КАЛЕНДАР ЗНАМЕННИХ І ПАМ’ЯТНИХ ДАТ НОВОБАВАРСЬКОГО РАЙОНУ м. ХАРКОВА

ПЕРЕДМОВА

Періодичне універсальне довідково-бібліографічне видання «Календар знаменних і пам’ятних дат Новобаварського району» видається ЦБ імені І.Я Франка з 2006 року. Це щорічний універсальний рекомендаційний бібліографічний посібник. Посібник ставить собі за мету познайомити читачів з найбільш значними історичними датами політичного, господарського, культурного життя Новобаварського району, а також з життям і діяльністю людей, чиї імена пов'язані з історією нашого району. Посібник сприяє популяризації документів з актуальних питань життя Новобаварського району м. Харкова, висвітлює історію району, діяльність знаних земляків, забезпечує формування історичної пам’яті, виховання патріотизму. В посібнику показані як книги, так і статті з центральної місцевої періодики, видання, цілком або частково присвячені Новобаварського району. Крім того поміщаються фотодокументи, ілюстрації, використовується електронний ресурс... Посібник містить багатий фактичний і бібліографічний матеріал.
Посібник складається з трьох частин: «Ювілейні дати». До нього включаються головні дати, які особливо важливі для нашого району. До кожної пам'ятної дати чи події складені розширені історичні довідки, списки рекомендованої літератури, ілюстрації, цитати, факти. Рекомендована література розміщена в алфавітній послідовності, приводиться список джерел, що дозволяє при необхідності розшукати додаткову інформацію.
В частині «Цього року виповнюється», наводяться додаткові дати загальним переліком. До нього включаються дати: не висвітлені у літературі, дати, що становлять переважний інтерес для нашого району, дати присвячені тим уродженцям краю чи особам, чиї зв’язки з краєм були епізодичними і не справили помітного впливу на розвиток краю, розташовуються у хронологічному порядку, за роками, місяцями, числами.
В частині «Твори-ювіляри» надаються текстові довідки, списки літератури про твори-ювіляри, які мають відношення с тих чи інших причин до нашого району.
Рекомендаційний бібліографічний посібник розраховано на бібліотекарів, які пропагують краєзнавчу літературу, а також на працівників культури, лекторів, вчителів та усіх читачів, що цікавляться краєзнавством.

(Від укладача)

Календар на 2021 рік

ЮВІЛЕЙНІ ДАТИ

БЕРЕЗЕНЬ 6 120 років з дня народження (1901р.) Ахієзера Н.І., видатного математика, засновника харківської математичної школи й фізико-математичного ліцею №27 у Харкові (вул. Мар’їнська №12 /14)
КВІТЕНЬ 19 200 років з дня народження (1821р.) Черная О.В., українського зоолога, який вперше дав аналіз ссавців і птахів усієї України, професора Харківського університету (мешкав вул..Катеринославська №42)
КВІТЕНЬ 16 180 років з дня народження (1841р.) Алчевської Х.Д., українського педагога, організатора першої недільної школи, першої масової бібліотеки в Російській імперії (зараз бібліотека-філія №1 імені М.О.Некрасова по вул. Володимирській №35)
КВІТЕНЬ 24 150 років з дня народження (1871р.) Хавкіної Л.Б., видатного українського бібліотекознавця й бібліографа, творця алфавітного каталогу для масових бібліотек (працювала в бібліотеках: ім.Короленка та першій масовій бібліотеці на Москалівці)
ТРАВЕНЬ 23 165 років з дня народження (1856р.) Троїцького І.В., українського лікаря-педіатра, засновника "Краплі молока (вул. Конторська 13/2), прообразу молочних кухонь та дитячих консультацій
ЖОВТЕНЬ 3 110 років з дня народження (1911р.) Лейбфрейда О.Ю., архітектора, художника, вченого-дослідника, краєзнавця, популяризатора знань з історії Харкова (мешкав по вул. Полтавський шлях №22)
ЛИСТОПАД 180 років з дня народження (1841р.) Оболенського І.М., професора, засновника «Швидкої допомоги» у Харкові (вул. Конторська №41)



ТВОРИ-ЮВІЛЯРИ

185 років (1836р.) з дня виходу друком п’єси Квітки-Основ’яненка Г.Ф. “Сватання на Гончарівці». Уперше було надруковано окремим виданням: «Сватанье. Малоросийская опера» у Харкові в губернській типографії.
105 років (1916р.) з дня виходу друком у Відні монографії С.Л.Рудницького «Чому ми хочемо самостійної України?».



ЦЬОГО РОКУ ВИПОВНЮЄТЬСЯ

260 років (1761) У Харківському колегіумі відкрили першу в місті бібліотеку, яка отримала перевезене з Ніжинського Благовіщенського монастиря, книжкове зібрання Стефана Яворського - засновника професійної філософської науки. Значилося 609 накладів книг й рукописів. Велика частина б-ки потрапила в ЦНБ Харківського університету ім. В.Каразіна. Сьогодні в фондах ЦНБ виявлено 391 видання. Частина бібліотеки Яворського потрапила в фонд ХДНБ ім.Короленко. Тематично колекція книг різноманітна. Книги видані у 30 містах Європи. Бібліотекою Яворського користувалися: Г.Сковорода, М.Сумцов, О. Потебня ...
250 років (1771) Побудовано першу дерев'яну церкву Преображення Господнього (Лідне вул. П.Набойченка №16) не збереглася. Сьогодні діє нова (1926р.).
235 років (1786) Побудована аптека громадського прізренія. Це була повноцінна аптека і перший медичний заклад у Харкові (сьогодні пров. Клубний, раніше пров. Аптекарський). Архитектор Ярославський П.А. Аптека була не гірше петербурзької, в цьому вирішальну роль зіграв завідувач аптеки П.Ф. Піскуновській - перший аптекар-українець (до нього всі керівники аптек були іноземцями). Він перетворив її на зразкову установу. На початку вул. Конторської під загальним №2 стоять два двоповерхові флігелі, побудовані на початку XIX століття як допоміжні будівлі «казенної» аптеки Наказу громадського піклування. Будівля збереглася, будинок перебудовано до невпізнання.
220 років (1801) Побудовано в’язницю на Холодній горі. Це одна з найстаріших пенітенціарних установ в Україні. СІЗО №27 розташовано на базі колишньої в’язниці (вул.Полтавський шлях №99).
210 років (1811) За ініціативи Г.Ф. Квітки-Основ’яненка було створено "Товариство добродіяння", основним завданням якого було допомагати всім, хто потребував допомоги, особливо у здобутті освіти. На кошти Товариства було відкрито Іститут шляхетних дівчат.
205 років (1816) Вийшов перший номер «Українського вісника» - першого в Україні літературно-мистецького, наукового й громадсько-політичного місячника, який виходив за ініціативи І. Срезневськогопри Харківському Університеті(1816–1819)переважно російською мовою, за редакцієюЄ. Філомафітського, Р. Гонорського, Г. Успенського йГригорія Квітки-Основ'яненка, при активній співпраціПетра Гулака-Артемовського; наклад 350— 500 примірників.
195 років (1826) З дня закінчення будівництва будинку на перетині Полтавського шляху №3 і Клубного провулка. Будинок, що виділяється своїм класичним виглядом, було побудовано для відомого мецената й покровителя художників купця Кузіна архітектором П. Ярославським в кінці XVIII ст., а на початку XIX ст. до нього були прибудовані ще два будинки (архітектори Е. Васильєв, А. Тон).
185 років (1836) Збірка Г.С.Сковороди, першого українського байкаря, вперше опублікована в оригіналістароукраїнською мовоюу 1836 році у видавництві Московського опікунського комітету «Людинолюбного товариства» під назвою «Басни Харковскія» (Лідне).
180 років (1841) З дня смерті В.Г.Масловича, українського письменника, байкаря, журналіста, засновника першого в Україні сатиричного часопису «Харьковскій Демокритъ». Це перший часопис, який виходив на території України, перший часопис, де була вжита українська мова та перше суто гумористичне видання у Російській імперії (Мешкав на вул. Полтавський шлях №1).
170 років (1851) Духовна семінарія переїхала в нову будівлю (вул. Семінарська №46, колишня вул.Володарського). При семінарії була побудована і освячена церква в ім'я апостола і євангеліста Іоанна Богослова, були влаштовані ботанічний сад й город.
160 років (1861) З дня смерті (11 серпня) останнього генерал-губернатора Харківської губернії Кокошкина С.О. Сучасна прямолінійність в плануванні Харкова - заслуга його активної містобудівної діяльності (мешкав по вул. Полтавський шлях №30).
155 років (1866)

З дня народження (13 листопада) російського й українського художника, графіка, сценографа, академіка Імператорської Академії мистецтв, талановитого пейзажиста В.І. Зарубіна. Його мистецької спадщини притаманне характерне для учнів О. Куїнджі збереження й подальший розвиток лірико-поетичного доробку романтизму, головного напрямку української національної школи пейзажу (мешкав по вул. Конторській №3).

155 років (1866) З дня народження (19 грудня) Фоміна П.Г. - Протоієрея Харківської єпархії, фахівця в галузі українського церковного мистецтва, голови Харківського єпархіального церковно-археологічного товариства та завідувача Харківським єпархіальним церковно-археологічним музеєм. Першим на Слобідській Україні систематично і всебічно вивчив стародавні кам'яні й дерев'яні місцеві храми, класифікував їх і порівняв з храмами інших губерній. Про втрачені пам'ятки ми можемо сьогодні дізнатися тільки з його книг. Мешкав на Москалівці, вул. Єдиноверчеська, зараз Карташовська №3).
145 років (1876) На кошти міської громади відкрито поштове відділення в Залопанській 3-й частині.
140 років (1881) З дня народження професора, доктора медичних наук Сергія Миколайовича Синельникова, сина режисера Синельникова М.М. Він був одним з кращих терапевтів Харкова. Його пацієнти розповідали один одному, що поки хворий йшов від дверей до крісла професора, той вже ставив попередній діагноз, який надалі підтверджувався на огляді.
140 років (1881) З дня народження (5 лютого) українського архітектора, батька українського модерну, політика, громадського діяча С.П.Тимошенка. Харків є володарем досить великої кількості будівель, побудованих в стилі українського модерну: Полтавський Шлях №46; Семінарська (колиш. Володарського) № 2… Крім того, за його участі в місті вперше був офіційно вивішен український жовто-блакитний прапор на мерії на вул. Сумський, в підтримку УНР (1917р.).
140 років (1881) З дня введення в дію (17 червня) у м.Харкові першого водопроводу протяжністю 41,35 км (подача води - 10 л / добу на чол.). Побудовано бельгійськими концесіонерами А.К. Рейсом і К.К. Ділл, який базувався на артезіанських верхньокрейдових горизонтах, розташованих на глибині від 80 до 100 м. Для водопостачання використовувалася вода Карпівського й Павлівського джерел, яка самопливом надходила з місця збору по дренажним трубам на Конторську помпову станцію. В рік пуску водопроводу у Харкові мешкало 114698 чол.
140 років (1881) З дня смерті (22 листопада) Кадміної Є.П. - співачки, драматичної актриси. Серед вчителів Кадміної були такі заслужені діячі мистецтва як, А. Александрова-Кочетова, І. Самарін і П.І. Чайковський. Згодом, зачарований «оксамитовим багатим меццо-сопрано» Кадміної, Чайковський написав спеціально для неї музику до весняної казки О. М. Островського «Снігуронька».
140 років (1881) З дня відкриття (1 серпня) на вул. Катеринославській №6 фотоательє А.К. Федецким, фотографом й першим кінематографістом Російської імперії. Він відходив від встановлених канонів, прийнятих в практиці колег. Відмовлявся від загальноприйнятої статичної «сімейної» композиції знімка, докладав зусиль щодо забезпечення портрета, близького за принципом рішення до живопису. В цьому ательє побували крім звичайних відвідувачів П.І.Чайковський, М.Кропивницький, І.Айвазовський, М.Заньковецька, М. Садовський.
135 років (1886)

З дня народження (3 жовтня) Варвари Каринської художниці по костюмах, автора сценічних костюмів для кіно й балету, її робота вплинула на сучасний вигляд балетної пачки… Каринська перша володарка премії «Оскар» за сценічні костюми.

130 років (1891)

З дня відкриття (15 січня) першого харківського ломбарду. Спочатку він розташовувався на вул. Катеринославській №3 (нині - Полтавський Шлях) в колишньому будинку купця Кузіна. У 1908 році переїхав до спеціально збудованого приміщення на вул. Університетській. Нині в цій будівлі розташован Харківський історичний музей.

130 років (1891) У 1886 році у зв'язку з відсутністю коштів перший в Харкові стаціонарний оперний (ліричний) театр припинив своє існування (розташовувався на розі північного боку Полтавського шляху й Лопанської набереженої), а у 1891 році дерев'яна будівля була зламана.
130 років (1891) З дня відкриття амбулаторії як одного з відділень дитячої міської інфекційної лікарні імені Кропоткіна по вул. Дворянський, 11 (нині вул. Декабристів). Тепер в першій провінційній дитячий інфекційній лікарні Російської імперії пацієнтам крім стаціонару надавали допомогу на прийомі лікаря, або на дому.
130 років (1891)

З дня заснування (1 грудня) Харківським товариством розповсюдження серед народу грамотності на Москалівці першої у Російській імперії безкоштовної народної читальні (прообраза сучасних масових бібліотек). Спочатку бібліотека знаходилася за адресою: Василївський в’їзд №10. Сьогодні це бібліотека-філія №1 імені М.О.Некрасова. Ім’я поета бібліотека має з дня заснування (вул.Володимирська №35).

125 років (1896)

З дня відкриття Торгової школи Товариства взаімовспомоществованія приказчиків. Вона належала до шкіл другого ступеню - це професійні школи й училища: ремісничі, технічні та інші, які готували молодь до різних видів практичної діяльності. Поряд з загальноосвітніми

знаннями давала спеціальні знання й навички в конкретній галузі. (вул. Марьїнська №12/14. Сьогодні фізико-математичний ліцей №27).

125 років (1896) Купцем Г.Гольбергом була заснована Парова фабрика олійних фарб і сухих фарб, лаків й оліфи на вул. Заіковській №106 (1-й Конної Армії). Сьогодні з-д «Червоний хімік» (вул. Новожанівська №1).
125 років (1896) З дня завершення реконструкції шедевра архітектурної еклектики, найкрасивішої церкви у Харкові, Дмитрівської. Прот. Іоанн Чижевський виступив з ініціативою її подальшого розширення і прикраси, з підтримки парафіянами, і у 1885-1896 роках церква зазнала капітальної реконструкції за проектом М.І. Ловцова. Центральний неф було розширено, бічні прибудови й дзвіниця перебудовані. Храм, активно включився в панораму західній частині міста, гармонійно поєднував елементи готичного, візантійського і староукраїнського декору. Замість колишніх 800 він вміщував в себе понад 2100 вірян (вул. Полтавський шлях №44).
125 років (1896) З дня першої документально підтвердженої кінозйомки в Російській імперії (30 вересня) здійсненого фотохудожником А. Федецьким з вікна свого ательє (вул. Катерінославська №6). У газеті «Південний край» повідомлялося, що він «зняв на кінетографіческую плівку перенесення ікони Озерянської Божої Матері на вул. Катеринославській протягом 1,5 хвилини». Сьогодні це кінотеатр «Боммеръ».
125 років (1896) З дня першого кіносеансу Федецького А. 2 грудня в оперному театрі (вул. Римарська №21), який спричинив фурор: «рухомі фотографії» на екрані справили ефект бомби, що розірвалася, викликавши захоплення глядачів, уражених високою технічною якістю фільмування: «на цій картині деякі особи офіцерів полку були настільки виразно зображені, що їх легко було впізнати».
120 років (1901) З дня відкриття амбулаторії дитячої та гінекологічної лікарні однією з найперших харківських жінок-лікарів Є.С. Дрентельн. У лікарні розміщувалися й постійні ліжка для породіль. Є.С.Дрентельн була визначена довічним директором лікарні й лікарем-розпорядником харківської міської амбулаторії дитячої та гінекологічної лікарні з правами державного службовця. Будинок на Москалівці, 47 зберігся в майже незмінному вигляді.
120 років (1901)

«За допомогою невеликої групи однодумців Дрентельн Є.С. організувала в Харкові для бідних і незаможних жінок лікарню «Жіноча допомога», що відповідала поданням про сучасний лікувальний заклад. Її статут був засновано МВС 23 січня 1901р. Лікарня допомагала вагітним і хворим жінкам, брала породіль». Лікарню засновано на кошти М.Х. Гельферіха (вул. Старомосковська №105, сьогодні гінекологічне відділення пологового будинку №2 імені М. Гельферіха на Московському проспекті, 145).

