителі. Наум Ілліч займався не тільки формуванням наукових колективів й організацією освіти юних математиків, він ще вів інтенсивну наукову діяльність, результатом якої з'явилися 150 наукових робіт, в тому числі 10 монографій, з яких 9 перекладені і видані в багатьох країнах світу. У науку увійшли функції, що мають ім'я Ахієзера (або Ахієзера-Бейкера). Наум Ілліч показав приклад творчого довголіття. Він працював до останніх днів свого життя, дві нові книги вийшли посмертно. Його найзнаменитіша робота, що отримала великий резонанс - «Континуальные аналоги ортогональных многочленов на системе интервалов» була опублікована в рік 60-річчя Наума Ілліча. Н.І. Ахієзер - Лауреат премії імені АН СРСР(1949), нагороджений медаллю Л.Ейлера АН СРСР(1957), у Харкові мешкав по вул.Фрунзе (зараз вул. Багалея №17). Помер у Харкові 3 червня 1980р. Поховано його на цвинтарі №3 (вул. Академіка Павлова). В ХНУ імені В.Н. Каразіна є аудиторія імені Н.І.Ахієзера (поруч з аудиторією А.М.Ляпунова). Існує Фонд імені Н.І.Ахієзера, створений для підтримки наукових досліджень молодих харківських математиків, який щорічно проводить конкурси наукових робіт і нагороджує переможців. Дошку на честьН.І.Ахієзеравідкрито у жовтні 2001 року за адресою вулиця Мар’їнська, 12/14 на будівлі фізико-математичного ліцею №27. «Засновнику фізико-математичної школи №27, видатному математику, члену-кореспонденту АН України, професору Харківського університету Ахієзеру Науму Іллічу». Дошку на будинку, де мешкав Ахієзер Н.І. з 1948-1980рр. відкрили 24 травня 2018р.

Література:

НАУМ ИЛЬИЧ АХИЕЗЕР (к 100-летию со дня рождения).-Режим доступа:umj.imath.kiev.ua › archiv › 2001/03 › umj_2001_03_10897_16861

Ахієзер Н. І. - Історія Харкова у пам'ятних дошках.-Режим доступа:mevorydoskikharkov.blogspot.com › 2018/05 › blog-post_24

История | Кафедра прикладной математики.-Режим доступа:https://web.kpi.kharkov.ua › apm › istoriya

Наум Ахиезер: портрет на фоне математики - - | Газета ...timeua.info › ..

ТВОРЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ ЗООЛОГІВ

(1821-1898)

«Чернай були завжди в ряду найвизначніших вчених України та Російської імперії»

Олександр Вікентійович Чернай - видатний вчений-зоолог, професор Харківського університету (1848-1873). За походження чех, народився в Петербурзі 7(ст.ст.) 19(н.ст.) квітня 1821р. Він перший харківський представник роду Чернай. Чернай були завжди в ряду найвизначніших вчених України та Російської імперії. За адресою: вул. Катеринославська (Полтавський шлях №42) біля Дмітривської церкви розташован будинок Чернай. Це одне з найстаріших збережених житлових будинків Харкова - він побудований в 1848 році, у 1878р будинок купив Олександр Вікентійович Чернай. Сьогодній тут мешкає його праправнук, Валерій Федорович Чернай. Зараз Чернай належить лише одна кімната - про це подбала радянська влада. «Олександр Чернай закінчив фізико-математичний факультет Санкт-Петербурзького університету зі срібною медаллю, золоту в той рік не отримав ніхто. Спеціалізувався Олександр Вікентійович по класу зоології та порівняльної анатомії, його вчителем був знаменитий зоолог, натураліст, ботанік, лікар, академік Федір Брандт. Після блискучого закінчення університету Чернай відправився на стажування в Берлін. У Берліні Олександр Чернай навчався у кращій професури Європи того часу - Еренберга, Люхтенштейна, Мюллера, Еріхсона, потім в Парижі - у Мільн-Едвардса, Валента, Коста та інших. Паралельно проходив практику в музеях Відня, Парижа, Лондона, Лейдена, Амстердама, Бонна і Франкфурта. Повернувся в Санкт-Петербург 31 жовтня 1844 р. ввібравши в себе все найкраще, що можна було почерпнути в Європі. «Олександр Чернай блискуче захистив свій фоліант під назвою «Сучасний погляд на походження тварин, їх розвиток, організацію, зовнішню форму і взаємні дії з навколишньою природою». До речі, цей «погляд» актуальний і сьогодні.

У 1845 році, за особистою вказівкою міністра освіти Уварова, Чернай повернувся в Харків. У той час очолював Імператорський Харківський університет поет, письменник П.Гулак-Артемовський. Олександр Вікентійович Чернай активно включився в роботу. Постійно брав участь в експедиціях, очолював Товариство дослідників природи при Харківському Університеті. Захистив спершу магістерську (1846), отримав ступінь магістра зоології, що відповідає нинішньому званню кандидата наук, за захист дисертації «Інформація про пристрій, відправленні і значенні крила в систематики птахів». Цю роботу надалі використовував у своїй роботі відомий авіаконструктор С. Гризодубов. Незабаром і докторську дисертацію (1847) «Монографія оцтового черв'ячка». За цією технологією отримували оцет на харківському оцтовому (нині дріжджовому) заводі понад 100 років - до 1958 року.

Результатом дворічної експедиції (1847-1849) з дослідницькими цілями по губерніях - Харківській, Полтавській, Воронезькій, Катеринославській і землі Війська Донського стала унікальна праця. Обстеживши величезну територію, близько 4 тисяч верст, Олександр Вікентійович зібрав і обробив матеріали, що увійшли в двотомну монографію. Це була перша систематизована капітальна праця з зоології на території України. Свої спостереження і отримані результати по визначенню і систематизації тварин вчений звів в порівняльні таблиці, які використовуються і сьогодні. Праці про фауну Харківської губернії та суміжних районів, в яких вперше дано аналіз фауни ссавців і птахів усієї України. Вчений дав вперше еколого-географічний аналіз фауни хребетних України. Чернай вивчав комах-шкідників… «Головне ж, Олександр Чернай вперше склав повний каталог зоологічного кабінету (майбутнього Музею природи) з історичним введенням і випустив працю «Фауна Харківської губернії і прилеглих до неї місць». «Прилеглі місця» - це район від Орловської губернії до Азовського моря і від Дніпра до Дону, тим самим ставши одним із засновників зоології в Україні», - каже В.Ф.Чернай.

«Результати експедиції 1849 року було настільки об'ємні що вражає, за це Олександру Вікентійовичу надають звання екстраординарного професора. Від роду професору було всього 27 років. Через 2 роки Олександр Вікентійович надрукував другий том «Фауни харківської губернії і прилеглих до неї місць», за що виробляється в чин колезького радника і нагороджується орденом Святої Анни 2-го ступеня. У період наступних 6 років Чернай робить черговий науковий подвиг, надрукувавши «Систематичний каталог Зоологічного кабінету з історичним введенням». Описати, систематизувати, дати математико-статистичні характеристики більш ніж 20 тис. експонатів на латині - це потрясло навіть бувалих. Каталог був надрукований в 1854 році і про харківську школу зоологів дізнався весь вчений світ. Чергова нагорода не змусила себе довго чекати. Олександр Вікентійович перекладається в чин статського радника і нагороджується орденом Св. Станіслава 2-го ступеня. Ця величезна праця лягла в основу створення при Харківському університеті музею Природи, що існує і до цього дня. «Вчений описав і схарактеризував 3306 видів, куди входили тварини, ссавці, птахи, земноводні, голі і лускаті, риби, комахи, павукоподібні, ракоподібні, кільчасті, круглі і плоскі черви, явноголові і безголові молюски, мшанки, гідри, інфузорії, губки і корненожки. Ареал дослідження був величезним: від Орловської губернії на півночі до земель Війська Донського на півдні і від Дніпра на заході до Дону на сході. У той далекий час на всій земній кулі було описано 110 000 всіх видів живих істот, а один Олександр Вікентійович Чернай описав, систематизував і все життя давав рекомендації щодо взаємодії з людиною 3306 видів, три відсотки від усіх відомих. За цю величезну роботу 12 січня 1871 року Чернай вручили орден Св. Станіслава 1-го ступеня. Він - перший і поки єдиний кавалер всіх трьох ступенів ордена Св. Станіслава в Україні».

Перші роки Чернай викладав усі відділи систематики тварин, а також загальну і порівняльну зоологію, порівняльну анатомію, палеонтології ссавців, ентомофауну, гістологію, анатомію, фізіологію і ембріологію людини. Крім цього, вів мікроскопічні демонстрації і готував фахівців з рідкісною і понині спеціальності - скелетирования. Причина такого величезного навчально-наукового навантаження одна - за 40 років існування університету не було до Олександра Вікентійовича жодного справжнього фахівця в галузі зоології, і викладання вели мінералоги, ботаніки та інші. Улюбленим учнем Олександра Чорная був майбутній Нобелівський лауреат Ілля Мечников.

До моменту виходу на пенсію, а зробив це він за власним бажанням в 1873 році, Олександр Вікентійович був визнаним ученим-зоологом, почесним професором, у свій час був деканом фізико-математичного факультету Харківського імператорського університету, головою харківського відділення Товариства випробувачів природи, беззмінним завідувачем зоологічного кабінету (для нього він власноруч виготовляв опудала тварин і птахів), дійсним статським радником.

О.В.Чернай зробив значний вклад в розвиток науки. В середині XIX століття вчений заклав основи зоології та екології в Україні, «Заслуги його перед Батьківщиною - воістину великі. Прийшовши до Харківського університету 24-х річним хлопцем і пропрацювавши в ньому близько 30 років, Олександр Вікентійович Чернай став одним із творців української школи зоологів і дослідників природи, яка щасливо живе і понині».

«У 40-х роках XIX століття родовідне древо Чернай переплелося з древом Квиток: Олександр Чернай одружився на Марії Іванівні Квітці, представниці відомого слобожанського роду. До цього прізвища належав письменник, драматург, журналіст, творець першого журналу в Україні і автор «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщика» Григорій Квітка-Основ'яненко» (В.Ф.Чернай).

В кінці життя Олександр Вікентійович відкрив курс порівняльної анатомії з поповненням фізіологічних і ембріологічних даних. А його акварелі, на якій зафіксовані тварини Харківської губернії, як святині зберігають співробітники музею Природи і до цього дня. Ім'я Олександра Вікентійовича Чорная є у всіх довідниках і енциклопедіях: Берлінської, Празької, Брокгауза і Ефрона та інших.

Помер у Харкові 18 лютого (н.ст.) 1898р. Меморіальної дошки на будинку, де він жив – немає.

Література:

Дикань Ф.Потомки Эйлера и аристократы от науки- Media Porthttps.- Режим доступа: www.mediaport.uapotomki_eylera_i_aristokratyi_ot_nauki.-Загл. С экрана.-Дата 23.12.19.

Экстраординарный профессор, который жил в Харькове ....-Режим доступа: https://gx.net.ua ›.-Загл. С экрана.-Дата 23.12.19.

ПРОСВІТИТЕЛЬКА НАРОДУ

(1841-1920)

"Слово народ і його просвіта завжди були для мене тим кумиром, котрому япоклонялась, і моя скромна шкільна справа завжди здавалась мені самою важливою справою в світі" (Х.Д.Алчевська)

Христи́на Дани́лівна Алче́вська український педагог, організатор народної освіти, одна із засновників першої безкоштовної бібліотеки (прообразу масових бібліотек), письменниця, бібліограф, громадський діяч. Народилася 4 (ст.ст.) 16 (н.ст) квітня 1841р. м.Борзна, Чернігівська губернія, Російська імперія в сім’ї викладача міського училища. Батько – Д.Журавльов, викладач міського училища, мати – дочка героя Війни 1812 генерала Н.В.Вуїча та праонука правителя Молдови. Один з її предків, Іоаким Вуіч, вважається батьком сербського театру. Освіту здобула самотужки. В часи революційної ситуації 60-х років XIX ст. під псевдонімом «Українка» листувалася з О. Герценом, один з її листів надруковано в його часописі «Колокол». У 1861 р. переїхала до Харкова, вийшовши заміж за керівника ліберального гуртка «Громада», мільйонера О.К. Алчевського. Алчевський із м.Сум «…перевел чайную торговлю. Первая лавка Алчевских располагалась по Екатеринославской улице № 4 в доме купца Михаила Тарасенко, а потом по Екатеринославской № 31 в доме купца Эдуарда Проппера и в городском доме на Николаевской площади»,- пише А.Парамонов.

Далі читаємо у Багалія Д.І.: «Х.Д. Алчевская, тогда совсем молодая женщина, приехала в Харьков, полная жажды общественной деятельности и примкнула к одной из существовавших тогда воскресных школ… Она пригласила к себе на дом своих 50 учениц, и несмотря на тесную квартирку, занималась с ними по прежнему каждое воскресенье…). Можна припустити, що в 1862р. приватна недільна школа Алчевської Х.Д. располагалась в її квартирі на Катеринославській №4 або №31. У 1862р. Алчевська Х.Д. заснувала Харківську жіночу безкоштовну недільну школу, першу в Російській імперії серед подібного роду закладів, виступивши флагманом програмних напрацювань для недільної освіти. «10 июня 1862 года на свет появилась ее украинская частная воскресная школа на полсотни учениц, восемь лет существовавшая нелегально (украинские школы были под запретом по распоряжению царского правительства, а сама хозяйка не имела права преподавания)». Офіційно її засновано у 1870, утримувала цю школу до 1919. В школі викладала з колективом педагогів-сподвижників - безкоштовно працювало понад 100 вчителів. «После появления в нашей газете письма Х. Д. Алчевской с приглашением к харьковскому обществу, прийти на помощь преподавательским трудом в деле обучения неграмотных взрослых женщин по воскресеньям в её школе, школа Алчевской обогатилась более чем 30 новыми преподавателями» - газета «Южный край» №13603. Це говорить про те, що і багато викладачів працювали в школі на благодійній основі. У 1896 збудувала для школи будинок вартістю 50 000 карбованців - єдине власне, тобто таке, що належало школі, приміщення серед усіх недільних шкіл Російської імперії. Цей особняк був зведений в Харкові в 1896 році за проектом Бекетова. Будівлю звели для недільної школи Х.Д. Алчевської на гроші сім'ї Алчевських. Проект був розроблений на благодійній основі. Це будівля належала безпосередньо школі, на відміну від інших навчальних закладів того періоду (нині в ньому розташовується виставковий зал Харківського художнього музею, вул. Жон Мироносиць №9). Недільна школа була заснована з метою дати основи початкової освіти жінкам і дівчатам з нижчих класів. Як згадують сучасники, Христина Данилівна, хоч і була самоучкою, вирізнялася з-поміж інших рідкісної начитаністі. Школа Х.Д. Алчевської не просто навчала. Це було просвітництво, пов'язане з моральним вихованням. У школі в різні часи здобули освіту 17 тисяч неграмотних людей. До роботи в школі були залучені разом з учителями відомі науковці Харкова, вчені: М. Бекетов, Д. Багалій, В. Данилевський та ін. «З ініціативи Х. Алчевської для поширення інформації про діяльність недільних шкіл журнал "Русская школа" із 1897 до 1907 рр. містив рубрику "Хроніка недільних шкіл".

Популяризувала українську мову, народну пісню, творчість Тараса Шевченка. «У своїй школі використовувала твори Кобзаря для навчання читанню та декламуванню віршів». На своїй садибі у Харкові (тепер будинок Центру громадських зв'язків вул. Жон Мироносиць №13) у 1899 встановила перший у світі пам'ятник Тарасу Шевченку, погруддя роботи скульптора Володимира Беклемішева. Пам'ятник розміщувався в саду садиби. Після продажу садиби доля пам'ятника: «…он был сохранён семьей Алчевских и в 1930-х передан в Харьковскую картинную галерею, а с 1948 г. находится в Киевском музее Шевченко». Зараз в будівлі розташовується Будинок культури міліції. Перед будівлею встановлено пам'ятник міліціонерам, загиблим в боротьбі зі злочинністю. Х.Д. Алчевська листувалася та зустрічалася з Ф. Достоєвським, Л. Толстим, І. Франко, М. Павликом й іншими видатними діячами української та російської культури. Коли, у 1869 році, в Харкові розпочало роботу Суспільство поширення грамотності серед народу, Алчевські увійшли до його складу і стали основними меценатами. Христина Алчевська брала активну участь у відкритті в нашому місті першої публічної бібліотеки (нині - Харківська державна наукова бібліотека імені В. Г. Короленка). У 1891р. на території Російської імперії була організована 1-я безкоштовна народна бібліотека-читальня імені М. Некрасова на Москалівці (зараз бібліотека-філія №1 імені М. Некрасова, прообраз масових бібліотек (вул. Володимирська №35).

Педагогічна діяльність Х.Д.Алчевської мала вагоме значення для становлення та розвитку вітчизняної педагогічної науки та освіти. Надзвичайно важливим аспектом її діяльності як педагога було вивчення читацьких інтересів та запитів. Алчевська зробила вагомий внесок у методику та методологію бібліографії. Це був перший в Україні та Російській імперії досвід вивчення читацьких інтересів і складання бібліографії на його основі. Вона згуртувала й очолила авторський колектив з укладання 3-томного критико-бібліографічного покажчика «Что читать народу?» (1884-1906), який витримав 17 перевидань. У ньому понад 4 тисячі рецензій, відгуків, анотацій близько 80 авторів, учителів, викладачів, професорів і просто читачів на твори закордонної, російської та української літератури. Сама Алчевська написала 1150 анотацій. Авторський колектив на чолі з нею підготував також 3-томний посібник «Книга взрослых», що протягом 1899-1917 витримав 40 видань. Вона є авторкою мемуарів «Передуманное и пережитое» (1912), методичних статей з навчання дорослих та оповідань, укладач «Каталога книг» для недільних шкіл, учасниця педагогічної експозицій на всеросійських та міжнародних виставках (у Москві та Нижньому Новгороді - 1895, 1896, Парижі - 1889, 1900, Чикаго - 1893). Понад п'ятдесят років свого життя Х. Алчевська присвятила справі народної освіти. Про неї та її творчість було відомо не лише в Російській імперії а й за її межами. Відзначена багатьма найвищими нагородами - золотими та срібними медалями, почесними дипломами, тощо, обрана віце-президентом Міжнародної ліги освіти, членом багатьох просветитнецьких товариств. «После воцарения советов просветительница влачила жалкое существование, нуждаясь в самом необходимом. По ходатайству известной харьковской революционерки Ганны (партийный псевдоним Анны Хоперской), которую связывала крепкая и нежная дружбе с дочерью Христины Даниловны, ей была назначена одна из первых государственных пенсий как ветерану педагогического движения. Женскую воскресную школу, детище Христины Даниловны, между тем преобразовали в вечернюю школу рабочей молодежи». Померла Х.Д.Алчевська 15 серпня 1920 у Харкові. Поховали її в сімейному склепі на міському кладовищі у м. Харкові. «Была похоронена рядом с Алексеем Кирилловичем на Иоанно-Усекновенском кладбище. В 70-е годы кладбище было закрыто и снесено, на его месте разбили Молодежный парк. Могилу Христины Даниловны Алчевской перенесли с закрытого и снесенного Иоанно-Усекновенского кладбища на 13-е городское, оставив прах Алексея Кирилловича на месте». На її надгробній плиті викарбувані два містких слова «Просветителька народу».

У листопаді 2015 року вулиця перейменована на честь відомої харківської сім'ї Алчевських (раніше мала назви: Кладбищенська,, Єпархіальна, Артема).

Література:

Х.Д. Алчевська - Українська бібліотечна енциклопедія.-Режим доступа:ube.nlu.org.ua › article.-Загл. С экрана.-Дата.-23.12.19.

Іващенко В. Педагогічна діяльність Христини Алчевської та її роль у розвитку української освіти в документах із фонду Державної науково-педагогічної бібліотеки України імені В. О. Сухомлинського/ В.Іващенко, Р.Палійчук [Электронный ресурс].-Режим доступа: lib.iitta.gov.ua › алчевська.-Загл.с экрана.-Дата.23.12.19.

Алена Маршала "Харьковский крах": успех и трагедия миллионера Алексея ...-Режим доступа:https://mykharkov.info.-Загл. С экрана.-Дата 23.12.19.

Семья Алчевских. Обсуждение на LiveInternet - Российский ...-Режим доступа:https://www.liveinternet.ru › users › post442822822.-Загл. С экрана.-Дата.23.12.19.

Парамонов А. Алчевский род [Электронный ресурс]/А.Парамонов.-Режим доступа: Алчевские род (А. Парамонов) | Откуда Родом www.otkudarodom.ua › alchevskie-rod-paramonov.-Загл. С экрана.- Дата 23.12.19.

Багалей Д.И.История города Харькова за 250 леет его существования.-Т.2.-Харьков,1993.-С.744.

ВИДАТНИЙ ТЕОРЕТИК БІБЛІОТЕКОЗНАВСТВА

(1871-1949)

«Нашей стране необходимо напрячь силы, чтобы встать на путь культуры,- единственный путь, который может повести ее к возрождению» (Л.Хавкина)

Любов Борисівна Хавкіна (в заміжжі Гамбургер) - видатний бібліотекознавець, історик, педагог, теоретик і практик бібліотечної справи, один з фундаторів бібліотечної школи у Харкові, більше того, організатор бібліотечної справи в Російській імперії, автор цінних праць з бібліотекознавства і не тільки. Перекладач Р. Кіплінга, публіцист, Заслужений діяч науки РРФСР (1945), доктор педагогічних наук (1949) народилася у Харкові 12 (ст.ст) 24 (н.ст) квітня 1871р. В еврейській заможній й однієї з найкультурніших родин Харкова. Батько, Борис Володимирович Хавкін, був випускником медичного факультету Харківського університету, 1874 року, відомий лікар у місті був власником харківського видавництва лікаря Б. Хавкіна (згодом видавництво книгарні Б. Хавкіна і Д. Полуехтова), в якому серед іншого випускав власні переклади наукової медичної літератури з німецької мови. Мати - фельдшер. Обидва були членами Харківського товариства грамотності та Товариства допомоги нужденним студентам вищих навчальних закладів. Їхня громадська діяльність, сповнена ідеями служіння народові, вплинула на формування світогляду власних трьох дітей, і з часом усі діти стали активними членами Харківського товариства поширення грамотності в народі. Сім'я мешкала на вул. Пушкінській - неподалік від бібліотеки ім. Короленка. До наших днів будинок не зберігся.

У 1887 році Л.Б. Хавкіна із золотою медаллю закінчила Харківську Другу (Олександрівську) жіночу гімназію (начальниця гімназії Черпай Я.И.). Заклад був розташован на Вознесенської площі. У роки Другої світової війни будівля була зруйнована, а на її фундаменті споруджено головний корпус академії залізничного транспорту. У1893 році паралельно з роботою в бібліотеці Любов Борисівна закінчила Харківське музичне училище з атестатом першого ступеня за спеціальністю "Теорія музики". Широка загальноосвітня і культурна підготовка поєднувалася у Л.Б. Хавкіної з вивченням іноземних мов, яких вона до кінця життя знала близько десяти. Після закінчення гімназії сімнадцятирічною дівчиною вона почала свій трудовий шлях в Недільній школі для жінок під керівництвом таких великих педагогів, як Х.Д. Алчевська та А.М. Калмикова. Протягом 3-х років (1888-1890) вона викладала в цій школі, керувала позакласних читанням трьох груп, рецензувала книги. Особливо зацікавила Любов Борисівну робота в бібліотеці цієї школи. Пристрасть до книги і розуміння суспільної ролі бібліотеки незабаром привели Л.Б. Хавкіну до вирішення пов'язати своє життя з бібліотечної діяльністю. «…библиотека закладывает фундамент общечеловеческой культуры… Вся жизнь современных государств строится на фундаменте культуры»,- стверджувала Хавкіна. Роздуми Хавкіной про роль культури не стали менш актуальні і сьогодні. Бібліотека «…является не только рассадником культуры,- писала Хавкіна,- но содействует воспитанию нации для демократии".

Одночасно з роботою в недільній школі Л.Б. Хавкіна працювала в Харківському товаристві грамотності, яке опікувалося установами для найбідніших верств населення. 1 грудня 1891 року було відкрито Першу в Російський імперії безкоштовну читальню-бібліотеку (на Москалівці Василївський в’їзд №10)при цьому товаристві, в організації якої вона брала активну участь: підбирала та обробляла книги, склала і видала вперше друкований алфавітний каталог (для масових бібліотек). Алфавітний каталог - невід'ємна частина роботи сучасних бібліотек. Влаштовувала для читачів популярні лекції та концерти. Пізніше, згадуючи про Харків, Хавкіна писала "…чем он богат был - это общественным духом", тут навіть "создавалось нечто вроде "школы общественных деятелей"... ця сторона життя її вабила особливо, і все її подальше життя є підтвердженням цьому.

У травні 1890 р. вступає на роботу в Харківську публічну бібліотеку (б-ка ім.Короленко) на посаду бібліотекаря, де трудиться, з перервами, до 1918 р. Завдяки своїй енергії і ініціативності Любов Борисівна була висунута на посаду наукового співробітника в цій бібліотеці. «Я начала свою библиотечную работу в тот самый год, когда вышли недоброй памяти "Временные правила", душившие и теснившие массовые библиотеки много лет, и когда вузовские библиотеки оправдывали свое прозвище "книжных кладбищ" и управлялись "библиотечными чиновниками". Мне посчастливилось работать в самой передовой по тому времени библиотеке, которую возглавлял большой ученый и общественник, профессор Д.И. Багалей, впоследствии академик. Он учил тогдашнюю молодежь смело бороться за лучшее будущее библиотек нашей страны, и, руководимые им, мы это делали…» (из воспоминаний Л. Б. Хавкиной).

В одну з таких «перерв» (1898 – 1901) она окончила филологический факультет Берлинского университета, где изучала библиотековедение». З 1898 по 1901 р. Л.Б. Хавкіна вчилася на філологічному факультеті Берлінського університету. Під час навчання вивчала досвід зарубіжних бібліотек, стала найбільшим фахівцем в галузі бібліотечної справи. Знання більш десяти мов дозволяло їй вільно спілкуватися з фахівцями бібліотечної справи, переймати досвід роботи.

В Парижі на Всесвітній виставці 1900 року познайомилася з методами Американської бібліотечної асоціації та ідеями її засновника Мелвіла Дьюї, що зробили на неї великий вплив. Мелвил Дьюї, творець всесвітньо відомої «десяткової класифікації», класичної каталожної картки... М.Дьюї запропонував систематизувати бібліотечні фонди на основі десяткової класифікації ідей і понять і створив систему Десяткова класифікація Дью. Десятко́ва класифіка́ція Дью́ї або ДКД - бібліотечна класифікація документів, використовується в модернізованому вигляді в основному у бібліотеках, він розробив «бібліографічний почерк», стандарт каталожної карточки…Любов Борисівна листувалась довгі роки з М.Дьюї.

По поверненню на батьківщину Л.Б. Хавкіна була обрана членом правління Харківської громадської бібліотеки (1902). З ім'ям Любові Борисівни пов'язані основні етапи у вітчизняному бібліотекознавства. З її ініціативи впершев Російській імперії були відкриті: 1903р. відділ бібліотекознавства, бібліотечний музей. Диплом музичного училища дозволив Хавкіной Л.Б. (1903р.) в публічній бібліотеці відкрити нотно-музичний відділ з абонементом та публікувати в харківських газетах музичні рецензії та огляди. У1904 р. Хавкіна запропонувала перший в Російській імперії проект організації бібліотечної освіти, реалізовуватися він почав майже через 10 років. 1904р. створення перших універсальних посібників з бібліотекознавства «Бібліотеки, їх організація і техніка», 1904). Високо була оцінена складена Л.Б. Хавкіною і видана в США анотована бібліографія бібліотечних довідників 18 країн на 11 мовах.

З 1912 р. Любов Хавкіна ділить своє життя між Харковом і Москвою. Переїхала до Москви, де жила й працювала 29 років. Хавкіна поєднує викладання на курсах цілого ряду дисциплін з роботою для Харківської публічної бібліотеки (1914 р. її обирають в правління бібліотеки) та з зарубіжними поїздками. Закордонні відрядження дали їй можливість познайомитися з останніми досягненнями бібліотечної справи в Західній Європі, США, Канаді та взяти участь в двох міжнародних бібліотечних конгресах. Скрупульозно вивчала вона передовий зарубіжний досвід і все найцінніше намагалася перенести на вітчизняний грунт. Вивчала бібліотечну справу в Німеччині, Франції, США, Великобританії та інших країнах Реалізовуватися він почав через 10 років, коли у Москві (1913р.) при Народному університеті А.Л. Шанявського були створені перші курси з підготовки бібліотекарів. «Успех первых курсов превзошел все самые смелые ожидания. Случилось то, что можно было ожидать: черносотенец Пуришкевич сделал запрос в Гос. думе о "библиотечных курсах Университета Шанявского, устроенных при содействии (назван был жертвователь и я), "подготовляющих революцию". На этот запрос университет ответил включением наших курсов в свой постоянный учебный план. Тогда я хватилась и поехала в США прослушать курсы усовершенствования, чтобы внести через наши курсы все наиболее интересное из области организации, методики и техники библиотечного дела, выработанное за океаном. Далее Вы знаете, но не знаете одного: Библиографическое общество, видя успех курсов, проект которых оно провалило, стало доказывать в своем журнале, что это оно устроило наши курсы... Я возмущаюсь не за себя, я всю жизнь была скромной, Вы это знаете, а за то, что ультраконсервативное Общество себе приписывает то, что сделало не оно, а Университет Шанявского…». «В 1914 году она окончила курсы усовершенствования при библиотечной школе в Олбани (США)». Коли Університет закрили, Бібліотечні курси стали частиною першого в СРСР Науково-дослідного кабінету, а потім - Інституту бібліотекознавства. У 20-х роках Хавкіна - директор цих установ. «Профессия библиотекаря считалась мужской, поэтому она настоятельно рекомендовала к привлечению к работе в библиотеки женщин, при этом отмечала такие женские качества, как аккуратность, точность, усидчивость, внимательное отношение к читателям, четкий почерк, обратила также внимание на удовлетворительное состояние здоровья библиотекаря, его специальную подготовку…».

У 1915 р. «В 1914 году, осмотрев более шестидесяти библиотек в Соединенных Штатах, она была изумлена, что Кёттеровские «Авторские таблицы» применяются в библиотеках самых разных типов и практическое переложение их чрезвычайно просто». Любов Борисівна на основі розробки таблиць Ч. Кеттера впроваджує в російських бібліотеках систему авторських знаків. Ця система застосовується в бібліотечних шифрах, при розстановці книг на полиці, при оформленні відомостей про видання книг на звороті титульного аркуша. Велике значення для організації книжкових фондів радянських бібліотек мають складені Хавкіної стосовно до російської мови «Тризначні авторські таблиці Кеттера» (1931р.) до сих пір всі бібліотеки працюють за таблицями авторського знака, які просто називають «таблиці Хавкіної». «Подготовляясь к составлению трехзначных таблиц, я использовала еще две свои заграничные командировки - 1926 г. в США и Канаду и 1929 г. в Италию - где, как и в США, участвовала в международном конгрессе, познакомившись там с виднейшими библиотекарями различных стран, побывав также после Италии в Швейцарии, чтобы познакомиться с применением авторских таблиц в библиотеках международного характера (Лиги Наций и Международного ин-та труда), Чехословакии, Австрии, Франции и Германии, и нигде, кроме Дании, того метода, который применил Дессинг, не было - везде применяются авторские знаки, даже в Англии, имеющей ряд собственных систем авторских таблиц, предпочтение отдается десятичному принципу авторских знаков, предложенному Кеттером. Таким образом, возвеличивание Григорьевым таблиц Дессинга, которые без всякой даже минимальной проверки на практике он рекомендует как образец "высшего качества", представляет недоразумение…»,- пише Хавкіна Л.Б.

«В 1916 году Л.Б. Хавкина приняла участие в подготовке и проведении учредительного съезда Российского библиотечного общества; была избрана председателем его правления (1916-1921). Под ее руководством общество начало проводить централизованную комплектацию библиотек и стандартизацию предметов библиотечной техники».

«Хавкина Л.Б требовала научного подхода к решению теории и практики библиотечного дела. По ее инициативе была создана первая русская государственная инструкция по описанию произведений печати и организации алфавитного каталога. Позже на ее основе составлялись печатные карточки для научных библиотек (к их изданию приступили в 1927 г.), а затем были разработаны "Единые правила описания произведений печати". Хавкина Л.Б много сил отдала делу подготовки библиотечных кадров (к этому ее подтолкнул опыт М. Дьюи по организации библиотечного образования в США), много сделала для признания библиотечной профессии как самостоятельной области деятельности».

«Библиотековедческие труды Хавкиной берут начало с книги «Библиотеки, их организация и техника» (СПб.: Издание А. С. Суворина, 1904), получившей широкое признание в России и удостоенной золотой медали Всемирной выставки 1905 года в Льеже. На протяжении 1900--1910-х гг. Хавкина сотрудничает с журналами «Русская школа», «Просвещение», «Вестник воспитания», «Для народного учителя», пишет несколько статей для «Народной энциклопедии». В 1911 г. выходит написанное Хавкиной «Руководство для небольших библиотек» (М.: Издание Товарищества И. Д. Сытина), выдержавшее шесть изданий (вплоть до 1930 г.); за эту книгу Хавкина избирается почётным членом Российского библиографического общества. В этот же период Хавкина публикует научно-популярные книги «Индия: Популярный очерк» и «Как люди научились писать и печатать книги» (обе -- М.: Издание Товарищества И. Д. Сытина, 1907)». У 1918 р. Хавкіна публікує працю «Книга і бібліотека», що стала першим загальнодоступним підручником з бібліотекознавства російською мовою. У цій книзі вона формулює своє ставлення до ідеологічних віянь нової епохи.

У списку праць Хавкіної - понад 500 книг і статей - наукових і науково-популярних. Найбільш відомі і визнані у фахівців «Тризначні авторські таблиці Кеттера», до цих пір грають важливу роль в організації фондів російських бібліотек і «Зведені каталоги». Хавкіна також перекладала художню літературу з шести мов, передмов і т. п, талановиті обробки оповідань для дітей…

Любов Борисівна в своїх працях починає з основоположних питань, дає теоретичне обгрунтування бібліотечної роботи, її цілям і задачам. Потім вона дає практичні рекомендації з організації бібліотеки та її функціонування як установи (організації). Вона висвітлює всі важливі питання - від навчанні кадрів до змісту будівлі. Любов Борисівна багато зробила для розвитку і аналізу теоретичних основ керівництва читанням, вивчення читацьких інтересів, принципів формування бібліотечних фондів, побудови єдиної системи бібліотечного обслуговування, наукової організації праці в бібліотечну справу.

Про бюджети отримані тільки від 237 публічних бібліотек. Порівнюючи з бюджетами зарубіжних бібліотек, Любов Борисівна називає їх злидарськими. «Это одно из самых больных мест нашего библиотечного дела». «Рядом с этими печальными явлениями мы видим и отрадные. Люди образованные, идейные идут работать в публичную библиотеку, несмотря на плохие материальные условия, и несут туда силы, бодрость, энергию, жажду подвинуть дорогое им дело на пути развития. Им, этим работникам, а также общественным деятелям, принимающим непосредственное участие в организации и управлении библиотекой, им русская публичная библиотека обязана тем, что, несмотря на тяжкие условия существования, она все-таки достигла известных результатов и не заглохла, а продолжала понемногу идти вперед», пише Л.Б.Хавкіна.

«Активная общественная и профессиональная деятельность Любови Борисовны, знание зарубежного и отечественного опыта в области библиотечного дела, разносторонность интересов позволили ей стать яркой личностью, заслужить авторитет и признание общественности». «Начиная с 1900-х гг. она пользовалась большой известностью и бесспорным авторитетом в библиотечной среде благодаря своим практическим пособиям "Библиотеки, их организация и техника", Авторским таблицам; статьям и выступлениям в профессиональной печати, на профессиональных съездах и т.д. Без какой-либо натяжки можно считать, что ее имя было более известно и значимо для библиотечной общественности, чем имена Н.А. Рубакина или К.Н. Дерунова, - просто потому, что библиотекари имели возможность самообразовываться, главным образом, именно по ее пособиям, лучшим в мире для своего времени. Об этом тоже можно сказать без преувеличения, поскольку Л.Б. Хавкина в 1900 г. стала обладателем Золотого диплома».

Л.Б. Хавкіна була членом багатьох бібліотечних товариств в нашій країні і за кордоном. Вона представляла бібліотечну громадськість країни на різних міжнародних форумах: в США, Канаді, Японії, Римі. «Большой заслугой Любовь Борисовны является создание первого в стране Научно-исследовательского института библиотековедения, составление проекта библиотечного образования, издание универсальных пособий по библиотековедению и библиографии: «Библиотеки, их организация и техника» (1904), «Руководство для небольших библиотек» (1911), «Составление указателей к содержанию книг и периодических изданий» (1930) и др».

У 1928 р. Любов Хавкіна вийшла на пенсію. Протягом 1930-40-х рр. вона консультувала різні радянські організації (не стільки як библиотековед, скільки по лінії іноземних мов: Хавкіна добре володіла десятьма мовами). У той же час вона не припиняла працювати над методичними працями з бібліотекознавства, опублікувавши книги «Складання покажчиків до змісту книг і періодичних видань» (1930), «Зведені каталоги (Історико-теоретична практика)» (1943) та ін.

Хавкіну Л.Б. часто звинувачували в аполітичності, в переоцінці досягнень зарубіжної бібліотечної практики та науки, називали «буржуазним бібліотекарем». І з ортодоксальної радянської точки зору, критики були праві. Ось що писала Хавкіна, наприклад, в 1918 році: «Бібліотека повинна закладати фундамент загальнолюдської культури. Тому вплив державної політики применшує її завдання, звужує її роботу, надає її діяльності тенденційний і односторонній характер». Її дореволюційні роботи в радянський період практично не видавалися. У той же час в післявоєнний період Любов Борисівна отримує заслужене визнання. Радянський уряд, високо оцінив заслуги Л.Б. Хавкіної, нагородив її 29 червня 1945 орденом «Знак Пошани», пізніше медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.». Міністерство народної освіти Української РСР нагородило її значком «Відмінник народної освіти». 28 вересня 1945 року Указом Президії Верховної Ради Української РСР Л.Б. Хавкіної присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки» за видатні заслуги в галузі педагогічних наук. У 1949 року, незадовго до смерті, їй було присуджено ступінь доктора педагогічних наук (за книгу «Зведені каталоги»). У харківській бібліотеці ім. Короленка (2011р.) було відкрито кабінет бібліотекознавства ім. Любові Борисівни Хавкіної. А у 2012 році на фасаді будівлі бібліотеки великому бібліографу встановлено меморіальну дошку.

В останні роки вона дуже сильно хворіла: глаукома одного ока, насувалася глухота. Але вона продовжувала наполегливо працювати до кінця. З листування Любові Борисівни зі своєю колегою В. А. Артісевіч: «…как мне горько сознавать, что моя инвалидность оторвала меня от моей активности, от всегдашнего живого общения с людьми и от непосредственного контакта с любимым делом. И те выражения солидарности, товарищеских и человеческих чувств, которые я за эти дни получила от ряда людей, с которыми вместе боролась за расцвет и развитие библиотечного дела, моих учеников и товарищей по специальности, от Ленинградской библиотеки, которая называет меня своим "неизменным другом", и особенно Вас - все это поддерживает меня, показывает, что я еще "не совсем умерла" для своей специальности, для дорогой социалистической Родины, удваивает мне силы, чтобы жить и работать… Достаточно сказать, что в самые трудные минуты жизни я никогда не плакала, в таких случаях я замыкалась в себе и для окружающих казалась окаменевшей, но своих внутренних переживаний никому не показывала. Теперь же у меня при чтении Вашего дружеского письма… хлынули безудержным потоком слезы радости. Я могу сказать словами Надсона, который в ранней юности был одним из моих любимых поэтов:

Я не ждал, не хотел

этих радостных слез,

Сладких слез, говорящих "живи"…»

Померла Любов Борисівна Хавкіна 2 червня 1949р. у віці 78 років. Похована на Миусском цвинтарі у м. Москві.

«Имя Л. Б. Хавкиной сразу и навсегда вошло в историю библиотечного дела, в энциклопедии и словари. При жизни она заслуженно получила титулы и звания, признание научной и библиотечной общественности… Её знания и опыт дошедшие до нынешнего поколения сотрудников библиотечной сферы поистине «бесценны», актуальны, современны. Об этом свидетельствует и то, что работы Любови Борисовны активно издаются и переиздаются».

Література:

Хавкіна Л.Б. - Державна науково-педагогічна бібліотека [Электронный ресурс].-Режим доступа:...old.dnpb.gov.ua › ..-Загл. с экрана.-Дата 31.12.19.

Столяров Ю.Н. Л. Б. Хавкина в письмах к В. А. Артисевич (Извлечение из статьи)[Электронный ресурс]/Ю.Н.Столяров.-Режим доступа: Хавкина Л.Б. – библиотековед, библиограф, переводчица, публицист…https://soyuz-pisatelei.ru › forum.-Загл.с экрана.-Дата 30.12.19.

Петракова О.В. Выдающийся библиотековед России – Любовь Борисовна Хавкина [Электронный ресурс ]/ О.В.Петракова.-Режим доступа:Люборвь Борисовна Хавкина - Коллекция Revolution – Allbest. https://revolution.allbest.ru › history.-Загл. с экрана-Дата 29.12.19.