120 років (1901) З дня закінчення будівництва (23 вересня) Озерянської церкви. Храм за проектом В.Х. Немкіна виконано з червоної нештукатуреної цегли в еклектичних формах візантійсько-російського стилю (вул. Полтавський Шлях, 124).
120 років (1901) З дня закінчення будівництва прибуткового будинку по вул. Полтавський шлях №35, побудованого за проектом архітектора З. Харманського в стилі модерн, який належав Товариству з виробництва гумових виробів «Трикутник». Пам'ятник архітектури. Сьогодні житловий будинок.
115 років (1905-1906) Побудован (22 грудня) підприємцем Г. Грікке Цирк-театр за проектом Хрустальова В.В (площа Національної Гвардії, 17, колишня Жандармська площа). Першою в цирку-театрі Грікке у 1906 році виступила трупа товариства українських артистів А. Саксаганського з п'єсами Старицького, Квітки-Основяьненка, Котляревського та інших українських авторів.
115 років (1906) Здійснюючи плідну викладацьку та наукову діяльність, вчений не залишав своїх українофільських симпатій, найбільш яскравим проявом яких стала прочитана ним у 1906 році в Харківському університеті лекція українською мовою. Д.І. Багалій писав, що лекція справила сильне враження як своїм змістом, так і формою викладу матеріалу. Починання М.Ф. Сумцова мало велике значення: він наочно продемонстрував, що українська мова годиться не тільки для красного письменства, нею можна висловлювати і складні наукові ідеї.
115 років (1906) З дня народження (24 березня) К.І. Шульженко - народної артистки СРСР, естрадної співачки, першої виконавиці пісні «Синий платочек». Батьківський будинок по вул. Володимирській №35, в якому мешкала видатна співачка 24 роки, зберігся.
115 років (1906) Побудовано торговий дім (вул. Полтавський шлях №57). Архітектор Цауне Ю.С., стиль модерн. Двоповерхова будівля з мансардою вдало поєднує великі вітринні прорізи першого поверху з вузькими згрупованими по три вікнами другого поверху над ними. Великі вікна-люкарни хитромудрої форми, які висвітлюють мансардний поверх, надають оригінальність силуету невеликої споруди, не дають йому загубитися між високими сусідніми будівлям. Пам’ятник архітектури. Сьогодні офіс «АВЕК».
110 років (1911) З дня народження (8 жовтня) М.Н. Бернеса - видатного радянського актора і шансоньє, музика якого вже давно стала класикою свого часу. Мешкав за адресою м.Харків, вул.Карпівська №4 (Холодна гора).
105 років (1916) Пилипівка, колишнє село яке з’явилося у другій половині XVII століття, у ХХ столітті увійшло до складу Харкова. У книзі «Харків. Енциклопедичний словник» надається історія заснування села Пилипова. У другій половині XVII століття на цих землях з’являється переселенець з Задніпров’я Степан Пилипов, який отримав дозвіл на будівництво млина на річціУди.
105 років (1916) Побудовано прибутковий будинок «Динамо» (Полтавський шлях №31). Архитектор Гершкович Б.І. Розмірами, й стилем він сильно відрізняється від навколишніх будинків. Можна сказати, що зведення цього гіганта позначило новий етап забудови Полтавського шляху. На самому початку ХХст. на вулиці почали будувати великі фірмові і прибуткові будинки. Гершкович Б.І. застосовував стильові форми модерну та історічніх епох. Дивлячись на сучасне оздоблення фасаду, в це складно повірити, але будували цю шестиповерхівку з цегли, розібраної при знесенні житлових будинків, що стояли на місці нинішнього Палацу праці (площа Конституції №1). Завдяки нехитрій комбінації підрядниками будівництва покладено в кишені чималі суми. Також відомо, що в цьому будинку до революції жив з сім'єю анархіст Нестор Махно. Пам'ятник архітектури. Сьогодні житловий будинок.
105 років (1916) Коли Марку Бернесу (Марк Наумович Нейман) було п'ять років, сім'я переїхала з Ніжина до Харкова на вул. Карпівську №4, що на Холодній горі.
105 років (1916) З дня смерті (2 січня) українського живописця й графіка, майстра пейзажного живопису і мариніста, одного з основоположників харківської пейзажної школи Ткаченка М.С. Мешкав художник по вул.Велика Москалівська №44 з 1914 по 1916р.
105 років (1916) З дня народження (17 січня) артистки Т.М. Карпової. Народна артистка Росії (1990) найстарша актриса театральної Москви, ветеран Театру імені Маяковського і єдина в ньому народна артистка СРСР (на 2012р.). Народилася і виросла на Москалівці пер. Мічурінський №3. Брала участь у виставах харківського театру-студії «Березіль».
105 років (1916) З дня народження (29 лютого) архітектора В.М. Сиромятникова, який проектував вокзали у Краматорську і Сумах. (Мешкав на Москалівці).
105 років (1916) З дня смерті (15 травня) нобелівського лауреата Мечнікова І.І. Мешкав з братом в пансіоні К. Шульца по вул. Різдвянійї №1, на другому поверсі, коли навчався у 2-й Харківській чоловічій гімназії.
105 років (1916) З дня народження (27 липня) Героя Радянського Союзу льотчика Поколодного В.Д. Народився в селищі Пилипівка, закінчив середню школу №79 (Карачівське шосе, 9), ФЗУ, працював на Харківському котельно-механічному заводі. В армії з 1934р. Був збитий, загинув у нерівному бою.
100 років (1921) З дня смерті (3 січня) українського вченого-офтальмолога, лікаря, педагога, Почесного громадянина міста Харкова. Заснована ним перша очна лікарня була розташована на вул. Москалівській.
100 років (1921) На особисті кошти доктора І.В. Попандопуло була відкрита (8 березня) пологова і гінекологічна лікарня №47 (потім №15) на Москалівці. Це був перший державний пологовий будинок в Україні (вул. Сірохінська, нині вул. Черепанових). Сьогодні в будинку № 7 розташовано "Гінекологічне відділення 31-ої міської клінічної лікарні".
90 років (1931) Засновано міськмолокозавод №1 вул. Мала Гончарівська №17.
90 років (1931) На арені Харківського «старого цирку» створено І.Бугрімовою та А.Буслаєвим номер «Політ на санях під куполом цирку». Механічний атракціон - перший в СРСР. Прем'єра відбулася у Київському цирку. Номер мав великий успіх і демонструвався до 1937року.
90 років (1931) З дня смерті (13 квітня) українського музично-громадського діяча, піаніста, педагога й диригента. Першого директора муз. училища ім. Лятошинського (вул. Полтавський шлях №30). Перебував на цій посаді 49 років (1883—1921). На основі створеного ним симфонічного оркестру 1919 року було організовано симфонічний оркестр Харківської філармонії.
90 років (1931) З дня смерті (27 жовтня) Христини Олексіївни Алчевської, українського поета, письменниці, драматургині, прозаїка та педагога, художника, перекладача, громадського діяча. Вона належала до славетної української родини Алчевських.
90 років (1931) З дня заснування (11 грудня) Української хутряної фабріки №1, яка поклала початок в Україні створенню хутряної промисловості (пр. Любові Малої №93).
90 років (1931) Здана в експлуатацію (15 грудня) перша черга заводу ПТО ім. В.І. Леніна. Засновано завод "Подвесдор". Підприємство виробляло візки, кузови і підвіски до підвісних дорогах. (пр. Ілліча, зараз пр. Ново-Баварський №118).
85 років (1936) З дня відкриття (1 вересня) загальноосвітньої школи № 130 (Новожаново, вул.Светланівська №23в).
85 років (1936) З дня заснування заводу «Замок» (нині ВАТ «Харківський метизний завод»). Виробляє кріплення загального машинобудівного призначення розміром від М6 до М16 (пров. Метизний №10).
85 років (1936) З початку пасажирського руху на Залютинській лінії трамвайного маршруту №19 - «Вокзал-Залютино».
85 років (1936) Перша назва Григорівське шосе (1895). Перейменовано в Комсомольське 20 вересня.
85 років (1936) Побудовано міжміська телефонна станція. Архітектор Любарський Л.Г. Стиль – радянський неокласицизм. У забудову дореволюційного часу включено єдине на вул. Конторській сучасна будівля, вигляд якої відображає пошуки радянської архітектури періоду освоєння класичної спадщини. Стрункі пропорції і добре промальовані деталі, що не копіюють канонічні зразки вигідно відрізняють будівлю від інших еклектичних будівель того часу. Пам’ятник архітектури. Сьогодні АТС (вул. Конторська №14).
80 років (1941) Підприємства перейшли на випуск військової продукції: «Червоний Жовтень» освоїв виробництво мінометів; з-д ім.Шевченка та «Світло Шахтаря» почали збірку реактивних мінометів, снарядів, бомб; завод «Комсомолець» - корпусів гранат Ф-1.
80 років (1941) З дня трагічної загибелі (18 жовтня) видатного українського поета доби «Розстріляного відродження» Свідзинського В.Є. НКВД поета з рештою арештантів спалила живцем. У Харкові орендував помешкання на Москалівці та Новоселівці.
80 років (1941) З дня окупації (24 жовтня) Харкова німецько-фашистськими загарбниками.
75 років (1946) Від дня заснування дитячої бібліотеки №10 ім. А.Матросова (сьогодні Центральна дитяча бібліотека ім. А.Матросова (вул. Конєва №13). Спочатку бібліотека була розташована по пр. Ілліча, 95 (пр.Ново-Баварський).
75 років (1946) В.Г. Крічевскій - український радянський живописець, архітектор, графік. Один із засновників Української академії мистецтв. Дизайнер й декоратор, автор проектів Малого герба України і грошових купюр УНР, художник кінематографа, засновник відомої в усьому світі династії художників. Емігрував до Венесуели. У Харкові мешкав на Москалівці на розі вулиць Котляревського №13 і Володимирської №60).
75 років (1946) Створено Обласний госпіталь для інвалідів Великої Вітчизняної війни (Ясна поляна) (вул. Врубеля №42).
75 років (1946) Перед Палацом культури канатного заводу на пр. Ілліча відкрито пам'ятник В.І. Леніну. Скульптор А.Й.Страхов. Український графік і скульптор був автором політичних сатиричних малюнків у газетах (1919—1922), серії пропагандистських кольорових літографій, орнаментальних розписів за українськими народними мотивами в Будинку ім. В. Блакитного у Харкові (1928), численних плакатів, понад 250-ти обкладинок книг для Державного видавництва України.
75 років (1946) Після розриву з Буслаєвим І.Н. Бугрімова почала сольні виступи на арені з дресованими левами. Всього через "школу Бугримової" пройшло близько 80 левів. Був улюбленець, Цезар, з яким вона працювала 23 роки. («Старий цирк»).
70 років (1951) З дня заснування бібліотеки-філії №19 ім. П.А. Грабовського (вул. Семінарська №92).
65 років (1956) Семиповерховий житловий будинок з десятиповерховою баштовою частиною (арх. В. Донський, В. Виродов,), соковиті пластичні форми якого помірно прикрашені ліпними декоративними елементами, акцентують в'їзд з Холодної гори та Привокзальної площі в центральну частину міста (вул. Полтавський шлях №59).
65 років (1956) Постановою Ради Міністрів СРСР від 6 червня 1956 року плата за навчання в старших класах середніх шкіл, в середніх спеціальних і вищих навчальних закладах СРСР була скасована.
65 років (1956) Встановлено меморіальну дошку на честь Грабовського П.А. на будівлі колишньої семінарії по вул. Володарського №46. С колишньої Семінарською вулицею пов'язано ім'я українського поета й публіциста, революціонера-демократа П.А. Грабовського. Він вступив до Харківської семінарії в 1879 році. Грабовський брав активну участь в харківській групі організації «Чорний переділ», поширював заборонену літературу, листувався з політичними ув'язненими.
65 років (1956) З дня заснування (23 липня) 1-й Українського національного циркового колективу, підготовленого і випущеного на манежі Харківського цирку. Засл. артист РРФСР П. Маяцький, життя якого багато років було пов'язане з Харковом, очолив цей колектив. У новій програмі об'єднали номери високопрофесійного рівня, а також підготуваи нові, що показували національний характер і відтворювали український колорит. Метою програми було показати характерні українському народові молодецтво, відвагу, колоритні українські мелодії, запальні народні танці. У 1996 році Український цирковий колектив припинив своє існування.
65 років (1956) З дня выдкриття (1 вересня) ЗОШ №54 (вул. Академіка Богомольця №4).
60 років (1961) З дня народження (4 вересня) видатного скрипаля, Засл. артиста РФ, зав. кафедри скрипки і альта, професора Кашванец А.А. Лауреата престижних конкурсів. (мешкав пер. Рубановський № 2).
65 років (1956) З дня трагічної загибелі (23 березня) льотчика-космонавта В.В. Бондаренка. Він мешкав в Липовому гаю, вул. Герцена, закінчив середню школу №93.
55 років (1966) Вийшла друком книга Донського Я.Є., Шаповала А.П. «БІЙЦІ У БІЛИХ ХАЛАТАХ». Книга про патріотичну діяльність харківських медиків на чолі з професором Мещаніновим О.І. в роки Другої світової війни. Холодногірскій концтабір, сьогодні СІЗО (вул.Полтавський шлях).
50 років (1971) З дня заснування (жовтень) НАУКОВО-ДОСЛІДНОГО ІНСТИТУТУ ТРАНСПОРТУ ГАЗУ ПАТ«УКРТРАНСГАЗ». До 1991р. інститут був єдиною в колишньому СРСР організацією по автоматизації і телемеханізації магістральних газопроводів, довжина яких становила понад 230 тис. км. Інститут визначав науково-технічну політику в сфері автоматизації галузі, розробляв методологію створення систем управління газотранспортним комплексом (вул. Конєва,16).
65 років (1956) Звання народної артистки Шульженко К.І. було присвоєно за часів Л.І. Брежнєва у 1971 році, коли вона побувала на Малій землі на зустрічі з ветеранами битв під Новоросійськом, серед них був і Леонід Брежнєв.
65 років (1956) З дня смерті (5 грудня) письменника-емігранта, прозаїка, літературного критика, автора 9 романів, які створили йому поряд з В.В.Набоковим репутацію самого талановитого прозаїка молодого покоління післяреволюційної еміграції. (мешкав у Харкові на вул. Полтавський шлях)
45 років (1976) Метрополітен. Покладено перший кілометр постійного шляху на другій ділянці Свердловсько-(нині Холодногірсько-) Заводській лінії (вул.Полтавський шлях).
45 років (1976) 37 лікарня МСЧ заводу «Світло шахтаря» об'єднана з лікувальними установами району під загальною назвою 31 міська лікарня (пр. Любові Малої №4).
45 років (1976) На заводі ім. Т.Шевченка в серійне виробництво запущено першу стереофонічну магнітолу «Романтика-108».
45 років (1976) Під керівництвом В.А. Петросова введена в експлуатацію перша черга АСУ водопостачання міста (КП Харьківводоканал вул. В.Гончарівська,90).
45 років (1976) Організовано (1 січня) Центральну бібліотечну систему Жовтневого району (Новобаваоського) м.Харкова. Перший директор ЦБС СТРЕЛЬНИКОВА М.В. Массова бібліотека №25 ім.І.Франка стала головною бібліотекою району, методичним центром для державних масових бібліотек району.
45 років (1976) З дня смерті (13 жовтня) С.А. Таранушенка - мистецтвознавця, знавця української архітектури, музейника. За влучним висловом Сергія Білоконя «в українському мистецтвознавстві внесок Стефана Андрійовича Таранушенка остільки монументальний і поважний, як стародавня піраміда» (мешкав на вул. Мала Гончарівська)
40 років (1981) З дня створення (21 серпня) академіком Л.Т. Малою у Харкові на базі диспансеру філію Київського НДІ кардіології ім. Академіка Н.Д. Стражеска (пр. Любові Малої №2А).
35 років (1986) Для того, щоб забезпечити вже існуючу структуру терапевтичної допомоги в Східному регіоні України єдиним методологічним і організаційним керівництвом, організовано Харківський НДІ терапії на базі філіалу Київського НДІ кардіології імені акад. М.Д. Стражеска. Це єдиний в Україні НДІ такого профілю. В інституті, окрім вже чинних палат кардіологічного профілю, відкриваються відділення гастроентерології, пульмонології, нефрології. Сьогодні Інститут терапії має ім’я його засновника і першого директора академіка НАН і НАМН України, РАМН Любові Трохимівни Малої (пр.Любові Малої №2А).
35 років (1986) На навколоземну орбіту виведено довготривалу орбітальну станцію «Мир», на якій встановлено ​​бортову обчислювальну машину, створену на заводі ім. Т.Шевченка.
35 років (1986) На заводі ім. Т.Шевченка організовано будівельний Молодіжний житловий кооператив.
35 років (1986) Відкрита (1 листопада) міська дитяча поліклініка №2 (колишня дитяча поліклініка №10) (пр.Любові Малої №2Б).
30 років (1991) Урочистості з нагоди 100-річного ювілею бібліотеки-філії №1 ім. М. Некрасова (вул. Володимирська №35).
30 років (1991) Урочистості з нагоди 100-річного ювілею заводу «Світло шахтаря». АТ Харківський машинобудівний завод «Світло шахтаря» - одне з найстаріших в Україні машинобудівних підприємств вугільної галузі (вул. Світло шахтаря №4/6).
30 років (1991) Єромецький С.О. очолив Жовтневий (Новобаварський р-н).
30 років (1991) На заводі ім. Т.Шевченка розпочато серійний випуск стереофонічних касетних магнітофонів з пленером «Романтика», і виготовлено перший комплект АТС «ІСТОК».
30 років (1991) У Харкові відродилася Автокефальна церква (Свято-Дмитрівська церква). Сьогодні єпархія УАПЦ представлена ​​Свято-Дмитрівським собором (вул.Полтавський шлях 44). Храм є кафедральним собором Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (оновленої), що діє наразі як окрема релігійна організація. При ньому відкриті: духовна семінарія («Колегія патріарха Мстислава»), дитяча недільна школа, катехізаційні курси, бібліотека, амбулаторний центр. До слова, величезну роль в створенні приходу у 1991 році зіграв патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник), рідний племінник Симона Петлюри, який приїхав до Харкова з США. Саме він допоміг передати Іоанно-Богословський храм громаді, а через рік провів свою останню службу в Свято-Дмитрівській церкві.
30 років (1991) З дня трагічної загибелі (26 червня) естрадної співачки Г.К. Шевелевої (мешканка Москалівці).
25 років (1996) З дня відкриття Міській художній галереї ім. С.Васильківського. Це перша і єдина в країні галерея муніципального статусу, що послідовно й системно здійснює свою програмну діяльність по популяризації сучасного мистецтва (вул. Чернишевська,15).
25 років (1996) Спущено на воду прогулянковий катер «Ластівка». Місту передали прогулянковий катер, спущений на воду ще у 1975 році, який раніше борознил дніпровські простори. Судно було в убитому стані. На 30-метровій платформі його доставили до Харкова та відновили. Довжина маршруту туди і назад становила п'ять кілометрів. Пристань біля Лопанського мосту.
25 років (1996) З дня відкриття (травень) Музею видатних харків'ян ім. К.І.Шульженко - єдиний у світі музей, присвячений видатній співачці XX століття (пер. Байкальский №1).
20 років (2001) Бюст Клавдії Шульженко встановлено (30 вересня) біля Музею видатних харків'ян, що має ім'я знаменитої співачки. Автори пам'ятника - заслужений діяч мистецтв України скульптор М. Овсянкин, архітектор О. Жук. (пер.Байкальский №1).
20 років (2001) Відкрито меморіальну дошку на честь засновника фізико-математичного ліцею №27 вченого-математика Н.І. Ахієзера на будівлі навчального закладу (вул. Мар'їнська №12/14).
20 років (2001) З дня смерті (20 лютого) І.Н. Бугрімової - легендарної приборкувачки левів («Старий цирк»).
10 років (2011) Цього року засновано О.Фельдманом екопарк - це мультифункціональний комплекс, який реалізує проекти природоохоронної, медико-реабілітаційної, соціально-культурної, науково-освітньої, фізкультурно-спортивної та інших спрямувань. (Дергачевский район, пос. Лесной, вул. Київське шосе, 12).



/Files/images/vyistavki/Ахиезер2.jpg

ВИДАТНИЙ МАТЕМАТИК СУЧАСНОСТІ

(1901-1980)

«Математические труды Наума Ильича давно уже стали классикой. Заложенные в них идеи и методы успешно используются и в современных работах. Многочисленные, мастерски написанные монографии и учебники Наума Ильича стали настольными книгами для специалистов. Они переведены практически на все иностранные языки и пользуются большой популярностью». (Академик В.А.Марченко)

«Выдающийся математик современности, член-корреспондент АН УССР с 1934 года, профессор, заведующий кафедрой математической физики ХГУ, он был среди тех, кто представлял лицо харьковской интеллигенции и одновременно был одним из ее воспитателей».

Народився Наум Ілліч Ахієзер в м.Черикові, Белорусь 6 березня 1901 року в родині земського лікаря, Іллі Олександровича Ахієзера. Наум вступив в Петроградський університет. Екзаменував його Смирнов В.І., автор знаменитого багатотомного «Курсу вищої математики». Наум Ілліч навчався дуже добре, любив також відвідувати лекції А.Ф.Коні. Але в Петрограді було голодно, тому довелося повернутися додому. Потім дуже швидко - за два роки Наум Ілліч закінчив Київський інститут (в 1924р.), там же аспірантуру. У 1933р. Н.І.Ахієзер переїхав до Харкова. У нашому місті з 1933р. по 1941р. він поєднував викладання в Харківському університеті з роботою в ХАІ і керівництвом інститутом математики і механіки при ХДУ (з 1935р.).
В ХАІ Н.І.Ахієзер працював на кафедрі аеродинаміки, яку очолював її засновник й перший завідувач Георгій Федорович Проскура - академік АН УРСР, видатний вчений в галузі аерогідродинаміки і гідромашинобудування, учень М.Є. Жуковського. Наум Ілліч Ахієзер - видатний математик ХХ століття, зробив великий внесок в проведені в інституті теоретичних досліджень і на рівень фундаментальної підготовки випускників ХАІ в передвоєнний період. Паралельно його цікавили прикладні проблеми аеродинаміки, які мали важливе значення для розвитку авіації. У результаті з'являються його класичні роботи по теорії струменів і теорії решіток. У всіх опублікованих роботах, як теоретичного, так і прикладного характеру, він показав себе видатним аналітиком. З кінця 1933р. Н.І.Ахієзер стає професором кафедри аеродинаміки, а через рік заступником завідувача кафедри аеродинаміки. У 1934 році його обирають членом-кореспондентом АН України. Ступінь доктора фізико-математичних наук йому була присвоєна у 1936 році й в цьому ж році його призначають штатним завідувачем кафедри математики. До речі, організатором і першим завідувачем цієї кафедри був Наум Ілліч Ахієзер. Він залишався на цій посаді до середини вересня 1941 року, поєднуючи її з обов'язками керівника теоретичної секції в аеродинамічній лабораторії. Треба відзначити, що Н.І.Ахієзер був ще автором всесвітньо визнаних підручників і монографій, за якими навчалися, і сьогодні вчаться багато поколінь математиків і інженерів.
З роботою в ХАІ він поєднував викладання в Харківському університеті (з 1934 р.). Тут він завідував кафедрою теорії функцій, а згодом кафедрою математичної фізики, професором якої працював до кінця життя (1980р.). Ця кафедра була створена на механіко-математичному факультеті в 1963р. з ініціативи Н.І.Ахієзера. Одночасно він керував інститутом математики й механіки при ХДУ (з 1935р.). З 1947 по 1955 рр. Н.І.Ахієзер викладав в Харківському політехнічному інституті. Тут Наум Ілліч заснував кафедру «прикладної математики», як кафедру теоретичної і математичної фізики і був першим її завідувачем. До роботи на кафедрі він привернув обдарованого і різнобічного математика Глазмана І.М., який згодом став завідувачем кафедри. Добре відома всім математикам спільна монографія Н.І.Ахієзера і І.М.Глазмана «Теорія лінійних операторів в гільбертовому просторі», яка переведена в багатьох країнах світу (Німеччина, Великобританія, США та ін.) Згодом Н.І. Ахієзер був одним з організаторів математичного відділення Інституту низьких температур імені Б.І. Вєркіна. Він очолював один з відділів інституту. Де працював Наум Ілліч, там завжди панувала робоча творча атмосфера. Ахієзеру Н.І. належить заслуга у створенні харківської математичної школи, визнаним главою якої він був багато років. Бувши самим блискучим математиком, фахівцем в області конструктивної теорії функцій, успіхи якого були відзначені званням члена-кореспондента АН УРСР і премією імені Чебишева АН СРСР, Наум Ілліч не втомлювався формувати математичні колективи в ХПІ й Харківському університеті. Більш того, він далекоглядно робив багато новаторських кроків по вихованню нового покоління математиків (організація фізико-математичного ліцею №27 (1 вересня 1963р. по вул. Мар’їнській №12/14), заснування Заочної юнацької математичної школи при ХДУ. «Профессор ХГУ Наум Ильич Ахиезер был не только блестящим ученым, но и выдающимся педагогом. Именно благодаря его инициативе и энергии на базе средней школы №27 была создана физико-математическая школа, ныне – лицей. Впоследствии по его же инициативе при ХГУ была организована заочная физико-математическая школа». Але до цього видатний математик Ахієзер наполіг на відкритті в 5-й і 82-й школах фізико-математичних класів. Клас зі школи №5 цілком був переведений у 27-ю школу. Шість класів в різних місцях апробували програми й тільки тоді відкрилася спеціалізована фізико-математична школа №27 (нині ліцей). Цей ліцей став одним з центрів підготовки світової науково-технічної еліти. Талант педагога і лекторська майстерність здобули йому славу в харківських вишах. Він з великою увагою й серйозністю ставився до питань навчання, як у вищій школі, так і в середній школі. До викладання, Наум Ілліч ставився як до творчості. Наум Ілліч любив викладати. На протязі п'яти років Ахієзер регулярно проводив заняття з фізики та математики для вчителів 27-ої школи. У цьому йому допомагав доцент Ю.В. Гандель. “Мы раньше думали, что много знали, но только по истечении этих лет поняли, насколько мы все мало знали до семинаров Наума Ильича» –згадували вчителі. Наум Ілліч займався не тільки формуванням наукових колективів й організацією освіти юних математиків, він ще вів інтенсивну наукову діяльність, результатом якої з'явилися 150 наукових робіт, в тому числі 10 монографій, з яких 9 перекладені і видані в багатьох країнах світу. У науку увійшли функції, що мають ім'я Ахієзера (або Ахієзера-Бейкера). Наум Ілліч показав приклад творчого довголіття. Він працював до останніх днів свого життя, дві нові книги вийшли посмертно. Його найзнаменитіша робота, що отримала великий резонанс - «Континуальные аналоги ортогональных многочленов на системе интервалов» була опублікована в рік 60-річчя Наума Ілліча. Н.І. Ахієзер - Лауреат премії імені АН СРСР(1949), нагороджений медаллю Л.Ейлера АН СРСР(1957), у Харкові мешкав по вул.Фрунзе (зараз вул. Багалея №17). Помер у Харкові 3 червня 1980р. Поховано його на цвинтарі №3 (вул. Академіка Павлова). В ХНУ імені В.Н. Каразіна є аудиторія імені Н.І.Ахієзера (поруч з аудиторією А.М.Ляпунова). Існує Фонд імені Н.І.Ахієзера, створений для підтримки наукових досліджень молодих харківських математиків, який щорічно проводить конкурси наукових робіт і нагороджує переможців. Дошку на честьН.І.Ахієзеравідкрито у жовтні 2001 року за адресою вулиця Мар’їнська, 12/14 на будівлі фізико-математичного ліцею №27. «Засновнику фізико-математичної школи №27, видатному математику, члену-кореспонденту АН України, професору Харківського університету Ахієзеру Науму Іллічу». Дошку на будинку, де мешкав Ахієзер Н.І. з 1948-1980рр. відкрили 24 травня 2018р.

Література:

НАУМ ИЛЬИЧ АХИЕЗЕР (к 100-летию со дня рождения).-Режим доступа:umj.imath.kiev.ua › archiv › 2001/03 › umj_2001_03_10897_16861

Ахієзер Н. І. - Історія Харкова у пам'ятних дошках.-Режим доступа:mevorydoskikharkov.blogspot.com › 2018/05 › blog-post_24

История | Кафедра прикладной математики.-Режим доступа:https://web.kpi.kharkov.ua › apm › istoriya

Наум Ахиезер: портрет на фоне математики - - | Газета ...timeua.info › ..


/Files/images/vyistavki/Чернай.jpg

ТВОРЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ ЗООЛОГІВ

(1821-1898)

«Чернай були завжди в ряду найвизначніших вчених України та Російської імперії»

Олександр Вікентійович Чернай - видатний вчений-зоолог, професор Харківського університету (1848-1873). За походження чех, народився в Петербурзі 7(ст.ст.) 19(н.ст.) квітня 1821р. Він перший харківський представник роду Чернай. Чернай були завжди в ряду найвизначніших вчених України та Російської імперії. За адресою: вул. Катеринославська (Полтавський шлях №42) біля Дмітривської церкви розташован будинок Чернай. Це одне з найстаріших збережених житлових будинків Харкова - він побудований в 1848 році, у 1878р будинок купив Олександр Вікентійович Чернай. Сьогодній тут мешкає його праправнук, Валерій Федорович Чернай. Зараз Чернай належить лише одна кімната - про це подбала радянська влада. «Олександр Чернай закінчив фізико-математичний факультет Санкт-Петербурзького університету зі срібною медаллю, золоту в той рік не отримав ніхто. Спеціалізувався Олександр Вікентійович по класу зоології та порівняльної анатомії, його вчителем був знаменитий зоолог, натураліст, ботанік, лікар, академік Федір Брандт. Після блискучого закінчення університету Чернай відправився на стажування в Берлін. У Берліні Олександр Чернай навчався у кращій професури Європи того часу - Еренберга, Люхтенштейна, Мюллера, Еріхсона, потім в Парижі - у Мільн-Едвардса, Валента, Коста та інших. Паралельно проходив практику в музеях Відня, Парижа, Лондона, Лейдена, Амстердама, Бонна і Франкфурта. Повернувся в Санкт-Петербург 31 жовтня 1844 р. ввібравши в себе все найкраще, що можна було почерпнути в Європі. «Олександр Чернай блискуче захистив свій фоліант під назвою «Сучасний погляд на походження тварин, їх розвиток, організацію, зовнішню форму і взаємні дії з навколишньою природою». До речі, цей «погляд» актуальний і сьогодні.
У 1845 році, за особистою вказівкою міністра освіти Уварова, Чернай повернувся в Харків. У той час очолював Імператорський Харківський університет поет, письменник П.Гулак-Артемовський. Олександр Вікентійович Чернай активно включився в роботу. Постійно брав участь в експедиціях, очолював Товариство дослідників природи при Харківському Університеті. Захистив спершу магістерську (1846), отримав ступінь магістра зоології, що відповідає нинішньому званню кандидата наук, за захист дисертації «Інформація про пристрій, відправленні і значенні крила в систематики птахів». Цю роботу надалі використовував у своїй роботі відомий авіаконструктор С. Гризодубов. Незабаром і докторську дисертацію (1847) «Монографія оцтового черв'ячка». За цією технологією отримували оцет на харківському оцтовому (нині дріжджовому) заводі понад 100 років - до 1958 року.
Результатом дворічної експедиції (1847-1849) з дослідницькими цілями по губерніях - Харківській, Полтавській, Воронезькій, Катеринославській і землі Війська Донського стала унікальна праця. Обстеживши величезну територію, близько 4 тисяч верст, Олександр Вікентійович зібрав і обробив матеріали, що увійшли в двотомну монографію. Це була перша систематизована капітальна праця з зоології на території України. Свої спостереження і отримані результати по визначенню і систематизації тварин вчений звів в порівняльні таблиці, які використовуються і сьогодні. Праці про фауну Харківської губернії та суміжних районів, в яких вперше дано аналіз фауни ссавців і птахів усієї України. Вчений дав вперше еколого-географічний аналіз фауни хребетних України. Чернай вивчав комах-шкідників… «Головне ж, Олександр Чернай вперше склав повний каталог зоологічного кабінету (майбутнього Музею природи) з історичним введенням і випустив працю «Фауна Харківської губернії і прилеглих до неї місць». «Прилеглі місця» - це район від Орловської губернії до Азовського моря і від Дніпра до Дону, тим самим ставши одним із засновників зоології в Україні», - каже В.Ф.Чернай.
«Результати експедиції 1849 року було настільки об'ємні що вражає, за це Олександру Вікентійовичу надають звання екстраординарного професора. Від роду професору було всього 27 років. Через 2 роки Олександр Вікентійович надрукував другий том «Фауни харківської губернії і прилеглих до неї місць», за що виробляється в чин колезького радника і нагороджується орденом Святої Анни 2-го ступеня. У період наступних 6 років Чернай робить черговий науковий подвиг, надрукувавши «Систематичний каталог Зоологічного кабінету з історичним введенням». Описати, систематизувати, дати математико-статистичні характеристики більш ніж 20 тис. експонатів на латині - це потрясло навіть бувалих. Каталог був надрукований в 1854 році і про харківську школу зоологів дізнався весь вчений світ. Чергова нагорода не змусила себе довго чекати. Олександр Вікентійович перекладається в чин статського радника і нагороджується орденом Св. Станіслава 2-го ступеня. Ця величезна праця лягла в основу створення при Харківському університеті музею Природи, що існує і до цього дня. «Вчений описав і схарактеризував 3306 видів, куди входили тварини, ссавці, птахи, земноводні, голі і лускаті, риби, комахи, павукоподібні, ракоподібні, кільчасті, круглі і плоскі черви, явноголові і безголові молюски, мшанки, гідри, інфузорії, губки і корненожки. Ареал дослідження був величезним: від Орловської губернії на півночі до земель Війська Донського на півдні і від Дніпра на заході до Дону на сході. У той далекий час на всій земній кулі було описано 110 000 всіх видів живих істот, а один Олександр Вікентійович Чернай описав, систематизував і все життя давав рекомендації щодо взаємодії з людиною 3306 видів, три відсотки від усіх відомих. За цю величезну роботу 12 січня 1871 року Чернай вручили орден Св. Станіслава 1-го ступеня. Він - перший і поки єдиний кавалер всіх трьох ступенів ордена Св. Станіслава в Україні».
Перші роки Чернай викладав усі відділи систематики тварин, а також загальну і порівняльну зоологію, порівняльну анатомію, палеонтології ссавців, ентомофауну, гістологію, анатомію, фізіологію і ембріологію людини. Крім цього, вів мікроскопічні демонстрації і готував фахівців з рідкісною і понині спеціальності - скелетирования. Причина такого величезного навчально-наукового навантаження одна - за 40 років існування університету не було до Олександра Вікентійовича жодного справжнього фахівця в галузі зоології, і викладання вели мінералоги, ботаніки та інші. Улюбленим учнем Олександра Чорная був майбутній Нобелівський лауреат Ілля Мечников.
До моменту виходу на пенсію, а зробив це він за власним бажанням в 1873 році, Олександр Вікентійович був визнаним ученим-зоологом, почесним професором, у свій час був деканом фізико-математичного факультету Харківського імператорського університету, головою харківського відділення Товариства випробувачів природи, беззмінним завідувачем зоологічного кабінету (для нього він власноруч виготовляв опудала тварин і птахів), дійсним статським радником.
О.В.Чернай зробив значний вклад в розвиток науки. В середині XIX століття вчений заклав основи зоології та екології в Україні, «Заслуги його перед Батьківщиною - воістину великі. Прийшовши до Харківського університету 24-х річним хлопцем і пропрацювавши в ньому близько 30 років, Олександр Вікентійович Чернай став одним із творців української школи зоологів і дослідників природи, яка щасливо живе і понині».
«У 40-х роках XIX століття родовідне древо Чернай переплелося з древом Квиток: Олександр Чернай одружився на Марії Іванівні Квітці, представниці відомого слобожанського роду. До цього прізвища належав письменник, драматург, журналіст, творець першого журналу в Україні і автор «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщика» Григорій Квітка-Основ'яненко» (В.Ф.Чернай).
В кінці життя Олександр Вікентійович відкрив курс порівняльної анатомії з поповненням фізіологічних і ембріологічних даних. А його акварелі, на якій зафіксовані тварини Харківської губернії, як святині зберігають співробітники музею Природи і до цього дня. Ім'я Олександра Вікентійовича Чорная є у всіх довідниках і енциклопедіях: Берлінської, Празької, Брокгауза і Ефрона та інших.
Помер у Харкові 18 лютого (н.ст.) 1898р. Меморіальної дошки на будинку, де він жив – немає.

Література:

Дикань Ф.Потомки Эйлера и аристократы от науки- Media Porthttps.- Режим доступа: www.mediaport.uapotomki_eylera_i_aristokratyi_ot_nauki.-Загл. С экрана.-Дата 23.12.19.

Экстраординарный профессор, который жил в Харькове ....-Режим доступа: https://gx.net.ua ›.-Загл. С экрана.-Дата 23.12.19.


/Files/images/vyistavki/Алчевська.jpg

ПРОСВІТИТЕЛЬКА НАРОДУ

(1841-1920)

"Слово народ і його просвіта завжди були для мене тим кумиром, котрому япоклонялась, і моя скромна шкільна справа завжди здавалась мені самою важливою справою в світі" (Х.Д.Алчевська)

Христи́на Дани́лівна Алче́вська український педагог, організатор народної освіти, одна із засновників першої безкоштовної бібліотеки (прообразу масових бібліотек), письменниця, бібліограф, громадський діяч. Народилася 4 (ст.ст.) 16 (н.ст) квітня 1841р. м.Борзна, Чернігівська губернія, Російська імперія в сім’ї викладача міського училища. Батько – Д.Журавльов, викладач міського училища, мати – дочка героя Війни 1812 генерала Н.В.Вуїча та праонука правителя Молдови. Один з її предків, Іоаким Вуіч, вважається батьком сербського театру. Освіту здобула самотужки. В часи революційної ситуації 60-х років XIX ст. під псевдонімом «Українка» листувалася з О. Герценом, один з її листів надруковано в його часописі «Колокол». У 1861 р. переїхала до Харкова, вийшовши заміж за керівника ліберального гуртка «Громада», мільйонера О.К. Алчевського. Алчевський із м.Сум «…перевел чайную торговлю. Первая лавка Алчевских располагалась по Екатеринославской улице № 4 в доме купца Михаила Тарасенко, а потом по Екатеринославской № 31 в доме купца Эдуарда Проппера и в городском доме на Николаевской площади»,- пише А.Парамонов.
Далі читаємо у Багалія Д.І.: «Х.Д. Алчевская, тогда совсем молодая женщина, приехала в Харьков, полная жажды общественной деятельности и примкнула к одной из существовавших тогда воскресных школ… Она пригласила к себе на дом своих 50 учениц, и несмотря на тесную квартирку, занималась с ними по прежнему каждое воскресенье…). Можна припустити, що в 1862р. приватна недільна школа Алчевської Х.Д. располагалась в її квартирі на Катеринославській №4 або №31. У 1862р. Алчевська Х.Д. заснувала Харківську жіночу безкоштовну недільну школу, першу в Російській імперії серед подібного роду закладів, виступивши флагманом програмних напрацювань для недільної освіти. «10 июня 1862 года на свет появилась ее украинская частная воскресная школа на полсотни учениц, восемь лет существовавшая нелегально (украинские школы были под запретом по распоряжению царского правительства, а сама хозяйка не имела права преподавания)». Офіційно її засновано у 1870, утримувала цю школу до 1919. В школі викладала з колективом педагогів-сподвижників - безкоштовно працювало понад 100 вчителів. «После появления в нашей газете письма Х. Д. Алчевской с приглашением к харьковскому обществу, прийти на помощь преподавательским трудом в деле обучения неграмотных взрослых женщин по воскресеньям в её школе, школа Алчевской обогатилась более чем 30 новыми преподавателями» - газета «Южный край» №13603. Це говорить про те, що і багато викладачів працювали в школі на благодійній основі. У 1896 збудувала для школи будинок вартістю 50 000 карбованців - єдине власне, тобто таке, що належало школі, приміщення серед усіх недільних шкіл Російської імперії. Цей особняк був зведений в Харкові в 1896 році за проектом Бекетова. Будівлю звели для недільної школи Х.Д. Алчевської на гроші сім'ї Алчевських. Проект був розроблений на благодійній основі. Це будівля належала безпосередньо школі, на відміну від інших навчальних закладів того періоду (нині в ньому розташовується виставковий зал Харківського художнього музею, вул. Жон Мироносиць №9). Недільна школа була заснована з метою дати основи початкової освіти жінкам і дівчатам з нижчих класів. Як згадують сучасники, Христина Данилівна, хоч і була самоучкою, вирізнялася з-поміж інших рідкісної начитаністі. Школа Х.Д. Алчевської не просто навчала. Це було просвітництво, пов'язане з моральним вихованням. У школі в різні часи здобули освіту 17 тисяч неграмотних людей. До роботи в школі були залучені разом з учителями відомі науковці Харкова, вчені: М. Бекетов, Д. Багалій, В. Данилевський та ін. «З ініціативи Х. Алчевської для поширення інформації про діяльність недільних шкіл журнал "Русская школа" із 1897 до 1907 рр. містив рубрику "Хроніка недільних шкіл".
Популяризувала українську мову, народну пісню, творчість Тараса Шевченка. «У своїй школі використовувала твори Кобзаря для навчання читанню та декламуванню віршів». На своїй садибі у Харкові (тепер будинок Центру громадських зв'язків вул. Жон Мироносиць №13) у 1899 встановила перший у світі пам'ятник Тарасу Шевченку, погруддя роботи скульптора Володимира Беклемішева. Пам'ятник розміщувався в саду садиби. Після продажу садиби доля пам'ятника: «…он был сохранён семьей Алчевских и в 1930-х передан в Харьковскую картинную галерею, а с 1948 г. находится в Киевском музее Шевченко». Зараз в будівлі розташовується Будинок культури міліції. Перед будівлею встановлено пам'ятник міліціонерам, загиблим в боротьбі зі злочинністю. Х.Д. Алчевська листувалася та зустрічалася з Ф. Достоєвським, Л. Толстим, І. Франко, М. Павликом й іншими видатними діячами української та російської культури. Коли, у 1869 році, в Харкові розпочало роботу Суспільство поширення грамотності серед народу, Алчевські увійшли до його складу і стали основними меценатами. Христина Алчевська брала активну участь у відкритті в нашому місті першої публічної бібліотеки (нині - Харківська державна наукова бібліотека імені В. Г. Короленка). У 1891р. на території Російської імперії була організована 1-я безкоштовна народна бібліотека-читальня імені М. Некрасова на Москалівці (зараз бібліотека-філія №1 імені М. Некрасова, прообраз масових бібліотек (вул. Володимирська №35).
Педагогічна діяльність Х.Д.Алчевської мала вагоме значення для становлення та розвитку вітчизняної педагогічної науки та освіти. Надзвичайно важливим аспектом її діяльності як педагога було вивчення читацьких інтересів та запитів. Алчевська зробила вагомий внесок у методику та методологію бібліографії. Це був перший в Україні та Російській імперії досвід вивчення читацьких інтересів і складання бібліографії на його основі. Вона згуртувала й очолила авторський колектив з укладання 3-томного критико-бібліографічного покажчика «Что читать народу?» (1884-1906), який витримав 17 перевидань. У ньому понад 4 тисячі рецензій, відгуків, анотацій близько 80 авторів, учителів, викладачів, професорів і просто читачів на твори закордонної, російської та української літератури. Сама Алчевська написала 1150 анотацій. Авторський колектив на чолі з нею підготував також 3-томний посібник «Книга взрослых», що протягом 1899-1917 витримав 40 видань. Вона є авторкою мемуарів «Передуманное и пережитое» (1912), методичних статей з навчання дорослих та оповідань, укладач «Каталога книг» для недільних шкіл, учасниця педагогічної експозицій на всеросійських та міжнародних виставках (у Москві та Нижньому Новгороді - 1895, 1896, Парижі - 1889, 1900, Чикаго - 1893). Понад п'ятдесят років свого життя Х. Алчевська присвятила справі народної освіти. Про неї та її творчість було відомо не лише в Російській імперії а й за її межами. Відзначена багатьма найвищими нагородами - золотими та срібними медалями, почесними дипломами, тощо, обрана віце-президентом Міжнародної ліги освіти, членом багатьох просветитнецьких товариств. «После воцарения советов просветительница влачила жалкое существование, нуждаясь в самом необходимом. По ходатайству известной харьковской революционерки Ганны (партийный псевдоним Анны Хоперской), которую связывала крепкая и нежная дружбе с дочерью Христины Даниловны, ей была назначена одна из первых государственных пенсий как ветерану педагогического движения. Женскую воскресную школу, детище Христины Даниловны, между тем преобразовали в вечернюю школу рабочей молодежи». Померла Х.Д.Алчевська 15 серпня 1920 у Харкові. Поховали її в сімейному склепі на міському кладовищі у м. Харкові. «Была похоронена рядом с Алексеем Кирилловичем на Иоанно-Усекновенском кладбище. В 70-е годы кладбище было закрыто и снесено, на его месте разбили Молодежный парк. Могилу Христины Даниловны Алчевской перенесли с закрытого и снесенного Иоанно-Усекновенского кладбища на 13-е городское, оставив прах Алексея Кирилловича на месте». На її надгробній плиті викарбувані два містких слова «Просветителька народу».
У листопаді 2015 року вулиця перейменована на честь відомої харківської сім'ї Алчевських (раніше мала назви: Кладбищенська,, Єпархіальна, Артема).

Література:

Х.Д. Алчевська - Українська бібліотечна енциклопедія.-Режим доступа:ube.nlu.org.ua › article.-Загл. С экрана.-Дата.-23.12.19.

Іващенко В. Педагогічна діяльність Христини Алчевської та її роль у розвитку української освіти в документах із фонду Державної науково-педагогічної бібліотеки України імені В. О. Сухомлинського/ В.Іващенко, Р.Палійчук [Электронный ресурс].-Режим доступа: lib.iitta.gov.ua › алчевська.-Загл.с экрана.-Дата.23.12.19.

Алена Маршала "Харьковский крах": успех и трагедия миллионера Алексея ...-Режим доступа:https://mykharkov.info.-Загл. С экрана.-Дата 23.12.19.

Семья Алчевских. Обсуждение на LiveInternet - Российский ...-Режим доступа:https://www.liveinternet.ru › users › post442822822.-Загл. С экрана.-Дата.23.12.19.

Парамонов А. Алчевский род [Электронный ресурс]/А.Парамонов.-Режим доступа: Алчевские род (А. Парамонов) | Откуда Родом www.otkudarodom.ua › alchevskie-rod-paramonov.-Загл. С экрана.- Дата 23.12.19.

Багалей Д.И.История города Харькова за 250 леет его существования.-Т.2.-Харьков,1993.-С.744.


/Files/images/vyistavki/Хавкіна.jpg

ВИДАТНИЙ ТЕОРЕТИК БІБЛІОТЕКОЗНАВСТВА

(1871-1949)

«Нашей стране необходимо напрячь силы, чтобы встать на путь культуры,- единственный путь, который может повести ее к возрождению» (Л.Хавкина)

Любов Борисівна Хавкіна (в заміжжі Гамбургер) - видатний бібліотекознавець, історик, педагог, теоретик і практик бібліотечної справи, один з фундаторів бібліотечної школи у Харкові, більше того, організатор бібліотечної справи в Російській імперії, автор цінних праць з бібліотекознавства і не тільки. Перекладач Р. Кіплінга, публіцист, Заслужений діяч науки РРФСР (1945), доктор педагогічних наук (1949) народилася у Харкові 12 (ст.ст) 24 (н.ст) квітня 1871р. В еврейській заможній й однієї з найкультурніших родин Харкова. Батько, Борис Володимирович Хавкін, був випускником медичного факультету Харківського університету, 1874 року, відомий лікар у місті був власником харківського видавництва лікаря Б. Хавкіна (згодом видавництво книгарні Б. Хавкіна і Д. Полуехтова), в якому серед іншого випускав власні переклади наукової медичної літератури з німецької мови. Мати - фельдшер. Обидва були членами Харківського товариства грамотності та Товариства допомоги нужденним студентам вищих навчальних закладів. Їхня громадська діяльність, сповнена ідеями служіння народові, вплинула на формування світогляду власних трьох дітей, і з часом усі діти стали активними членами Харківського товариства поширення грамотності в народі. Сім'я мешкала на вул. Пушкінській - неподалік від бібліотеки ім. Короленка. До наших днів будинок не зберігся.
У 1887 році Л.Б. Хавкіна із золотою медаллю закінчила Харківську Другу (Олександрівську) жіночу гімназію (начальниця гімназії Черпай Я.И.). Заклад був розташован на Вознесенської площі. У роки Другої світової війни будівля була зруйнована, а на її фундаменті споруджено головний корпус академії залізничного транспорту. У1893 році паралельно з роботою в бібліотеці Любов Борисівна закінчила Харківське музичне училище з атестатом першого ступеня за спеціальністю "Теорія музики". Широка загальноосвітня і культурна підготовка поєднувалася у Л.Б. Хавкіної з вивченням іноземних мов, яких вона до кінця життя знала близько десяти. Після закінчення гімназії сімнадцятирічною дівчиною вона почала свій трудовий шлях в Недільній школі для жінок під керівництвом таких великих педагогів, як Х.Д. Алчевська та А.М. Калмикова. Протягом 3-х років (1888-1890) вона викладала в цій школі, керувала позакласних читанням трьох груп, рецензувала книги. Особливо зацікавила Любов Борисівну робота в бібліотеці цієї школи. Пристрасть до книги і розуміння суспільної ролі бібліотеки незабаром привели Л.Б. Хавкіну до вирішення пов'язати своє життя з бібліотечної діяльністю. «…библиотека закладывает фундамент общечеловеческой культуры… Вся жизнь современных государств строится на фундаменте культуры»,- стверджувала Хавкіна. Роздуми Хавкіной про роль культури не стали менш актуальні і сьогодні. Бібліотека «…является не только рассадником культуры,- писала Хавкіна,- но содействует воспитанию нации для демократии".
Одночасно з роботою в недільній школі Л.Б. Хавкіна працювала в Харківському товаристві грамотності, яке опікувалося установами для найбідніших верств населення. 1 грудня 1891 року було відкрито Першу в Російський імперії безкоштовну читальню-бібліотеку (на Москалівці Василївський в’їзд №10)при цьому товаристві, в організації якої вона брала активну участь: підбирала та обробляла книги, склала і видала вперше друкований алфавітний каталог (для масових бібліотек). Алфавітний каталог - невід'ємна частина роботи сучасних бібліотек. Влаштовувала для читачів популярні лекції та концерти. Пізніше, згадуючи про Харків, Хавкіна писала "…чем он богат был - это общественным духом", тут навіть "создавалось нечто вроде "школы общественных деятелей"... ця сторона життя її вабила особливо, і все її подальше життя є підтвердженням цьому.
У травні 1890 р. вступає на роботу в Харківську публічну бібліотеку (б-ка ім.Короленко) на посаду бібліотекаря, де трудиться, з перервами, до 1918 р. Завдяки своїй енергії і ініціативності Любов Борисівна була висунута на посаду наукового співробітника в цій бібліотеці. «Я начала свою библиотечную работу в тот самый год, когда вышли недоброй памяти "Временные правила", душившие и теснившие массовые библиотеки много лет, и когда вузовские библиотеки оправдывали свое прозвище "книжных кладбищ" и управлялись "библиотечными чиновниками". Мне посчастливилось работать в самой передовой по тому времени библиотеке, которую возглавлял большой ученый и общественник, профессор Д.И. Багалей, впоследствии академик. Он учил тогдашнюю молодежь смело бороться за лучшее будущее библиотек нашей страны, и, руководимые им, мы это делали…» (из воспоминаний Л. Б. Хавкиной).
В одну з таких «перерв» (1898 – 1901) она окончила филологический факультет Берлинского университета, где изучала библиотековедение». З 1898 по 1901 р. Л.Б. Хавкіна вчилася на філологічному факультеті Берлінського університету. Під час навчання вивчала досвід зарубіжних бібліотек, стала найбільшим фахівцем в галузі бібліотечної справи. Знання більш десяти мов дозволяло їй вільно спілкуватися з фахівцями бібліотечної справи, переймати досвід роботи.
В Парижі на Всесвітній виставці 1900 року познайомилася з методами Американської бібліотечної асоціації та ідеями її засновника Мелвіла Дьюї, що зробили на неї великий вплив. Мелвил Дьюї, творець всесвітньо відомої «десяткової класифікації», класичної каталожної картки... М.Дьюї запропонував систематизувати бібліотечні фонди на основі десяткової класифікації ідей і понять і створив систему Десяткова класифікація Дью. Десятко́ва класифіка́ція Дью́ї або ДКД - бібліотечна класифікація документів, використовується в модернізованому вигляді в основному у бібліотеках, він розробив «бібліографічний почерк», стандарт каталожної карточки…Любов Борисівна листувалась довгі роки з М.Дьюї.
По поверненню на батьківщину Л.Б. Хавкіна була обрана членом правління Харківської громадської бібліотеки (1902). З ім'ям Любові Борисівни пов'язані основні етапи у вітчизняному бібліотекознавства. З її ініціативи впершев Російській імперії були відкриті: 1903р. відділ бібліотекознавства, бібліотечний музей. Диплом музичного училища дозволив Хавкіной Л.Б. (1903р.) в публічній бібліотеці відкрити нотно-музичний відділ з абонементом та публікувати в харківських газетах музичні рецензії та огляди. У1904 р. Хавкіна запропонувала перший в Російській імперії проект організації бібліотечної освіти, реалізовуватися він почав майже через 10 років. 1904р. створення перших універсальних посібників з бібліотекознавства «Бібліотеки, їх організація і техніка», 1904). Високо була оцінена складена Л.Б. Хавкіною і видана в США анотована бібліографія бібліотечних довідників 18 країн на 11 мовах.
З 1912 р. Любов Хавкіна ділить своє життя між Харковом і Москвою. Переїхала до Москви, де жила й працювала 29 років. Хавкіна поєднує викладання на курсах цілого ряду дисциплін з роботою для Харківської публічної бібліотеки (1914 р. її обирають в правління бібліотеки) та з зарубіжними поїздками. Закордонні відрядження дали їй можливість познайомитися з останніми досягненнями бібліотечної справи в Західній Європі, США, Канаді та взяти участь в двох міжнародних бібліотечних конгресах. Скрупульозно вивчала вона передовий зарубіжний досвід і все найцінніше намагалася перенести на вітчизняний грунт. Вивчала бібліотечну справу в Німеччині, Франції, США, Великобританії та інших країнах Реалізовуватися він почав через 10 років, коли у Москві (1913р.) при Народному університеті А.Л. Шанявського були створені перші курси з підготовки бібліотекарів. «Успех первых курсов превзошел все самые смелые ожидания. Случилось то, что можно было ожидать: черносотенец Пуришкевич сделал запрос в Гос. думе о "библиотечных курсах Университета Шанявского, устроенных при содействии (назван был жертвователь и я), "подготовляющих революцию". На этот запрос университет ответил включением наших курсов в свой постоянный учебный план. Тогда я хватилась и поехала в США прослушать курсы усовершенствования, чтобы внести через наши курсы все наиболее интересное из области организации, методики и техники библиотечного дела, выработанное за океаном. Далее Вы знаете, но не знаете одного: Библиографическое общество, видя успех курсов, проект которых оно провалило, стало доказывать в своем журнале, что это оно устроило наши курсы... Я возмущаюсь не за себя, я всю жизнь была скромной, Вы это знаете, а за то, что ультраконсервативное Общество себе приписывает то, что сделало не оно, а Университет Шанявского…». «В 1914 году она окончила курсы усовершенствования при библиотечной школе в Олбани (США)». Коли Університет закрили, Бібліотечні курси стали частиною першого в СРСР Науково-дослідного кабінету, а потім - Інституту бібліотекознавства. У 20-х роках Хавкіна - директор цих установ. «Профессия библиотекаря считалась мужской, поэтому она настоятельно рекомендовала к привлечению к работе в библиотеки женщин, при этом отмечала такие женские качества, как аккуратность, точность, усидчивость, внимательное отношение к читателям, четкий почерк, обратила также внимание на удовлетворительное состояние здоровья библиотекаря, его специальную подготовку…».
У 1915 р. «В 1914 году, осмотрев более шестидесяти библиотек в Соединенных Штатах, она была изумлена, что Кёттеровские «Авторские таблицы» применяются в библиотеках самых разных типов и практическое переложение их чрезвычайно просто». Любов Борисівна на основі розробки таблиць Ч. Кеттера впроваджує в російських бібліотеках систему авторських знаків. Ця система застосовується в бібліотечних шифрах, при розстановці книг на полиці, при оформленні відомостей про видання книг на звороті титульного аркуша. Велике значення для організації книжкових фондів радянських бібліотек мають складені Хавкіної стосовно до російської мови «Тризначні авторські таблиці Кеттера» (1931р.) до сих пір всі бібліотеки працюють за таблицями авторського знака, які просто називають «таблиці Хавкіної». «Подготовляясь к составлению трехзначных таблиц, я использовала еще две свои заграничные командировки - 1926 г. в США и Канаду и 1929 г. в Италию - где, как и в США, участвовала в международном конгрессе, познакомившись там с виднейшими библиотекарями различных стран, побывав также после Италии в Швейцарии, чтобы познакомиться с применением авторских таблиц в библиотеках международного характера (Лиги Наций и Международного ин-та труда), Чехословакии, Австрии, Франции и Германии, и нигде, кроме Дании, того метода, который применил Дессинг, не было - везде применяются авторские знаки, даже в Англии, имеющей ряд собственных систем авторских таблиц, предпочтение отдается десятичному принципу авторских знаков, предложенному Кеттером. Таким образом, возвеличивание Григорьевым таблиц Дессинга, которые без всякой даже минимальной проверки на практике он рекомендует как образец "высшего качества", представляет недоразумение…»,- пише Хавкіна Л.Б.
«В 1916 году Л.Б. Хавкина приняла участие в подготовке и проведении учредительного съезда Российского библиотечного общества; была избрана председателем его правления (1916-1921). Под ее руководством общество начало проводить централизованную комплектацию библиотек и стандартизацию предметов библиотечной техники».
«Хавкина Л.Б требовала научного подхода к решению теории и практики библиотечного дела. По ее инициативе была создана первая русская государственная инструкция по описанию произведений печати и организации алфавитного каталога. Позже на ее основе составлялись печатные карточки для научных библиотек (к их изданию приступили в 1927 г.), а затем были разработаны "Единые правила описания произведений печати". Хавкина Л.Б много сил отдала делу подготовки библиотечных кадров (к этому ее подтолкнул опыт М. Дьюи по организации библиотечного образования в США), много сделала для признания библиотечной профессии как самостоятельной области деятельности».
«Библиотековедческие труды Хавкиной берут начало с книги «Библиотеки, их организация и техника» (СПб.: Издание А. С. Суворина, 1904), получившей широкое признание в России и удостоенной золотой медали Всемирной выставки 1905 года в Льеже. На протяжении 1900--1910-х гг. Хавкина сотрудничает с журналами «Русская школа», «Просвещение», «Вестник воспитания», «Для народного учителя», пишет несколько статей для «Народной энциклопедии». В 1911 г. выходит написанное Хавкиной «Руководство для небольших библиотек» (М.: Издание Товарищества И. Д. Сытина), выдержавшее шесть изданий (вплоть до 1930 г.); за эту книгу Хавкина избирается почётным членом Российского библиографического общества. В этот же период Хавкина публикует научно-популярные книги «Индия: Популярный очерк» и «Как люди научились писать и печатать книги» (обе -- М.: Издание Товарищества И. Д. Сытина, 1907)». У 1918 р. Хавкіна публікує працю «Книга і бібліотека», що стала першим загальнодоступним підручником з бібліотекознавства російською мовою. У цій книзі вона формулює своє ставлення до ідеологічних віянь нової епохи.
У списку праць Хавкіної - понад 500 книг і статей - наукових і науково-популярних. Найбільш відомі і визнані у фахівців «Тризначні авторські таблиці Кеттера», до цих пір грають важливу роль в організації фондів російських бібліотек і «Зведені каталоги». Хавкіна також перекладала художню літературу з шести мов, передмов і т. п, талановиті обробки оповідань для дітей…
Любов Борисівна в своїх працях починає з основоположних питань, дає теоретичне обгрунтування бібліотечної роботи, її цілям і задачам. Потім вона дає практичні рекомендації з організації бібліотеки та її функціонування як установи (організації). Вона висвітлює всі важливі питання - від навчанні кадрів до змісту будівлі. Любов Борисівна багато зробила для розвитку і аналізу теоретичних основ керівництва читанням, вивчення читацьких інтересів, принципів формування бібліотечних фондів, побудови єдиної системи бібліотечного обслуговування, наукової організації праці в бібліотечну справу.
Про бюджети отримані тільки від 237 публічних бібліотек. Порівнюючи з бюджетами зарубіжних бібліотек, Любов Борисівна називає їх злидарськими. «Это одно из самых больных мест нашего библиотечного дела». «Рядом с этими печальными явлениями мы видим и отрадные. Люди образованные, идейные идут работать в публичную библиотеку, несмотря на плохие материальные условия, и несут туда силы, бодрость, энергию, жажду подвинуть дорогое им дело на пути развития. Им, этим работникам, а также общественным деятелям, принимающим непосредственное участие в организации и управлении библиотекой, им русская публичная библиотека обязана тем, что, несмотря на тяжкие условия существования, она все-таки достигла известных результатов и не заглохла, а продолжала понемногу идти вперед», пише Л.Б.Хавкіна.
«Активная общественная и профессиональная деятельность Любови Борисовны, знание зарубежного и отечественного опыта в области библиотечного дела, разносторонность интересов позволили ей стать яркой личностью, заслужить авторитет и признание общественности». «Начиная с 1900-х гг. она пользовалась большой известностью и бесспорным авторитетом в библиотечной среде благодаря своим практическим пособиям "Библиотеки, их организация и техника", Авторским таблицам; статьям и выступлениям в профессиональной печати, на профессиональных съездах и т.д. Без какой-либо натяжки можно считать, что ее имя было более известно и значимо для библиотечной общественности, чем имена Н.А. Рубакина или К.Н. Дерунова, - просто потому, что библиотекари имели возможность самообразовываться, главным образом, именно по ее пособиям, лучшим в мире для своего времени. Об этом тоже можно сказать без преувеличения, поскольку Л.Б. Хавкина в 1900 г. стала обладателем Золотого диплома».
Л.Б. Хавкіна була членом багатьох бібліотечних товариств в нашій країні і за кордоном. Вона представляла бібліотечну громадськість країни на різних міжнародних форумах: в США, Канаді, Японії, Римі. «Большой заслугой Любовь Борисовны является создание первого в стране Научно-исследовательского института библиотековедения, составление проекта библиотечного образования, издание универсальных пособий по библиотековедению и библиографии: «Библиотеки, их организация и техника» (1904), «Руководство для небольших библиотек» (1911), «Составление указателей к содержанию книг и периодических изданий» (1930) и др».
У 1928 р. Любов Хавкіна вийшла на пенсію. Протягом 1930-40-х рр. вона консультувала різні радянські організації (не стільки як библиотековед, скільки по лінії іноземних мов: Хавкіна добре володіла десятьма мовами). У той же час вона не припиняла працювати над методичними працями з бібліотекознавства, опублікувавши книги «Складання покажчиків до змісту книг і періодичних видань» (1930), «Зведені каталоги (Історико-теоретична практика)» (1943) та ін.
Хавкіну Л.Б. часто звинувачували в аполітичності, в переоцінці досягнень зарубіжної бібліотечної практики та науки, називали «буржуазним бібліотекарем». І з ортодоксальної радянської точки зору, критики були праві. Ось що писала Хавкіна, наприклад, в 1918 році: «Бібліотека повинна закладати фундамент загальнолюдської культури. Тому вплив державної політики применшує її завдання, звужує її роботу, надає її діяльності тенденційний і односторонній характер». Її дореволюційні роботи в радянський період практично не видавалися. У той же час в післявоєнний період Любов Борисівна отримує заслужене визнання. Радянський уряд, високо оцінив заслуги Л.Б. Хавкіної, нагородив її 29 червня 1945 орденом «Знак Пошани», пізніше медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.». Міністерство народної освіти Української РСР нагородило її значком «Відмінник народної освіти». 28 вересня 1945 року Указом Президії Верховної Ради Української РСР Л.Б. Хавкіної присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки» за видатні заслуги в галузі педагогічних наук. У 1949 року, незадовго до смерті, їй було присуджено ступінь доктора педагогічних наук (за книгу «Зведені каталоги»). У харківській бібліотеці ім. Короленка (2011р.) було відкрито кабінет бібліотекознавства ім. Любові Борисівни Хавкіної. А у 2012 році на фасаді будівлі бібліотеки великому бібліографу встановлено меморіальну дошку.
В останні роки вона дуже сильно хворіла: глаукома одного ока, насувалася глухота. Але вона продовжувала наполегливо працювати до кінця. З листування Любові Борисівни зі своєю колегою В. А. Артісевіч: «…как мне горько сознавать, что моя инвалидность оторвала меня от моей активности, от всегдашнего живого общения с людьми и от непосредственного контакта с любимым делом. И те выражения солидарности, товарищеских и человеческих чувств, которые я за эти дни получила от ряда людей, с которыми вместе боролась за расцвет и развитие библиотечного дела, моих учеников и товарищей по специальности, от Ленинградской библиотеки, которая называет меня своим "неизменным другом", и особенно Вас - все это поддерживает меня, показывает, что я еще "не совсем умерла" для своей специальности, для дорогой социалистической Родины, удваивает мне силы, чтобы жить и работать… Достаточно сказать, что в самые трудные минуты жизни я никогда не плакала, в таких случаях я замыкалась в себе и для окружающих казалась окаменевшей, но своих внутренних переживаний никому не показывала. Теперь же у меня при чтении Вашего дружеского письма… хлынули безудержным потоком слезы радости. Я могу сказать словами Надсона, который в ранней юности был одним из моих любимых поэтов:

Я не ждал, не хотел

этих радостных слез,

Сладких слез, говорящих "живи"…»

Померла Любов Борисівна Хавкіна 2 червня 1949р. у віці 78 років. Похована на Миусском цвинтарі у м. Москві.
«Имя Л. Б. Хавкиной сразу и навсегда вошло в историю библиотечного дела, в энциклопедии и словари. При жизни она заслуженно получила титулы и звания, признание научной и библиотечной общественности… Её знания и опыт дошедшие до нынешнего поколения сотрудников библиотечной сферы поистине «бесценны», актуальны, современны. Об этом свидетельствует и то, что работы Любови Борисовны активно издаются и переиздаются».

Література:

Хавкіна Л.Б. - Державна науково-педагогічна бібліотека [Электронный ресурс].-Режим доступа:...old.dnpb.gov.ua › ..-Загл. с экрана.-Дата 31.12.19.

Столяров Ю.Н. Л. Б. Хавкина в письмах к В. А. Артисевич (Извлечение из статьи)[Электронный ресурс]/Ю.Н.Столяров.-Режим доступа: Хавкина Л.Б. – библиотековед, библиограф, переводчица, публицист…https://soyuz-pisatelei.ru › forum.-Загл.с экрана.-Дата 30.12.19.

Петракова О.В. Выдающийся библиотековед России – Любовь Борисовна Хавкина [Электронный ресурс ]/ О.В.Петракова.-Режим доступа:Люборвь Борисовна Хавкина - Коллекция Revolution – Allbest. https://revolution.allbest.ru › history.-Загл. с экрана-Дата 29.12.19.

Сценарий о Хавкиной Л. Б. - Google Docs.-Режим доступа:https://docs.google.com › document › edit.-Загл.с экрана.-Дата. 30.12.19.

Хавкина Л.Б. Двухзначные таблицы авторских знаков

https://www.studmed.ru › havkina-lb-dvuhznachnye-tablicy-avtorskih-zna..

2016. Любовь Борисовна Хавкина. К 145-летию со дня. [Электронный ресурс].- Режим доступа: https://kraevushka.livejournal.com ›.-Загл. С экрана.-Дата 29.12.19.

Полтавская Е.И.Великие люди - библиотекари: от А до Я) / Сост. Е.И. Полтавская; Под ред. Ю.Н. Столярова. - М.: Школьная библиотека, 2005. - 160с., ил. [Элект ронный ресурс ]/Е.И.Полтавская.-Режим доступа: Е.И.Полтавская.Великие люди - библиотекари https://www.booksite.ru › fulltext › vel › iki › yel › udi.-Загл.с экрана.-Дата 30.12.19.

Научные достижения Л. Б. Хавкиной - Выдающийся ...-Режим доступа:https://studwood.ru › istoriya › nauchnye_dostizheniya_havkinoy.-Загл. С экрана.-Дата 30.12.19.


/Files/images/vyistavki/Троицкий.jpg


КОРИФЕЙ ВІТЧИЗНЯНОЇ ПЕДІАТРІЇ

(1856-1923)

«залог культурного прогресса народа, гарантия будущности нации лежит в правильном питании, воспитании детей, лечении их болезней, переходящих сплошь и рядом в зрелый возраст, если только умелая рука педиатра не устранила их своевременно» (І.В.Троїцький)

Іван Віссаріонович Троїцький - один з перших педіатрів України, організатор товариства дитячих лікарів в Києві і Харкові, засновник в Харкові відділу Союзу боротьби з дитячою смертністю, увійшов в історію як ініціатор скликання першого Міжнародного з'їзду педіатрів.
Народився Іван Віссаріонович в сім’ї бідного священика 23 травня 1856р. на Чернігівщині. Закінчив медичний факультетКиївського університету (1878). Кілька місяців випускник університету перебував на військовій службі, а з грудня 1878 по 1881 рр. працював земським лікарем у Сосницькому повіті Чернігівської губернії. Саме тут І.В. Троїцький визначився зі своєю майбутньою спеціальністю, зіткнувшись з тяжким становищем дітей на селі, високою їх смертністю, особливо в літні місяці, недостатніми знаннями в галузі дитячої патології і терапії. За роки роботи земським лікарем він опублікував 5 робіт і став збирати дані про епідемічний паротит. Бажання вдосконалюватися з дитячих хвороб змусило Івана Віссаріоновича зробити поїздку за кордон. Він стажувався у Відні в клініках відомих професорів Widerhofei-'а і Monti (грудень 1881 - червень 1882 рр.). І надалі він не переставав вчитися - щорічно в літній час вивчав досвід роботи лікарень Російської імперії і країн Європи.
У 1882 р. він поїхав в Петербург, де протягом двох років стажувався в Військово-медичної академії (ВМА) під керівництвом професора Н.І. Бистрова - організатора першої в Росії кафедри дитячих хвороб (1870) і в терапевтичній клініці професора В.А. Манассеина. Одночасно він працював лікарем-екстерном при Маріїнському родопомічному закладі, де вів амбулаторний прийом і опікував новонароджених дітей. Після захисту дисертації «Матеріали до вчення про епідемічний періпаротіт» (1883 р.) йому було надано ступень доктора медицини. Троїцький дитячим лікарем був від Бога. При здачі докторанськіх іспитів, іспит приймав талановитий російський педіатр Н.І. Бистров, який мав звичку підводити докторантів до ліжка невідомої їм хворої дитини, а потім вимагав, щоб вони поставили «діагноз на відстані», тобто не вдаючись до медичного опитування і обстеження. І.В.Троіцкій блискуче витримав цей іспит. Н.І Бистров був вражений правильним і точним відповіддям. «Вам бути педіатром - і ви будете їм», - сказав він молодому Троїцькому.
З 1902 по 1918 рр. діяльність І.В. Троїцького пов'язана з медичним факультетом Харківського університету, де він очолив кафедру дитячих хвороб. І тут він зіткнувся з основною складністю викладача дитячих хвороб того часу - відсутністю дитячої клініки. Довгі 11 років він боровся за її створення, розуміючи, що для студента систематичне спостереження за хворою дитиною - це фундамент, на якому «... міцно повинна стояти майбутня будівля практичної його діяльності»,- вважав Троїцький І.В.
В історії педіатрії кінця ХІХ і початку ХХ століття одне з провідних місць належало великому вченому-педіатру, професору Івана Віссаріоновичу Троїцькому. Він був одним з перших педіатрів в Україні. У його наукових працях (понад 150) було піднято багато проблем педіатрії, які є актуальними не тільки для того періоду, а й для нашого часу. Наукові роботи І.В.Троіцкого, його громадська робота мали велике значення не тільки для розвитку вітчизняної, а й світової педіатрії. Значну частину досліджень він присвятив питанням профілактики і з'ясування суті ряду дитячих захворювань, гігієні дітей раннього та старшого віку, дитячої фармакології та ін. Івана Віссаріоновича Троїцького вважають основоположником вчення про епідемічний паротит («свинці») в нашій країні. Він описав властивості збудника епідемічного паротиту та розглядав це захворювання як «безсумнівно заразливу хворобу», хоча більшість учених було протилежної думки. Першою роботою є його дисертація на ступінь доктора медицини - «Матеріали до вчення про епідемічний періпаротіт» (1883). Дисертація, крім власних спостережень чотирьох епідемій в Чернігівській губернії, містить огляд розвитку даного питання. Якщо зазвичай вважали, що «свинка» небезпечна ускладненнями тільки для хлопчиків, то І.В.Троіцкій присвятив ряд робіт про захворювання яєчників при епідемічному паротиті у дівчаток. До цих робіт відносяться «Епідемічний періпаротіт» (1886), «До питання про захворювання яєчників при епідемічній свинці у дівчаток» (1902р.). Особливістю терапії І.В. Троїцького було переважання в ній елементів гігієни, диєтики, фізіотерапії над медикаментозними засобами. «Попереджувальна терапія повинна відігравати першорядну роль в практиці дитячого лікаря ...», - стверджував І.В.Троіцкій. Про широкий науково-теоретичний і клінічний кругозір І.В.Троіцкого свідчать також його роботи, присвячені вивченню діяльності серця у дітей в нормальному і патологічному станах. Таким чином, основна думка І.В.Троіцкого в його працях – запобігати хворобам, усувати порушення у фізичному розвитку дітей, а в окремих випадках і лікувати їх, використовуючи весь арсенал оздоровчих засобів, - залишається актуальною і в даний час. І.В.Троїцкій переглянув принцип дозувань лікарських речовин дітям; запропоновані ним спеціальні схеми для обчислення доз медикаментів тривалий час використовувалися у вітчизняній і радянської медицини. Троїцький показав, що дозувати ліки для дітей слід на підставі анатомо-фізіологічних особливостей організму, що росте. Такий метод в достатній мірі може служити керівництвом при призначенні медикаментів дітям різного віку. На відміну від багатьох своїх сучасників І.В. Троїцький надавав великого значення соціальним факторам у вивченні причин і умов виникнення хвороб і дитячої смертності. Він добре розумів вплив соціальних чинників на здоров'я дітей і сміливо ставив питання про необхідність проведення державних заходів, спрямованих на охорону здоров'я матері і дитини.
Троїцький вважав, що профілактичні заходи повинні грати першорядну роль в практиці дитячого лікаря. У своїй діяльності він здійснював тісний зв'язок педіатрії з гігієною, вивчав гігієну раннього і старшого дитячого віку. Його висловлювання про поліпшення гігієнічного режиму школярів, правильної організації навчального процесу в школах, фізичного виховання отримали повне наукове обгрунтування в науці шкільної гігієни і педагогіки сьогодні. Він також вказував на необхідність дбати про здоров'я матері.
І.В.Троіцкій домігся відкриття в 1907 р. в Харкові пункту «Крапля молока». 15.06.1907р. в найманому приміщенні (вул. Конторська №23) була відкрита «Крапля молока». Її завідувачем обрали педіатра С.М.Ямпольского. Саме в цьому будинку можна було отримати молоко, дитячі суміші, поради по догляду за малюком. Так само в «Краплі молока» можна було організувати лікування дитини. Річ у тім, що в цей період дитяча смертність була досить висока. Саме тому ця установа була дуже актуальна у Харкові. На зібрані гроші були куплені корови, побудовані молочні кухні. Зміст і тих і інших велося за всіма правилами тодішньої санітарії та гігієни. У «Краплі молока» видавали стерилізоване молоко і кілька видів харчових сумішей для дітей на штучному вигодовуванні, амбулаторне лікування немовлят (незаразних), видача посібників нужденним матерям, заохочення жінок, годувати груддю. При цьому було встановлено правило, згідно з яким дітей, які отримують молочні продукти, треба було приносити до лікаря не рідше одного разу на тиждень. У будівлі було стаціонарне відділення на 20 ліжок. Молочні продукти для годування найбільш нужденних верств населення йшли безкоштовно, тут же давалися поради щодо вигодовування і догляду за немовлятами. І коли приміщення перестало задовольняти потребам, що дедалі зростають, з ініціативи лікаря А.Н. Салтикової в Харкові в травні 1911 був влаштоване свято «День Ромашки». Зібрані в невеликій кількості грошові кошти пішли на закладку будинку для «Краплі молока» і лікарні для немовлят. з 1914 р. знаходилась у власному приміщенні на Мороховецькій набережній (тепер Набережна Чапаєва) на Москалівці. Що було поруч з Дмитрівським мостом, нині що не їснує, який знаходився на схід від сучасної греблі. До наших днів ця споруда не збереглася. Ії було зруйновано в роки Другої світової війни.
«Крапля молока» - це багатопрофільний лікувально-профілактичний заклад. В ній працювало 72 лікарі. До початку Першої світової війни харківська «Крапля молока» надала допомогу більше ніж 6 тис. Дітей (40 тис. відвідувань); було роздано близько 1 млн. пляшечок молока і сумішей. Велике місце в діяльності «Краплі молока» відводилося санітарно-просвітницькій роботі. Троїцький І.В. почав займатися санітарною освітою серед матерів. Він був одним з видатних популяризаторів загальномедичних і гігієнічних знань. При «Краплі молока» для лікарів були організовані спеціальні лекції та клінічні обходи, готувалися грамотні працівники в галузі охорони дитинства - медсестри, лаборанти молочних лабораторій ... І весь час існування цієї установи міське самоврядування підтримувало його матеріально. «Крапля молока» стала прообразом майбутніх молочних кухонь та дитячих консультацій і відігравало значну роль в житті міста. Вона служила школою для молодого покоління лікарів, що запозичили передовий досвід своїх попередників. Рідко можна було зустріти людину, що жила до Великої Вітчизняної війни в Харкові, яка хоча б не чула про «Краплю молока», так ця установа була популярно серед населення. Пізніше його стали називати «інститутом допомоги материнству і дитинству».
Інститут охорони здоров'я дітей та підлітків національної академії медичних наук України» (ДУ«ІОЗДП НАМН»), більш відомий під назвою Харківська дитяча лікарня «ОХМАТДИТ» - багатопрофільна клініка вищої категорії, що надає лікувально-консультативну допомогу дітям і підліткам у віці від 3-х до 18-ти років з різних регіонів України. Історія створення Харківського Інституту охорони здоров'я дітей і підлітків НАМН України бере свій початок від благодійної організації «Крапля молока», організованої в 1907 році. У 1922 році Інститут отримав статус державної установи і став першим в Україні науково-дослідною установою охорони материнства і дитинства (ОХМАТДИТ). У 1965 році інститут був реорганізований в «Харківський НДІ охорони здоров'я дітей та підлітків ім. Н.К. Крупської» і у 2000 році увійшов до складу Академії медичних наук України. Щорічно консультативну допомогу в Інституті отримують 15-20 тис. дітей і підлітків з різних областей України, понад 4 тис. лікуються в стаціонарі. В інституті працює 336 співробітників, з них 52 наукових та 42 лікаря, серед яких 17 докторів і 42 кандидати наук.
Троїцький прагнув об'єднати і мобілізувати сили педіатрів всіх часів і народів в такій благородній справі як порятунок життя і здоров'я дитини. Йому належить ініціатива створення перших в Україні товариств дитячих лікарів. Він був ініціатором скликання 1 Міжнародного з'їзду педіатрів. Ініціатором і одним з організаторів 1 Всеросійського з'їзду педіатрів, був активним учасником багатьох Пироговських з'їздів, проводив велику громадську роботу серед лікарів і населення, мав великі міжнародні зв'язки з медичною громадськістю. Він по праву вважається засновником Харківської наукової педіатричної школи. Йому належить заслуга створення при Харківському університеті клініки дитячих хвороб, створення Товариства дитячих лікарів м.Харкова, де він був обраний головою. За його ініціативою було організовано Харківський відділ «Союзу боротьби з дитячою смертністю в Російській імперії». Велике значення в розвитку педіатрії та зростанні кваліфікації лікарів мали організовані в 1903 році за ініціативою Троїцького І.В. наради при поліклініці дитячих хвороб Харківського університету. За його ж ініціативою на загальних засіданнях було організовано читання рефератів і рецензій з усіх дитячих часописів світу.
Він вважав, що кожен лікар повинен бути знайомий з новинками теоретичної і практичної медицини, що з'являються як у вітчизняній, так і в закордонній пресі.Троїцький проводив не тільки клініко-експериментальні роботи, а й здійснював глибокі історико-медичні дослідження, в основному в області педіатрії. Він вважав, що науковці і лікарі зобов'язані знати історію своєї спеціальності. Троїцький вперше вивчив і описав погляди Гіппократа, Сорана Ефеського та інших лікарів минулих століть на дитячі хвороби, їх лікування та попередження, а також порівняв їх вчення з досягненнями педіатрії до початку ХХ століття. Висунув питання про організацію дитячих. стаціонарів, відповідної клінічної підготовки медичних. кадрів.
Учасник медичних з’їздів у Римі, Мадриді, Лісабоні.Троїцький І.В. автор праць з питань фармакології дитячого віку, антенатальної профілактики, гігієни дітей, етіології дитячих інфекцфйних недуг, видав перший в Україні підручник з педіатрії (1889), надрукував понад 43 спеціальних робіт, поміщених в вітчизняних і іноземних медичних періодичних виданнях {Брокгауз}. Внесок Івана Віссаріоновича в науку про дитячі хвороби безцінний, завдяки чому було врятовано і рятується не одне життя маленьких представників суспільства.
«Облегчение участи будущих матерей, как наиболее надежный залог здорового потомства, улучшение жизни кормящих грудью, как верная гарантия правильного развития ребенка, поднятие способности его к противодействию вредным влияниям, увеличение его сил в борьбе с наступающими заболеваниями, правильная систематическая забота о предоставлении детям первого возраста достаточной бесспорно полезной пищи для них, согласный с требованиями гигиены уход, здоровая обстановка – вот те кардинальные требования, следуя которым можно достигнуть того, что высокая смертность младенцев отойдет в область преданий, а вместе с тем будет создан мощный, трудолюбивый, деловитый человек, самодеятельная, счастье и довольствие дающая культура» - це програма дій, сформульована Троїцьким І.В. на початку ХХ століття, залишається надзвичайно актуальною й сьогодні.
Де б не працював Іван Віссаріонович Троїцький в Києві, Харкові чи Дніпропетровську, він усюди служив єдиній благородній мети - порятуноку життя, здоров'я й щастя самого дорогоцінного й прекрасного у всьому світі - дитини. Як відомо, щаслива дитина - здорова дитина.
І.В.Троїцький помер 17 березня 1923 р.

Література:

Микиртичан Г.Л. К 150-летию со дня рождения И.В.Троицкого[Электронный ресурс ]/ Г.Л.Микиртичан.-Режим доступа:

cyberleninka.ru › k-150-letiyu-so-dnya-rozhdeniya-i-v-troitskogo.-Загл.с экрана.-Дата 24.12.19.


Бывшее отделение союза «Каплямолока» на Конторской.-Ре

kharkovgo.com › places › arhitektura › byvshee-otdelenie-soyuza-ka....-Загл. С экрана.-Дата.-24.12.19.