Сценарий о Хавкиной Л. Б. - Google Docs.-Режим доступа:https://docs.google.com › document › edit.-Загл.с экрана.-Дата. 30.12.19.

Хавкина Л.Б. Двухзначные таблицы авторских знаков

https://www.studmed.ru › havkina-lb-dvuhznachnye-tablicy-avtorskih-zna..

2016. Любовь Борисовна Хавкина. К 145-летию со дня. [Электронный ресурс].- Режим доступа: https://kraevushka.livejournal.com ›.-Загл. С экрана.-Дата 29.12.19.

Полтавская Е.И.Великие люди - библиотекари: от А до Я) / Сост. Е.И. Полтавская; Под ред. Ю.Н. Столярова. - М.: Школьная библиотека, 2005. - 160с., ил. [Элект ронный ресурс ]/Е.И.Полтавская.-Режим доступа: Е.И.Полтавская.Великие люди - библиотекари https://www.booksite.ru › fulltext › vel › iki › yel › udi.-Загл.с экрана.-Дата 30.12.19.

Научные достижения Л. Б. Хавкиной - Выдающийся ...-Режим доступа:https://studwood.ru › istoriya › nauchnye_dostizheniya_havkinoy.-Загл. С экрана.-Дата 30.12.19.

КОРИФЕЙ ВІТЧИЗНЯНОЇ ПЕДІАТРІЇ

(1856-1923)

«залог культурного прогресса народа, гарантия будущности нации лежит в правильном питании, воспитании детей, лечении их болезней, переходящих сплошь и рядом в зрелый возраст, если только умелая рука педиатра не устранила их своевременно» (І.В.Троїцький)

Іван Віссаріонович Троїцький - один з перших педіатрів України, організатор товариства дитячих лікарів в Києві і Харкові, засновник в Харкові відділу Союзу боротьби з дитячою смертністю, увійшов в історію як ініціатор скликання першого Міжнародного з'їзду педіатрів.

Народився Іван Віссаріонович в сім’ї бідного священика 23 травня 1856р. на Чернігівщині. Закінчив медичний факультетКиївського університету (1878). Кілька місяців випускник університету перебував на військовій службі, а з грудня 1878 по 1881 рр. працював земським лікарем у Сосницькому повіті Чернігівської губернії. Саме тут І.В. Троїцький визначився зі своєю майбутньою спеціальністю, зіткнувшись з тяжким становищем дітей на селі, високою їх смертністю, особливо в літні місяці, недостатніми знаннями в галузі дитячої патології і терапії. За роки роботи земським лікарем він опублікував 5 робіт і став збирати дані про епідемічний паротит. Бажання вдосконалюватися з дитячих хвороб змусило Івана Віссаріоновича зробити поїздку за кордон. Він стажувався у Відні в клініках відомих професорів Widerhofei-'а і Monti (грудень 1881 - червень 1882 рр.). І надалі він не переставав вчитися - щорічно в літній час вивчав досвід роботи лікарень Російської імперії і країн Європи.
У 1882 р. він поїхав в Петербург, де протягом двох років стажувався в Військово-медичної академії (ВМА) під керівництвом професора Н.І. Бистрова - організатора першої в Росії кафедри дитячих хвороб (1870) і в терапевтичній клініці професора В.А. Манассеина. Одночасно він працював лікарем-екстерном при Маріїнському родопомічному закладі, де вів амбулаторний прийом і опікував новонароджених дітей. Після захисту дисертації «Матеріали до вчення про епідемічний періпаротіт» (1883 р.) йому було надано ступень доктора медицини. Троїцький дитячим лікарем був від Бога. При здачі докторанськіх іспитів, іспит приймав талановитий російський педіатр Н.І. Бистров, який мав звичку підводити докторантів до ліжка невідомої їм хворої дитини, а потім вимагав, щоб вони поставили «діагноз на відстані», тобто не вдаючись до медичного опитування і обстеження. І.В.Троіцкій блискуче витримав цей іспит. Н.І Бистров був вражений правильним і точним відповіддям. «Вам бути педіатром - і ви будете їм», - сказав він молодому Троїцькому.

З 1902 по 1918 рр. діяльність І.В. Троїцького пов'язана з медичним факультетом Харківського університету, де він очолив кафедру дитячих хвороб. І тут він зіткнувся з основною складністю викладача дитячих хвороб того часу - відсутністю дитячої клініки. Довгі 11 років він боровся за її створення, розуміючи, що для студента систематичне спостереження за хворою дитиною - це фундамент, на якому «... міцно повинна стояти майбутня будівля практичної його діяльності»,- вважав Троїцький І.В.

В історії педіатрії кінця ХІХ і початку ХХ століття одне з провідних місць належало великому вченому-педіатру, професору Івана Віссаріоновичу Троїцькому. Він був одним з перших педіатрів в Україні. У його наукових працях (понад 150) було піднято багато проблем педіатрії, які є актуальними не тільки для того періоду, а й для нашого часу. Наукові роботи І.В.Троіцкого, його громадська робота мали велике значення не тільки для розвитку вітчизняної, а й світової педіатрії. Значну частину досліджень він присвятив питанням профілактики і з'ясування суті ряду дитячих захворювань, гігієні дітей раннього та старшого віку, дитячої фармакології та ін. Івана Віссаріоновича Троїцького вважають основоположником вчення про епідемічний паротит («свинці») в нашій країні. Він описав властивості збудника епідемічного паротиту та розглядав це захворювання як «безсумнівно заразливу хворобу», хоча більшість учених було протилежної думки. Першою роботою є його дисертація на ступінь доктора медицини - «Матеріали до вчення про епідемічний періпаротіт» (1883). Дисертація, крім власних спостережень чотирьох епідемій в Чернігівській губернії, містить огляд розвитку даного питання. Якщо зазвичай вважали, що «свинка» небезпечна ускладненнями тільки для хлопчиків, то І.В.Троіцкій присвятив ряд робіт про захворювання яєчників при епідемічному паротиті у дівчаток. До цих робіт відносяться «Епідемічний періпаротіт» (1886), «До питання про захворювання яєчників при епідемічній свинці у дівчаток» (1902р.). Особливістю терапії І.В. Троїцького було переважання в ній елементів гігієни, диєтики, фізіотерапії над медикаментозними засобами. «Попереджувальна терапія повинна відігравати першорядну роль в практиці дитячого лікаря ...», - стверджував І.В.Троіцкій. Про широкий науково-теоретичний і клінічний кругозір І.В.Троіцкого свідчать також його роботи, присвячені вивченню діяльності серця у дітей в нормальному і патологічному станах. Таким чином, основна думка І.В.Троіцкого в його працях – запобігати хворобам, усувати порушення у фізичному розвитку дітей, а в окремих випадках і лікувати їх, використовуючи весь арсенал оздоровчих засобів, - залишається актуальною і в даний час. І.В.Троїцкій переглянув принцип дозувань лікарських речовин дітям; запропоновані ним спеціальні схеми для обчислення доз медикаментів тривалий час використовувалися у вітчизняній і радянської медицини. Троїцький показав, що дозувати ліки для дітей слід на підставі анатомо-фізіологічних особливостей організму, що росте. Такий метод в достатній мірі може служити керівництвом при призначенні медикаментів дітям різного віку. На відміну від багатьох своїх сучасників І.В. Троїцький надавав великого значення соціальним факторам у вивченні причин і умов виникнення хвороб і дитячої смертності. Він добре розумів вплив соціальних чинників на здоров'я дітей і сміливо ставив питання про необхідність проведення державних заходів, спрямованих на охорону здоров'я матері і дитини.
Троїцький вважав, що профілактичні заходи повинні грати першорядну роль в практиці дитячого лікаря. У своїй діяльності він здійснював тісний зв'язок педіатрії з гігієною, вивчав гігієну раннього і старшого дитячого віку. Його висловлювання про поліпшення гігієнічного режиму школярів, правильної організації навчального процесу в школах, фізичного виховання отримали повне наукове обгрунтування в науці шкільної гігієни і педагогіки сьогодні. Він також вказував на необхідність дбати про здоров'я матері.
І.В.Троіцкій домігся відкриття в 1907 р. в Харкові пункту «Крапля молока». 15.06.1907р. в найманому приміщенні (вул. Конторська №23) була відкрита «Крапля молока». Її завідувачем обрали педіатра С.М.Ямпольского. Саме в цьому будинку можна було отримати молоко, дитячі суміші, поради по догляду за малюком. Так само в «Краплі молока» можна було організувати лікування дитини. Річ у тім, що в цей період дитяча смертність була досить висока. Саме тому ця установа була дуже актуальна у Харкові. На зібрані гроші були куплені корови, побудовані молочні кухні. Зміст і тих і інших велося за всіма правилами тодішньої санітарії та гігієни. У «Краплі молока» видавали стерилізоване молоко і кілька видів харчових сумішей для дітей на штучному вигодовуванні, амбулаторне лікування немовлят (незаразних), видача посібників нужденним матерям, заохочення жінок, годувати груддю. При цьому було встановлено правило, згідно з яким дітей, які отримують молочні продукти, треба було приносити до лікаря не рідше одного разу на тиждень. У будівлі було стаціонарне відділення на 20 ліжок. Молочні продукти для годування найбільш нужденних верств населення йшли безкоштовно, тут же давалися поради щодо вигодовування і догляду за немовлятами. І коли приміщення перестало задовольняти потребам, що дедалі зростають, з ініціативи лікаря А.Н. Салтикової в Харкові в травні 1911 був влаштоване свято «День Ромашки». Зібрані в невеликій кількості грошові кошти пішли на закладку будинку для «Краплі молока» і лікарні для немовлят. з 1914 р. знаходилась у власному приміщенні на Мороховецькій набережній (тепер Набережна Чапаєва) на Москалівці. Що було поруч з Дмитрівським мостом, нині що не їснує, який знаходився на схід від сучасної греблі. До наших днів ця споруда не збереглася. Ії було зруйновано в роки Другої світової війни.

«Крапля молока» - це багатопрофільний лікувально-профілактичний заклад. В ній працювало 72 лікарі. До початку Першої світової війни харківська «Крапля молока» надала допомогу більше ніж 6 тис. Дітей (40 тис. відвідувань); було роздано близько 1 млн. пляшечок молока і сумішей. Велике місце в діяльності «Краплі молока» відводилося санітарно-просвітницькій роботі. Троїцький І.В. почав займатися санітарною освітою серед матерів. Він був одним з видатних популяризаторів загальномедичних і гігієнічних знань. При «Краплі молока» для лікарів були організовані спеціальні лекції та клінічні обходи, готувалися грамотні працівники в галузі охорони дитинства - медсестри, лаборанти молочних лабораторій ... І весь час існування цієї установи міське самоврядування підтримувало його матеріально. «Крапля молока» стала прообразом майбутніх молочних кухонь та дитячих консультацій і відігравало значну роль в житті міста. Вона служила школою для молодого покоління лікарів, що запозичили передовий досвід своїх попередників. Рідко можна було зустріти людину, що жила до Великої Вітчизняної війни в Харкові, яка хоча б не чула про «Краплю молока», так ця установа була популярно серед населення. Пізніше його стали називати «інститутом допомоги материнству і дитинству».

Інститут охорони здоров'я дітей та підлітків національної академії медичних наук України» (ДУ«ІОЗДП НАМН»), більш відомий під назвою Харківська дитяча лікарня «ОХМАТДИТ» - багатопрофільна клініка вищої категорії, що надає лікувально-консультативну допомогу дітям і підліткам у віці від 3-х до 18-ти років з різних регіонів України. Історія створення Харківського Інституту охорони здоров'я дітей і підлітків НАМН України бере свій початок від благодійної організації «Крапля молока», організованої в 1907 році. У 1922 році Інститут отримав статус державної установи і став першим в Україні науково-дослідною установою охорони материнства і дитинства (ОХМАТДИТ). У 1965 році інститут був реорганізований в «Харківський НДІ охорони здоров'я дітей та підлітків ім. Н.К. Крупської» і у 2000 році увійшов до складу Академії медичних наук України. Щорічно консультативну допомогу в Інституті отримують 15-20 тис. дітей і підлітків з різних областей України, понад 4 тис. лікуються в стаціонарі. В інституті працює 336 співробітників, з них 52 наукових та 42 лікаря, серед яких 17 докторів і 42 кандидати наук.

Троїцький прагнув об'єднати і мобілізувати сили педіатрів всіх часів і народів в такій благородній справі як порятунок життя і здоров'я дитини. Йому належить ініціатива створення перших в Україні товариств дитячих лікарів. Він був ініціатором скликання 1 Міжнародного з'їзду педіатрів. Ініціатором і одним з організаторів 1 Всеросійського з'їзду педіатрів, був активним учасником багатьох Пироговських з'їздів, проводив велику громадську роботу серед лікарів і населення, мав великі міжнародні зв'язки з медичною громадськістю. Він по праву вважається засновником Харківської наукової педіатричної школи. Йому належить заслуга створення при Харківському університеті клініки дитячих хвороб, створення Товариства дитячих лікарів м.Харкова, де він був обраний головою. За його ініціативою було організовано Харківський відділ «Союзу боротьби з дитячою смертністю в Російській імперії». Велике значення в розвитку педіатрії та зростанні кваліфікації лікарів мали організовані в 1903 році за ініціативою Троїцького І.В. наради при поліклініці дитячих хвороб Харківського університету. За його ж ініціативою на загальних засіданнях було організовано читання рефератів і рецензій з усіх дитячих часописів світу.
Він вважав, що кожен лікар повинен бути знайомий з новинками теоретичної і практичної медицини, що з'являються як у вітчизняній, так і в закордонній пресі.Троїцький проводив не тільки клініко-експериментальні роботи, а й здійснював глибокі історико-медичні дослідження, в основному в області педіатрії. Він вважав, що науковці і лікарі зобов'язані знати історію своєї спеціальності. Троїцький вперше вивчив і описав погляди Гіппократа, Сорана Ефеського та інших лікарів минулих століть на дитячі хвороби, їх лікування та попередження, а також порівняв їх вчення з досягненнями педіатрії до початку ХХ століття. Висунув питання про організацію дитячих. стаціонарів, відповідної клінічної підготовки медичних. кадрів.

Учасник медичних з’їздів у Римі, Мадриді, Лісабоні.Троїцький І.В. автор праць з питань фармакології дитячого віку, антенатальної профілактики, гігієни дітей, етіології дитячих інфекцфйних недуг, видав перший в Україні підручник з педіатрії (1889), надрукував понад 43 спеціальних робіт, поміщених в вітчизняних і іноземних медичних періодичних виданнях {Брокгауз}. Внесок Івана Віссаріоновича в науку про дитячі хвороби безцінний, завдяки чому було врятовано і рятується не одне життя маленьких представників суспільства.

«Облегчение участи будущих матерей, как наиболее надежный залог здорового потомства, улучшение жизни кормящих грудью, как верная гарантия правильного развития ребенка, поднятие способности его к противодействию вредным влияниям, увеличение его сил в борьбе с наступающими заболеваниями, правильная систематическая забота о предоставлении детям первого возраста достаточной бесспорно полезной пищи для них, согласный с требованиями гигиены уход, здоровая обстановка – вот те кардинальные требования, следуя которым можно достигнуть того, что высокая смертность младенцев отойдет в область преданий, а вместе с тем будет создан мощный, трудолюбивый, деловитый человек, самодеятельная, счастье и довольствие дающая культура» - це програма дій, сформульована Троїцьким І.В. на початку ХХ століття, залишається надзвичайно актуальною й сьогодні.

Де б не працював Іван Віссаріонович Троїцький в Києві, Харкові чи Дніпропетровську, він усюди служив єдиній благородній мети - порятуноку життя, здоров'я й щастя самого дорогоцінного й прекрасного у всьому світі - дитини. Як відомо, щаслива дитина - здорова дитина.

І.В.Троїцький помер 17 березня 1923 р.

Література:

Микиртичан Г.Л. К 150-летию со дня рождения И.В.Троицкого[Электронный ресурс ]/ Г.Л.Микиртичан.-Режим доступа:

cyberleninka.ru › k-150-letiyu-so-dnya-rozhdeniya-i-v-troitskogo.-Загл.с экрана.-Дата 24.12.19.

Бывшее отделение союза «Каплямолока» на Конторской.-Ре

kharkovgo.com › places › arhitektura › byvshee-otdelenie-soyuza-ka....-Загл. С экрана.-Дата.-24.12.19.

О.Ю.ЛЕЙБФРЕЙД - АКАДЕМІК АРХІТЕКТУРИ

(1911-2003)

«…он казался неотъемлемой частью Харькова, хранителем души города…» (Ю.Полякова)

Олександр Юрійович Лейбфрейд академік архітектури, кандидат архітектури, доцент, архітектор, художник, вчений-дослідник, краєзнавець, невтомний популяризатор знань з історії Харкова. Народився 20 вересня (ст.ст) 3 жовтня (н. ст.) 1911 р. в Харкові. У більшості джерел вказано 1910 р., та, за свідченням його сина, О.Ю. Лейбфрейд виправив рік народження в паспорті, коли йому не вистачало року для вступу до будівельної профшколи. Народився О.Ю. Лейбфрейд в родині Юрія Марковича Лейбфрейда (1880-1963) - інженера-будівельника, професора, автора підручників з будівництва. Брав участь в зведенні багатьох житлових, громадських і промислових споруд України та Росії ,, в т. ч. в Харкові: готель «Інтернаціонал», Будинок проектів, Будинок кооперації, будівля ЦК КП(б)У та ін. Автор книг: «Монтаж будівельних конструкцій» (Москва, 1949, 1962, 1965); «Технологія будівельного виробництва» (Москва, 1957); «Механізація, організація і економіка будівництва» (Харків, 1958). Олександр Юрійович мешкав у Харкові на вул. Полтавський шлях №22. з юнацтва захоплювався музикою, фотографією, живописом. Вчителями його були відомі художники М.Р. Пестриков, С.М. Прохоров, А.К.Сімонов. Середню освіту Олександр Юрійович отримав в будівельній профшколі (1925-1928), а вищу - на Архітектурному факультеті Харківського інженерно-будівельного інституту (1928-1932). «В начале 30-х годов большинство творческих организаций были расформированы. Возникает вопрос объединения архитекторов в единый Союз, формируется Оргкомитет по созыву I-го съезда архитекторов Украины. Александр Лейбфрейд – в то время самый молодой из 30-ти участников первого организационного заседания. Начиная с 1933 года, со дня основания, жизнь Александра Юрьевича связана с Союзом архитекторов. На его глазах и при его участии происходили все важные события в жизни Союза. Он был делегатом многих съездов, секретарем, а затем членом правления харьковской организации САУ. Именно тогда и начал он фотографировать и рисовать дома, которым грозило уничтожение, собирать материалы о старом и новом Харьков». З 1931 по 1952 р. О.Ю. Лейбфрейд працював в харківському відділенні Промбудпроект (пізніше - Державний проектний інститут) на посаді архітектора, керівника Першої архітектурної майстерні (1935), начальника архітектурного відділу, головного архітектора інституту. З 1935р. працював за сумісництвом викладачем в Харківському інженерно-будівельному інституті, а з 1949р. перейшов на постійну роботу (1949-1985) (нині – Харківський національний університет міського господарства ім. О.М.Бекетова), займався науковою роботою.

За проектами О.Ю.Лейбфрейда побудовано багато промислових і цивільних споруд. У роки війни А.Ю. Лейбфрейд займався проектуванням військових заводів. Повернувшись в 1943 році до Харкова, брав участь у відновленні рідного міста Займався реконструкцією Плехановського шляхопроводу в Харкові, розробляв проект відновлення і розширення головного корпусу Харківського турбінного заводу (1943). Він – автор проекту меморіалу «Дробицький Яр» у Харкові (у співавторстві з В.Я. Савенковим). Автор проектів реконструкцій й будівництва промислових корпусов і адміністративних будівель у Харкові, та інших містах України й Росії. Автор понад 100 проектів промислових й громадських будівель. Понад сорок архітектурно-інженерних проектів Лейбфрейда Олександра Юрійовича реалізовані. Остання робота архітектора - Меморіальний комплекс в Дробицькому Яру (1990р.).

«Глубокие научные знания, эрудиция, феноменальная память, любовь к архитектуре сделали А.Ю. Лейбфрейда живой энциклопедией истории родного города. За консультациями к нему обращались архитекторы, краеведы, журналисты. Легендарный архив ученого - тысячи аннотированных фотографий - неиссякаемый источник информации как для специалистов, так и всех, кто интересуется историей своего края. Публикуя собранные материалы, главной целью автор считал знакомство широкого круга читателей с бесценными свидетельствами истории». «После выхода на пенсию в 1986 г. А.Ю. Лейбфрейд продолжает исторические исследования, читает лекции, ведет краеведческую работу, пишет книги, статьи, консультирует студенческие дипломные проекты и архитекторов-проектантов, участвует в теле- и радиопередачах». Лейбфрейд Олександр Юрійович - ініціатор створення путівника «Харків. Архітектура, пам'ятки, новобудови» (1985), автор і співавтор, консультант, учасник монографій і публікацій про рідне місто. У 1997 р. побачила світ написана спільно з Ю.Ю. Поляковою книга «Харків. Від фортеці до столиці», присвячена історії виникнення та розвитку міста, подій і людей, які брали участь в становленні його архітектурного вигляду. Продовжує пошук і систематизацію матеріалів з історії архітектури Харкова. Фотографії, слайди лягли в основу історичного архіву - підсумку досліджень вченого.