/Files/images/vyistavki/Лейбфрейд.jpg

О.Ю.ЛЕЙБФРЕЙД - АКАДЕМІК АРХІТЕКТУРИ

(1911-2003)

«…он казался неотъемлемой частью Харькова, хранителем души города…» (Ю.Полякова)

Олександр Юрійович Лейбфрейд академік архітектури, кандидат архітектури, доцент, архітектор, художник, вчений-дослідник, краєзнавець, невтомний популяризатор знань з історії Харкова. Народився 20 вересня (ст.ст) 3 жовтня (н. ст.) 1911 р. в Харкові. У більшості джерел вказано 1910 р., та, за свідченням його сина, О.Ю. Лейбфрейд виправив рік народження в паспорті, коли йому не вистачало року для вступу до будівельної профшколи. Народився О.Ю. Лейбфрейд в родині Юрія Марковича Лейбфрейда (1880-1963) - інженера-будівельника, професора, автора підручників з будівництва. Брав участь в зведенні багатьох житлових, громадських і промислових споруд України та Росії ,, в т. ч. в Харкові: готель «Інтернаціонал», Будинок проектів, Будинок кооперації, будівля ЦК КП(б)У та ін. Автор книг: «Монтаж будівельних конструкцій» (Москва, 1949, 1962, 1965); «Технологія будівельного виробництва» (Москва, 1957); «Механізація, організація і економіка будівництва» (Харків, 1958). Олександр Юрійович мешкав у Харкові на вул. Полтавський шлях №22. з юнацтва захоплювався музикою, фотографією, живописом. Вчителями його були відомі художники М.Р. Пестриков, С.М. Прохоров, А.К.Сімонов. Середню освіту Олександр Юрійович отримав в будівельній профшколі (1925-1928), а вищу - на Архітектурному факультеті Харківського інженерно-будівельного інституту (1928-1932). «В начале 30-х годов большинство творческих организаций были расформированы. Возникает вопрос объединения архитекторов в единый Союз, формируется Оргкомитет по созыву I-го съезда архитекторов Украины. Александр Лейбфрейд – в то время самый молодой из 30-ти участников первого организационного заседания. Начиная с 1933 года, со дня основания, жизнь Александра Юрьевича связана с Союзом архитекторов. На его глазах и при его участии происходили все важные события в жизни Союза. Он был делегатом многих съездов, секретарем, а затем членом правления харьковской организации САУ. Именно тогда и начал он фотографировать и рисовать дома, которым грозило уничтожение, собирать материалы о старом и новом Харьков». З 1931 по 1952 р. О.Ю. Лейбфрейд працював в харківському відділенні Промбудпроект (пізніше - Державний проектний інститут) на посаді архітектора, керівника Першої архітектурної майстерні (1935), начальника архітектурного відділу, головного архітектора інституту. З 1935р. працював за сумісництвом викладачем в Харківському інженерно-будівельному інституті, а з 1949р. перейшов на постійну роботу (1949-1985) (нині – Харківський національний університет міського господарства ім. О.М.Бекетова), займався науковою роботою.
За проектами О.Ю.Лейбфрейда побудовано багато промислових і цивільних споруд. У роки війни А.Ю. Лейбфрейд займався проектуванням військових заводів. Повернувшись в 1943 році до Харкова, брав участь у відновленні рідного міста Займався реконструкцією Плехановського шляхопроводу в Харкові, розробляв проект відновлення і розширення головного корпусу Харківського турбінного заводу (1943). Він – автор проекту меморіалу «Дробицький Яр» у Харкові (у співавторстві з В.Я. Савенковим). Автор проектів реконструкцій й будівництва промислових корпусов і адміністративних будівель у Харкові, та інших містах України й Росії. Автор понад 100 проектів промислових й громадських будівель. Понад сорок архітектурно-інженерних проектів Лейбфрейда Олександра Юрійовича реалізовані. Остання робота архітектора - Меморіальний комплекс в Дробицькому Яру (1990р.).
«Глубокие научные знания, эрудиция, феноменальная память, любовь к архитектуре сделали А.Ю. Лейбфрейда живой энциклопедией истории родного города. За консультациями к нему обращались архитекторы, краеведы, журналисты. Легендарный архив ученого - тысячи аннотированных фотографий - неиссякаемый источник информации как для специалистов, так и всех, кто интересуется историей своего края. Публикуя собранные материалы, главной целью автор считал знакомство широкого круга читателей с бесценными свидетельствами истории». «После выхода на пенсию в 1986 г. А.Ю. Лейбфрейд продолжает исторические исследования, читает лекции, ведет краеведческую работу, пишет книги, статьи, консультирует студенческие дипломные проекты и архитекторов-проектантов, участвует в теле- и радиопередачах». Лейбфрейд Олександр Юрійович - ініціатор створення путівника «Харків. Архітектура, пам'ятки, новобудови» (1985), автор і співавтор, консультант, учасник монографій і публікацій про рідне місто. У 1997 р. побачила світ написана спільно з Ю.Ю. Поляковою книга «Харків. Від фортеці до столиці», присвячена історії виникнення та розвитку міста, подій і людей, які брали участь в становленні його архітектурного вигляду. Продовжує пошук і систематизацію матеріалів з історії архітектури Харкова. Фотографії, слайди лягли в основу історичного архіву - підсумку досліджень вченого.
З 1980 р. О.Ю. Лейбфрейд був членом клубу «Краєзнавець». Упродовж багатьох років він займався просвітницькою діяльністю, вів краєзнавчу роботу, писав книги і численні статті, брав участь у теле- і радіопередачах. Як член клубу, Олександр Юрійович неодноразово виступав на його засіданнях з розповідями про архітектуру Харківщини. Ці виступи завжди збирали велику аудиторію. У 2000 р. О.Ю. Лейбфрейд переїхав до м. Дортмунда (Німеччина), але зв’язків з Харковом та клубом «Краєзнавець» не припиняв. Надсилав листи, друкував книги та статті. Архітектор мав величезну колекцію фотографій, слайдів, негативів архітектурних споруд Харкова, яку перед від’їздом частково передав вишам, де працював, і ХДНБ ім. В.Г.Короленка.
Відзнаки: Почесний член Української академії архітектури (1994). Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців України (1996). Лауреат творчої премії Харківського міськвиконкому в галузі архітектури за книгу «Харьков. От крепости до столицы» (1998). Победитель ряда архитектурных конкурсов. Награждён медалью и Почётной Ленинской грамотой. У 1996 році він стає лауреатом мистецької премії Харківської міськради. Награждено медалью «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг.».
«Переехал на ПМЖ в Федеративную Республику Германию в 2000 году. В 2001 году в Дортмунде прошла выставка художественных работ художника, связанная с этим городом. Четыре выставки его графики и акварелей с успехом экспонируются в различных залах Дортмунда. Связь с родным Харьковом не утеряна, там его помнят и любят, в обоих направлениях идет неиссякаемый поток писем….». 26 квітня 2003 р. Олександр Юрійович Лейбфрейд пішов із життя. Похован у Дортмунді, ФРГ).
Його напрацювання і досі користуються величезним заслуженим попитом, а їх автора згадують як «ходячу енциклопедію Харкова».

Література:

Лейбфрейд Олександр Юрійович :: Особистості.- Режим доступа:kray.korolenko.kharkov.com › personalni-storinky

Биографический очерк - А.Ю. Лейбфрейд - Google Sites.- Режим доступа:https://sites.google.com › site › aulejbfrejd › home › biograficeskij-ocerk

Полякова Ю. Он любил этот город... / Юлиана Полякова // Веч. Харьков. –2003. –6 мая..-Режим доступа: https://www.docme.su › Каталог › Гуманитарная литература › История


/Files/images/vyistavki/оболенский.jpg

ПРОФЕСОР І.М.ОБОЛЕНСЬКИЙ

(1841-1920)

«Очень доброе общественное дело сделано профессором по внутренним болезням Иваном Оболенским. Он не только дал собственные деньги на карету скорой помощи, но и приложил к этому делу свой опыт, знания и искреннюю заботу. Появилось и работает до сих пор это полезное учреждение благодаря профессору Оболенскому". (Сумцов М.Ф. «Слобожане»)

Іван Миколайович Оболенскій - заслужений професор кафедри патології і терапії в Харківському університеті, творець суспільства швидкої допомоги в Харкові. Народився 1841 року в Тулі у сім'ї викладача духовного училища. Закінчивши семінарію за першим розрядом, він відмовився від можливості безкоштовно навчатися в духовній академії і 1862 року вступив до Медико-хірургічної академії яку закінчив з відзнакою у 1867р. «В 1871 г. советом Харьковского университета И.Н. Оболенский был избран профессором кафедры общей патологии, которой руководил 14 лет (до 1886 г.). Он стал первым руководителем этой кафедры и многое сделал для постановки здесь преподавания и научной работы. Одновременно, с 1887 по 1884 г., он возглавлял кафедру госпитальной терапевтической клиники, также став ее первым руководителем. В 1886 г. И.Н. Оболенский был переведен на кафедру частной патологии и терапии, а в 1888 г. назначен профессором факультетской терапевтической клиники и ее директором и, вплоть до выхода за штат по выслуге лет в 1903 г., руководил этой наиболее престижной терапевтической кафедрой…». Крім роботи в університеті, Оболенський мав свою приватну практику: вів прийом за адресою вул. Пушкінська, 32, в будівлі гімназії, яку містила кілька років до того його дружина Дарина Дієвна. Він був не тільки одним з найбільших харківських лікарів, а й видатним теоретиком медицини: його авторству належить близько 25 самостійних робіт російською та німецькою мовами. «Заслуженный профессор И.Н. Оболенский (этого звания он удостоился в 1897 г.) и после выхода в отставку продолжал активную общественную работу. Он принадлежал к поколению шестидесятников XIX в., высшей целью жизни которых было служение на пользу народную…В 1889 г. был избран председателем попечительного совета городской Александровской больницы и занимал эту общественную должность до 1910г… Несколько четырехлетних сроков состоял гласным Харьковской городской думы…». «…история харьковский скорой помощи началась с организации "Кружка ночных дежурств", созданного по инициативе нескольких харьковских врачей в сентябре 1895 года… Ощущая недостаточность такой меры в деле оказания скорой медицинской помощи, один из выдающихся харьковских врачей-терапевтов, профессор Иван Николаевич Оболенский в 1909 году предложил создать в городе общественную организацию "Общество скорой медицинской помощи", деятельность которой распространялась бы на всех граждан без различия сословий». Вершиной общественно полезной деятельности И.Н. Оболенского стало создание службы скорой помощи в Харькове». Будучи головою міського правління Червоного Хреста, він нерідко бував в столицях Західної Європи, де тільки-но почала зароджуватися служба швидкої допомоги. І.Н.Оболенскій вирішив впровадити європейський і російський досвід у цій справі у рідному Харкові. «Загоревшись этой идеей, он привлек к ее осуществлению влиятельных горожан. 1 мая 1909 г. группа энтузиастов приняла решение об организации Общества скорой помощи, через два дня было получено разрешение губернатора, а уже 4 мая создан Комитет скорой помощи, куда вошли 12 человек. Место председателя комитета единодушно было предоставлено И.Н. Оболенскому. В состав комитета была включена и жена профессора Д.Д. Оболенская, которая организовала «Дамский комитет». Дівчата їздили на кареті вулицями і продавали спеціально виготовлені штучні квіти. Люди жертвували на швидку допомогу хто скільки міг. Місцеве керівництво відмовилося повністю фінансувати проект, тільки погодилося субсидіювати діяльність швидкої допомоги в розмірі 5-7 тисяч на рік. Безуспішна спроба Оболенського І.М. організувати швидку допомогу за рахунок державних субсидій та коштів місцевих промисловців призвела до виникнення ідеї про створення товариства швидкої допомоги на паях. Члени товариства вносили внески і робили пожертвування. «На заседании был проведен, по инициативе И. Н. Оболенского, первый сбор пожертвований среди членов комитета. Было собрано 4550 рублей, кроме того супруги Оболенские внесли 3000 рублей…». Старшим лікарем швидкої допомоги за пропозицією Оболенського був призначений Н.А. Молохов, який підготував відкриття станції. І.Н.Оболенскій подарував станції Карету швидкої допомоги, з повним обладнанням. 25 квітня 1910р. станція швидкої допомоги була відкрита. М. Оболенський у своєму виступі підкреслив, що карета швидкої допомоги не тільки перевозить постраждалих в лікарні, але і надає медичну допомогу безпосередньо на місці події, що особливо важливо в критичних випадках, які загрожують життю пацієнта. В цьому ж році в штаті швидкої допомоги налічувалося 4 постійних лікаря і 21 «лікар-соревнователь», тобто кандидат на постійну роботу. Бригада виїжджала на виклик через 17 секунд. Виїзди здійснювалися безкоштовно. В середньому по 5-6 виїздів в день. «Работа нашей скорой помощи организована так же, как и работа Венской скорой помощи, которая в отличие от Берлинской, не только перевозит пострадавших и больных в больницы, но и оказывает им всю необходимую медицинскую помощь на месте происшествия»,- казав у своєму виступі Оболенський І.М. Відкриття міської станції швидкої допомоги за свідченням преси тих років «… отмечалось широко и радостно было встречено жителями города». Почесне право відкриття станції швидкої допомоги в Харкові було надано ініціатору її створення - Оболенському Івану Миколайовичу.
Для початку для станції в Олександрівської лікарні (вул. Благовещенська №25) були виділені флігель і стайня, проведено телефонний зв'язок. «Поначалу харьковская станция скорой помощи не имела собственного помещения: для диспетчерской службы и персонала станции были выделены комнаты во флигеле и конюшня на территории Александровской больницы (совр. 1-я городская клиническая больница, а сей час клініка репродуктивной медицини). Этому поспособствовал опять-таки И.Н. Оболенский, который к этому моменту уже больше 20 лет, с 1889 года, состоял председателем попечительского совета этой больницы». Будівлю на вул. Конторській № 41 побудували спеціально для «Швидкої». «Был приобретен земельный участок, проект здания бесплатно выполнил архитектор В.Е. Мороховец. Необходимые средства были собраны, весной 1912 г. начато строительство. Задержек с постройкой не было: добровольные пожертвования своевременно пополняли кассу, производители работ и поставщики строительных материалов устанавливали минимальные цены. Свою лепту внес и «Дамский комитет», устраивая вечера, лотереи, проводя «Дни лилового цветка». Таким образом практически все слои харьковского общества приняли деятельное участие в создании службы скорой помощи». У 1914р. нова будівля швидкої допомоги була відкрита. Обладнано і упорядковано завдяки Оболенського І.М. Тут жили перші головлікар і головний фельдшер, розташовувалася диспетчерська і стайня, а сьогодні тут влаштувалося управління станції «Швидкої медичної допомоги» та музей. Харківська служба швидкої медичної допомоги була однією з перших в Російській імперії. Її створення, дуже необхідне місту, дає уявлення про рівень охорони здоров'я в Харкові в той час, і воно відповідало повністю європейським нормам. До самої націоналізації в 1919 році станція швидкої медичної допомоги містилася, в основному, на приватні пожертвування. До слова, посада старшого лікаря після націоналізації була збережена за Молоховим, він пропрацював тут до своєї смерті в 1956 році.
«Краща допомога - швидка», - стверджував Публілій. Зараз важко уявити нашу охорону здоров'я без швидкої допомоги, яка передбачає появу лікаря в екстрених випадках в вашому домі протягом якихось 10 - 15 хвилин, так необхідних, щоб врятувати життя і здоров'я. Лікар швидкої в будь-якій ситуації зібраний, оперативний, меткий і не втрачає витримки. Людина не має права бути поганим лікарем, особливо на швидкій допомозі, бо лікарю довіряють найцінніше - життя і здоров'я. Харків’яни можуть пишатися тим, що наше місто – батьківщина однієї з найстаріших вітчизняних служб швидкої допомоги. Але й треба завжди пам’ятати тих хто її заснував.
Іван Миколайович - видатна особистість. Вихованець медико-хірургічної академії, учень професора Руднєва, людина видатних здібностей, що продовжив навчання в кращих закордонних університетах Тюбінгена, Вюрцбурга, Берліна, Гейдельберга, Бонна, Лейпцига - все це різко виділяло професора і мимоволі приваблювало до нього серця і уми студентів, його слухачів і колег. Видатний вчений, просвітитель - Іван Миколайович Оболенський написав 25 наукових робіт, під його керівництвом видано 11 робіт.
Помер І.М. Оболенський у Харкові в 1920 році «…оставив после себя двоих детей: сына Николая и дочь Веру. В послереволюционные годы семья поселилась на Холодной горе. Немногочисленные потомки И.Н. Оболенского живут там и поныне».


Література:

Лесовой В.Н.ИВАН НИКОЛАЕВИЧ ОБОЛЕНСКИЙ – ПРОФЕССОР ХАРЬКОВСКОГО УНИВЕРСИТЕТА, УЧЕНЫЙ, ОБЩЕСТВЕННЫЙ ДЕЯТЕЛЬ/ Н.В. Лесовой , З.П.Петрова [Электронный ресурс].-Режим доступа:

repo.knmu.edu.ua › bitstream › elibrary_26681159_96716134.-Загл.с экрана.-Дата 26.12.19.

Скорая помощь Харькова: история – харьковские новости- Режим дрступа:

www.sq.com.ua › news › teksty › skoraya_pomosch_harkova_istoriya.- Загл. С экрана.- Дата 26.12.19.


/Files/images/vyistavki/Сватання на Гончарівці.jpg

СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВА КОМЕДІЯ «СВАТАННЯ НА ГОНЧАРІВЦІ»

«Просили меня написать оперетту для театра, — писал Г. Квитка-Основьяненко, — я собрал несколько главных здешних характеров, и наполнил песнями, обрядами, и пошло дело на лад».

Нову українську драму середини ХІХ ст. характеризує в першу чергу те, що вона звернулась до зображення життя, побуту, моралі, інтересів селянина - найбільш численної тоді верстви трудящих. На сцені з’являються картини реальної дійсності, образи живих людей. На п’єсах Квітки-Основ’яненка, присвячених зображенню життя селянства, помітно відбились суперечність між консервативними суспільно-політичними поглядами автора і тим, що він, як художник, бачив насправді. Як талановитий письменник, Квітка-Основ’яненко не міг не показати хоч би деякі із суспільних суперечностей свого часу, не міг обійти тяжкого становища трудового люду. Представники народу стають позитивними персонажами літератури. У цей час Квітка-Основ’яненко створює соціально-побутову комедію "Сватання на Гончарівці" (1836), в якій розробляється гострий життєвий конфлікт: на перешкоді одруженню закоханих Уляни й Олексія стоїть належність нареченого до кріпацького стану, його бідність. Вперше в українській літературі спеціально порушуючи кріпацьке питання, драматург, з одного боку, намагається провести думку, ніби кріпацький стан не страшний для тих, у кого пани – добрі люди. Однак тут же, відбиваючи народний погляд і досвід, він показує, яка репутація кріпаччини й панів-кріпосників склалася в народі: Улянина мати Одарка, жінка з життєвим досвідом, про Олексієвих "добрих" панів говорить дочці: "Хоч вони добрі, та пани! Як-таки се можна, щоб тобі з волі та у неволю". В цій п’єсі зображується життя і побут мешканців Гончарівки й Холодної гори.
Вперше п´єса вийшла у Харкові у 1836 році під назвою «Сватанье. Малороссийская опера в трех действиях» і мала сценічний успіх. А також вперше була поставлена у Харківському театрі влітку 1 жовтня 1836р. трупою Л. Млотковського. У виставі були зайняті відомі на той час актори Т. Пряженківська (Одарка), Л. Млотковська (Уляна). В ролі Стецька з великим успіхом виступив видатний український актор К. Соленик. До речі, у першій половині ХІХ сторіччя не було більш знаного українського актора, ніж Соленик. Його називали «українським Щепкиним», а Курський, Одеський та Кишинівський театри змагалися із Харковом за місце у кар’єрі та душі Карпа Трохимовича. Та Соленик вважав своєю театральною домівкою саме Харків. На сцені Харківського театру, тоді ще у приміщенні, побудованому Л.Ю. Млотковським у 1841-1842 рр. Соленик зіграв свої найкращі ролі: Стецька у «Сватанні на Гончарівці», Шельменка у «Шельменко-денщик» Г.Ф. Квітки-Основ’яненка. Про успіх п'єси Квітка писав С.Т. Аксакову – тоді цензору Московського цензурного комітету – в листі від 12 грудня 1836 р.: «Я поставил действие в Харькове, и действующие все обыватели, малороссияне, вот почему она имела здесь необыкновенный успех и любимая пьеска». Музику до комедії написав відомий український композитор К. Г. Стеценко. П’єса подається за виданням 1840 р. із збереженням традиційної назви «Сватання на Гончарівці», під якою комедія ставилась на сцені ще за життя письменника. «Сватання на Гончарівці» входить до репертуару, мабуть, кожного драматичного театру в Україні і сьогодні не сходить зі сцени завдяки правдивим картинам життя й побуту народу та неперевершеному гумору.Твір посів значне місце у репертуарі українських театральних труп у ХІХ ст. та багаторазово ставився на сценах українських театрів у ХХ ст. (Київ, Харків, Львів, Одеса).


Література:

Драматургія Г. Квітки-Основ'яненка — шкільний твір ...-Режим доступа:https://www.ukrlib.com.ua › tvory › printit.-Загл. С экрана.- Дата(17.12.19)

Українські драматурги І. Котляревський, Г. Квітка-Основ ...-Режим доступа:referat-ok.com.ua › kulturologiya-ta-mistectvo.-Загл. С экрана. -Дата(17.12.19)


/Files/images/vyistavki/Чому ми хочемо.jpg

МОНОГРАФІЯ С.Л.РУДНИЦЬКОГО «ЧОМУ МИ ХОЧЕМО САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ?»

«Національна територія - це головна основа нації, на якій вона живе й розвивається» (Степан Рудницький)

Проголошення незалежності, створення самостійної, суверенної держави поставило перед Україною цілий ряд проблем, від вирішення яких залежить майбутнє нашої країни. Проблеми посилення державності, вияснення основних векторів внутрішньої та зовнішньої політики, визначення місця України у світовому просторі стають пріоритетними як для політиків, так і для науковців. У зв’язку з цим актуальним і сьогодні залишається звернення до наукових праць видатних українських вчених. Вершиною українського політико-географічного і геополітичного аналізу в першій половині ХХ ст. стали праці відомого українського географа академіка С.Л. Рудницького. Степан Рудницький по праву вважається основоположником української політичної географії. Степан Рудницький вважається основоположником національної наукової географічної школи. Він першим визначив справжні кордони України. Науковець значною мірою стояв у джерел української геополітики і українознавства, політичної, соціально-економічної (антропогеографії), етнографічної, демографічної, фізичної та військової географії, геоморфології (наука про рельєф Землі). Особлива заслуга Рудницького в тому, що він започаткував картографічний напрямок в українській географії. Розробляти географічні мапи українською мовою почав у Львові ще на початку ХХ століття, продовжував в еміґрації у Відні, а також в совєтській Україні. Завдяки йому Україну чи не вперше було представлено в картографічних працях як цілісну просторову одиницю. Видатний вчений-географ Степан Рудницький одним з перших чітко визначив кордон між Європою і Азією. Для того, щоб показати місце України на європейському просторі, він провів межу між двома континентами за східним схилом Уральських гір, річці Урал, Кумо-Маничською западині, Азовському, Чорному і Середземному морях. Саме цей поділ взято за основу в усьому світі. Степан Рудницький першим представив Світові в наукових географічних працях, в інфоґрафіці та на мапах Україну як цілісну просторову одиницю.
Праці С. Л. Рудницького мають і сьогодні актуальне значення для формування національної ідентичності українського народу, усвідомлення їм своєї ролі і місця в загальноєвропейському процесі демократичних змін. Вчений ставив своєю метою проінформувати світ про українські проблеми. У монографії «Чому ми хочемо самостійної України?» академік Степан Львович Рудницький обгрунтував геополітичне бачення зародження і становлення самостійної суверенної Української держави, обґрунтовує право українського народу на власну самостійність, тому що тільки так український народ може стати свідомою, модерною, культурною нацією та розвинути всі великі засоби рідної землі. «Для всіх українців повинна бути цілковита державна самостійність України одинокою наконечною ціллю… Бо самостійність і тільки самостійність зробить українців правдивими господарями на Україні». Стосовно української перспективи С.Л. Рудницький стояв на позиціях української національної державності. Це питання він розглядав у європейському контексті: «Утворення української національної держави в етнографічних границях є одиноким способом, щоб запобігти заколотам і конфліктам у південно-східному куті Європи, так важному для світового господарства й для світової політики. Без національної української держави доживемо в найкоротшому часі до нових тяжких воєнних і революційних катастроф», - вважав С.Л.Рудницький. Геополітичні ідеї С. Рудницького, видатного українського вченого, стали важливою складовою української суспільно-політичної думки першої половини ХХ ст. Вони набули особливої актуальності на сучасному етапі розвитку української держави. Наукові думки і позиції вченого дають багату поживу для нашого сучасника, для правильної орієнтації в складних, часто суперечливих ситуаціях.
У Харкові з 1927р. вчений створює перший в Україні географічний інститут академічного типу -Український науково-дослідний інститут географії та картографії, з 1929-го керує кафедрою географії Всеукраїнської академії наук, комісією краєзнавства, Музеєм антропології та етнографії, редагує «Вісник природознавства». Не зважаючи на всі заслуги і науковий авторитет, на україномовного професора радянські студенти починають писати доноси. Один з них підписав навіть наречений дочки вченого, Ірини, яка разом з братом Львом в 1928-м переїхала з Праги до Харкова.
Особливою трійкою УНКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 р. засуджений до найвищої міри покарання. Розстріляний в Карельської АРСР (Сандармох) 3 листопада 1937р. У 1965 р. С.Л.Рудницького було реабілітовано, в 1990-му посмертно відновлено у Академії наук України. Його ім'ям названо один з островів архіпелагу Фордж.