З 1980 р. О.Ю. Лейбфрейд був членом клубу «Краєзнавець». Упродовж багатьох років він займався просвітницькою діяльністю, вів краєзнавчу роботу, писав книги і численні статті, брав участь у теле- і радіопередачах. Як член клубу, Олександр Юрійович неодноразово виступав на його засіданнях з розповідями про архітектуру Харківщини. Ці виступи завжди збирали велику аудиторію. У 2000 р. О.Ю. Лейбфрейд переїхав до м. Дортмунда (Німеччина), але зв’язків з Харковом та клубом «Краєзнавець» не припиняв. Надсилав листи, друкував книги та статті. Архітектор мав величезну колекцію фотографій, слайдів, негативів архітектурних споруд Харкова, яку перед від’їздом частково передав вишам, де працював, і ХДНБ ім. В.Г.Короленка.

Відзнаки: Почесний член Української академії архітектури (1994). Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців України (1996). Лауреат творчої премії Харківського міськвиконкому в галузі архітектури за книгу «Харьков. От крепости до столицы» (1998). Победитель ряда архитектурных конкурсов. Награждён медалью и Почётной Ленинской грамотой. У 1996 році він стає лауреатом мистецької премії Харківської міськради. Награждено медалью «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг.».

«Переехал на ПМЖ в Федеративную Республику Германию в 2000 году. В 2001 году в Дортмунде прошла выставка художественных работ художника, связанная с этим городом. Четыре выставки его графики и акварелей с успехом экспонируются в различных залах Дортмунда. Связь с родным Харьковом не утеряна, там его помнят и любят, в обоих направлениях идет неиссякаемый поток писем….». 26 квітня 2003 р. Олександр Юрійович Лейбфрейд пішов із життя. Похован у Дортмунді, ФРГ).

Його напрацювання і досі користуються величезним заслуженим попитом, а їх автора згадують як «ходячу енциклопедію Харкова».

Література:

Лейбфрейд Олександр Юрійович :: Особистості.- Режим доступа:kray.korolenko.kharkov.com › personalni-storinky

Биографический очерк - А.Ю. Лейбфрейд - Google Sites.- Режим доступа:https://sites.google.com › site › aulejbfrejd › home › biograficeskij-ocerk

Полякова Ю. Он любил этот город... / Юлиана Полякова // Веч. Харьков. –2003. –6 мая..-Режим доступа: https://www.docme.su › Каталог › Гуманитарная литература › История

ПРОФЕСОР І.М.ОБОЛЕНСЬКИЙ

(1841-1920)

«Очень доброе общественное дело сделано профессором по внутренним болезням Иваном Оболенским. Он не только дал собственные деньги на карету скорой помощи, но и приложил к этому делу свой опыт, знания и искреннюю заботу. Появилось и работает до сих пор это полезное учреждение благодаря профессору Оболенскому". (Сумцов М.Ф. «Слобожане»)

Іван Миколайович Оболенскій - заслужений професор кафедри патології і терапії в Харківському університеті, творець суспільства швидкої допомоги в Харкові. Народився 1841 року в Тулі у сім'ї викладача духовного училища. Закінчивши семінарію за першим розрядом, він відмовився від можливості безкоштовно навчатися в духовній академії і 1862 року вступив до Медико-хірургічної академії яку закінчив з відзнакою у 1867р. «В 1871 г. советом Харьковского университета И.Н. Оболенский был избран профессором кафедры общей патологии, которой руководил 14 лет (до 1886 г.). Он стал первым руководителем этой кафедры и многое сделал для постановки здесь преподавания и научной работы. Одновременно, с 1887 по 1884 г., он возглавлял кафедру госпитальной терапевтической клиники, также став ее первым руководителем. В 1886 г. И.Н. Оболенский был переведен на кафедру частной патологии и терапии, а в 1888 г. назначен профессором факультетской терапевтической клиники и ее директором и, вплоть до выхода за штат по выслуге лет в 1903 г., руководил этой наиболее престижной терапевтической кафедрой…». Крім роботи в університеті, Оболенський мав свою приватну практику: вів прийом за адресою вул. Пушкінська, 32, в будівлі гімназії, яку містила кілька років до того його дружина Дарина Дієвна. Він був не тільки одним з найбільших харківських лікарів, а й видатним теоретиком медицини: його авторству належить близько 25 самостійних робіт російською та німецькою мовами. «Заслуженный профессор И.Н. Оболенский (этого звания он удостоился в 1897 г.) и после выхода в отставку продолжал активную общественную работу. Он принадлежал к поколению шестидесятников XIX в., высшей целью жизни которых было служение на пользу народную…В 1889 г. был избран председателем попечительного совета городской Александровской больницы и занимал эту общественную должность до 1910г… Несколько четырехлетних сроков состоял гласным Харьковской городской думы…». «…история харьковский скорой помощи началась с организации "Кружка ночных дежурств", созданного по инициативе нескольких харьковских врачей в сентябре 1895 года… Ощущая недостаточность такой меры в деле оказания скорой медицинской помощи, один из выдающихся харьковских врачей-терапевтов, профессор Иван Николаевич Оболенский в 1909 году предложил создать в городе общественную организацию "Общество скорой медицинской помощи", деятельность которой распространялась бы на всех граждан без различия сословий». Вершиной общественно полезной деятельности И.Н. Оболенского стало создание службы скорой помощи в Харькове». Будучи головою міського правління Червоного Хреста, він нерідко бував в столицях Західної Європи, де тільки-но почала зароджуватися служба швидкої допомоги. І.Н.Оболенскій вирішив впровадити європейський і російський досвід у цій справі у рідному Харкові. «Загоревшись этой идеей, он привлек к ее осуществлению влиятельных горожан. 1 мая 1909 г. группа энтузиастов приняла решение об организации Общества скорой помощи, через два дня было получено разрешение губернатора, а уже 4 мая создан Комитет скорой помощи, куда вошли 12 человек. Место председателя комитета единодушно было предоставлено И.Н. Оболенскому. В состав комитета была включена и жена профессора Д.Д. Оболенская, которая организовала «Дамский комитет». Дівчата їздили на кареті вулицями і продавали спеціально виготовлені штучні квіти. Люди жертвували на швидку допомогу хто скільки міг. Місцеве керівництво відмовилося повністю фінансувати проект, тільки погодилося субсидіювати діяльність швидкої допомоги в розмірі 5-7 тисяч на рік. Безуспішна спроба Оболенського І.М. організувати швидку допомогу за рахунок державних субсидій та коштів місцевих промисловців призвела до виникнення ідеї про створення товариства швидкої допомоги на паях. Члени товариства вносили внески і робили пожертвування. «На заседании был проведен, по инициативе И. Н. Оболенского, первый сбор пожертвований среди членов комитета. Было собрано 4550 рублей, кроме того супруги Оболенские внесли 3000 рублей…». Старшим лікарем швидкої допомоги за пропозицією Оболенського був призначений Н.А. Молохов, який підготував відкриття станції. І.Н.Оболенскій подарував станції Карету швидкої допомоги, з повним обладнанням. 25 квітня 1910р. станція швидкої допомоги була відкрита. М. Оболенський у своєму виступі підкреслив, що карета швидкої допомоги не тільки перевозить постраждалих в лікарні, але і надає медичну допомогу безпосередньо на місці події, що особливо важливо в критичних випадках, які загрожують життю пацієнта. В цьому ж році в штаті швидкої допомоги налічувалося 4 постійних лікаря і 21 «лікар-соревнователь», тобто кандидат на постійну роботу. Бригада виїжджала на виклик через 17 секунд. Виїзди здійснювалися безкоштовно. В середньому по 5-6 виїздів в день. «Работа нашей скорой помощи организована так же, как и работа Венской скорой помощи, которая в отличие от Берлинской, не только перевозит пострадавших и больных в больницы, но и оказывает им всю необходимую медицинскую помощь на месте происшествия»,- казав у своєму виступі Оболенський І.М. Відкриття міської станції швидкої допомоги за свідченням преси тих років «… отмечалось широко и радостно было встречено жителями города». Почесне право відкриття станції швидкої допомоги в Харкові було надано ініціатору її створення - Оболенському Івану Миколайовичу.

Для початку для станції в Олександрівської лікарні (вул. Благовещенська №25) були виділені флігель і стайня, проведено телефонний зв'язок. «Поначалу харьковская станция скорой помощи не имела собственного помещения: для диспетчерской службы и персонала станции были выделены комнаты во флигеле и конюшня на территории Александровской больницы (совр. 1-я городская клиническая больница, а сей час клініка репродуктивной медицини). Этому поспособствовал опять-таки И.Н. Оболенский, который к этому моменту уже больше 20 лет, с 1889 года, состоял председателем попечительского совета этой больницы». Будівлю на вул. Конторській № 41 побудували спеціально для «Швидкої». «Был приобретен земельный участок, проект здания бесплатно выполнил архитектор В.Е. Мороховец. Необходимые средства были собраны, весной 1912 г. начато строительство. Задержек с постройкой не было: добровольные пожертвования своевременно пополняли кассу, производители работ и поставщики строительных материалов устанавливали минимальные цены. Свою лепту внес и «Дамский комитет», устраивая вечера, лотереи, проводя «Дни лилового цветка». Таким образом практически все слои харьковского общества приняли деятельное участие в создании службы скорой помощи». У 1914р. нова будівля швидкої допомоги була відкрита. Обладнано і упорядковано завдяки Оболенського І.М. Тут жили перші головлікар і головний фельдшер, розташовувалася диспетчерська і стайня, а сьогодні тут влаштувалося управління станції «Швидкої медичної допомоги» та музей. Харківська служба швидкої медичної допомоги була однією з перших в Російській імперії. Її створення, дуже необхідне місту, дає уявлення про рівень охорони здоров'я в Харкові в той час, і воно відповідало повністю європейським нормам. До самої націоналізації в 1919 році станція швидкої медичної допомоги містилася, в основному, на приватні пожертвування. До слова, посада старшого лікаря після націоналізації була збережена за Молоховим, він пропрацював тут до своєї смерті в 1956 році.

«Краща допомога - швидка», - стверджував Публілій. Зараз важко уявити нашу охорону здоров'я без швидкої допомоги, яка передбачає появу лікаря в екстрених випадках в вашому домі протягом якихось 10 - 15 хвилин, так необхідних, щоб врятувати життя і здоров'я. Лікар швидкої в будь-якій ситуації зібраний, оперативний, меткий і не втрачає витримки. Людина не має права бути поганим лікарем, особливо на швидкій допомозі, бо лікарю довіряють найцінніше - життя і здоров'я. Харків’яни можуть пишатися тим, що наше місто – батьківщина однієї з найстаріших вітчизняних служб швидкої допомоги. Але й треба завжди пам’ятати тих хто її заснував.

Іван Миколайович - видатна особистість. Вихованець медико-хірургічної академії, учень професора Руднєва, людина видатних здібностей, що продовжив навчання в кращих закордонних університетах Тюбінгена, Вюрцбурга, Берліна, Гейдельберга, Бонна, Лейпцига - все це різко виділяло професора і мимоволі приваблювало до нього серця і уми студентів, його слухачів і колег. Видатний вчений, просвітитель - Іван Миколайович Оболенський написав 25 наукових робіт, під його керівництвом видано 11 робіт.

Помер І.М. Оболенський у Харкові в 1920 році «…оставив после себя двоих детей: сына Николая и дочь Веру. В послереволюционные годы семья поселилась на Холодной горе. Немногочисленные потомки И.Н. Оболенского живут там и поныне».

Література:

Лесовой В.Н.ИВАН НИКОЛАЕВИЧ ОБОЛЕНСКИЙ – ПРОФЕССОР ХАРЬКОВСКОГО УНИВЕРСИТЕТА, УЧЕНЫЙ, ОБЩЕСТВЕННЫЙ ДЕЯТЕЛЬ/ Н.В. Лесовой , З.П.Петрова [Электронный ресурс].-Режим доступа:

repo.knmu.edu.ua › bitstream › elibrary_26681159_96716134.-Загл.с экрана.-Дата 26.12.19.

Скорая помощь Харькова: история – харьковские новости- Режим дрступа:

www.sq.com.ua › news › teksty › skoraya_pomosch_harkova_istoriya.- Загл. С экрана.- Дата 26.12.19.

СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВА КОМЕДІЯ «СВАТАННЯ НА ГОНЧАРІВЦІ»

«Просили меня написать оперетту для театра, — писал Г. Квитка-Основьяненко, — я собрал несколько главных здешних характеров, и наполнил песнями, обрядами, и пошло дело на лад».

Нову українську драму середини ХІХ ст. характеризує в першу чергу те, що вона звернулась до зображення життя, побуту, моралі, інтересів селянина - найбільш численної тоді верстви трудящих. На сцені з’являються картини реальної дійсності, образи живих людей. На п’єсах Квітки-Основ’яненка, присвячених зображенню життя селянства, помітно відбились суперечність між консервативними суспільно-політичними поглядами автора і тим, що він, як художник, бачив насправді. Як талановитий письменник, Квітка-Основ’яненко не міг не показати хоч би деякі із суспільних суперечностей свого часу, не міг обійти тяжкого становища трудового люду. Представники народу стають позитивними персонажами літератури. У цей час Квітка-Основ’яненко створює соціально-побутову комедію "Сватання на Гончарівці" (1836), в якій розробляється гострий життєвий конфлікт: на перешкоді одруженню закоханих Уляни й Олексія стоїть належність нареченого до кріпацького стану, його бідність. Вперше в українській літературі спеціально порушуючи кріпацьке питання, драматург, з одного боку, намагається провести думку, ніби кріпацький стан не страшний для тих, у кого пани – добрі люди. Однак тут же, відбиваючи народний погляд і досвід, він показує, яка репутація кріпаччини й панів-кріпосників склалася в народі: Улянина мати Одарка, жінка з життєвим досвідом, про Олексієвих "добрих" панів говорить дочці: "Хоч вони добрі, та пани! Як-таки се можна, щоб тобі з волі та у неволю". В цій п’єсі зображується життя і побут мешканців Гончарівки й Холодної гори.

Вперше п´єса вийшла у Харкові у 1836 році під назвою «Сватанье. Малороссийская опера в трех действиях» і мала сценічний успіх. А також вперше була поставлена у Харківському театрі влітку 1 жовтня 1836р. трупою Л. Млотковського. У виставі були зайняті відомі на той час актори Т. Пряженківська (Одарка), Л. Млотковська (Уляна). В ролі Стецька з великим успіхом виступив видатний український актор К. Соленик. До речі, у першій половині ХІХ сторіччя не було більш знаного українського актора, ніж Соленик. Його називали «українським Щепкиним», а Курський, Одеський та Кишинівський театри змагалися із Харковом за місце у кар’єрі та душі Карпа Трохимовича. Та Соленик вважав своєю театральною домівкою саме Харків. На сцені Харківського театру, тоді ще у приміщенні, побудованому Л.Ю. Млотковським у 1841-1842 рр. Соленик зіграв свої найкращі ролі: Стецька у «Сватанні на Гончарівці», Шельменка у «Шельменко-денщик» Г.Ф. Квітки-Основ’яненка. Про успіх п'єси Квітка писав С.Т. Аксакову – тоді цензору Московського цензурного комітету – в листі від 12 грудня 1836 р.: «Я поставил действие в Харькове, и действующие все обыватели, малороссияне, вот почему она имела здесь необыкновенный успех и любимая пьеска». Музику до комедії написав відомий український композитор К. Г. Стеценко. П’єса подається за виданням 1840 р. із збереженням традиційної назви «Сватання на Гончарівці», під якою комедія ставилась на сцені ще за життя письменника. «Сватання на Гончарівці» входить до репертуару, мабуть, кожного драматичного театру в Україні і сьогодні не сходить зі сцени завдяки правдивим картинам життя й побуту народу та неперевершеному гумору.Твір посів значне місце у репертуарі українських театральних труп у ХІХ ст. та багаторазово ставився на сценах українських театрів у ХХ ст. (Київ, Харків, Львів, Одеса).

Література:

Драматургія Г. Квітки-Основ'яненка — шкільний твір ...-Режим доступа:https://www.ukrlib.com.ua › tvory › printit.-Загл. С экрана.- Дата(17.12.19)

Українські драматурги І. Котляревський, Г. Квітка-Основ ...-Режим доступа:referat-ok.com.ua › kulturologiya-ta-mistectvo.-Загл. С экрана. -Дата(17.12.19)

МОНОГРАФІЯ С.Л.РУДНИЦЬКОГО «ЧОМУ МИ ХОЧЕМО САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ?»

«Національна територія - це головна основа нації, на якій вона живе й розвивається» (Степан Рудницький)

Проголошення незалежності, створення самостійної, суверенної держави поставило перед Україною цілий ряд проблем, від вирішення яких залежить майбутнє нашої країни. Проблеми посилення державності, вияснення основних векторів внутрішньої та зовнішньої політики, визначення місця України у світовому просторі стають пріоритетними як для політиків, так і для науковців. У зв’язку з цим актуальним і сьогодні залишається звернення до наукових праць видатних українських вчених. Вершиною українського політико-географічного і геополітичного аналізу в першій половині ХХ ст. стали праці відомого українського географа академіка С.Л. Рудницького. Степан Рудницький по праву вважається основоположником української політичної географії. Степан Рудницький вважається основоположником національної наукової географічної школи. Він першим визначив справжні кордони України. Науковець значною мірою стояв у джерел української геополітики і українознавства, політичної, соціально-економічної (антропогеографії), етнографічної, демографічної, фізичної та військової географії, геоморфології (наука про рельєф Землі). Особлива заслуга Рудницького в тому, що він започаткував картографічний напрямок в українській географії. Розробляти географічні мапи українською мовою почав у Львові ще на початку ХХ століття, продовжував в еміґрації у Відні, а також в совєтській Україні. Завдяки йому Україну чи не вперше було представлено в картографічних працях як цілісну просторову одиницю. Видатний вчений-географ Степан Рудницький одним з перших чітко визначив кордон між Європою і Азією. Для того, щоб показати місце України на європейському просторі, він провів межу між двома континентами за східним схилом Уральських гір, річці Урал, Кумо-Маничською западині, Азовському, Чорному і Середземному морях. Саме цей поділ взято за основу в усьому світі. Степан Рудницький першим представив Світові в наукових географічних працях, в інфоґрафіці та на мапах Україну як цілісну просторову одиницю.

Праці С. Л. Рудницького мають і сьогодні актуальне значення для формування національної ідентичності українського народу, усвідомлення їм своєї ролі і місця в загальноєвропейському процесі демократичних змін. Вчений ставив своєю метою проінформувати світ про українські проблеми. У монографії «Чому ми хочемо самостійної України?» академік Степан Львович Рудницький обгрунтував геополітичне бачення зародження і становлення самостійної суверенної Української держави, обґрунтовує право українського народу на власну самостійність, тому що тільки так український народ може стати свідомою, модерною, культурною нацією та розвинути всі великі засоби рідної землі. «Для всіх українців повинна бути цілковита державна самостійність України одинокою наконечною ціллю… Бо самостійність і тільки самостійність зробить українців правдивими господарями на Україні». Стосовно української перспективи С.Л. Рудницький стояв на позиціях української національної державності. Це питання він розглядав у європейському контексті: «Утворення української національної держави в етнографічних границях є одиноким способом, щоб запобігти заколотам і конфліктам у південно-східному куті Європи, так важному для світового господарства й для світової політики. Без національної української держави доживемо в найкоротшому часі до нових тяжких воєнних і революційних катастроф», - вважав С.Л.Рудницький. Геополітичні ідеї С. Рудницького, видатного українського вченого, стали важливою складовою української суспільно-політичної думки першої половини ХХ ст. Вони набули особливої актуальності на сучасному етапі розвитку української держави. Наукові думки і позиції вченого дають багату поживу для нашого сучасника, для правильної орієнтації в складних, часто суперечливих ситуаціях.

У Харкові з 1927р. вчений створює перший в Україні географічний інститут академічного типу -Український науково-дослідний інститут географії та картографії, з 1929-го керує кафедрою географії Всеукраїнської академії наук, комісією краєзнавства, Музеєм антропології та етнографії, редагує «Вісник природознавства». Не зважаючи на всі заслуги і науковий авторитет, на україномовного професора радянські студенти починають писати доноси. Один з них підписав навіть наречений дочки вченого, Ірини, яка разом з братом Львом в 1928-м переїхала з Праги до Харкова.

Особливою трійкою УНКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 р. засуджений до найвищої міри покарання. Розстріляний в Карельської АРСР (Сандармох) 3 листопада 1937р. У 1965 р. С.Л.Рудницького було реабілітовано, в 1990-му посмертно відновлено у Академії наук України. Його ім'ям названо один з островів архіпелагу Фордж.

Література:

Окладна М.Г. Місце незалежної української держави в геополітичних проектах с. Л. Рудницького [Электронный ресурс]/ М.Г.Окладна, Л. В. Перевалова.- Режим доступа: nbuv.gov.ua › j-pdf › dbms_2017_33_6.-Загл. С экрана.-Дата(17.12.19)

Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України: 200 ....-Режим доступа:https://www.olx.ua › obyavlenie.-Загл. С экрана.- Дата(17.12.19)

-

Календар на 2020 рік

ЮВІЛЕЙНІ ДАТИ

СІЧЕНЬ	225 років з дня народження (1795р) Кокошкіна С.О. останнього малоросійського генерал-губернатора. Завдяки якому Харків, щодо висловлювання одного з сучасників: "зовсім змінився і став одним з кращих губернських міст".
ЛЮТИЙ 12	165 років з дня народження (1855р.12 лютого(н.ст.), 31 січня (ст.ст.) Синельникова М.М., реформатора провінційного театру, одного з кращих режисерів ХХ століття.
БЕРЕЗЕНЬ 29	135 років з дня народження (1885р 29 березня (н.ст),17 березня (ст.ст.) Федоровського О.С., українського геолога, археолога, краєзнавця, досліідника Донецького городища.
ТРАВЕНЬ 15	175 років з дня народження (1845р 3 травня (ст.ст), 15 травня (н.ст.) І.І.Мечнікова видатного вченого-енциклопедіста, лауреата Нобелівської премії
ТРАВЕНЬ 22	155 років з дня народження(1865р. 22травня (н.ст.), 10червня (ст.ст.) М.Ф.фон Дитмара засновника заводу «Світло шахтаря»
ЛИПЕНЬ 19	175 років з дня народження (1845р. 19 липня (н.ст.), 7 липня(ст.ст) Слатина І.І., засновника у Харкові професійної музичної освіти.
ВЕРЕСЕНЬ 21	150 років з дня народження(1870р.21 вересня (н.ст),9 вересня (ст.ст.) Первухина М.К. письменника-фантаста, одного з основоположників альтернативної фантастики
ЖОВТЕНЬ 8	135 років з дня народження(1885 26 вересня(ст.ст), 8 жовтня(н.ст.) Свідзінського В.Є., видатного українського поета доби «Розстріляного відродження»
ЛИСТОПАД 6	165 років з дня народження (1855р. 6 листопада(н.ст.). 25 жовтня (ст.ст.) Яворницького Д.І., українознавця, історика,, краєзнавця, археолога, етнографа, фольклориста, лексикографа, письменника, знавця історії Запорізького козацтва.
ЛИСТОПАД 18	160 років з дня народження (1860р. 18 листопада(н.ст.) Ткаченко М. українського художника, пейзажиста й мариніста.
ГРУДЕНЬ 28	135 роківз дня нпродження (1885р 28 грудня (н.ст.),16 грудня (ст.ст.) Татлина В.Є.живописеця, графіка, дизайнера і художника театру.

ТВОРИ-ЮВІЛЯРИ

180 років (1840) з дня виходу друком комедії Квітки-Основ’яненка Г.Ф. «ШЕЛЬМЕНКО-ДЕНЩИК».

СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ КОКОШКИН - ХАРКІВСЬКИЙ ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОР

(1795-1961)

«От человека остаются только одни дела» (М.Горький)

Історія не залишила нам багато чого з біографії Сергія Олександровича Кокошкина, але час зберіг результати його кипучої діяльності. У 1847р. С.О. Кокошкин - людина діяльна й безкомпромісна, прийшов на зміну померлому Харківському, Полтавському та Чернігівському генерал-губернатору князю Долгорукову. Призначаючи губернатором Кокошкина, імператор Микола I наставляв його: «Витягни мені Харків із бруду!». І харківці відразу відчули на собі залізну руку Кокошкина. «Поліцейський в душі і інженер за освітою, губернатор ставив зовнішній благоустрій Харкова чи не найголовнішим завданням своєї діяльності». При Кокошкині справа міського благоустрою сильно зробило крок вперед, він був один з найбільш ревних прихильників порядку і процвітання у Харкові. У Харкові Кокошкин оселився на вул. Катеринославській (Полтавський шлях №30).

Діяльність губернатора вражає. Сучасна прямолінійність у плануванні Харкова - заслуга саме Кокошкина. Він старанно займався «осушенням Залопанської частини міста, Панасівки. На вул. Катеринославській під час весни, осені й сильних дощів вода, виходячи з озера, заповнювала двори й вулицю і на довгий час застоювалася у дворах, заливала кухні, сараї. Згодом вбиралася в землю. Домовласники відчували невпинну вогкість навіть у верхніх поверхах будинків. У 1852 році, на прохання жителів, Кокошкин зайнявся осушенням цієї місцевості. На місці озера побудували гарний басейн з парою плаваючих в ньому лебедів. Навколо басейну були влаштовані сквери. Для спуску зайвої води від басейну прорили канал до р. Лопань. Великою справою Кокошкинского часу було зміцнення берегів Харкова і Лопані й пристрій набережних. На Москалівці Квіткинська гребля (причина постійних підтопів садиб) була знищена. Щороку у Харкові зносило повінню який-небудь міст, або ушкоджувало його, у зв'язку з цим були відремонтовані старі і побудовані нові мости (Лопанский і Благовіщенський). Проведена велика робота по озелененню міста. За наказом губернатора почали висаджувати на міських вулицях уздовж ліній будинків і парканів дерева (в основному тополі). Знаходячи, що в Харкові найуспішніше ростуть тополі, він наказав влаштувати школу тополь на Дунінській леваді. У роки його правління було відремонтовано застарілу будівлю Харківського університету. Велику послугу надав Кокошкин Харкову і приведенням в зручний вид спуску з Холодної гори. Кокошкин зробив у горі широку вирізку, по якій провів похилу дорогу, вимостив її бруківкою, зробив шосе. Губернатору зобов'язани приведенням в благовидний вид і Університетської гірки. Він наказав обкласти її ребра дерном і влаштувати для неї кам'яні сходи. Проектував її архітектор Тон. Багато возився Кокошкін і з вулицями, бажаючи привести їх у благовидний вид. На вул. Катеринославській була зрізана височина у Дмитрівській церкві, і уся вулиця була вирівняна. У своєму прагненні упорядкувати місто він не міг пройти повз проблеми освітлення. У Харкові на вулицях ліхтарі засвітилися через 60 років після заснування міста. Перші світильники харків'яни прозвали «кокошкинськими спиртівками». Справа просувалася повільно: за два роки було встановлено тільки 142 спиртових ліхтаря - і то в центрі. Такі грандіозні, просто революційні перетворення Сергій Олександрович зумів зробити в дуже стислі терміни (9 років). Так, він дуже був незручний багатьом своїм сучасникам, з ним було важко. За свідченнями сучасників Кокошкина, за виконанням своїх розпоряджень він стежив особисто. Відкупитися від Кокошкина так нікому і не вдалося: хабарів він не брав. Як кажуть: "Велике видно на відстані". Але знайшлися і в його час люди, які зуміли оцінити великі справи Кокошкина. На честь губернатора Сергія Кокошкина в середині ХIХ століття побудували будівлю Сергіївського ряду (між сходами на Університетську гірку і колишнім Купецьким спуском (тепер узвіз С. Халтуріна). Сергієвський ряд, проте, незабаром був зруйнований пожежею, і на його місці побудували Ново-Сергієвський ряд , на другому поверсі якого за рішенням Міської Думи розмістили Міський художньо-промисловий музей.

Завдяки Кокошкину Харків, щодо висловлювання одного з сучасників: "зовсім змінився і став одним з кращих губернських міст". Важко уявити в яких би ми умовах жили, якби не звершення С.А.Кокошкина.

Література:

Как генерал-губернатор Кокошкин улицу Сумскую «выпрямлял» [Электронный ресурс].- Режим доступа: https://mykharkov.info › Исторический Харьков.- Загл.с экрана.-05.06.2019.

Кокошкин, Сергей Александрович - История Полтавы.-Режим доступа: histpol.pl.ua/ru/lichnosti/gosudarstvennye-i.../general-gubernatory-1764-1856?id..- Загл.с экрана.-05.06.2019.

Чепижный С. То, что было, - то ушло/ С.Чепижный// Время.-2018.-16 ноября.-С.11.

МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ СИНЕЛЬНИКОВ - РЕФОРМАТОР ПРОВІНЦІЙНОГО ТЕАТРУ

(1855-1939)

«Мечты о хорошем театре осуществились.Театр стал насущной потребностью общества». (М.М.Синельников)

Синельников М.М. прожив довге життя, і шістдесят п'ять років з нього віддав театру. Великий режисер вірив у виховну місію, у високе призначення театрального мистецтва в житті суспільства, тому вважав, що театр повинен бути загальнодоступним і високої якості. У ті далекі роки життя провінційних театрів цілком орієнтувалося і залежало від каси (для міської скарбниці театри були статтею доходу). Тому працювали вони в авральному режимі. Ні про який високоякісний репертуар, гру акторів не могла йти мова. Харківський театр - перший, з яким познайомився М.М. Синельников. Режисера в сучасному розумінні цього слова як об'єднуючого і керівного початку в театрах в ті роки не було. Їх підміняли або актори, або антрепренери. Незважаючи на акторську славу, Синельникова вабила роль режисера. Він розумів, що без твердого режисерського керівництва, без чіткого усвідомлення ідеї п'єси, постанову створити неможливо. Все більше й більше часу приділяв він режисерській та педагогічній роботі. На чудовому матеріалі п'єс росла майстерність артистів. Велику увагу приділяв Синельников підвищенню техніки актора: чіткості мови, виразності фразування, ясному і насиченому виголошенню слова. Синельников охоче приймав в трупу талановиту молодь, працював з нею і створював з неї сильних акторів. Можна сказати, що театр Синельникова був буквально розплідником, де дбайливо вирощувалися молоді таланти. Серед яких слід згадати: К. Шульженко, М. Бернеса, І. Дунаєвського... Досвідченими, маститими майстрами їхали в інші театри актори «з плеяди Синельникова». «В імператорському училищі - школа, у Синельникова - університет» склався афоризм в театральному середовищі. М.М. Синельников насправді створив театральний університет. Не тільки молоді актори, а й навіть прославлені майстри мріяли потрапити до Синельникова. Пройти школу Синельникова - означало здати блискучий іспит на звання артиста. Хто працював під його керівництвом, - тому була відкрита подальша дорога у велике мистецтво. Керуючи справою, Синельников дорівнював на кращі столичні театри Російської імперії. Кожне прогресивне явище в театральному житті приваблювало його увагу. Він володів великими адміністративними здібностями й винахідливістю. У прагненні утримати справу на високому художньому рівні він із завзятістю і енергією винаходив нові форми: паралельні спектаклі, гастрольні поїздки, підвищення цін на прем'єри і бенефісні спектаклі, - все використовував Синельников. Театр для Синельникова був стихією. Він був одержимий бажанням створити театр, який був необхідний суспільству. Свого апогею театральне мистецтво в дореволюційному Харкові досягло у 1910-і роки, коли трупою керував М.М. Синельников. При ньому Харків стає театральною столицею провінційної Російської імперії. Організовуючи театр у Харкові (нині театр імені Т.Г. Шевченка на вул. Сумській, його називали «Синельниківським театром») режисер ввів цілий ряд революційних перетворень: подовжив репітіціонний термін, скасував музичні антракти, упорядкував рекламу. Синельников вміло підібрав людей, забезпечивши всі цехи кваліфікованими фахівцями. В обслуговуючих цехах були строго розподілені обов'язки. До цього часу він володів багатющим досвідом і знав досконало театральну справу. Прагнучи викликати інтерес у публіки до історії театру, він провів велику роботу по створенню виставки в фойє театру. Вийшла афіша, не схожа на закличні реклами минулих років, прізвища акторів стали перераховувати за алфавітом, а не за рангом. Що важливо, Синельников намагався дисциплінувати й публіку: запізнилися, то ви не мали права входити в зал під час вистави. Глядач йшов до театру вже не розважатися, а вчитися. Його вже цікавили високохудожні твори і вміння артиста розкрити внутрішній світ людини. Організація театрального процесу, яку ми можемо спостерігати сьогодні, яка для нас норма і правило - заслуга Синельникова. Взагалі, своїм репертуаром і демократичною спрямованістю театр Синельникова зближувався з МХАТом, і це негласне змагання не могли не помітити сучасники. У той час це був один з найцікавіших театральних колективів периферії. Своєрідний «МХАТ Півдня». «Станіславським провінції» називали Синельникова в театральному світі. У 1912, крім міського театру, Синельников створив «Загальнодоступний театр» в будівлі цирку - театру Г. Грікке на Гончарівці, Жандармській площі (нині пл. Національної Гвардії), в якому він об'єднав два завдання: молодіжний театр і общедоступність завдяки низькій вартості квитків. У 1925 році за самовіддану працю, за видатні заслуги в галузі театрального мистецтва М.М. Синельникову, одному з перших діячів театру, Радянським урядом було присвоєно звання заслуженого артиста республіки. У 1933 році Синельникова запросили взяти участь в організації російського театру у Харкові, створюваного за вказівкою уряду і бути режисером в ньому. У 1934 році Синельникову М.М. було присвоєно звання народного артиста УРСР. Помер М.М. Синельников 19 квітня 1939 року. Нині прах його покоїться на міському кладовищі в кінці Пушкінської вулиці поруч з похованнями історика Д.І. Багалія, архітектора О.М. Бекетова та інших діячів культури, які створили славу нашого міста. Іменем режисера названо провулок між вулицями Красіна і Дарвіна.

Література:

Можейко І. Нашого земляка Миколу Синельникова називали богом театральної Росії/ І.Можейко// Слобідський край.-2011.-6 вересня.-С.10.

Старолисов М. Качество от Синельникова/ М.Старолисов// Время.-2014.-27 марта.-С.7.

ПРОФЕСОР ОЛЕКСАНДР СЕМЕНОВИЧ ФЕДОРОВСЬКИЙ

(1885-1939)

«У перші десятиліття XX ст. О.С. Федоровський був одним з найактивніших дослідників в галузі археології не тільки на Харківщині, але і в Україні в цілому» (В.Скірда)

Олександр Семенович Федоровський, відомий геолог і палеонтолог, а також краєзнавець. Він був одним з перших вчених Харківського університету, який багато і плідно працював у галузі археології. Його ім'я рідко зустрінеш в ряду видатних представників української науки, чому безумовною причиною стало звільнення з університету з формулюванням «представник буржуазних методик». О.С. Федоровскій залишив наукову спадщину у вигляді монографій, статей, заміток, щоденників і листів. О.С. Федоpовський - авторпонад 100 наукових праць,частина з яких присвячена проблемам охорони підземних вод і геологічного середовища.Учений усе своє життя присвятив популяризації історії і географії Слобожанського краю. Серед його праць особливо багато досліджень археологічних пам’яток Слобожанщини, оскільки О. Федоровський особисто реґулярно брав участь у проведенні розкопок. Він є співавтором унікального видання «Природа и население Слободской Украины» (вийшло 1918 р. за редакцією професора Харківського університету Валерія Талієва) - першої в Російській імперії регіональної енциклопедії, що використовувалася в школах як підручник з курсу краєзнавства. «Слід зазначити, що О.С. Федоровський займався дослідженням археологічних пам'яток різних епох, починаючи з кам'яного віку і закінчуючи періодом пізніх кочівників. При цьому його з повною упевненістю можна вважати піонером черняховеденія на Харківщині» (В. Скірда).

Вперше в широких масштабах досліджувалось давньоруське місто Донець (Донецьке городище) під Харковом, відоме по Іпатіївському літопису. Стабільній інтерес до цього пам'ятника з'явився у 1929 році, коли О.С. Федоровським у ході охоронних розкопок на території посаду було виявлено ряд археологічних комплексів, пов'язаних з ремісничим виробництвом. Окремо варто звернутися до досліджень слов’янської кераміки, яка в першій половині 1930-х рр. активно привертала увагу археологів. У першій частині «Хроніки…» міститься інформація О.С. Федоровського про розкопки Донецького городища, в ході яких було відкрито гончарні горна й отримано значний масив глиняного посуду. Це неодмінно дало поштовх для подальших досліджень слов’янських старожитностей Дніпровського Лівобережжя.

Після смерті Федорівського О.С. тільки у 1955 році систематичне дослідження пам'ятника було відновлено професором Б. Шрамко.

Дуже важливими були розкопки і в самому Харкові. О.С. Федоровський описав 30 поховань, розкритих близько південного боку Харківського Покровського собору, і два поховання ХІ-XII ст.- біля південно-західного кута цього ж собору. Ці знахідки і матеріали розкопок уздовж трамвайної лінії проти Троїцького провулка дозволили зробити висновок про те, що Харківське городище було населене ще в XI-XII ст. і мало селище, що виходило на площу ім. Рози Люксембург (зараз Павлівська).

«Однак найбільший внесок у розвиток археології О.С. Федоровським було зроблено в якості директора Харківського Археологічного музею, який, по суті, був зосередженням археологічних сил краю» (В.Скірда). Основні систематичні дослідження пам'яток археології були пов'язані у О.С. Федоровського з заведуванням Археологічним музеєм, який функціонував з 1919 р. як самостійна наукова установа при Харківському університеті, а після 1920 року у зв'язку з ліквідацією університету був переведений у статус міського. Музей вважався найкращим серед музеїв подібного профілю в СРСР у 1920-х рр., і робота його керівника ставилася в приклад іншим дослідникам. З ініціативи Федорівського проводилися екскурсії на Донецьке городище.

З.Є. Серебрякова була запрошена Федоровським на роботу в Археологічний музей - художником для замальовки експонатів. За дорученням завідувача музею Тесленко підбирала найбільш характерні для різних археологічних культур предмети, а Серебрякова малювала їх олівцем і аквареллю на великих аркушах ватману. В результаті їх спільної роботи в музеї «був створений рукою Серебрякової ряд барвистих таблиць культур кам'яного віку, скіфів, хозарів, слов'ян» (деякі збереглися). «У перші десятиліття XX ст. О.С. Федоровський був одним з найактивніших дослідників в галузі археології не тільки на Харківщині, але і в Україні в цілому. Про це можуть свідчити факти обрання або призначення вченого на різні посади, що мають безпосереднє відношення до розвитку археології» (В. Скірда). Аполітичний О. Федоровський входив до складу Українського Комітету охорони пам'яток культури, був членом Всеукраїнського археологічного комітету, головою Археологічної секції Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства, брав активну участь в археологічних конференціях (1926, 1927 рр.), з'їздах сходознавців (1922, 1929 рр.). Редагував збірник Українського комітету охорони пам'яток матеріальної культури, входив до складу редколегії журналу «Східний світ» і в актив авторів щорічника «Антропологія» Кабінету антропології та етнології імені Ф. Вовка.

У 1934 р. О.С. Федоровського було звільнено з університету у зв'язку з так званою «Класово-методологічною диференціацією» як «представник буржуазних методик» і перегрупуванням старих наукових кадрів. Його звинуватили в проштовхуванні цих кадрів до складу Інституту історії матеріальної культури як контрреволюційних елементів (з яких кілька людей було згодом заарештовано), а також буржуазної ідеології в його наукових працях з археології. Неодноразові звернення вченого до ректора університету з наполегливими проханнями переглянути питання про звільнення та поновлення на роботі, не були прийняті. О.С. Федоровський перейшов на роботу у Харківський педагогічний інститут, де читав лекції з геології аж до своєї кончини.

Інші дослідники стверджують, що він був у 1937 році заарештований чекістами як ворог народу. Це підтверджують виявлені списки заарештованих інтелігентів в колишніх архівах НКВД, серед яких є й прізвище О.С. Федоровського. Як наслідок, вагомий внесок вченого в археологічну науку протягом багатьох десятиріч незаслужено замовчувався і не був належно поцінований.

Помер 18 серпня 1939 р., поховано на другому кладовищі м. Харкова (вул. Пушкінська №102).

Література:

Можейко І. Квітень ювілейний. Батько передісторії Харкова/ І.Можейко// Слобідський край.- 2015.- 7 квітня.-С.8.

Михеев В.К. А.С. Федоровский — профессор Харьковского университета [Электронный ресурс]/ В.К.Михеев-Режим доступа: Профессор А.С.Федоровский: yadocent https://yadocent.livejournal.com/859271.html.-Загл.с экрана.-05.06.2019.