Література:

Окладна М.Г. Місце незалежної української держави в геополітичних проектах с. Л. Рудницького [Электронный ресурс]/ М.Г.Окладна, Л. В. Перевалова.- Режим доступа: nbuv.gov.ua › j-pdf › dbms_2017_33_6.-Загл. С экрана.-Дата(17.12.19)

Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України: 200 ....-Режим доступа:https://www.olx.ua › obyavlenie.-Загл. С экрана.- Дата(17.12.19)


-

Календар на 2020 рік

ЮВІЛЕЙНІ ДАТИ

СІЧЕНЬ 225 років з дня народження (1795р) Кокошкіна С.О. останнього малоросійського генерал-губернатора. Завдяки якому Харків, щодо висловлювання одного з сучасників: "зовсім змінився і став одним з кращих губернських міст".
ЛЮТИЙ 12 165 років з дня народження (1855р.12 лютого(н.ст.), 31 січня (ст.ст.) Синельникова М.М., реформатора провінційного театру, одного з кращих режисерів ХХ століття.
БЕРЕЗЕНЬ 29 135 років з дня народження (1885р 29 березня (н.ст),17 березня (ст.ст.) Федоровського О.С., українського геолога, археолога, краєзнавця, досліідника Донецького городища.
ТРАВЕНЬ 15 175 років з дня народження (1845р 3 травня (ст.ст), 15 травня (н.ст.) І.І.Мечнікова видатного вченого-енциклопедіста, лауреата Нобелівської премії
ТРАВЕНЬ 22 155 років з дня народження(1865р. 22травня (н.ст.), 10червня (ст.ст.) М.Ф.фон Дитмара засновника заводу «Світло шахтаря»
ЛИПЕНЬ 19 175 років з дня народження (1845р. 19 липня (н.ст.), 7 липня(ст.ст) Слатина І.І., засновника у Харкові професійної музичної освіти.
ВЕРЕСЕНЬ 21 150 років з дня народження(1870р.21 вересня (н.ст),9 вересня (ст.ст.) Первухина М.К. письменника-фантаста, одного з основоположників альтернативної фантастики
ЖОВТЕНЬ 8 135 років з дня народження(1885 26 вересня(ст.ст), 8 жовтня(н.ст.) Свідзінського В.Є., видатного українського поета доби «Розстріляного відродження»
ЛИСТОПАД 6 165 років з дня народження (1855р. 6 листопада(н.ст.). 25 жовтня (ст.ст.) Яворницького Д.І., українознавця, історика,, краєзнавця, археолога, етнографа, фольклориста, лексикографа, письменника, знавця історії Запорізького козацтва.
ЛИСТОПАД 18 160 років з дня народження (1860р. 18 листопада(н.ст.) Ткаченко М. українського художника, пейзажиста й мариніста.
ГРУДЕНЬ 28 135 роківз дня нпродження (1885р 28 грудня (н.ст.),16 грудня (ст.ст.) Татлина В.Є.живописеця, графіка, дизайнера і художника театру.

ТВОРИ-ЮВІЛЯРИ

180 років (1840) з дня виходу друком комедії Квітки-Основ’яненка Г.Ф. «ШЕЛЬМЕНКО-ДЕНЩИК».

У ЦЬОМУ РОЦІ ВИПОВНЮЄТЬСЯ

835 років (1185г. Хв.) 23 квітня Відбувся похід князя Ігоря Святославовича на половців. . Цей невдалий похід Ігоря Святославича на половців послужив канвою для знаменитого «Слова о полку Ігоревім» .Причиною особливої ​​уваги до невдалого походу у 1185 році могла стати тільки особистість його ватажка, тоді ж названого "Соколом". Талановитий воєначальник, страж рубежів Київської держави, невтомний і безстрашний воїн, князь Ігор Сіверський, який безстрашно воював з агресивними кочівниками, захищаючи від їх набігів рідну землю. Після поразки потрапив у полон, втік, дістався до м..Донець (Пилипівка), у той час - форпост Київської Русі .
360років(1660) Першої згадки про Пилипівку. У книзі «Харків. Енциклопедичний словник» надається історія заснування села Пилипова. У другій половині XVII століття на цих землях з’являється переселенець з Задніпров’я Степан Пилипов, який отримав дозвіл на будівництво млина на річціУди.«У 1660р малоросіянин Степан Філіпов подав цареве чолобітну, в якій просив дозволу побудувати млин. Відповідь була позитивною.» (По матеріалах музею історія с.Філіпово ЗОШ №79).
310років(1710) З дня з'явлення чудотворної Озерянської ікони Божої Матері, особливо шанованої у Слобідській Украіні.В селі Нижня Озеряна Харківського району (розташованому у 30 кілометрах на південний захід від Харкова і у 3 кілометрах від Мерефи) у XVII столітті, за розповідями була знайдена святиня і берегиня Слобідської землі чудотворна ікона Озерянської Божої матері. Знайшов її селянин, який косив траву. Коса розрубила ікону на дві частини. Але за ніч ікона відновилася і виявилася на тому ж місці, де її знайшли. І далі продовжувала творити чудеса. Існує версія, що Григорій Квітка-Основ’яненко прозрів завдяки чудотворній іконі Озерянської Божої Матері. На місці знаходження ікони була зведена церква-каплиця.
270років(1750) З дня народження Петра Антоновича Ярославського - першого харківського професійного архітектора, архітектора-практика, який майже 30 років (1776-1809) займав пост губернського архітектора. Він вважається родоначальником слобідсько-української школи класичної архітектури. Побудовані за його проектами будівлі сформували архітектурний вигляд Харкова. Жив архітектор на розі вулиці Полтавський шлях і Ярославській, яка вже понад 200 років носить ім'я видатного зодчого. Будинок його зберігся до цього дня у перебудованому вигляді.
255років(1765) З дня споруди на Григорівці Свято-Миколаївського храму. Перший, дерев'яний, храм на Григорівці був споруджений у 1765 році. Відомостей про кількість прихожан до 1790 немає. З 1790 року в середньому кількість прихожан було близько 400 чол. обох статей. Церква збудована 1 престольна, речі срібні визлащенние, 5 дзвонів 19, 5, 2, 1 пуд і маленький 20 ф. Метричні книги збереглися з 1774 р сповідні розписи з 1791 р Замість пахатной і сенокосной землі священик отримував спочатку щорічно 300 руб. грошима. В приході було 56 дворів Храм увійшов в межі Харкова близько ста років тому, поруч з ним - залізнична станція Нова Баварія. А в 1765 році там був приміський маєток Нікольське. Тоді там був споруджений дерев'яний храм св. Миколи. У січні 1788 року поряд з ним був похований харківський губернатор генерал-майор Дмитро Автономович Норов. (вул.Цементна №8).
250років(1770) Бруд в Харкові, глибокий і тривалий, був однією з найголовніших його проблем.Вперше була зроблена спроба мостити міські вулиці (хмизом і піском). Самим раннім відомим розпорядженням щодо поліпшення дорожнього покриття вулиці є розпорядження губернської канцелярії 1770 року, за яким пропонувалося вимостити тонкі місця фашинником (зв'язка прутів, пучок хмизу, перев'язаний скрученими прутами (віцамі), з піском, а вздоовж дороги прокопати водовідвідні канави , зміцнивши їх тином .
245(1775) Слобідсько-українським губернатором призначено генерал-майора Дмитра Автомоновіча Норова, представника стародавнього дворянського роду, відомого з XV століття, який обіймав цю посаду до своєї смерті(1775-1780). З (1780-1788) Правитель Харківського намісництва. Йому належал маєток Никольское, зараз Григорівка. При наміснику Норову Д.А. були складені «Описи Харківського намісніцтва кінця XVIII ст.». Ця праця серед описово- статистичних джерел з історії України займає важливе місце. У ньому вперше була зроблена спроба охарактеризувати один з найважливіших регіонів українських земель, відомий під назвою Слобідської України. У 1787 році губернатор Дмитро Автономович Норов представив зодчого П.А.Ярославського Катерині Великій.
220років(1800)

З дня першої публікації «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ». пам'ятки літератури КиївськоїРусі, Публікація була здійснена у листопаді-грудні 1800 р. у Москві у Сенатській типографії накладом 1200 примірників. З цього моменту починається серйозне вівчення літературного пам’ятника, де згадуєтья м.Донець (Донецьке городище).

(Титульний лист першого видання)
210років(1810)

З дня заснування Почесним громадянином м.Харкова, Сергієм Федотовичем Карповим, сином міського голови Ф.Д.Карпова, на початку XIX століття однією з перших у Харкові сукняних фабрик, або як тоді говорили вовняну фабрику. У кінці XVIII століття в Російській імперії було 30 суконних мануфактур, з них в Україні було 12 суконних мануфактур, які виробляли 216,6 тисяч метрів сукна (у тому числі на Лівобережжі доводилося 85,6%), що становило 14% продукції всієї Російської Імперії.

Купці Карпови володіли землями на Москалівці.
210років(1810) З дня смерті архітектора П.А.Ярославського
200років(1820)

За проектом архітектора Васильєва О.О. на місці колишнього дерев’яного храму на кошти полковника Норова А. (син губернатора Катерининського часу Д.А.Норова) була побудована однокупольная Миколаївська церква з дзвіницею з червоної цегли, що має форму хреста. Стиль классицизм. Сьогодні це пам’ятник архітектури. Діюча церква.

(Григорівка, вул.Цементна №8)
200років(1820) З дня завершення будівництва Кузьмою Кузіним будинку для сина Василя, теж купця 1 гільдії (вул.Конторська №1) Пам'ятник архітектури. Місце по вул.Конторській було здано в найм для організації готелю «Версаль». Придивившись, можна побачити і найстарішу частину будинку Кузіних, і їх двоповерховий будинок 1840-х років. Важливий факт, що цей вцілілий будинок має відношення до чудового лікаря і людини Івана Миколайовича Оболенського.
185 років(1835) З дня обрання Харківським міським головою почесного громадянина, радника комерції Кузьму Микитовича КУЗІНА. Купець 1-ї гільдії, займався торгівлею горілкою й винами. Володів золотими копальнями у Сибіру. Один з найбільших власників нерухомості у Харкові. Харківський меценат і будівничий місцевого театру, існуючого до сих пір(театр ім.Шевченка). Він був любитель і знавець по-своєму взагалі всіх мистецтв й особливо театрального. Першим з жителів Харкова був удостоєний звання радника комерції. Почесний громадянин. Будинок Кузіна К. по вул.Катеринославській (Полтавський шлях №3) був побудований архітектором П. Ярославським у кінці XVIII ст., А на початку XIX ст. до нього були прибудовані ще два будинки (архітектори Е. Васильєв,А.Тон). Будинок зберігся. Пам’ятник архітектури.
175 років (1844-1845) З дня закінчення будівництва Духовної семінарії (вул.Семінарська №46) .Семінарія - наступниця Харківського колегіуму. На Холодній горі було відведено 10 десятин 2352 кв. саж. землі для спорудження будівель семінарії (Указ Синоду 15 жовтня 1841 р № 12706). Автор - петербурзький архітектор Аполлон Федосійович Щедрін. Нагляд за будівництвом здійснював міський архітектор, професор А.А.Тон, по проектам єпархіального архітектора В. Х. Немкіна. Головний корпус семінарії зводився у строгих формах пізнього класицизму.Будівля зберіглась..Пам’ятник архітектури.
175років(1845) З дня закінчення будівництва пожежної каланчі (вул.Полтавський шлях). Триповерхова будівля у цегляному стилі з вежею-каланчею й одноповерховими окрилками побудував архітектор А.Алферов. Потім реконструював її у 1908 році архітектор Б.Корнеенко. З каланчі весь Харків було видно, як на долоні. Навіть у 1913 році через багато років після будівництва вежі, з 100 пожеж 70 було помітно з каланчі. Це найстаріша пожежна каланча у Харкові, одна з перших в Україні.На сьогоднішній день ця будівля пожежної частини є найстарішою серед подібних в Україні. Пам'ятник архітектури.
150років(1870) З дня заснування заводу А.Пільстрем (надалі Машинобудівний завод «Червоний Жовтень») Завод є одним з найстаріших машинобудівних заводів не тільки Харкова, але й всієї України. Шведскій підданий А.Пільстрем перебудував миловарний завод купця Никити Якимовича Павлова в чавуноливарний завод. Підприємство спеціалізувалося на випуску обладнання для цегельного виробництва. «Червоний Жовтень» флагманом галузі машинобудування для будівельної промисловості: керамічних, силікатних і вогнетривких заводів. Таким чином, можна сказати, що наш завод двічі відновлював СРСР після воєн. (вул.Конторська №75 / 77).
150років(1870) лютий З дня заснування Харківської митниці (вул.Полтавський шлях, 45), яка проїснувала до 1930 г.Головна Харківська митниця розміщувалася до 1917р в будинку N 45. Архітектори Покровський Б.С. і Раков А.Д. Зараз тут знаходиться народний суд Новобаварського району .Будинок побудовано у 1842р і служив жандармской казармой.Потім було пристосоване у 70-ті роки під митницю.
145років(1875) Була введена в експлуатацію «Фабрика первинної обробки вовни» компанії «Харків-вовна». Товариством В. Алексєєва була заснована механічна шерстомойка в с. Григорівка. Поява в нашому місті вовномийних закладів, або просто - мийок, стало наслідком активного розвитку вівчарства в Харківській та сусідніх губерніях, де почали розводити мериносів - породу тонкорунних овец.Наше місто було центром особливої ​​галузі промисловості - фабричного промивання вовни. (пр.Любові Малої №99).
145років(1875) кінець січня У Григорівці поблизу міста відкрито пивоварний завод Нова Баварія. В середині XIX століття група баварських пивоварів приїхала до Харкова з однією метою - варити першокласне пиво. Вони довго шукали джерело води, який відповідав би їх суворим вимогам, і таке місце було знайдено. Завод "Нова Баварія" був побудований в селі Григорівка Харківського повіту купцями братами Рубінштейн.Варка пива почалася у кінці січня 1875р. Завод став відомий на всю царську Росію. В останні роки XIX століття - найбільший пивоварний завод Харківської губернії. (Станційній в'їзд, 1).
145років(1875)

З дня закінчення будівництва однієї з перших кондитерських фабрик у Харкові («Парова фабрика цукеркових, пряникових й макаронних виробів Д.К.Кромського», що знаходилася при його ж будинку по вул.Конторскій №29.) Будівлю фабрики побудовано у стилі неокласицизму, архітектор Міхаловський Б.Г. Фабрика належала відомому підприємцю, купцю Д.К. Кромському.. Фабрика обладнана паровим двигуном у 12 кінських сил й забезпечена водопроводом, паровим опаленням, вентиляцією, електричним освітленням. Фабрика такого роду - перша на півдні Російської імперії.Спочатку Кромський виробляв кондитерські вироби здавна присутні у Слобідській Україні: пряники, пастилу, халву, варення. Будівля пам'ятник архітектури.

140 років (1880) З дня народження художника Олексія Миколайовича Грота, учня А.Матісса. Художник керував студією, викладав, працював художником- декоратором у театрі канатного заводу на Новій Баварії ... (Дача його батьків була у Липовому Гаю).
135років(1885) З дня відкриття Олексієм Сергійовичем Суворіним книжкового супермаркету. Це був книжковий магазин з найбільшим асортиментом. Великий вибір книг за всіма отр аслям знань, щотижневе поповнення новою літературою. Після відкриття в 1878 році книгарень «Новий час» у Москві і Петербурзі, Суворін відкриває в 1885 році у нас в місті свій третій магазин (вул.Полтавський шлях №1, колишня Катеринославська).
135років (1885 27квітня) З дня зняття гласного нагляду з Грабовського П.А., який боровся за національну незалежність України. За зв'язки з харківськім гуртком народніцької организації «Чорний переділ», За поширення забороненої літератури Грабовського 1882р було заарештовано и виключено з семінарії. Перебував під гласним наглядом полиції до квітня 1885р у Пушкарному, рідному селі, де народився. Після зняття нагляду, переїхав до Харкова, працював коректором.
135років (1885-90) Побудована Міщанська богадільня (нині військова частина) по вул.Семінарській 22/5 архітектор Немкін В.Х. Міщанське суспільство, кероване тодішнім старостою В.І. Семененко, придбало на Холодній горі кам'яний двоповерховий будинок, в якому й постановило відкрити богадільню для престарілих і калік міщан обох статей, нездатних до праці. Міщанська богадільня була відкрита в 1883р. Кошти на її будівництво у розмірі 15000 руб. були пожертвувані Харитоненко І.Г. (Купець першої гільдії, дійсний ст. радник). У наступні роки установа продовжувала розвиватися. Був збудований новий кам'яний будинок з домовою церквою (Скорбященской) ... Будинок зберігся. Пам'ятник архітектури.
130років(1890) З дня відкриття на Москалівці дружиною Міського голови Івана Фесенко перших у Харкові ясел «Денний притулок» для дітей робітниць від року, переважно, до 6 років. Кутове домоволодіння по Москалівці, №57 і Заїковській вулиці (нині вулиця 1-ї Кінної армії) з 1874 року і до революції належала купцеві Миколі Омеляновичу Серікову і його спадкоємцям (у тому числі і Г.О.Гольбергу).Існували ясла на пожертвування.
125років(1895) Розпочато спорудження канатного заводу, одного з найстаріших підприємств легкої промисловості, заснований в 1890 році Південно-російським товариством прядив'яної і канатної промисловості. В Україні легка промисловість почала формуватися у другій половині XIX ст. саме тоді з'явилися перші підприємства цієї галузі, серед них Канатний завод. За якістю й асортиментом виробів, що випускалися завод мав і має пріоритет в галузі. (вул.Китаєнко №1).
125років(1895р 31серпня(н.ст.), 19серпня(ст.ст.) Йосип Мойсейович Шиллінгер, також відомий як Джозеф Шіллінгер - радянський й американський композитор, музичний педагог і музикознавець, перш за все відомий своєю системою музичної композиції Шіллінгера (жив на Москалівці вул.Москалівська Москалівські казарми)
120років(1900)
З дня заснування Харківського приладобудівного заводу імені Т. Г. Шевченка - одного з найбільших в СРСР заводів по виробництву військової електроніки й побутової електротехніки. На початку століття харківським підприємцем Г. А. Берлізовим був заснований чугуномеднолітейний машинобудівний і котельний завод, який виробляв вироби з литва.
(вул.Москалівська №99)
120років (8 мая 1900) З дня смерті відомого харківського фотографа Досекіна В.С. одного з перших професійних фотографів м.Харкова. Купець 2-ий гільдії, благодійник і меценат, фотохудожник. Застосовування невеликого формату фотознімків, зменшувало їх вартість й давало можливість фотографуватися не тільки заможної частини населення. Досекіним створена перша серія фотознімків, які закарбували Харків кінця 1850-х початку 1860-х років. Фотомайстерня розташовувалася на ул.Катерінославской №6 (Полтавський шлях).
120років (11лютого(н.ст.) 29 січня(ст.с т) 1900) З дня заснування у Харкові діячами студентських громад Революці́йної украї́нської па́ртії (РУП) — першої активної політичної партії в центрально-східній Україні. Микола Міхновський взяв активну участь у становленні РУП. М.Міхновський, українськийполітичниййгромадський діяч,адвокат,публіцист, першийідеологукраїнського націоналізмута організаторвійська, мешкав у Харкові по вул.Конторській №24.
120років(1900) Міхновський М. написав за дорученням засновників РУП брошуру «Самостійна Україна» - програму РУП, в якій проголошено гасло:«Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказі» і обґрунтував концепцію й принципи створення самостійної Української держави.В основу брошури покладено його промови 19 лютого 1900 у Полтаві, а також 26 лютого 1900 у Харкові.
Початок ХХ ст.
Машинобудівний завод «Червоний Жовтень» є одним з найстаріших машинобудівних заводів не тільки Харкова, але і всієї України. З початку ХХ століття завод почав випуск устаткування для цегляних заводів - стрічкових пресів і переробного обладнання.
(вул.Конторська 75/77)
115років(1905) З днят виходу першого тома «ІСТОРІЇ МІСТА ХАРКОВА ЗА 250 РОКІВ ЙОГО ІСНУВАННЯ » Д.Багалея і Д.Міллера. Фундаментальна історія Харкова за 250 років - унікальне явище в історичній літературі. Як зазначав Д. І. Багалій, "Ми прагнули написати таку історію Харкова, який не мало жодне з міст України й Росії" Фотографії В.С.Досекіна були використані в книзі «Історія міста Харкова за 250 років» .
115років (1905-1906) З дня закінчення будівництва підприємцем Г.Грікке Цирку-театру за проектом Хрустальова В.В. Харьков завжди був цирковим містом - перші вуличні вистави в столиці Слобожанщини проходили ще в XVIII столітті. Перший в Україні кам'яний стаціонарній цирк з'явився у Харкові. Задум, як і сам заклад, належали купцю Генріху Грікке. Згідно з планом архітектора Хрустальова, на Жандармської площі (Національної Гвардії) побудували будівлю з передовими пожежними приладами, електричним освітленням, калориферним опаленням. Будівлю було споруджено за типом цирку братів Франконі у Парижі, який став зразком циркових стаціонарних будівель кінця XIX століття. Цей проект був зручний і для театральних вистав: манеж швидко трансформувався у зал для глядачів. Зодчим вдалося домогтися унікальної акустики у залі для глядачів. Тут немає звукових ям, а звук відбивається від поверхні купола.
110 років (1910р 25 квітня) З дня відкриття першої у Харкові станції швидкої допомоги. Ідея та організація належить професору Оболенському І.М. Спочатку станція розташовувалася у флігелі на території Олександрівської лікарні (сучасна 1-а міська лікарня). Потім переїхала у власну споруду на вул.Конторську №41. Архітектор Мороховець В.Є. безкоштовно виконав проект. Пам’ятник архітектури.
110 років(1910)
З дня відкриття при Харківському відділенні імператорського Технічного товариства повітроплавного відділу. Мороховец В.Є. став одним з організаторів, а незабаром і віце-президентом повітроплавного відділу Харківського відділення Імператорського Технічного Товариства, очолюваного Н.Ф.фон Дитмаром. В.Є. Мороховець віддавав багато часу, сил і засобів популяризації серед мешканців авіаторської справи, відкриття у місті школи авіаторів, залученню сюди провідних льотчиків того часу й власників літальних апаратів. Він був одним з редакторів часопису під назвою «Тяжелее воздуха», організатором проведення Першої в Україні авіаційної виставки у Харкові. (вул.Сумська №18 і 20)
110 років(1910) 1910 рік - рік смерті Л. М. Толстого. На честь письменника харків'яни запропонували дати назву мікрорайону (сьогодні Новобаварського р-ну) Ясна Поляна (він розташован від парку ДК ім.Ілліча до вул.Тимирязева).
110років (13 марта 1910) З дня народження Бугримової І.М. - першої в СРСР жінки дресирувальниці левів. Кар'єра артистки цирку починалася у Харкові у Старому цирку. Вона придумала не один ефектний номер. Ірина Миколаївна першої в світі засунула голову в пащу царя звірів! 40 років у клітці з хижаком. За своє циркове життя Бугримова видресирувала 80 левів. Але лише один був її вірним другом, захисником і улюбленцем – Цезар, 23 роки разом.
110років (1910) Москалівка багата старовинними шедеврами архітектури. Будинок з на фасаді з жабами (вул.Котляревського №14). Мова йде про будинок з жабами, побудованого у 1910-1912-х роках на замовлення дружини колезького асесора, Ольги Іванівни Кнітчер.Достовірно невідомо, хто автор цієї будівлі, але прийнято вважати, що В. Г. Кричевський. З південно-східного боку фасад між вікнами другого поверху прикрашений жаб'ячими головами. Спочатку і будинок був зеленого цвета.Пам’ятнік архітектури.
110років (1910 6 июня) З дня відкриття першого регулярного автобусного маршруту від Південного вокзалу до Павлівської площі, далі він слідував по Сумській до вулиці Ветеринарної (зараз вулиця Іванова) Автобусне сполучення було організовано гласним міської Думи, за сумісництвом - відомим харківським автомобільним ентузіастом й промисловцем К.Г. Шиманським. Це він у 1913 році викупив чавуноливарний і машинобудівний завод А. Пільстрема по вул. Конторській 77, який існував там з початку 1870х років.
105років(1915) У дворі цих будинків по вул.Полтавський шлях №16 та №18 у 1915р за проектом архітектора Цауне Ю.С. було споруджено невеликий театр мініатюр і оперетти.Спочатку це був театр мініатюр «Пельтцер», потім він став іменуватися Катерининським. (вул.Полтавський шлях №18, ТЮГ).
105років(1915) З дня закінчення спорудження будинку (вул.Полтавський шлях №47 / 49) Архітектор Естрович. Всі будівлі, побудовані у Харкові за проектами Естровіча, унікальні й виконані в різних стилістичних манерах. Колишній багатоповерховий прибутковий будинок Фельдмана і приватна лікарня. Будинок у стилі конструктивного модерну з елементами неокласицизму.Пам'ятник архітектури.
105років (16лютого 1915) З дня народження відомого композитора, баяніста М.Я.Чайкіна. У 20-ті роки ХХ ст. цей відомий музикант й видатний баянний композитор закінчив Дитячу музичну школу №2 (вул.Москалівська №142). У баянне виконання Чайкін привніс такі якості, як симфонізм, масштабність, професіоналізм.
100років (1919-1920) Протягом трьох важких років Зінаїда Серебрякова з дітьми та матір'ю мешкала у Харкові на вулиці Конторській, 25. Там же у 1919 році вона написала теплу і дуже цікаву роботу «На терасі у Харкові». Тераса ще збереглася. Спадщина Зінаїди Серебрякової має всесвітнє значення, цей будинок на вул.Конторській у Харкові є єдиним збереженим в Україні місцем, де вона проживала.
100років(1920) 1920 рік стає для Харкова часом виникнення першого професійного оркестру народних інструментів в Україні – домрово-балалаєчного оркестру при Харківській Губ наросвіті, керівництво яким бере на себе відомий на той час музичний діяч та диригент Володимир Андрійович Комаренко. Який очолював у 1924 – 1941 роках Музичну школу № 2 ім. П. І. Чайковського.
100років(1920) Лакофарбовий завод при більшовиках перейменували в «Красный химик». У 1901-му купець Г.Гольдберг звів кам'яний будинок в 2,5 поверху (вул.Заіковська (нині Гольдберовська №106). У його приміщеннях спочатку перебувала фарботерка і масловарка, а потім й лакофарбовий завод.
100років(1920) Лікарня була заснована в 1902 році, коли в селищі Баварія був розміщений перший медичний барак для стаціонарного лікування працівників канатної фабрики. У 1920 році медичний заклад було перетворено в Новобаварську лікарню, а у 1937 році - в Харківську міську лікарню № 3. Надає медичну допомогу мешканцям селищ: Баварія, Липовий Гай, Лідне, Новий масив, Хвилинка. (пр.Новобаварскій №90).
100років (грудень 1920) Документально підтверджено, що: «Олексій Михайлович Іваницький, 1855 р.., фотограф з Сімферополя, дворянин, уродженець м Харкова, розстріляний серед інших за рішенням Надзвичайної Трійки ударної групи управління особливих відділів Південно-західного фронту від 7 грудня 1920 р».
100років(1920) З дня смерті Оболенського І.М.,заслуженого професора медицини (цього звання він удостоївся у 1897р.). Вершиною суспільно корисної діяльності І.М. Оболенського стало створення служби швидкої допомоги у Харкові.
100років(1920) З дня обрання Основ'янсько-Холодногірської районної ради народних депутатів.У 20 роках ХХ ст. Новобаварський район іменувався як Основ'янсько-Холодногорській. Рада народних депутатів - представницький орган державної влади у районі.
100років (11 січня 1920) Найбільшого розмаху рух комуністичних суботників досяг у 1920 році. Протягом всього 1920р регулярно проводилися суботники і недільники. В Україні перший масовий суботник відбувся 11 січня 1920 року у Харкові. У ньому взяли участь понад 5 тисяч залізничників.
100років(1920) З дня, коли 1-й Основ'янський державний машинобудівний завод (колиш. Файнберга) був остаточно націоналізовано Радянською владою (нині завод ім.Т.Г.Шевченка). Завод - одне з численних підприємств України, яке має стратегічне значення для безпеки та економіки держави.
100років (15серпня 1920) З дня смерті Х.Д.Алчевскої, українськогопедагога, організатора народної освіти йпершої безплатної читальні прообраза масових біліотек. Зараз це бібліотека-філія №1 імені Некрасова М.О. ЦБС Новобаварського р-на(вул.Володимирська №35)
95років(1925) З дня присвоєння Синельникову М.М., одному з перших серед діячів провінційної сцени звання заслуженого артиста РРФСР. Микола Миколайович Синельников - актор, режисер, антрепренер, педагог, реформатор провінційного театру. Пройти школу Синельникова - означало здати блискучий іспит на звання артиста.
95років(1925) Станції швидкої допомоги виділено перший автомобіль - це був автомобіль марки «Лянча». "Lancia Lambda" вписала в автомобільну історію золоту сторінку. Цей автомобіль став епохальним не тільки для фірми. але і для світового автомобілебудування. Вперше у цієї моделі була сконструйована незалежна підвіска. Завдяки запатентованому механізму, що з'єднує двигун і раму, в салоні не відчувалися вібрації силового агрегату.
95років(1925) Іван Васильович Попандопуло починає роботу в новій тоді галузі медицини - жіночої урології. 10 років роботи увінчалися успіхом.- 100% одужання. На Москалівці (вул.Черепанових №7) відкрилася пологова і гінекологічна лікарня.Це був перший в Україні державний пологовий будинок. Незабаром «попандопуловська лікарня», як з любов'ю став називати її народ, стає кращим медичним закладом свого профілю.
95років (6 марта 1925) З дня народження Кисляк М.Т. У роки Другої світової війни Марія - керівник Харківської міської підпільної комсомольської організації у рідному селищі Лідне. У кінці травня 1943р була страчена. Герой Радянського Союзу (посмертно)
95 років (1 мая 1925)
У Жовтневому (Новобаварського) районі організована міська пожежна команда
№ 8 (пр.Ново-Баварський №88)
95років (22 июня 1925) З дня народження Петра Порфировича Набойченка (Лідне), учасника Другої світової войни, кулеметника 12-го гвардійського стрілецького полку 5-ї гвардійської стрілецької дивізії 11-ї гвардійської армії 3-го Білоруського фронту, гвардії єфрейтора. Героя Радянського Союзу. (Посмертно).
95років (летом 1925) Влітку 1925р К.І. Шульженко почала працювати у Червонозаводському драматичному театрі Харкова. (Після революції 1917р в приміщенні колишнього Народного дому 1922 року було відкрито Червонозаводський районний робітничий театр, який у 1928році перетворили у Червонозаводський драматичний театр. У ДК ХЕМЗ "Перемога" встановлено меморіальну дошку в пам'ять про виступ К. І. Шульженко. За радянських часів ДК ХЕМЗ був найбільший Будинок культури.
90років (1930-ті р) З дня розробки й початку випуску на Харківському заводі «Червоний Жовтень» (вул.Конторська №75/77) для потреб вогнетривких підприємств перших у Радянському Союзі колінно-важільних пресів напівсухого пресування.
90років(1930) З дня заснування Укрндіхіммаш (УКРНИИХИММАШ) науково-дослідного й конструкторського інституту хімічного машинобудування. Це комплексний інститут, що включає дослідницькі та конструкторські підрозділи, дослідне виробництво і різні науково-допоміжні служби. Колектив інституту створив й впровадив у виробництво десятки нових машин і апаратів, що дозволило не тільки відмовитися від імпорту цієї техніки, а й поставляти її за кордон. Інститут – є провідним в Україні та країнах СНД науково-технічним центром з розробки технічної документації та впровадження в промисловість ...(вул.Маршала Конєва №21)
90років(1930) З дня закриття найкрасивішого храму Харкова: Свято-Дмитрівської церкви. У лютому 1930р. радянська влада закрила і передала приміщення у власність клубу «Автодор», згодом - суспільству ДОСААФ. При цьому активні прихожани зазнали репресій, кілька людей було розстріляно.
90 років(1930) З дня народження Вертейма С.М. -, жонглера, еквілібриста, артиста вищої категорії, одного з кращих майстрів цирку, який виступав на моноциклі - одноколісному велосипеді. С.Вертейм був заслуженим працівником культури УРСР (1990), засновником першого у СРСР дитячого Цирку «Улыбка» . Він єдиний в Україні кавалер міжнародного дитячого ордена «Улыбки »(1989).
90років (11лютого1930) З дня смерті композитора, педагога, співака Слонова М.А. Під редакцією Михайла Слонова видано понад 70 арій і романсів, які колись виконувалися Шаляпіним. Слонів перевів на російську мову понад 100 текстів вокальних творів зарубіжних композиторів. З-під його руки на світ з'явилося понад 30 романсів.
85років(1935) З дня відкриття першої в Україні професійно-технічної школи для перекваліфікації та адаптації інвалідів громадянської війни для роботи і залучення їх до суспільно-корисної праці. Особливістю цієї школи було те, що тут за рахунок державних коштів вчилися і перебували на обліку інваліди, які проходили курс лікування й адаптацію в суспільстві. Сьогодні це обліково-економічний технікум-інтернат імені Ананченко. (вул.Полтавський шлях №133).
85років(1935) Більшовики демонтували Свято-Дмитрівську церкву. Колишня церква була перебудована у стилі конструктивізму, знищені куполи і верхні яруси дзвіниці, перегороджено внутрішній простір. Після війни у будинку розмістився кінотеатр «Спорт».(вул.Полтавський шлях №44)
85років(1935) З ініціативи Л.В.Шубнікова і під керівництвом інженера - фізика Мартіна Руемана, запрошеного на роботу в Союз з Німеччини, була створена Дослідна станція глибокого охолодження (ОСЦВ) - філія кріогенної лабораторії Українського Фізико-технічного Інституту (УФТІ) для промислового поділу газу коксівних печей, отримання рідкого метану та ін. Це була спеціалізована технічна лабораторія, яка повинна була стати сполучною ланкою між наукою і промисловістю. (Нині ЗАТ ОКБА «Хімавтоматика», Пилипівка, вул.Кибальчича №18).
85 років (1935 5 травня) З дня народження Плотичера Є.А., автора книги «Слово о родном городе» (мешкав у дитинстві за адресою: вул.Полтавський шлях №47/49).
75 років (1 травня 1945) Відновлення зруйнованого війною господарства стало найбільш серйозною проблемою для України. Відновлення української промисловості відбувалося ціною героїчних зусиль народу і, перш за все, робочих. Усі колективи підприємств Жовтневого (Новобаварського) району прийшли до 1Травня з перевиконанням своїх виробничих планів. За час окупації збиток району обчислювався більше 5 млр. рублів. Але вже через рік після закінчення війни (1945) було відновлено понад 70% виробничих площ.
75 років (9 травня 1945) З дня нагородження К.І.Шульженко найвищою радянською військовою нагородою орденом Червоної Зірки. Упродовж усієї Другої світової війни К.І.Шульженко з джаз-ансамблем гастролювала у діючий військах.
75 років (29вересня 1945) З дня присвоєння «За видатні заслуги в області вокального мистецтва» солістці Всеросійського гастрольно-концертного об'єднання Клавдії Шульженко почесного звання заслуженої артистки РРФСР.
70 років(1950) З дня відновлення хлібзавода №4 (вул.Китаєнко)
70 років(1950) З дня відновлення Харківського канатного заводу. Після визволення Харкова почалося відновлення канатного заводу, який сильно постраждав за роки війни. За якістю й асортиментом виробів, що випускав завод мав і має пріоритет в галузі, в колишньому СРСР.(вул.Китаєнко №1).
70 років(1950) З дня радіофікації Лідного. Радіофікація - система проводного мовлення. Один з найстаріших засобів односторонньої передачі інформації.
70років (6 липня 1950) З дня смерті С.П.Тимошенко видатного українського архітектора і суспільно-політичного діяча. Сергій Тимошенко був переконаним прихильником відображення в архітектурі українських мотивів. Пізніше цей стиль стали називати українським модерном. І, виявляється, саме Харків є володарем досить великої кількості оригінальних будівель, побудованих в цьому стилі на початку ХХ століття. З побудованих ім в нашому районі будинків в цьому стилі можна назвати:вул.Полтавський шлях №44, вул.Семінарська №2.
60років(1960) Більш півстоліття, як Дитячий санаторій №10 було перепрофільовано у психоневроологічний. Зараз це Обласний дитячий психоневрологічний санаторій №2 (вул. Яснополянська №37).
60років(1960) З дня заснування бібліотеки-філії №36 імені М.Добролюбова. (пр.Ново-Баварський №95). Однією з найважливіших завдань Радянської держави у післявоєнний період стало відновлення і подальший розвиток мережі бібліотек, широке розгортання бібліотечного обслуговування населення. У 60-ті роки ХХ ст. у всіх мікрорайонах Новобаварського (Жовтневого) р-ну функціонували бібліотеки.
60років(1960) З дня початку виготовлення заводом ім. Т.Г.Шевченка апаратури для космічної техніки. 1960-1965 роки-виготовлення апаратури траєкторних і телеметричних вимірювань і медичної апаратури, освоєння виробництва бортової і наземної апаратури управління балістичними ракетами, виготовлення систем управління космічними об'єктами. Завод було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. (вул.Москалівська №99).
60-ті роки З дня початку будівництва тролейбусної лінії від Баварії до вул.Свердлова (Полтавський Шлях) На початку 60-х років ХХ століття постало гостро питання будівництва тролейбусної лінії від Баварії до вул. Свердлова (Полтавський Шлях). Весь складний комплекс робіт під керівництвом Голови районної ради народних депутатів Кучко Л.А було вирішено завдяки ентузіазму та активності нашого народу. Будівництво перетворилося у народне будівництво району. У ці роки активно велася забудова житлового масиву по пр. Постишева (Любові Малої)
60-ті роки З дня створення групи «Акварель», що виникла на базі самодіяльного естрадного оркестру, який існував у 60 ті роки при ДК Ілліча (пр.Ново-Баварський №77)
60 років (1 вересня1960) З дня відкриття на Григорівці середньої школи №65 . (Сьогодні Харківська гімназія №65 Харківської міської ради Харківської області), вул.Менделєєва, №22)
60 років (20вересня1960) З дня смерті Іди Рубінштейн. Іда Рубінштейн померла від серцевого нападу. В її заповіті строго обмовлялося питання похорону. Та, що була оточена славою та шанувальниками, відмовлялася від колишніх домагань: заборона на повідомлення про смерть, на пам'ятнику ніяких написів, ні імені, ні дат. Тільки дві літери на могильній плиті - I.R. - нагадують, що тут спочиває колись велика танцівниця і актриса, для якої працювали великі художники, режисери та композитори? Її образ відображено на знаменитому портреті Валентина Сєрова «Іда Рубінштейн». (її дід заснував у Харкові банкірський будинок «Роман Рубінштейн і сини», її сім'ї належали цукрові заводи, пивоварний завод «Нова Баварія», склади й магазини...)
55 років (1965) Завод ім.Т.Г.Шевченка почав виготовлення апаратури для управління штучними супутниками Землі.
55 років (8 травня1965) З дня присвоєння Кисляк М.Т. звання Героя Радянського Союзу (посмертно). М.Т.Кисляк врятувала життя 43 пораненим бійцям. У лютому - травні 1943 р керувала підпільною організацією у с. Лідне. Заарештована гестапо і страчена. Похована в Яснополянському парку. (вулиця Чорноземна, 51)
55 років (11 грудня1965) З дня смерті С.В.Гризодубова, льотчика, авіаконструктора, винахідника, одного з піонерів української авіації, організатора планеризму в СРСР, батька Героя Радянського Союзу Валентини Гризодубової. В Жовтневому (Новобаварському) районі С.Гризодубов мав дачну ділянку, а на ній ... своє дослідне виробництво.
50 років (1970) З дня випуску заводом ім.Т.Шевченка першого апарату штучного кровообігу (АШК-01). З участю професора Шалімова було сконструйовано оригінальний апарат штучного кровообігу (АШК), зібраний на Харківському заводі ім. Т. Г. Шевченка. В НДІ загальної та невідкладної хірургії Шалімов, успішно прооперував підлітка з вродженим пороком серця. Апарат штучного кровообігу дозволяє хірургу проводити операцію на зупиненому серці при збереженому кровообігу.
50 років (1970) Відкрито тунель на перетині вулиць Свердлова (нині Полтавський Шлях і Червоноармійській,зараз вул.Є.Котляра) Зараз Торговий центр «Підземне місто» (вул.Полтавський шлях №56 / 58)
50 років (грудень1970) Відкрито Кабінет історії авіації при ХАІ, створений у квартирі, де з 1922 по 1965 рр.мешкав авіаконструктор С.В.Гризодубов й пройшли дитинство і юність прославленої льотчиці В.С.Гризодубової Сьогодні - Меморіальний музей-квартира сім'ї Гризодубових (директор Власко В.Є.) .На сьогоднішній день це один з найстаріших малих музеїв Харкова (вул. Мироносицька, д.54-Б).
45 років (23серпеня1975) З дня підписання 21 серпня Державною комісією, очолюваною начальником Південної залізниці Н.С.Конаревим, з оцінкою «відмінно» Акту про прийом в експлуатацію першої ділянки шостого в СРСР і другого в Україні Харківського метрополітену. Протяжність ділянки - 10.4км зі станціями: «Вулиця Свердлова» (нині Холодна Гора) ...
45 років(1975) На базі заводу ім.Т.Шевченка засновано виробниче об'єднання «Моноліт».
40років(1980) Створено Республіканський кардіологічний диспансер. Ініціатор створення Малая Л.Т. Інститут терапії почав роботу у 1980 році, коли був організований Республіканський кардіологічний диспансер. Сьогодні - «Національний інститут терапії імені Л.Т. Малої Національної академії медичних наук України »(пр.Любові Малої №2а)
40 років (травня 1980) Встановлено меморіальну дошку на пілоні Холодногірського шляхопроводу на честь Магомета Караєва. який підірвав шляхопровід разом з німецькою технікою ціною свого молодого життя 23 жовтня 1941 року. Свердловський (Холодногорский) шляхопровід було побудовано у 1954 році на місці підірваного у жовтні 1941 року разом з фашистськими солдатами і технікою червоноармійцем 82-го залізничного батальйону 13-й залізничної бригади осетином Магометом Караєвим, ім'ям якого був названий. Шляхопровід проходить над коліями станції Харків-пасажирський Південної залізниці. Архітектор - А. М. Мацкевич.
40 років (3 червня1980) З дня смерті Ахиезера Н.І., видатного українського та радянського математика, доктора фізико-математичних наук, професора, члена-кореспондкента ВАН. Ахієзеру належать видатні заслуги у створенні Харківської математичної школи. Н.І. Ахієзер створив знамениту не тільки у Харкові, але й далеко за його межами 27-ю спеціалізовану фізико-математичну школу (нині це ліцей, вул.Мар’їнська №12/14) і заочну юнацьку математичну школу при ХДУ.
35 років (1985 ) Встановлено меморіальну дошку на будинку №54 по вул. Дзержинського (зараз Мироносицька), де мешкали перший харківський авіаконструктор С.В.Гризодубов і його дочка В.С.Гризодубова. Сьогодні у батьківському домі діє меморіальній музей-квартира сім'ї Гризодубових.
30 років (1990) На заводі ім.Т.Шевченка розпочато випуск касетних магнітофонних приставок. Касетний магнітофон-приставка "Романтика МП-224с" з початку 1988 року підготував до випуску Харківський завод ім.Т.Г.Шевченка. Вона призначена для запису звукових фонограм на магнітну стрічку у касетах МК, з подальшим відтворенням.
30 років (1990) 27-я спеціалізована фізико-математична школа перетворена в Фізико-математичний ліцей. З тих пір це один з кращих навчальних закладів України (вул. Мар’їнська №12/14).
25 років (вересень1995) У Харкові, рідному місті Клавдії Іванівни Шульженко,відкрився єдиний на території колишнього Радянського Союзу музей(клуб-музей), присвячений цій видатній співачці XX століття. Унікальна експозиція була заснована родичем артистки Борисом Агафоновим (Байкальський провулок, 1)
25 років (вересень1995) Відбувся перший Міжнародний фестиваль естрадної пісні імені Клавдії Шульженко. Якщо конкурс I Міжнародного фестивалю Шульженко з цілком зрозумілих причин, міг претендувати лише на те, щоб дати путівку в творче життя своїм лауреатам, тепер харківський фестиваль розцінюється як справжня "проба на якість".
25 років (11лютого 1995) З дня смерті видатного українського віолончеліста, педагога Фейгіна В.Я. З 1974 р.. викладав у Московській консерваторії. (Дитячи та юнацьки роки провів у батьківському будинку по вул.Карповській №26)
20 років(2000) Урочистості з нагоди 100-річного ювілею заводу ім.Т.Г.Шевченка. Один з найбільших у СРСР заводів по виробництву військової електроніки й побутової електротехніки. Входить до переліку підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки України. Завод вже назавжди вписав своє ім'я в історію - завдяки «Катюші» і Гагаріну.
20 років (10березня2000)
І.М.Бугримова нагороджена Орденом «За заслуги перед Вітчизною» ІІІ ступеня.
20 років (17лютого2000) З дня смерті відомого композитора, бояніста М.Я.Чайкіна.Творчість Чайкіна справила значний вплив на процес формування професійного баянного виконавського мистецтва, сприяла розвитку багатьох жанрів баянної музики і подальшої професіоналізації виконавства.
15 років (8листопада 2005) З ініціативи Синоду директорів Святого конгресу українців був створений Свято-Дмитрівський благодійний фонд, покликаний сприяти відтворенню та реставрації Дмитрівського храму (вул.Полтавський шлях №44)
10 років(2010) У мерії визначилися з проектом підвісного пішохідного моста (Маріїнський міст), який планується побудувати через р.Харків у злиття з р. Лопань у районі нового цирку замість старого вантового, визнаного аварійним. Протягом більш ніж 30 років знаходився дерев'яний місток, пересування по якому було досить ризикованим заняттям. Новий пішохідний міст арочниий автомобільний шестисмуговий.Конструкція нового моста максимально наближена до старовинного стилю цієї частини Харкова, не порушуючи архітектурного єдності набережної. Міст буде розташовано у сквері «Стрілка».
10 років(2010) Реконструйовано та впорядковано набережні річок Харків і Лопань від вул.Університетській до вул.Полтавський Шлях; парк ім.Квіткі-Основ'яненка.
10 років (17травня2010) Відбулося відкриття меморіальної дошки харківському фотографу й кінематографістові Альфреду Федецкому. Цей видатний фотограф - один з перших засновників кіно в Російській імперіі.Доску встановили на будівлі Харківської філармонії, по вул.Римарській №21. 2 грудня 1896 р Альфред Федецький провів перший кіносеанс у Харкові - в будівлі, де зараз розташована філармонія. Символічно, що відкриття меморіальної дошки проходить під час міжнародного кинфестіваль «Харьковская сирень». Автор меморіальної дошки Альфреду Федецькому - харківський скульптор Олександр Рідний.
10 років (1 квітня 2010) Встановлено меморіальну дошку Петросову В.А. на КП ВТП «Вода». Бронзова дошка з написом "Генеральний директор Харківського водопроводу в 1972-2006 рр., видатний вчений, практик, народний депутат України, лауреат державної премії УРСР, доктор технічних наук, професор, академік Валерій Петросов" і зображенням Валерія Альбертовича представлена ​​в формі медалі діаметром близько 90 см і вагою 47 кг. Автор роботи - заслужений художник України, скульптор Гарник Хачатрян (вул.Конторська №90).
10 років (18 лютого2010) У ЦБ ім. І.Франка відкриті «Краєзнавчі читання». Ідея і організація головного бібліографа ЦБ ім.І.Франка Бежановой В.С. Ціль яких: знайомство з історією та сьогоденням Жовтневого (Новобаварського) району м.Харкова.
10 років (29вересня2010) У ЦБ імені І.Я.Франка відкрити «Літературні середи». Ціль яких: знайомство з літературним життям м.Харкова у різні часи.
10 років (23 жовтня2010) Мешканці Новобаварського (Жовтневого) району відзначають День Новобаварського (Жовтневого) району .


/Files/images/vyistavki/Кокошкин.jpg

СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ КОКОШКИН - ХАРКІВСЬКИЙ ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОР

(1795-1961)

«От человека остаются только одни дела» (М.Горький)

Історія не залишила нам багато чого з біографії Сергія Олександровича Кокошкина, але час зберіг результати його кипучої діяльності. У 1847р. С.О. Кокошкин - людина діяльна й безкомпромісна, прийшов на зміну померлому Харківському, Полтавському та Чернігівському генерал-губернатору князю Долгорукову. Призначаючи губернатором Кокошкина, імператор Микола I наставляв його: «Витягни мені Харків із бруду!». І харківці відразу відчули на собі залізну руку Кокошкина. «Поліцейський в душі і інженер за освітою, губернатор ставив зовнішній благоустрій Харкова чи не найголовнішим завданням своєї діяльності». При Кокошкині справа міського благоустрою сильно зробило крок вперед, він був один з найбільш ревних прихильників порядку і процвітання у Харкові. У Харкові Кокошкин оселився на вул. Катеринославській (Полтавський шлях №30).
Діяльність губернатора вражає. Сучасна прямолінійність у плануванні Харкова - заслуга саме Кокошкина. Він старанно займався «осушенням Залопанської частини міста, Панасівки. На вул. Катеринославській під час весни, осені й сильних дощів вода, виходячи з озера, заповнювала двори й вулицю і на довгий час застоювалася у дворах, заливала кухні, сараї. Згодом вбиралася в землю. Домовласники відчували невпинну вогкість навіть у верхніх поверхах будинків. У 1852 році, на прохання жителів, Кокошкин зайнявся осушенням цієї місцевості. На місці озера побудували гарний басейн з парою плаваючих в ньому лебедів. Навколо басейну були влаштовані сквери. Для спуску зайвої води від басейну прорили канал до р. Лопань. Великою справою Кокошкинского часу було зміцнення берегів Харкова і Лопані й пристрій набережних. На Москалівці Квіткинська гребля (причина постійних підтопів садиб) була знищена. Щороку у Харкові зносило повінню який-небудь міст, або ушкоджувало його, у зв'язку з цим були відремонтовані старі і побудовані нові мости (Лопанский і Благовіщенський). Проведена велика робота по озелененню міста. За наказом губернатора почали висаджувати на міських вулицях уздовж ліній будинків і парканів дерева (в основному тополі). Знаходячи, що в Харкові найуспішніше ростуть тополі, він наказав влаштувати школу тополь на Дунінській леваді. У роки його правління було відремонтовано застарілу будівлю Харківського університету. Велику послугу надав Кокошкин Харкову і приведенням в зручний вид спуску з Холодної гори. Кокошкин зробив у горі широку вирізку, по якій провів похилу дорогу, вимостив її бруківкою, зробив шосе. Губернатору зобов'язани приведенням в благовидний вид і Університетської гірки. Він наказав обкласти її ребра дерном і влаштувати для неї кам'яні сходи. Проектував її архітектор Тон. Багато возився Кокошкін і з вулицями, бажаючи привести їх у благовидний вид. На вул. Катеринославській була зрізана височина у Дмитрівській церкві, і уся вулиця була вирівняна. У своєму прагненні упорядкувати місто він не міг пройти повз проблеми освітлення. У Харкові на вулицях ліхтарі засвітилися через 60 років після заснування міста. Перші світильники харків'яни прозвали «кокошкинськими спиртівками». Справа просувалася повільно: за два роки було встановлено тільки 142 спиртових ліхтаря - і то в центрі. Такі грандіозні, просто революційні перетворення Сергій Олександрович зумів зробити в дуже стислі терміни (9 років). Так, він дуже був незручний багатьом своїм сучасникам, з ним було важко. За свідченнями сучасників Кокошкина, за виконанням своїх розпоряджень він стежив особисто. Відкупитися від Кокошкина так нікому і не вдалося: хабарів він не брав. Як кажуть: "Велике видно на відстані". Але знайшлися і в його час люди, які зуміли оцінити великі справи Кокошкина. На честь губернатора Сергія Кокошкина в середині ХIХ століття побудували будівлю Сергіївського ряду (між сходами на Університетську гірку і колишнім Купецьким спуском (тепер узвіз С. Халтуріна). Сергієвський ряд, проте, незабаром був зруйнований пожежею, і на його місці побудували Ново-Сергієвський ряд , на другому поверсі якого за рішенням Міської Думи розмістили Міський художньо-промисловий музей.
Завдяки Кокошкину Харків, щодо висловлювання одного з сучасників: "зовсім змінився і став одним з кращих губернських міст". Важко уявити в яких би ми умовах жили, якби не звершення С.А.Кокошкина.