ІЛЛЯ ІЛЛІЧ МЕЧНИКОВ - ВИДАТНИЙ ВЧЕНИЙ-ЕНЦИКЛОПЕДІСТ, ЛАУРЕАТ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ

(1845-1916)

«Человек при помощи науки в состоянии исправить несовершенство своей природы» (И.И. Мечников)

Бажання визначити, що ж відповідає в людському організмі за процес старіння, знайти, так би мовити, «еліксир молодості» і послужило напрямком наукової діяльності вченого. Ілля Ілліч мав на меті виробити цілісний погляд на людське існування і тому на противагу багатьом ученим, про яких можна сказати, що вони йшли як би уздовж однієї науки, не відходячи в сторону і не ухиляючись, Мечников йшов поперек багатьох наук: біології, патології, зоології, ембріології, бактеріології, імунології, геронтології. Переходячи від однієї наукової дисципліни до іншої, створюючи нові галузі та напрямки науки. Він був одним з останніх енциклопедистів ХХ століття. Ілля Ілліч Мечников відноситься до тієї категорії вчених, які на багато років випередили свій час і чиї праці актуальні і сьогодні. Мечникову все ж вдалося знайти і довести про існування в організмі людини таких систем, діяльність яких спрямована на захист організму і процес його старіння. І.І. Мечников очолює список українців Нобелівських лауреатів. Хоча жоден з удостоєних Нобелівської премії не оголошував себе українцем, та й держави такої на карті світу довгий час не існувало. Однак, Мечникова І.І. ми маємо право вважати громадянином України, бо «малою батьківщиною» його є Харківщина. У Харкові Мечников з братом жили в приватному пансіоні Карла Івановича Шульца (вул. Ф. Енгельса, 1, нині вул Різдвяна, 1) і вчилися у Другій Харківській чоловічій гімназії. Власники пансіону, в якому жили брати Мечникова, були, мабуть, люди вельми поважні і впливали на своїх вихованців благотворно. У всякому разі, Василь Назарович Каразін, згодом, не раз згадував про них в найтепліших виразах. А ось у Мечникових була інша думка про пансіон. «Хлопчики на той час отмаялісь два роки в пансіоні нестерпного Карла Івановича і вмовили мати, Емілію Львівну, поселити їх на приватній квартирі». На квартирі на другому поверсі в будинку титулярного радника Гвоздікова (вул. Карла Маркса, 14, нині вул. Благовіщенська, 14). Після закінчення гнімназіі, І. Мечников стає студентом природного відділення фізико-математичного факультету Харківського університету.

Ілля Ілліч Мечников був першим, кого Луї Пастер запросив працювати в свій інститут. З 1888 року вчений працює в Парижі. Тут Мечников почав, нарешті, працювати в таких умовах, про які мріяв. Пастер вітав кожне нове завоювання вченого в галузі науки. У 1905 році Мечников був призначений заступником директора інституту. В організованій в інституті лабораторії Мечников протягом 28 років зі своїми учнями провів десятки тисяч дослідів, розвиваючи фагоцитарную теорію імунітету, за що в 1908 році разом з німецьким вченим Паулем Ерліхом отримав Нобелівську премію. Мечников завжди пам'ятав свою «малу батьківщину» - Харків, в якому Ілля Ілліч виріс, вивчився і отримав путівку в життя, саме тут проросли перші паростки його могутнього обдарування. Задовго до присудження Нобелівської премії, Мечников був обраний почесним членом Харківського медичного товариства. Завдяки особистим зусиллям Мечникова члени даного товариства знайомилися з новинками біологічної й медичної літератури, вчений надсилав в бібліотеку товариства і свої праці. Так, зусиллями І.І. Мечникова та його учнів у Харкові в 1887р. був створений Пастеровский прівівной інститут - нині Інститут мікробіології та імунології імені Мечникова. Одне з найстаріших у світі наукових установ протиепідемічного профілю зберігає і розвиває традиції вчених зі світовим ім'ям. Ілля Ілліч активно допомагав в придбанні обладнання для Пушкінського училища, урочисто закладеного харків'янами в день 100-річчя від дня народження О.С. Пушкіна. Харків'яни зберігають пам'ять про знаменитого земляка. У Харкові його ім'я носять провулок і науково-дослідний інститут мікробіології та імунології АМН України. 28 листопада 2005 року на перехресті вул. Пушкінської та провулку Мечникова видатному вченому поставили гранітний пам'ятник роботи скульптора С. Гурбанова. Мечников Ілля Ілліч відноситься до тих вчених, відкриття яких цікаві і зрозумілі людям далеким від науки. Його праці надавали і надають величезний вплив на розвиток науки. До сих пір розробляють питання, вперше підняті Мечниковим. Його ідеї і сьогодні сприяють розвитку багатьох галузей біології і медицини. Мечников писав: «Я дуже добре знаю, що багато у мене гипотетично, але так як позитивні дані добуваються саме за допомогою гіпотез, то я анітрохи не вагався в опублікуванні їх. Молодші сили займуться їх перевіркою і подальшим розвитком...». Високо людство оцінило титанічну працю вченого. Крім Нобелівської премії серед численних нагород і відзнак Мечникова - медаль Коплі Лондонського королівського товариства, ступінь почесного доктора Кембріджського університету. Він був членом Французької академії медицини і Шведського медичного товариства... Помер великий вчений 2 (15) липня 1916 року в Парижі. Урна з прахом, згідно з його заповітом, зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту.

Література:

Мечникова О.Н.Жизнь Ильи Ильича Мечниковах [Электронный ресурс]/ О.Н.Мечникова.-Режим доступа:Жизнь Ильи Ильича Мечникова (О. Н. Мечникова) | Откуда Родом. https://otkudarodom.ua/ru/zhizn-ili-ilicha-mechnikova-o-n-mechnikova.-Загл. с экрана.-05.06.2019.

МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ фон ДІТМАР – ПРОМИСЛОВЕЦЬ, ГРОМАДСЬКИЙ Й ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ

(1865-1919)

«Його різнобічна і багатогранна діяльність на Півдні України в останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст. дозволила здобути беззаперечний авторитет у торгівельно-промисловому світі, науковому середовищі та на політичній арені тогочасної Росії» (В.Ю. Медяник)

Три складові є запорукою величчі й могутності держави - наявність корисних копалин, рівень освіченості населення та добре розвинена транспортна мережа. Розвитку цих складових присвятив своє життя видатний вчений, великий промисловець Російської імперії, гірничий інженер, статський радник, член Державної ради, Голова Ради З'їзду гірничопромисловців Півдня Росії (ССГПЮР), громадський і політичний діяч, видатний харків'янин Микола Федорович фон Дітмар. Саме М.Ф. фон Дітмару Харків і весь Донбас зобов'язані існуванням маси підприємств, фабрик й шахт.

Менделєєв відіграв важливу роль у формуванні світоглядних орієнтирів й визначення життєвих пріоритетів Миколи фон Дітмара. Відомий вчений зосередив увагу юнака на ґрунтовному дослідженні багатих мінеральних ресурсів Донецького басейну, пророкуючи небачені перспективи розвитку цього важливого регіону імперії. Його поради спонукали Миколу Федоровича серйозно задуматися над сферою майбутніх професійних інтересів.

Саме у «харківський» період відбувається становлення Миколи Федоровича фон Дітмара як одного з найуспішніших і авторитетних підприємців у середовищі ділової еліти Півдня України. У цей час мають місце його злети у науковому світі, відбувається дебют й утвердження на політичній арені у якості суспільно-політичного діяча. Першим досвідом Миколи фон Дітмара на цьому терені став одноосібний приватний бізнес. Микола Федорович вирішив створити у Харкові технічну контору і слюсарно-механічну майстерню, які з'явилися зачатком заводу «Світло шахтаря». Фон Дітмар був інженером з новим баченням шляхів економічного розвитку країни і методів вдосконалення виробничого процесу. Бачив перспективу в рекламуванні продукції. У рекламу поміщав такий зміст, з якого було видно характер виробництва його підприємства. Вперше реклама технічної контори та механічної майстерні Миколи Федоровича була опублікована у 1896 р. на сторінках журналу «Горно-заводской листок». В державі складаються сприятливі умови для розвитку важкої промисловості і фон Дітмар вирішує створити більш потужне за своїми виробничими можливостями підприємство: «Харьковский машиностроительный завод Н.Ф. фон Дитмара» (вул. Газова №4, нині вул. Світло шахтаря №4/6). Микола Федорович створив потужний завод-гігант з виробництва якісного обладнання для гірничозаводської промисловості (перейменований в завод «Світло шахтаря» з 1922р.). Машинобудівний завод став визнаним лідером серед підприємств Донецького басейну з випуску машин, механізмів й шахтного обладнання для металургійних заводів, рудників й копалень гірничозаводського Півдня. Важливим досягненням приватного підприємництва М.Ф. фон Дітмара став випуск з 1915 року унікальних бензинових ламп Вольфа, які використовувалися для освітлення шахт при видобутку залізних руд. Поступово змінюються організаційні форми бізнесу підприємців. Замість одноосібної форми підприємницької діяльності широкого поширення набуває колективна. Фон Дітмар вирішив спробувати свої сили у популярній, але й новій для себе колективно-капіталістичній формі підприємництва за рахунок безпосередньої участі як у акціонерному заснуванні, так і у керівній ланці 84 акціонерних товариств. Рада з'їзду гірничопромисловців Півдня Росії була постійним виконавчим органом, яка функціонувала між з'їздами гірничопромисловців Півдня Росії у період з 1877р. до 1918р. Фактично виконувала функції регіонального представництва гірничопромислових підприємств Півдня імперії, й була першою найбільшою представницькою організацією великого капіталу Російської імперії, і мала регіонально-галузевий характер. Рада з'їздів виступала посередником між державою й приватною промисловістю, відстоювала економічні інтереси промисловців Донецько-Придніпровського й Харківського економічних районів перед урядом Російської імперії й надавала їм консультативну допомогу з різних питань. Саме у Харкові вирішувалися усі найважливіші питання з розвитку цього унікального регіону. З 1906 р по 1918г.- Микола Федорович фон Дітмар - Голова Ради з'їзду гірничопромисловців Півдня Росії. М.Ф. фон Дітмар створив статистичний, технічний, юридичний та санітарний відділи у складі Ради з'їздів гірничопромисловців Півдня Росії. фон Дітмар зумів піднести авторитет донецького вугілля на світовому ринку. Повітроплавний відділ Харківського відділення Імператорського Російського Технічного товариства (Голова М.Ф.фон Дітмар). Метою товариства була популяризація знань про авіацію та об'єднання всіх любителів авіації. Микола Федорович фон Дітмар був не тільки яскравим і авторитетним представником класу промисловців, він був відомим вченим, входив в інтелектуальну науково-технічну еліту Російської імперії. Уся практична діяльність супроводжувалася науковими дослідженнями, результати яких були опубліковані у ряді монографій. Його наукова діяльність була зосереджена на геології й бухгалтерській справі. У 1910-1912 роках Рада спільно з Геологічним комітетом проводила роботу по складанню першої загальної геологічної карти Донецького бассейну В області геології. М.Ф. фон Дітмар зробив ряд важливих винаходів, пов'язаних з розробкою нових методів вивчення гірських порід. Написав «Практичний посібник для здійснення практичного буріння й виробництва залізно-трубчастих колодязів». У бухгалтерській справі фон Дітмар був одним з теоретиків рахівництва як науки, ставши автором першого в Російській імперії підручника «Основи рахівництва». Рада З'їзду гірничопромисловців Півдня Росії під керівництвом фон Дітмара активно сприяв розвитку гірничої освіти. М.Ф.фон Дітмар прагнув до цивілізованих відносин з робітниками, наскільки це було можливо. Трибуну З'їзду гірничопромисловців Півдня Росії фон Дітмар використовував й для захисту інтересів робітників. Саме М. Ф. фон Дітмар став ініціатором розгляду питання про страхування робітників від нещасних випадків. За його активної участі були організовані рятувальні станції на шахтах для надання допомоги працівникам при нещасних випадках. З метою надання першої медичної допомоги при нещасних випадках на підприємствах гірничозаводської й фабричнозаводської промисловості з ініціативи М. Ф. фон Дітмара 8 червня 1907 року у Харкові було відкрито перший у Російській імперії Медікомеханічний інститут для лікування травмованих працівників. Зараз це науково-дослідний інститут патології хребта та суглобів імені проф. М.І.Ситенка АМН України. Будівля збереглася до наших днів (вул.Пушкінська №80) М.Ф.фон Дітмар організовував рятувальні та сейсмічні станції й хімічні лабораторії на шахтах. Громадська діяльність М.Ф. фон Дітмара була пов'язана, перш за все, з Харківською міською думою, куди він обирався гласним протягом 15 років з 1902р. Він працював у безлічі думських комісій. фон Дітмар наполегливо просував ідею створення трамвайного сполучення у Харкові всупереч інтересам Бельгійського товариства, Під час Першої світової війни завдяки М. Ф. фон Дітмару надавалася допомога пораненим бійцям. При його сприянні були організовані пересувні госпіталі й лазарет для надання медичної допомоги пораненим бійцям. Був створений Харківський військово-промисловий комітет для забезпечення армії боєприпасами й предметами першої необхідності. Микола фон Дітмар брав участь в шести сесіях Верхньої палати парламенту Російської імперії, під час яких відстоював інтереси підприємців гірничозаводського Півдня. Серед його пропозицій слід назвати збільшення представництва ділових кіл в Державній раді, перегляд системи самоврядування, розширення ролі громадськості та надання самостійності регіонам країни у виборі стратегії й напрямків розвитку. Завдяки організаторським здібностям, наполегливості й цілеспрямованості в умовах індустріального підйому на початку ХХ ст. Миколі Федоровичу фон Дітмару вдалося стати впливовим лідером гірничопромисловців Південного економічного району й зайняти гідне місце серед когорти найвідоміших представників інженерного підприємництва України кінця XIX - початку ХХ ст.

Помер М.Ф. фон Дітмар від тифу 5 липня 1919р. у віці 54 років. по дорозі з м Ростова-на-Дону у м. Харьков. Поховано М.Ф. фон Дітмар у Харкові. Кладовище по Пушкінській вулиці було зрите за рішенням міської влади у 1970-і рр., Точне місце поховання досі не встановлено. Похорон М. Ф. фон Дітмара відбувся 8 липня 1919 року у Харкові на Івано-Усікновенському кладовищі.

Література:

Губин Д. Николай фон Дитмар: не только надпись нВ люках/Д.Губин//Время.-2015.- 4 июня.-С.7.

М. Ф. ФОН ДІТМАР – ЯСКРАВИЙ ПРЕДСТАВНИК [Электронный ресурс]...- Режим доступа: ir.nmu.org.ua/bitstream/handle/.../558/Medijan.pdf?.- Загл. С экрана.-05.06.2019.

ДИТМАР Николай Федорович фон [Электронный ресурс ].-Режим доступа: http://www.tez-rus.net/ViewGood102337.html ood102337.html.-Загл.экрана.- 05.06.2019.

Ко 150-летию со Дня рождения Николая фон Дитмара – Харьков[Электронный ресурс]...-Режим доступа:moniacs.kh.ua/velikie-harkovtsi/fonditmar/.-Загл.с экрана.- 05.06.2019

Овчинникова С. Микола фон Дитмар: незаслужено забутий засновник харківських заводів та інститутів/С.Овчинникова // Слобідський край.-2011.- 3 грудня.-С.14.

ІЛЛЯ ІЛЛІЧ СЛАТИН – ЗАСНОВНИК ПРОФЕСІЙНОЇ МУЗИЧНОЇ ОСВІТИ У ХАРКОВІ

(1845-1931)

«Вторая половина девятнадцатого века в истории музыкальной жизни гор. Харькова характеризуется, главным образом, деятельностью открытого в нем отделения русского музыкального общества... по инициативе Ильи Ильича Слатина». (Багалей Д.И., Миллер Д.П. История городаХарькова за 250 лет его существования).

Колись у Харків з особливою місією прибув чудовий диригент Ілля Ілліч Слатин. Він повинен був з'ясувати, який стан і які перспективи музичної справи в губернському центрі. Які перспективи відкриття в цьому місті відділення Російського музичного товариства. Музичні класи існували в багатьох пансіонах. Професійна музична освіта виникла у Харкові тільки після відкриття відділення Російського музичного товариства (РМТ) та музичних класів при ньому, що переросли потім в музучилище і консерваторію. Створені вони були завдяки невтомній енергії І.І.Слатіна. Слатин знайшов можливим створення РМТ. . Ілля Ілліч інспекторством своїм не обмежився. Він оселився в невеликому будинку на вулиці Німецькій (нині Пушкінській) і залишився жити у Харкові назавжди. Чималу роль зіграла підтримка, яку надала княгиня Ольга Олександрівна Кропоткіна. За допомогою Іллі Слатіна вона змогла переконати в необхідності організації Харківської філії Товариство великих міських купців і промисловців. Ілля Ілліч Слатин сприяв заснуванню у Харкові відділення Імператорського російського музичного товариства. Завданням товариства було: всебічне сприяння розвитку музичної культури міста, створення музичного навчального закладу, об'єднання музичних сил Харкова у рамках великих концертів. Слатин зміг у Харкові створити і підтримувати «на неприродно високому для тодішньої Росії рівні» систему музичної освіти. 1 жовтня 1871 були відкриті музичні класи, директором яких став, звичайно, Ілля Ілліч. Спочатку класи розташовувалися в знятої квартирі на Рибної вулиці (нині вулиця Кооперативна), потім переведені на вул.Римарську. Були відкриті класи практично по всіх спеціальностях інструментальної музики, хорового та вокального співу. В основному для викладання були залучені місцеві педагогічні сили. Завдяки фінансовій підтримці Летуновського, Залеської, Іванова і Рубінштейна (не знаменитого музичного діяча, а харківського мецената, купця, батька Іди Рубінштейн), які захотіли мати в закладі власних стипендіатів, вдалося відкрити клас духових інструментів. До речі, історик Д. Багалій пише, що клас дерев'яних духових інструментів взагалі був гордістю харківських музичних класів. До цього в російські оркестри для гри на цих дерев'яних духових запрошували, як правило, іноземців. Ввів тут хорові, оркестрові і ансамблеві класи, а до 1897 і клас гри на фортепіано. Слатин як директор і одночасно завідувач фортепіанним класом в перший рік працював взагалі безкоштовно. Вчителем він був суворим і вимогливим, але одночасно - людиною м'якою у повсякденному спілкуванні. Відкриття музичних класів було найважливішою, але не єдиною справою Іллі Ілліча в якості нового лідера музичного життя Харкова. Вже 8 листопада 1871 року ним було проведено перший камерний концерт, а 4 грудня - перший симфонічний концерт. При відділенні згодом був створений свій симфонічний оркестр. Концерти проводилися постійно. 8 вересня 1883 року музичні класи були реорганізовані в музичне училище (зараз Харківське музичне училище ім.Б.М.Лятошинського), згодом перетворене в консерваторію (зараз Харківський національний університет мистецтв ім. І.П. Котляркевського). Незважаючи на скромні кошти, крім музично-художніх класів були відкриті загальноосвітні - з чотирирічним прогімназіческім курсом. За кошти Харитоненка та Кірєєва на початку 90-х років XIX століття було придбано нову велику будівлю музичного училища на перетині Катеринославської (нині Полтавський шлях №30) та Ярославської вулиць. Слатин особисто екзаменував і приймав рішення про зарахування в училище - Ісаака Дунаєвського. Композитор отримував диплом вже після того, як училище стало консерваторією. Не раз Слатин організовував концерти великих російських музикантів у Харкові: П.І.Чайковського, С.І.Танєєва, С.В.Рахманінова. Ілля Ілліч і сам був добре відомий в інших містах - в першу чергу як організатор музичного життя, великий педагог. У 1917 році музичне училище було перетворено в консерваторіюі був її директором (до 1921), а пізніше училище біло перетворено у Музично-драматичний інститут. На основі створеного ним симфонічного оркестру 1919 року було організованосимфонічний оркестр Харківської філармонії. Музична діяльність міста надзвичайно пожвавилася. Слатин виступав пропагандистом вітчмизняної музики. Як диригент гастролював у Російській імперії і за кордоном. З ім'ям Слатина пов'язана історія розвитку музичної культури дореволюційного Харкова. У 1887 був обраний почесним членом Петербурзького відділення РМО. Був неодмінним членом журі Міжнародних конкурсів ім. А. Г. Рубінштейна. Засновник професійної музичної освіти, Ілля Ілліч Слатин, помер 13 квітня 1931 року. На будинку, де він жив шістдесят років, 31 жовтня 1989 року з'явилася меморіальна дошка. Нещодавно студенти Харківського університету мистецтв започаткували нову традицію - відзначати вступ до вузу приходом до будинку творця музичного престижу Харкова.

Література:

Можейко І. Музикант, друг музикантів/ І.Можейко// Слобідський край.-2015.-7 липня.-С.8.

Тихомирова Т. Становление музыкальной культуры Харькова/ Т.Тихомирова// Слобода.-1994.-№74.-С.5.

МИХАЙЛО КОСТЯНТИНОВИЧ ПЕРВУХИН - ВІДОМИЙ ПИСЬМЕННИК СВІТУ ПРИГОД Й ФАНТАСТИКИ

(1870-1928)

«Сложна, интересна и увлекательна жизнь уникального "русского Жюль Верна" Михаила Первухинва, малоизвестного современному читателю, как и его авантюрные и фантастические творения!» (Н.Бичехвост)

Харків дав світові чимало талановитих людей - Михайло Костянтинович Первухин письменник, журналіст і перекладач. Він був одним з найбільш плідних письменників - фантастів початку ХХ століття, писав під безліччю псевдонімів і в різних жанрах. Його називають «слобожанський Герберт Уеллс». Величезна спадщина якого виявилася розпорошеною в періодиці різних років Друкуватися він почав з 1890 року. Займався перекладами - зокрема, переклав з італійської на російську мову твори Е. Сальгари і Л. Піранделло. «... Вперше російська молодь познайомилася з історичними і авантюрними творами італійського романіста Еміліо Сальгари« На далекому заході»,,«Мисливець за скальпами»,«Владика морів »і іншими, завдяки перекладу їх Михайлом Первухіним, якіий проживав в Італії, на батьківщині Е. Сальгари? ! Ці романи в 1910 р друкував в Росії видавець І.Д. Ситін додатком до журналу «Вокруг света». У цьому журналі, а так само «На суші і на морі», «Природа і люди» та інших, публікувалися десятки пригодницьких оповідань журналіста і письменника М.Первухіна» (Н.Бічехвост). Він писав нариси, публіцистику, пригодницьку літературу, твори для дітей, фантастику. «Крім того, його добре знали читачі і видавці, як автора романів, гостро динамічних і захоплювачих. Але у період радянської влади ім'я його було піддано «остракізму», неприйняттю і наполегливому забуттю. Чому? І тільки останнім часом почала відновлюється його багатогранна літературна діяльність, непроста творча і особиста доля. Бо значна частина його життя пройшла в вигнанні, за кордоном, де про нього таяться багато матеріалів і архіви.» (Н.Бічехвост) .. Він є автором понад 20 фантастичних творів. Фантастичні твори Первухина написані в основному у жанрі альтернативної історії, одним з основоположників якого він може вважатися .. Альтернативна історія - жанр фантастики, присвячений зображенню реальності, яка могла б бути, якби історія в один зі своїх переломних моментів (точок біфуркації , або точок розвилки) пішла іншим шляхом. Найбільшу популярність Первухину приніс історико-фантастичний роман, теж в жанрі альтернативної історії, «Пугачов-переможець».

М.Первухин народився і виріс у Харкові на вул.Конторській №62. (Будинок не зберігся) Походив з дворян. Був нащадком відомого художника Д.Г Левицького. Батько його, помічник губернського землеміра, «маючи вже велику сім'ю, зірвався-спився», згадував Первухин. Сім'я терпіла нужду. Мати, за сімейними переказами, походила з Італії, що, можливо, і зіграло вирішальну роль у житті майбутнього письменника. Після закінчення реального училища вступив до університету, звідки був виключений за політичні переконання. Служив в управлінні Курсько-Севастопольської залізниці. Через туберкульоз легенів у 1899 році змушений був переїхати до Ялти, де познайомився з А. П. Чеховим, Л. Н. Толстим, А. І. Купріним. Поштовхом до заняття письменницькою діяльністю послужили Первухину зустрічі і дружба з О.Купріним, Л. Толстим, А.Чеховим, про яких він залишив захоплюючі спогади. Вже тоді у Первухина заіскрився інтерес до гостросюжетних, епатажних і загадкових тем. У 1900-1906 роках працював редактором газети «Кримський кур'єр». Писав також для газети «Одеські новини» .У 1906 року висланий з Криму за опозиційні настрої, будучи названий «небезпечним бунтівником». Виїхавши до Німеччини, почав працювати у Берліні кореспондентом московської газети «Ранок». Через рік переїхав до Італії, з якою пов'язав своє подальше життя. На Капрі познайомився з А. М. Горьким і його оточенням. Каприйский спогади подані в книзі "Більшовики", виданої в 1918 році в Болоньї. У ній Первухин оприлюднив ряд викривальних портретів діячів Жовтневого перевороту Л. Д. Троцького, В.І. Леніна, А.В. Луначарського, О.М.Горького, з багатьма з яких він зустрічався на Капрі. Революційному насильству присвячена його книга «Більшовицький сфінкс», про розруху в Росії очима очевидців-біженців, виданої в Болоньї в тому ж році. Обидві ці яскраво викривальні книги до сих пір не переведені на російську й українську мови. З 1907 року був італійським кореспондентом «Біржових відомостей», «Речі», «Російській думці» та інших видань. Виражена антибільшовицька позиція Первухина наклала у Радянській Росії міцне «вето» на його твори. Він пориває літературні зв'язки з нею і публікується тільки в Європі. В кінці життя займав антикомуністичну позицію, симпатизував ранньому італійському фашизму, в якому бачив ідеологію національного відродження і альтернативу більшовизму, спосіб йому протистояти як в Росії, так і в Італії. Помер Первухин М.К. від туберкульозу 30 грудня 1928 року у Римі в повній убогості. Поховано його на Римському протестантському цвинтарі для іноземців Тестаччо.

Література:

Бичехвост Н. Неистовый М. Первухин и тень Ампиратора Пугачева.[Электронный ресурс]/ Н.Бичехвост- Режим доступа:https://www.proza.ru/2016/08/22/505.-Загл. с экрана.-05.06.2019.

Бондарев А.Слобожанский Герберт Уэллс [Электронный ресурс] /А.Бондарев [Электронный ресурс].-Режим доступа:https://nakipelo.ua/slobozhanskij-gerbert-uells/.-Загл. с экрана.-05.06.2019.

Парамонов А. Прогулки по Харькову: дом Константина Первухина по Чернышевской улице / А.Парамонов// Харьковская неделя.-2017.-1 декабря

Тараб О. Великие харьковчане: братья Первухины/ О.Тараб//Харьковские известия.-2018.-17 июля.-С.9.

ВОЛОДИМИР ЄВТЕМОВИЧ СВІДЗІНСЬКИЙ – «ПОЕТ МОВЧАННЯ»

(1845-1941)

І, обчеркнений колом мовчання,
Я глухіше, сумніше горю,
Я горю, як китайський ліхтарик,
Забутий на гілці, в старому саду.

(В.Свідзінський)

Володимир Євтемович Свідзінськийи - один з найяскравіших і найтрагічніших геніїв ХХ століття. "Поет мовчання", якого Василь Стус згадував поряд із Ґете і Рільке. Наймасштабніше перекладацьке звершення Свідзинського — це переклад трьох комедій Арістофана, і майже неймовірна удача перекладача — це видання 1939 р. у Держлітвидаві тому «Арістофан. Комедії». Він не був репресований разом з іншими представниками «розстріляного відродження»,

«... виразною домінантою творчості є поетика мовчання. Василь Стус називав це «способом шляхетної герметизації власного духу», коли треба «Замкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не помилитися у власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником…» (Нарольська К.В.) «Приклад Свідзінського унікальний тим, що, виявляється, можна було жити в Радянському союзі, писати вірші, бути членом Спілки письменників, мати членський квиток за підписом самого Горького – і при цьому не бути письменником радянським.» (Е.Соловей). «Фактично, на творчості Свідзінського, на його прекрасній поезії можна досліджувати також і специфічний дискурс мовчання в літературі... І ось це коло мовчання знаходило вияв не тільки в тому, що з якогось моменту він перестав друкуватися – друкував тільки переклади; це проявлялося ще й в тому, що він винятково підніс значимість слова і відповідальність за мовлене чи писане слово, а також і в тому, що він не реалізував себе достатньою мірою Коли Свідзінський перестав друкуватися, він продовжував писати, і під кінець життя сформував два великі рукописи: один з назвою «Медобір», другий – без назви. Це були дуже ретельно укладені книжки, вони нагадували традицію ХІХ століття, коли поетична збірка сама по собі була не механічним з’єднанням віршів, а досконалим витвором, де внутрішні структурні зв’язки, перегук творів, їхня взаємодія мали колосальне значення.... Попри те, що Свідзінський тримався аутсайдером, внутрішнім емігрантом, людиною, дистанційованою від тодішнього літературного життя – і цим уже накликав на себе підозру – він мав коло шанувальників серед сучасників, які належно оцінювали його талант і його твори. У Свідзінського були публікації в журналах, було чимало сучасників, які надто добре його знали – і за цих обставин було здійснено заборону на ім’я, замкнено ці три крихітні книжечки, що вийшли за його життя, у спецхрани. З тисячного тиражу його першої збірки ліричної поезії збереглося на сьогодні тільки два примірники. Небагато й інших: «Вересень» – чотири-п’ять примірників, остання збірка 40-го року, що спричинила скандал у літературних колах – трішечки більше. Його рукописи збереглися. Вони перетривали усе це лихоліття. Частина рукописної спадщини поета потрапила за кордон у вигляді машинопису невиданих поезій. Були також ті сакраментальні зошити в цератових обгортках, які згадує Смолич – більшість з них теж збереглася, вони залишалися у доньки поета...»( Соловей Е.)До 90-ліття Свідзінського його вже почали пригадувати і друкувати в Україні.

Народився Свідзіеський В. в селі Маянів Вінницького повіту Подільської губернії, нині Тиврівського району Вінницької області.У жовтні 1925 Свідзінський переїздить до Харкова, де працює літературним редактором у місячнику «Червоний шлях», від листопада 1930 – в газеті політуправління Українського військового округу «Червона армія». Свідзінський також автор кількох цінних наукових розвідок – про народні промисли Подільської губернії (ткацтво та килимарство), про графічне оформлення старовинних уніатських метрик. На жаль, надто мало надій розшукати текст його наукової доповіді «Про події на селах подільських року 1918». Сім’я розпалась. Він ростив доньку сам. Знімав квартири на Москалівці й Новосілівці.

Загинув В.Свідзінський дуже страшно. Коли німецькі війська впритул наблизилися до Харкова, сотні тисяч людей хотіли евакуюватися, і не мали такої можливості. При цьому карні органи ретельно відстежували тих, хто міг, на їхню думку, чекати на прихід німців. Свідзінський як член Спілки письменників мав евакуаційний талон, але він не квапився. Незадовго до цього він фактично позбувся роботи – редакція журналу, де він працював багато років, мусила, як це тоді казали, «відмежуватися» від поета, який накликав на себе громи і блискавки критики. І їхати з донькою в безвість, в невідомість він не міг. Але все вирішилося саме собою – донька їхати не хотіла, а він не міг наполягати.Свідзінського арештували. Його етап відправили пішки, під конвоєм на Схід. Але неподалік стався прорив німецької танкової колони – на цей випадок існував наказ для конвою просто знищити в’язнів. Їм сказали набрати соломи зі скирди, ніби для ночівлі, загнали в якусь покинуту будівлю типу корівника, замкнули і підпалили...

Література:

Кутовая К. Забытый при жизни (В.Свидзинский)/ К.Кутовая//Харьковская неделя.- 2015.- №3.-С.11.

Соловей Е. «Бути поетом...»:до 125-х роковин від дня народження Володимира Свідзінського/ Е.Соловей// Дивослово.-2010.-№10.-С.55.

Соловей Е. Мовні стратегії Володимира Свідзінського: (Бесіда з відомим літературнім критиком Е.Соловей/ записав Т.Головко)// Слово Просвіти.-2017.-№12.-С.13.

Тимченко А. Чоловік із дитинства/ А.Тимченко// Березіль.-2009.-№9-10.-С.142.

ДМИТРО ІВАНОВИЧ ЯВОРНИЦЬКИЙ - ДОСЛІДНИК ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАЦТВА

(1855-1940)

«Це був учений і діяч з дуже широким колом інтересів: історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник-прозаїк, що пробував свої сили й у віршуванні.Але в центрі його уваги була історія Запоріжжя, в яке він був по-юнацькому закоханий». (М.Т.Рильський)

Усі пам’ятають картину Рєпіна “Запорожці..» саме для образу писаря й позував Д.Яворницький. Дмитро Іванович Яворницький – видатний український історик, археолог, етнограф, фольклорист, дійсний член НТШ, ВУАН, Московського археологічного товариства, чия багаторічна наукова діяльність нерозривно пов’язана з історією запорозького козацтва. Про Дмитра Яворницького довгі роки не згадували, хоча мало хто зробив для збереження української культури більше, ніж він.

Народився Дмитро Яворницький в с. Сонцівка Харківського повіту Харківської губернії в родині дяка. Початкову освіту здобув у Харківському повітовому училищі, згодом навчався у Харківській духовній семінарії (вул.Семінарська №26) У 1877 р. вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету. Дмитро подорожував шляхами України, збираючи фольклорні перлини свого народу. Пізніше він зацікавився і матеріальними скарбами минувшини. Саме ці мандрівки сформували наукові інтереси Яворницького, він серйозно захопився історією Запорозької Січі і почав збирати матеріали для написання магістерської дисертації. Після закінчення університету в 1881 р. Дмитро Яворницький залишається на кафедрі російської історії позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. Одночасно він викладає історію у різних середніх навчальних закладах Харкова. Навесні 1885 р. прочитав серію публічних лекцій про запорозьке козацтво. Пропаганда волелюбного способу життя козаків не сподобалась керівництву Харківського університету, за що Дмитро Іванович зазнав утисків і звинувачень з боку місцевої влади, котра доклала зусиль, аби молодого українського історика було позбавлено стипендії, відтак звільнено з університету. Тоді він переїздить до Петербурга.Окрім викладацької діяльності, Яворницький займається активною науково-пошуковою діяльністю в архівах Петербурга, досліджуючи джерела з історії козаччини. Він одним із перших залучив до досліджень минулого рідного краю широкий загал небайдужих до історії України земляків, закликавши через газети «Юго-Западного края» імперії збирати матеріали про добу козаччини. Кожного літа він виїздив у археологічні експедиції до місць, пов’язаних із запорозькою минувшиною, зокрема в 1887 р. він разом зі своїм колегою Володимиром Тарновським здійснив подорож дніпровськими порогами, збираючи матеріали до своїх наукових студій. У 1892 р. вийшов друком перший том фундаментальної праці Дмитра Яворницького «История запорожских казаков». Два наступних томи були опубліковані у 1895 і 1897 рр. Це видання стало підсумком багаторічної (50 років), кропіткої дослідницької роботи вченого, розпочатої ще в студентські роки. Яворницький показав справжнє місце і роль Запорозької Січі не тільки в історії українського, але й інших європейських народів. У цьому і полягає пізнавальна і наукова цінність творчого доробку вченого як історика. У 1902 р. Дмитра Яворницького, вже знаного дослідника запорозької старовини, запросили очолити Катеринославський обласний музей ім. О. М. Поля. Під керівництвом Яворницького, музей обзавівся багатьма новими цінними експонатами, до його фондів увійшло чимало археологічних знахідок, історичних документів, стародруків, картографічних матеріалів, завдяки чому він перетворився на один з провідних музеїв України. Основою експозиції музею стали численні знахідки, здобуті самим директором, подаровані любителями старовини - меценатами, зокрема О. М. Полем, іменем якого був названо обласний музей в Катеринославі. Багато цінних картин, портретів історичних діячів, рукописів, предметів побуту селян, церковного реманенту Д. І. Яворницький придбав для музею за свої кошти. Загалом історик залишив музею понад 75 тис. цінних експонатів. Катеринослав став місцем проживання і роботи Дмитра Яворницького на всі наступні роки. Любов і повага до цього козацького краю знайшла своє втілення в наукових розвідках, присвячених історії Катеринослава. Після революції 1918 р. Дмитра Яворницького обрали професором Катеринославського університету, де протягом 1924–1929 рр. він очолював створену ним кафедру українознавства. Проте головною турботою дослідника й надалі залишався його музей. Наукова громадськість, високо оцінюючи внесок Яворницького у розвиток історичної науки в Україні, обрала його вченим-кореспондентом (1924), а згодом і академіком (1929) ВУАН. Разом з тим, радянська влада не надто прихильно ставилася до Дмитра Яворницького, закидаючи йому «буржуазний націоналізм» та співпрацю з контрреволюційними організаціями (справа СВУ). У 1934 р. Яворницького звільнили з музею, відтак до кінця свого життя він лишався безробітним. Д. І. Яворницький відомий нам ще й як письменник. Він опублікував збірку поезій "Вечірні зорі", роман "За чужий гріх", в яких висвітлено життя різних верств суспільства кінця XIX - початку XX ст. Велике значення мають записані ним пісні, думи, народні перекази про Семена Палія, Івана Сірка, Петра Калнишевського та інших отаманів Запорозької Січі. А у 1937 р. Дмитро Іванович пише "Історію міста Катеринослава". «Його знаменитою "Історією запорозьких козаків" зачитувалися, і роблять це й досі. Автор її за життя так і не домігся не те що наукової чи бодай чиновної кар'єри, а навіть елементарної поваги і визнання. Здійснивши своєю працею потужний історичний екскурс у минуле цілого народу, так і залишився скромним директором створеного власними руками музею.»(Коваленко О.)

У Харкові Яворницький Д.І.у 1892 р. мешкав по.вул.Конторській №46.

Помер видатний історик запорозького козацтва 5 серпня 1940 р. і був похований у Дніпропетровську.
На похоронах Дмитра Яворницького духовий оркестр грав гопак - такий був наказ дослідника Запорізької Січі.

А 5 січня 1961 р. за клопотанням громадськості останки академіка та надгробну плиту зі старої могили було перенесено, на територію Дніпропетровського національного історичного музею, якому ще 11 жовтня 1940 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР було присвоєне його ім'я Д.І.Яворницького.

Література:

Матвєєва Т.С. Харківське коріння красного писменства: біографічні й літературні цікавинки/ Т.С.Матвєєва// Харківський університет.-2018.-13 листопада.-№15-16.-С.7/

Можейко І. Син дячка, академік.../І.Можейко// Слобідський край.-2015.-23 липня.- С.8.

Парамонов А. Прогулки по Харькову: Дом Варвары Мокринской на Дмитриевской улице/ А.Парамонов// Харьковская неделя.-2017.-22 декабря.-С.14.

Парамонов А. Дом тимофея Пащенко по улице Конторской/А.Парамонов// Харьковская неделя.-2017.-№28,июль,-С.14.

Тараб О. Что в имени твоем/О.Тараб// Харьковские известия.-2017.-21 ноября.-С.11.

МИХАЙЛО СТЕПАНОВИЧ ТКАЧЕНКО – УКРАЇНСЬКИЙ ІМПРЕСІОНІСТ

(1860-1916)

«Это восхитительно — открывать импрессиониста такого высокого качества, которого так высоко ценили в период импрессионизма, но который, в силу исторических обстоятельств, был забыт» (профессор Д.Рубин)

Михайло Степанович Ткаченко українский живописець і графік, майстер пейзажного живопису й мариніст, один з основоположників харківської пейзажної школи. «Забутий геній», український імпресіоніст жив на Москалівці. «З 1869 по 1887 рік дворовим місцем володіла родина Ткаченка (вул.Б.Москалівська, №44.). З 1890 по 1900 рік господарем був купець M.M.Сусскій, який в 1899 році побудував кам'яний двоповерховий будинок. М.С.Ткаченко жив на другому поверсі цього будинку з 1914 року і до кінця життя. Ткаченко М.С. закінчив Другу Харківську гімназію, як і його близький друг, художник Васильківський С.В. Завдяки Безперчему, який викладав у гімназії малюнок, Ткаченко вибрав шлях художника всупереч намірам батьків. У Петербурзькій Академії за свої успіхи в малюванні й живопису Ткаченко був нагороджений практично всіма академічними медалями. Михайло Степанович закінчив академічний курс у 1887 році у званні класного художника і з великою золотою медаллю, присудженої йому за написану за програмою Академії картину "Сільський цвинтар. Після закінчення Академії він отримав право пансіонерского перебування у Парижі. Там його захопив новий напрямок в живописі - імпресіонізм. Ведучий у світі експерт з імпресіонізму професор Джеймс Генрі Рубін "констатував, що творчість Михайла Ткаченка не поступається більш відомої в світі класики. Однак, хоча йому й властиві всі ознаки їмрессіонізма (особливу увагу дослідник приділив, як перегукуються між собою Ткаченко, Каміль Пісарро і Моне), живопис харків'янина має яскраво виражений «український» характер ... Дж. Рубін звернув увагу на «синє українське небо», яке відбивається на снігу. Така кількість синього в пейзажах француза не побачиш, це - національна особливість України і її живопису» (Пароваткіна А.).

М.С. Ткаченка направили у Париж до Головного Морського штабу Росії у Франції, помічником Першого Морського живописця Олексія Боголюбова. Виконуючі імператорські замовлення, майстер писав марини для важливих урядовий подарунків. Під впливом художників Гриценко і Боголюбова Ткаченко захопився мариністичним живописом. Завдяки яким за життя в першу чергу прославився художник. Крім того, спілкування з Гриценком М.М. і Боголюбовим О.П. (товариш В.Г.Кричевського) призвело Ткаченка до роботи в жанрі батального живопису. У 1902 році Ткаченко було призначено на посаду Головного художника Головного морського штабу Росії. Він за службовим обов'язком постійно живе у Парижі. Оспівуючи в мальовничих полотнах подвиги російського флоту. Перебуваючи на посаді Головного художника Морського відомства, постійно проживаючи у Франції, живописець фактично виконував важливу дипломатичну місію, своєю майстерністю сприяючи політичному зближенню Французької Республіки та Російської Імперії.

З 1891 р. Михайло Ткаченко - Постійний експонент Паризьких салонів, де виставляв картини на українські теми.

Ткаченко на посаді Головного живописця Російського військово-морського імператорського міністерства був відзначений присудженням ордена Почесного легіону (1895) за картину «Російська ескадра в Тулоні» і орденом Святого Станіслава 3-го ступеня (1909).

«Дружба і зустрічі Михайла Ткаченка з Сергієм Васильківським й Миколою Самокишем сприяли збагаченню його знань про історію України, підтримували інтерес до багатовікової високої культури, до народного українського мистецтва. Щоліта він повертався за натхненням в Україну, щоб, відобразити на полотні природу рідного краю. Він пише етюди, подорожуючи по селах Полтавщини та Сумщини, замальовує селянські хати, вивчає народне мистецтво. Марини Михайла Ткаченка любили царські особи, а сам він любив писати українські пейзажі. «Після кожної поїздки на батьківщину - найчастіше він бував на Харківщині та Полтавщині - художник привозив у Париж то українські килими, то народну кераміку, одяг або вишивки, а при нагоді і старовинну запорозьку зброю.» Про активну участь Ткаченка в розвитку української художньої культури свідчить запрошення до оформлення інтер'єру будівлі Полтавського земства. Художник робив замальовки українських орнаментів. Він був дуже різноманітний в своїй творчості від класичного пейзажного живопису ХІХ століття до імпресіонізму, символізму та модерну.

Оголошення війни (1914р.) позбавило художника можливості повернутися у Париж. Ткаченко оселився у Харкові. 2 січня 1916 р. у м. Слов'янську на Донеччині 56-річного Михайла Ткаченка не стало. Твори Михайла Ткаченка зберігаються у НХМУ, в музеях Львова, Льєжа, Парижа, Сум, Тулона, Харкова.

Прижиттєва творча доля Михайла Ткаченка склалася щасливо. Художник відбувся у професії, домігся визнання у критики й успіху у публіки, здобув повагу царюючих осіб і президентів. Прижиттєва слава, однак, не врятувала майстра від відносного забуття після смерті. Значна частина творчої спадщини художника залишилася у Франції - їдучи з Парижа на час, він не міг припустити, що залишає його назавжди. За радянських часів ім'я художника поступово забувалося, його роботи припадали пилом у музейних запасниках

Посмертна доля «кращого імпресіоніста» склалася сумно. Картини, які залишилися у Франції (велика частина спадщини), загинули! Ім'я художника було забуто на Заході. Не популяризували його творчість у колишньому СРСР, з ідеологічних причин. В даний час найбільша колекція майстра зберігається у Харківському художньому музеї (близько сотні картин)

Література :

Сойма Р. МИХАИЛ СТЕПАНОВИЧ ТКАЧЕНКО: СРОДНИ СВОИМ ...[Электронный ресурс ]- Режим доступа:

https://sojma.wordpress.com/tkachenko/.-Загл. С экрана.

Они жили на Москалёвке: художник М.С.Ткаченко: ngeorgij.[Электронный ресурс]-Режим доступа:

https://ngeorgij.livejournal.com/119118.html.-Загл. с экрана.

Пароваткина А. Харьковский Мане [Электронный ресурс ]/А.Пароваткина//День.-Режим доступа:

Харьковский Мане | Газета «День»

https://day.kyiv.ua/ru/photo/harkovskiy-mane.-Загл.с экрана.

Черкаська Г. Михайло Ткаченко – UAHistory.-Режим доступа:uahistory.com › Регістрація › Видатні люди.-Загл с экрана.

ВОЛОДИМИР ЄВГРАФОВИЧ ТАТЛІН – ОДИН З ЗАСНОВНИКІВ СВІТОВОГО ДИЗАЙНУ

(1885-1953)

«Владимир Евграфович Татлин, конечно, явление особенное. Ни на кого не похож ни внешне, ни внутренне. Излучает талант во всем, за что бы ни брался» (В.Ходасевич)

Володимир Євграфович Татлін - одна з найяскравіших постатей нового мистецтва 1910-20-х рр. Татлін В.Є., український живописець, графік, дизайнер і художник театру. Один з найбільших представників українського авангарду, родоначальник конструктивізму

Володимир Татлін народився у Москвы в сім'ї залізничника. Його батько пройшов надзвичайно рідкісний тоді трудовий шлях від робітника до інженера-технолога, їздив вивчати досвід залізничної справи в США. Він сприяв виникненню у свого сина інтересу до техніки, виробничим навичкам і винахідництву. Після смерті матері незабаром батько одружився знову. Його новою дружиною стала дочка харківського купця Миколи Петренка Наталія. Сім'я переїхала до Харкова. Євграф Никифорович Татлін став директором-розпорядником вовномийного заводу і діючої при ньому парфюмерно-миловарної фабрики, що належали його тещі Євдокії Матвіївні Петренко. На Москалівці вул.Газовій (нині Світло Шахтаря) ближче до річки, з 1860 року працювали вовномийний завод (№6). і миловарна фабрика (№45).

Будівлі не збереглися. Євграф Никифорович Татлін неодноразово обирався гласним Харківської міської думи. Коли Володимиру Татліна виповнилося 15, за іншими джерелами 13 років, він втік з дому від деспотичного батька і мачухи. Жив випадковими заробітками, плавав юнгою в Туреччину. Освоїв різні ремесла. Писав ікони в артілі, працював в театрі помічником декоратора. Цей етап своєї біографії Татлін зобразив у картині «Автопортрет», яка зображує моряка. Малювати почав з 7 років. Три роки юний Татлін навчався у Харківському реальному училищі, де малювання викладав художник Д. Бесперчій. Мистецьку освіту Татлін отримав у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури (1902-1903 і 1909- 1910), де був учнем В. А. Сєрова та К. А. Коровіна, і Пензенському художньому училищі імені Сілеверстова (1904- 1909) у А . Ф. Афанасьєва. Якщо у Пензенському художньому училищі (1905-10) отримав основи професійних знань, то в авангардних студіях Москви й Петербурга (у І. І. Машкова, Я. Ф. Ціонглінського, М. Д. Бернштейна, М. Ф. Ларіонова – (у нього особливо) набрав майстерності. Слід зазначити, що створене генерал-лейтенантом Селіверстовим училище в Пензі на початку XX століття було одним з кращих в Російській імперії, в ньому викладали такі відомі художники, як П. Коровін, К. Клодт і інші, а директором був академік живопису К. Савицький. Після закінчення училища Володимир Татлін отримує диплом художника, має право викладати малювання, креслення і чистописання. У мистецтво Володимир Татлін прийшов як самородок - майже без серйозної школи, бо навчався уривками. Ще одним захопленням крім живопису у нього було море. Однак між морем і творчістю він обирає останнє. Як живописець Татлін дебютував у 1909 р в Москві, на 3-му салоні журналу «Золоте руно» (поза каталогу). Ще до 1914 року художник брав участь у виставках різних об'єднань. Живописець створює картини, присвячені життю рибалок і моряків, так добре йому знайомому. На початку творчого шляху Татлін пройшов через захоплення імпресіонізмом.

У 1911 р. Татлін переселяється в Москву, де спочатку живе у свого дяді. 1911 - 1913 рр. один з найбільш активних періодів творчості Татліна. Він займається живописом, співпрацює як ілюстратор з літераторами футуристами - Хлебниковим, братами Бурлюками, Маяковським, як сценограф працює над оформленням опери Глінки «Життя за царя», в якому він поєднує свій давній інтерес до давньоруської ікони і фрески з модним тоді кубізмом. Театр взагалі дуже захоплює артистичного Татліна.

У 1913 році Татлін перестав писати живописні роботи, сконцентрувавшись на створенні тривимірних конструкцій з різних підручних матеріалів (шматки дерева, скла, картону, шпалер, заліза і т.п.), підвішених в просторі на дроті або прибиті до стіни. Крім живопису і графіки Татлін любив працювати з різними матеріалами, особливо з деревом. З одного боку це знайшло вираження в його «мальовничих рельєфах», «матеріальних підборах» і «контррельєфах» (колажі «контррельєфи», що представляють собою композиції, складені з різнорідних матеріалів: шматків бавовни, дроту, дерева, шпалер, штукатурки та скла). Татлін добре майстрував українські народні інструменти, насамперед - бандури . Загалом, Татлін вже вважався тоді одним з найбільш перспективних молодих художників. Опинившись у Парижі в 1914 році Татлін зустрівся з Пікассо. Дослідники вважають, що ця зустріч відіграла важливу роль у становленні художника і послужила поштовхом до переходу від манери живопису, пов'язаної з кубізмом і ларіоновским впливом, до так званих «контррельєфів». Ці твори представляли собою конструкції з дерева і заліза...Займаючись в своїх експериментах проблемою конструкції, фактури і матеріалу, Татлін став основоположником конструктивізму в образотворчому мистецтві, дизайні та архітектурі Вперше Татлін представив «контррельєфи». на виставці, що відбулася в 1914 році. Володимир Татлін отримав світове визнання, як один з лідерів авангардного мистецтва. Татлін не поділяє мистецтво на види і жанри - він займається конструюванням нових форм у всьому відразу, від архітектури до книжкової справи і від дизайну до сценографії.

Татлин В.Є. один з засновників світового дизайна. «Его главное отличие от других дизайнеров в том, что он смог внести творческий вклад не в одну конкретную область дизайна, близкую к основной профессии, а охватил практически весь типологический диапазон сферы дизайна» (М.Щедрина. Владимир Татлин). Ключовим для практики і теорії дизайну є процес формоутворення. «Татлин выдвигает концепцию материальной культуры - концепцию проектирования целостной предметно-пространственной среды, утверждая первородство материалов в формообразовании…(М.Щедрина Владимир Татлин.) Основами його мистецтва були, як він сам проголосив, «матеріал, обсяг і структура». Сформулювавши, таким чином, один із напрямів розвитку проектування в дизайні, своєрідну «інструкцію» для дизайнерів. Знання властивостей матеріалів, відповідність обраних матеріалів якомусь виробу дозволяє мімінізіровать витрати що дуже важливо. Татлін писав: «... найбільш естетичні форми і є найбільш економічні». А поєднання художньої інтуїції з технікою, спрямованої до раціонального використання властивостей матеріалу, дозволить створювати досконалі за формою предмети. Займався проектуванням речей, необхідних у побуті. У цій області він став новатором, заклавши своєю діяльністю основу для розвитку вітчизняної школи дизайнерів Володимир Євграфович сприяв «становлению новой отрасли творчества, которую мы теперь называем дизайн» (М.Щедрина Владимир Татлин.) Татліну однаково цікаво було проектувати будь-яку річ: великі пам'ятники, дитячі санки, посуд, одяг тощо. «Одеждатоже была для Татлина важной частью проектирования предметов "материальной культуры". Работы Татлина в области костюма немногочисленны, но они заложили основы дизайнерского подхода к конструированию целесообразной одежды…Выразительность костюма строится либо на силуэте, либо на объёме.…» (М.Щедрина Владимир Татлин). Він заклав основу нової проектної парадигми ХХстоліття. Треба сказати, на цьому терені Татлін домігся величезних успіхів. Електроприлади, економічні та з оригінальним дизайном, він випробував насамперед у власній квартирі. Костюми, розроблені ним, художник також не тільки виготовляв своїми руками, але і по стійно носив сам. Знаменитий «стілець Татліна» до сих пір користується успіхом у сучасних дизайнерів; він повторюється з незначними варіаціями, але основа залишається й понині досить практично незмінною. Володимир Євграфович мав ще один талант: грав на бандурі приголомшливо, знав багато українських пісень і дум. Любив виконувати козацькі думи під акомпанемент бандури власного виготовлення. Обидві революції 1917 року - і лютневу, і жовтневу - Татлін прийняв із захопленням. Громадська діяльність стала основним родом занять художника в революційні роки. Татлін в 1918-1919 керував московським відділом образотворчого мистецтва (Колегія у справах образотворчих мистецтв) Наркомосу. в 1923-1924 роках - Відділ матеріальної культури Інституту художньої культури, в 1927-1930 роках - на виробничих факультетах ВХУТЕИНа (Вищий художньо-технічний інститут) у Москві. У процесі його педагогічної діяльності закладалися основи «виробничого мистецтва», покликаного, як це було спочатку задано в контррельєфах, створювати не образи речей, а самі речі, що формують новий побут (маючи на увазі цю мету, він сам створює лаконічно-функціональні моделі прозодежди, починачиная з меблів. Він займався питаннями монументальної пропаганди, охорони пам'ятників. Громадська робота органічно вписувалась в художню діяльність. Апогеєм його діяльності в цей період можна вважати створення самого грандіозного татлінського твору - проекту пам'ятника III Комуністичному інтернаціоналу, іменованому також «вежею Татліна». У 1925 - 1928 рр. Володимир Татлін жив і працював у Києві, де він став професором Художнього інституту. Варто відзначити, що Татлін перебирається до Києва в розпал украінізіаціі, від якої багато діячів культури Одеси, Харкова, Києва та інших міст змушені їхати в Москву. Татлін в цей період співпрацював з такими представниками української радянської культури 1920х років, як поет-футурист Микола Бажан і театральний режіссер Лесь Курбас. У 1925-1927 роках викладав в Київському художньому інституті. За радянських часів він особливо багато працював у театрі , оформив спектаклі для тридцяти різних п'єс. У 1931 році отримав звання заслуженого діяча мистецтв РСФСР. В останні роки Татлін працює над композиціями для театру, камерними полотнами, багато працює також в області книжкової іллюстраціі , консультує студентів архітектурного інституту в Москві. В середині 30-х років переміг соц.реалізм і почалося цькування всіх тих хто представляв інші течії в культурі, мистецтві. Чим далі, тим менше було можливостей для роботи. Панно Татліна для Всесоюзної сільськогосподарської виставки в 1938 р було знищено як "політично шкідливе". В кінці життя він для заробітку консультував студентів Московського архітектурного інституту і робив наочні посібники для Московського університету. Нове відкриття його творчості відбулося лише у 1970-х, тоді ж стало ясно, наскільки багато в сучасному мистецтві він передбачив. Татлін завжди був прихильником незалежного від влади мистецтва, що не збігалося з офіційною політикою у галузі культури, тому жоден свій проект художник не мав можливості довести до кінця. «Це художник, який помер за 20 років до своєї смерті», - напишуть про нього з гіркотою. Багато його задумів залишилися на папері у вигляді креслень і начерків. Доля його спадщини склалася парадоксально: його роботи зовсім мало присутні в сучасному житті, багато з них втрачені, інші знищені, але, незважаючи на це, за Володимиром Татліним безперечно зберігається місце одного з лідерів авангарду , що зробив колосальний вплив на сучасне мистецтво й архітектуру. В останні роки життя Татлін був неймовірно самотній. Забутий усіма, він продовжував працювати.

Татлін помер 31 травня 1953 року у Москві у віці 67 років. На його похороні були присутні не більше восьми осіб Урна з його прахом замурована в стіні Новодівичого кладовища у Москві.

Література:

Можейко І. Грудень ювілейний: Дедал ХХ століття/І.Можейко// Слобідський край.-2015.- 8 грудня.-С.8.

Мыловарни г. Харькова и Харьковской губернии [Электронный ресурс].-Режим доступа:

Мыловарни г. Харькова и Харьковской губернии Откуда Родом //www.otkudarodom.ua/ru/mylovarni-g-harkova-i-harkovskoy-gubernii.-Загл. С экрана.-05.06.2019.

Район улицы Москалевской | История улиц и площадей Харькова [Электронный ресурс].- Режим доступа: https//www.goldenpages.ua/history/raion-ulitcy-moskalevskoi.-Загл.с экрана.-05.06.2019.

Васильев А. День в истории. 28 декабря: родился самый знаменитый украинский бандурист и отец русского авангарда [Электронный ресурс] /А.Васильев.- Режим доступа:

День в истории. 28 декабря: родился самый знаменитый...//https://ukraina.ru/history/20181228/1022233275.html.-Загл. с экрана.-05.06.2019.

Татлин Владимир Евграфович (1885–1953) - Мастера авангарда [Электроннвй ресурс].-Режим доступа:https://www.e-reading.club/chapter.php/.../58/Ostanina_-_Mastera_avangarda.html.-Загл. с экрана.-05.06.2019.

Владимир Евграфович Татлин [Электронный ресурс].-Режим доступа:Художник Владимир Татлин. Биография. Картины www.avangardism.ru/tatlin.html.-Загл. с экрана.-05.06.2019

Щедрина М. Владимир Татлин [Электронный ресурс]/М.Щедрина.- Режим доступа:

Владимир Татлин (Vladimir Tatlin) - Peoples.ru

www.peoples.ru/art/designer/tatlin/.-Загл. С экрана.-05.06.2029.

НЕВМИРУЩА КОМЕДІЯ «ШЕЛЬМЕНКО-ДЕНЩИК» Г.Ф. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА

«...была бы цель нравственная, назидательная, а без этого как красно ни пиши, все вздор, хоть брось» (Г.Ф.Квітка-Основ’яненко)

180 років (1840) з дня виходу друком комедії Г.Ф.Квітки-Основ’яненка “Шельменко-денщик».

Українську літературу від кінця XVIII ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нових героїв і нового мовного оформлення. Твори, на відміну від давніх, написані сучасною українською літературною мовою. Література кінця 18ст. -40-х років 19 ст. характеризується новим поглядом на народ як на позитивного героя художнього твору, що зумовило й відповідну систему художніх засобів. Григорію Квітці-Основ’яненкуналежить слава основоположника художньої прози в новій українській літературі й одного із засновників жанру соціально-побутової комедії. Найвищим досягненням Квiтки в драматургiï є двомовна соцiально-побутова комедiя «Шельменко-денщик». П’єса написана російською мовою, але центральний персонаж - Шельменко - говорить українською. Працюючи над українськими повістями й оповіданнями, Квітка не відкидався від драматургії. Він саме в цей час створив комедію «Шельменко-денщик», пов’язану з українським життям. Ця п'єса з'явилася різкою сатирою на громадські порядки, зокрема на життя українського дворянства. Григорій Федорович Квітка-Основ’яненка досить опукло написав характери героїв, які яскраво відображають характерні риси і ментальність нас, українців. П’єса «Шельменко-денщик» завершує цикл про Шельменка. Вона пов’язана з попередніми п’єсами — «Дворянские вибори» (обидві частини) та «Шельменко—волостной писарь». П’єсу "Шельменко-денщик" Г. Квітка-Основ’яненко написав у 1838 році. Вперше надруковано окремою книжкою: Шельменко-денщик. Комедия в пяти действиях. Соч. Основьяненка. Харьков, напечатано в университетській типографії у 1840р. Відтоді вона практично не сходить зі сцен українських і не лише українських театрів. Вперше п’єсу було поставлено у Харкові 23 січня 1840р. (Трупа Людвіка Млотковського). Комедія вже наступного року з успіхом йшла в Александринському театрі у Петербурзі в бенефіс відомого актора П. І. Григор’єва, який виконував роль Шельменка. Незважаючи на досить суперечливу оцінку комедії в пресі, вона протягом 1841 і наступних років з великим успіхом йшла в Александринському театрі. Тільки у 1841 – 1842 рр. відбулось сім вистав. А 20 лютого 1842 р. «Шельменко-денщик» було поставлено у Москві у Великому театрі в бенефіс Щепкіна. Про цю виставу і, зокрема, про гру Щепкіна в ролі Шельменка з захопленням писав журнал «Москвитянин» (1842, № 3). З часу першої вистави комедії «Шельменко-денщик» пройшло багато років, але її сценічне життя ні на хвилину не припинялось. Вона і сьогодні міцно тримається в репертуарі театрів як в Україні, так і поза її межами. На сторінках "Книги рекордів України" в категорії "Мистецтво" легко відшукати запис про те, що 19 жовтня 2012 року на сцені Харківського державного академічного драматичного театру імені Т.Г. Шевченка відбувся 2200 показ вистави "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ’яненка, яка в репертуарі театру вже понад 70 років. У своїй творчості драматург орієнтувався на читача з народу. Його здобутки у драматургії позначилися на творчості пізніших українських письменників.

Література:

"Драматургія Григорія Квітки-Основ'яненка", реферат на тему – UkrLib [Электронный ресурс].-Режим доступа:

https://www.ukrlib.com.ua/referats/printit.php?tid=1207.-Загл. с экрана.-05.06.2019.

З іллюстрованим календарем "Знаменних і пам'ятних дат Новобаварського району" ви можете ознайомитися у читальному залі Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка та бібліотеках-філіях Новобаварського району.

Коментарi