Література:

Как генерал-губернатор Кокошкин улицу Сумскую «выпрямлял» [Электронный ресурс].- Режим доступа: https://mykharkov.info › Исторический Харьков.- Загл.с экрана.-05.06.2019.

Кокошкин, Сергей Александрович - История Полтавы.-Режим доступа: histpol.pl.ua/ru/lichnosti/gosudarstvennye-i.../general-gubernatory-1764-1856?id..- Загл.с экрана.-05.06.2019.

Чепижный С. То, что было, - то ушло/ С.Чепижный// Время.-2018.-16 ноября.-С.11.


/Files/images/vyistavki/Синельников2.jpg

МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ СИНЕЛЬНИКОВ - РЕФОРМАТОР ПРОВІНЦІЙНОГО ТЕАТРУ

(1855-1939)

«Мечты о хорошем театре осуществились.Театр стал насущной потребностью общества». (М.М.Синельников)

Синельников М.М. прожив довге життя, і шістдесят п'ять років з нього віддав театру. Великий режисер вірив у виховну місію, у високе призначення театрального мистецтва в житті суспільства, тому вважав, що театр повинен бути загальнодоступним і високої якості. У ті далекі роки життя провінційних театрів цілком орієнтувалося і залежало від каси (для міської скарбниці театри були статтею доходу). Тому працювали вони в авральному режимі. Ні про який високоякісний репертуар, гру акторів не могла йти мова. Харківський театр - перший, з яким познайомився М.М. Синельников. Режисера в сучасному розумінні цього слова як об'єднуючого і керівного початку в театрах в ті роки не було. Їх підміняли або актори, або антрепренери. Незважаючи на акторську славу, Синельникова вабила роль режисера. Він розумів, що без твердого режисерського керівництва, без чіткого усвідомлення ідеї п'єси, постанову створити неможливо. Все більше й більше часу приділяв він режисерській та педагогічній роботі. На чудовому матеріалі п'єс росла майстерність артистів. Велику увагу приділяв Синельников підвищенню техніки актора: чіткості мови, виразності фразування, ясному і насиченому виголошенню слова. Синельников охоче приймав в трупу талановиту молодь, працював з нею і створював з неї сильних акторів. Можна сказати, що театр Синельникова був буквально розплідником, де дбайливо вирощувалися молоді таланти. Серед яких слід згадати: К. Шульженко, М. Бернеса, І. Дунаєвського... Досвідченими, маститими майстрами їхали в інші театри актори «з плеяди Синельникова». «В імператорському училищі - школа, у Синельникова - університет» склався афоризм в театральному середовищі. М.М. Синельников насправді створив театральний університет. Не тільки молоді актори, а й навіть прославлені майстри мріяли потрапити до Синельникова. Пройти школу Синельникова - означало здати блискучий іспит на звання артиста. Хто працював під його керівництвом, - тому була відкрита подальша дорога у велике мистецтво. Керуючи справою, Синельников дорівнював на кращі столичні театри Російської імперії. Кожне прогресивне явище в театральному житті приваблювало його увагу. Він володів великими адміністративними здібностями й винахідливістю. У прагненні утримати справу на високому художньому рівні він із завзятістю і енергією винаходив нові форми: паралельні спектаклі, гастрольні поїздки, підвищення цін на прем'єри і бенефісні спектаклі, - все використовував Синельников. Театр для Синельникова був стихією. Він був одержимий бажанням створити театр, який був необхідний суспільству. Свого апогею театральне мистецтво в дореволюційному Харкові досягло у 1910-і роки, коли трупою керував М.М. Синельников. При ньому Харків стає театральною столицею провінційної Російської імперії. Організовуючи театр у Харкові (нині театр імені Т.Г. Шевченка на вул. Сумській, його називали «Синельниківським театром») режисер ввів цілий ряд революційних перетворень: подовжив репітіціонний термін, скасував музичні антракти, упорядкував рекламу. Синельников вміло підібрав людей, забезпечивши всі цехи кваліфікованими фахівцями. В обслуговуючих цехах були строго розподілені обов'язки. До цього часу він володів багатющим досвідом і знав досконало театральну справу. Прагнучи викликати інтерес у публіки до історії театру, він провів велику роботу по створенню виставки в фойє театру. Вийшла афіша, не схожа на закличні реклами минулих років, прізвища акторів стали перераховувати за алфавітом, а не за рангом. Що важливо, Синельников намагався дисциплінувати й публіку: запізнилися, то ви не мали права входити в зал під час вистави. Глядач йшов до театру вже не розважатися, а вчитися. Його вже цікавили високохудожні твори і вміння артиста розкрити внутрішній світ людини. Організація театрального процесу, яку ми можемо спостерігати сьогодні, яка для нас норма і правило - заслуга Синельникова. Взагалі, своїм репертуаром і демократичною спрямованістю театр Синельникова зближувався з МХАТом, і це негласне змагання не могли не помітити сучасники. У той час це був один з найцікавіших театральних колективів периферії. Своєрідний «МХАТ Півдня». «Станіславським провінції» називали Синельникова в театральному світі. У 1912, крім міського театру, Синельников створив «Загальнодоступний театр» в будівлі цирку - театру Г. Грікке на Гончарівці, Жандармській площі (нині пл. Національної Гвардії), в якому він об'єднав два завдання: молодіжний театр і общедоступність завдяки низькій вартості квитків. У 1925 році за самовіддану працю, за видатні заслуги в галузі театрального мистецтва М.М. Синельникову, одному з перших діячів театру, Радянським урядом було присвоєно звання заслуженого артиста республіки. У 1933 році Синельникова запросили взяти участь в організації російського театру у Харкові, створюваного за вказівкою уряду і бути режисером в ньому. У 1934 році Синельникову М.М. було присвоєно звання народного артиста УРСР. Помер М.М. Синельников 19 квітня 1939 року. Нині прах його покоїться на міському кладовищі в кінці Пушкінської вулиці поруч з похованнями історика Д.І. Багалія, архітектора О.М. Бекетова та інших діячів культури, які створили славу нашого міста. Іменем режисера названо провулок між вулицями Красіна і Дарвіна.

Література:

Можейко І. Нашого земляка Миколу Синельникова називали богом театральної Росії/ І.Можейко// Слобідський край.-2011.-6 вересня.-С.10.

Старолисов М. Качество от Синельникова/ М.Старолисов// Время.-2014.-27 марта.-С.7.


/Files/images/vyistavki/Федоровский.gif

ПРОФЕСОР ОЛЕКСАНДР СЕМЕНОВИЧ ФЕДОРОВСЬКИЙ

(1885-1939)

«У перші десятиліття XX ст. О.С. Федоровський був одним з найактивніших дослідників в галузі археології не тільки на Харківщині, але і в Україні в цілому» (В.Скірда)

Олександр Семенович Федоровський, відомий геолог і палеонтолог, а також краєзнавець. Він був одним з перших вчених Харківського університету, який багато і плідно працював у галузі археології. Його ім'я рідко зустрінеш в ряду видатних представників української науки, чому безумовною причиною стало звільнення з університету з формулюванням «представник буржуазних методик». О.С. Федоровскій залишив наукову спадщину у вигляді монографій, статей, заміток, щоденників і листів. О.С. Федоpовський - авторпонад 100 наукових праць,частина з яких присвячена проблемам охорони підземних вод і геологічного середовища.Учений усе своє життя присвятив популяризації історії і географії Слобожанського краю. Серед його праць особливо багато досліджень археологічних пам’яток Слобожанщини, оскільки О. Федоровський особисто реґулярно брав участь у проведенні розкопок. Він є співавтором унікального видання «Природа и население Слободской Украины» (вийшло 1918 р. за редакцією професора Харківського університету Валерія Талієва) - першої в Російській імперії регіональної енциклопедії, що використовувалася в школах як підручник з курсу краєзнавства. «Слід зазначити, що О.С. Федоровський займався дослідженням археологічних пам'яток різних епох, починаючи з кам'яного віку і закінчуючи періодом пізніх кочівників. При цьому його з повною упевненістю можна вважати піонером черняховеденія на Харківщині» (В. Скірда).
Вперше в широких масштабах досліджувалось давньоруське місто Донець (Донецьке городище) під Харковом, відоме по Іпатіївському літопису. Стабільній інтерес до цього пам'ятника з'явився у 1929 році, коли О.С. Федоровським у ході охоронних розкопок на території посаду було виявлено ряд археологічних комплексів, пов'язаних з ремісничим виробництвом. Окремо варто звернутися до досліджень слов’янської кераміки, яка в першій половині 1930-х рр. активно привертала увагу археологів. У першій частині «Хроніки…» міститься інформація О.С. Федоровського про розкопки Донецького городища, в ході яких було відкрито гончарні горна й отримано значний масив глиняного посуду. Це неодмінно дало поштовх для подальших досліджень слов’янських старожитностей Дніпровського Лівобережжя.
Після смерті Федорівського О.С. тільки у 1955 році систематичне дослідження пам'ятника було відновлено професором Б. Шрамко.
Дуже важливими були розкопки і в самому Харкові. О.С. Федоровський описав 30 поховань, розкритих близько південного боку Харківського Покровського собору, і два поховання ХІ-XII ст.- біля південно-західного кута цього ж собору. Ці знахідки і матеріали розкопок уздовж трамвайної лінії проти Троїцького провулка дозволили зробити висновок про те, що Харківське городище було населене ще в XI-XII ст. і мало селище, що виходило на площу ім. Рози Люксембург (зараз Павлівська).
«Однак найбільший внесок у розвиток археології О.С. Федоровським було зроблено в якості директора Харківського Археологічного музею, який, по суті, був зосередженням археологічних сил краю» (В.Скірда). Основні систематичні дослідження пам'яток археології були пов'язані у О.С. Федоровського з заведуванням Археологічним музеєм, який функціонував з 1919 р. як самостійна наукова установа при Харківському університеті, а після 1920 року у зв'язку з ліквідацією університету був переведений у статус міського. Музей вважався найкращим серед музеїв подібного профілю в СРСР у 1920-х рр., і робота його керівника ставилася в приклад іншим дослідникам. З ініціативи Федорівського проводилися екскурсії на Донецьке городище.
З.Є. Серебрякова була запрошена Федоровським на роботу в Археологічний музей - художником для замальовки експонатів. За дорученням завідувача музею Тесленко підбирала найбільш характерні для різних археологічних культур предмети, а Серебрякова малювала їх олівцем і аквареллю на великих аркушах ватману. В результаті їх спільної роботи в музеї «був створений рукою Серебрякової ряд барвистих таблиць культур кам'яного віку, скіфів, хозарів, слов'ян» (деякі збереглися). «У перші десятиліття XX ст. О.С. Федоровський був одним з найактивніших дослідників в галузі археології не тільки на Харківщині, але і в Україні в цілому. Про це можуть свідчити факти обрання або призначення вченого на різні посади, що мають безпосереднє відношення до розвитку археології» (В. Скірда). Аполітичний О. Федоровський входив до складу Українського Комітету охорони пам'яток культури, був членом Всеукраїнського археологічного комітету, головою Археологічної секції Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства, брав активну участь в археологічних конференціях (1926, 1927 рр.), з'їздах сходознавців (1922, 1929 рр.). Редагував збірник Українського комітету охорони пам'яток матеріальної культури, входив до складу редколегії журналу «Східний світ» і в актив авторів щорічника «Антропологія» Кабінету антропології та етнології імені Ф. Вовка.
У 1934 р. О.С. Федоровського було звільнено з університету у зв'язку з так званою «Класово-методологічною диференціацією» як «представник буржуазних методик» і перегрупуванням старих наукових кадрів. Його звинуватили в проштовхуванні цих кадрів до складу Інституту історії матеріальної культури як контрреволюційних елементів (з яких кілька людей було згодом заарештовано), а також буржуазної ідеології в його наукових працях з археології. Неодноразові звернення вченого до ректора університету з наполегливими проханнями переглянути питання про звільнення та поновлення на роботі, не були прийняті. О.С. Федоровський перейшов на роботу у Харківський педагогічний інститут, де читав лекції з геології аж до своєї кончини.
Інші дослідники стверджують, що він був у 1937 році заарештований чекістами як ворог народу. Це підтверджують виявлені списки заарештованих інтелігентів в колишніх архівах НКВД, серед яких є й прізвище О.С. Федоровського. Як наслідок, вагомий внесок вченого в археологічну науку протягом багатьох десятиріч незаслужено замовчувався і не був належно поцінований.
Помер 18 серпня 1939 р., поховано на другому кладовищі м. Харкова (вул. Пушкінська №102).

Література:

Можейко І. Квітень ювілейний. Батько передісторії Харкова/ І.Можейко// Слобідський край.- 2015.- 7 квітня.-С.8.

Михеев В.К. А.С. Федоровский — профессор Харьковского университета [Электронный ресурс]/ В.К.Михеев-Режим доступа: Профессор А.С.Федоровский: yadocent https://yadocent.livejournal.com/859271.html.-Загл.с экрана.-05.06.2019.



/Files/images/vyistavki/Мечников 3.jpg

ІЛЛЯ ІЛЛІЧ МЕЧНИКОВ - ВИДАТНИЙ ВЧЕНИЙ-ЕНЦИКЛОПЕДІСТ, ЛАУРЕАТ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ

(1845-1916)

«Человек при помощи науки в состоянии исправить несовершенство своей природы» (И.И. Мечников)

Бажання визначити, що ж відповідає в людському організмі за процес старіння, знайти, так би мовити, «еліксир молодості» і послужило напрямком наукової діяльності вченого. Ілля Ілліч мав на меті виробити цілісний погляд на людське існування і тому на противагу багатьом ученим, про яких можна сказати, що вони йшли як би уздовж однієї науки, не відходячи в сторону і не ухиляючись, Мечников йшов поперек багатьох наук: біології, патології, зоології, ембріології, бактеріології, імунології, геронтології. Переходячи від однієї наукової дисципліни до іншої, створюючи нові галузі та напрямки науки. Він був одним з останніх енциклопедистів ХХ століття. Ілля Ілліч Мечников відноситься до тієї категорії вчених, які на багато років випередили свій час і чиї праці актуальні і сьогодні. Мечникову все ж вдалося знайти і довести про існування в організмі людини таких систем, діяльність яких спрямована на захист організму і процес його старіння. І.І. Мечников очолює список українців Нобелівських лауреатів. Хоча жоден з удостоєних Нобелівської премії не оголошував себе українцем, та й держави такої на карті світу довгий час не існувало. Однак, Мечникова І.І. ми маємо право вважати громадянином України, бо «малою батьківщиною» його є Харківщина. У Харкові Мечников з братом жили в приватному пансіоні Карла Івановича Шульца (вул. Ф. Енгельса, 1, нині вул Різдвяна, 1) і вчилися у Другій Харківській чоловічій гімназії. Власники пансіону, в якому жили брати Мечникова, були, мабуть, люди вельми поважні і впливали на своїх вихованців благотворно. У всякому разі, Василь Назарович Каразін, згодом, не раз згадував про них в найтепліших виразах. А ось у Мечникових була інша думка про пансіон. «Хлопчики на той час отмаялісь два роки в пансіоні нестерпного Карла Івановича і вмовили мати, Емілію Львівну, поселити їх на приватній квартирі». На квартирі на другому поверсі в будинку титулярного радника Гвоздікова (вул. Карла Маркса, 14, нині вул. Благовіщенська, 14). Після закінчення гнімназіі, І. Мечников стає студентом природного відділення фізико-математичного факультету Харківського університету.
Ілля Ілліч Мечников був першим, кого Луї Пастер запросив працювати в свій інститут. З 1888 року вчений працює в Парижі. Тут Мечников почав, нарешті, працювати в таких умовах, про які мріяв. Пастер вітав кожне нове завоювання вченого в галузі науки. У 1905 році Мечников був призначений заступником директора інституту. В організованій в інституті лабораторії Мечников протягом 28 років зі своїми учнями провів десятки тисяч дослідів, розвиваючи фагоцитарную теорію імунітету, за що в 1908 році разом з німецьким вченим Паулем Ерліхом отримав Нобелівську премію. Мечников завжди пам'ятав свою «малу батьківщину» - Харків, в якому Ілля Ілліч виріс, вивчився і отримав путівку в життя, саме тут проросли перші паростки його могутнього обдарування. Задовго до присудження Нобелівської премії, Мечников був обраний почесним членом Харківського медичного товариства. Завдяки особистим зусиллям Мечникова члени даного товариства знайомилися з новинками біологічної й медичної літератури, вчений надсилав в бібліотеку товариства і свої праці. Так, зусиллями І.І. Мечникова та його учнів у Харкові в 1887р. був створений Пастеровский прівівной інститут - нині Інститут мікробіології та імунології імені Мечникова. Одне з найстаріших у світі наукових установ протиепідемічного профілю зберігає і розвиває традиції вчених зі світовим ім'ям. Ілля Ілліч активно допомагав в придбанні обладнання для Пушкінського училища, урочисто закладеного харків'янами в день 100-річчя від дня народження О.С. Пушкіна. Харків'яни зберігають пам'ять про знаменитого земляка. У Харкові його ім'я носять провулок і науково-дослідний інститут мікробіології та імунології АМН України. 28 листопада 2005 року на перехресті вул. Пушкінської та провулку Мечникова видатному вченому поставили гранітний пам'ятник роботи скульптора С. Гурбанова. Мечников Ілля Ілліч відноситься до тих вчених, відкриття яких цікаві і зрозумілі людям далеким від науки. Його праці надавали і надають величезний вплив на розвиток науки. До сих пір розробляють питання, вперше підняті Мечниковим. Його ідеї і сьогодні сприяють розвитку багатьох галузей біології і медицини. Мечников писав: «Я дуже добре знаю, що багато у мене гипотетично, але так як позитивні дані добуваються саме за допомогою гіпотез, то я анітрохи не вагався в опублікуванні їх. Молодші сили займуться їх перевіркою і подальшим розвитком...». Високо людство оцінило титанічну працю вченого. Крім Нобелівської премії серед численних нагород і відзнак Мечникова - медаль Коплі Лондонського королівського товариства, ступінь почесного доктора Кембріджського університету. Він був членом Французької академії медицини і Шведського медичного товариства... Помер великий вчений 2 (15) липня 1916 року в Парижі. Урна з прахом, згідно з його заповітом, зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту.

Література:

Мечникова О.Н.Жизнь Ильи Ильича Мечниковах [Электронный ресурс]/ О.Н.Мечникова.-Режим доступа:Жизнь Ильи Ильича Мечникова (О. Н. Мечникова) | Откуда Родом. https://otkudarodom.ua/ru/zhizn-ili-ilicha-mechnikova-o-n-mechnikova.-Загл. с экрана.-05.06.2019.


/Files/images/vyistavki/Фон Дитмар.jpg

МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ фон ДІТМАР – ПРОМИСЛОВЕЦЬ, ГРОМАДСЬКИЙ Й ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ

(1865-1919)

«Його різнобічна і багатогранна діяльність на Півдні України в останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст. дозволила здобути беззаперечний авторитет у торгівельно-промисловому світі, науковому середовищі та на політичній арені тогочасної Росії» (В.Ю. Медяник)

Три складові є запорукою величчі й могутності держави - наявність корисних копалин, рівень освіченості населення та добре розвинена транспортна мережа. Розвитку цих складових присвятив своє життя видатний вчений, великий промисловець Російської імперії, гірничий інженер, статський радник, член Державної ради, Голова Ради З'їзду гірничопромисловців Півдня Росії (ССГПЮР), громадський і політичний діяч, видатний харків'янин Микола Федорович фон Дітмар. Саме М.Ф. фон Дітмару Харків і весь Донбас зобов'язані існуванням маси підприємств, фабрик й шахт.
Менделєєв відіграв важливу роль у формуванні світоглядних орієнтирів й визначення життєвих пріоритетів Миколи фон Дітмара. Відомий вчений зосередив увагу юнака на ґрунтовному дослідженні багатих мінеральних ресурсів Донецького басейну, пророкуючи небачені перспективи розвитку цього важливого регіону імперії. Його поради спонукали Миколу Федоровича серйозно задуматися над сферою майбутніх професійних інтересів.
Саме у «харківський» період відбувається становлення Миколи Федоровича фон Дітмара як одного з найуспішніших і авторитетних підприємців у середовищі ділової еліти Півдня України. У цей час мають місце його злети у науковому світі, відбувається дебют й утвердження на політичній арені у якості суспільно-політичного діяча. Першим досвідом Миколи фон Дітмара на цьому терені став одноосібний приватний бізнес. Микола Федорович вирішив створити у Харкові технічну контору і слюсарно-механічну майстерню, які з'явилися зачатком заводу «Світло шахтаря». Фон Дітмар був інженером з новим баченням шляхів економічного розвитку країни і методів вдосконалення виробничого процесу. Бачив перспективу в рекламуванні продукції. У рекламу поміщав такий зміст, з якого було видно характер виробництва його підприємства. Вперше реклама технічної контори та механічної майстерні Миколи Федоровича була опублікована у 1896 р. на сторінках журналу «Горно-заводской листок». В державі складаються сприятливі умови для розвитку важкої промисловості і фон Дітмар вирішує створити більш потужне за своїми виробничими можливостями підприємство: «Харьковский машиностроительный завод Н.Ф. фон Дитмара» (вул. Газова №4, нині вул. Світло шахтаря №4/6). Микола Федорович створив потужний завод-гігант з виробництва якісного обладнання для гірничозаводської промисловості (перейменований в завод «Світло шахтаря» з 1922р.). Машинобудівний завод став визнаним лідером серед підприємств Донецького басейну з випуску машин, механізмів й шахтного обладнання для металургійних заводів, рудників й копалень гірничозаводського Півдня. Важливим досягненням приватного підприємництва М.Ф. фон Дітмара став випуск з 1915 року унікальних бензинових ламп Вольфа, які використовувалися для освітлення шахт при видобутку залізних руд. Поступово змінюються організаційні форми бізнесу підприємців. Замість одноосібної форми підприємницької діяльності широкого поширення набуває колективна. Фон Дітмар вирішив спробувати свої сили у популярній, але й новій для себе колективно-капіталістичній формі підприємництва за рахунок безпосередньої участі як у акціонерному заснуванні, так і у керівній ланці 84 акціонерних товариств. Рада з'їзду гірничопромисловців Півдня Росії була постійним виконавчим органом, яка функціонувала між з'їздами гірничопромисловців Півдня Росії у період з 1877р. до 1918р. Фактично виконувала функції регіонального представництва гірничопромислових підприємств Півдня імперії, й була першою найбільшою представницькою організацією великого капіталу Російської імперії, і мала регіонально-галузевий характер. Рада з'їздів виступала посередником між державою й приватною промисловістю, відстоювала економічні інтереси промисловців Донецько-Придніпровського й Харківського економічних районів перед урядом Російської імперії й надавала їм консультативну допомогу з різних питань. Саме у Харкові вирішувалися усі найважливіші питання з розвитку цього унікального регіону. З 1906 р по 1918г.- Микола Федорович фон Дітмар - Голова Ради з'їзду гірничопромисловців Півдня Росії. М.Ф. фон Дітмар створив статистичний, технічний, юридичний та санітарний відділи у складі Ради з'їздів гірничопромисловців Півдня Росії. фон Дітмар зумів піднести авторитет донецького вугілля на світовому ринку. Повітроплавний відділ Харківського відділення Імператорського Російського Технічного товариства (Голова М.Ф.фон Дітмар). Метою товариства була популяризація знань про авіацію та об'єднання всіх любителів авіації. Микола Федорович фон Дітмар був не тільки яскравим і авторитетним представником класу промисловців, він був відомим вченим, входив в інтелектуальну науково-технічну еліту Російської імперії. Уся практична діяльність супроводжувалася науковими дослідженнями, результати яких були опубліковані у ряді монографій. Його наукова діяльність була зосереджена на геології й бухгалтерській справі. У 1910-1912 роках Рада спільно з Геологічним комітетом проводила роботу по складанню першої загальної геологічної карти Донецького бассейну В області геології. М.Ф. фон Дітмар зробив ряд важливих винаходів, пов'язаних з розробкою нових методів вивчення гірських порід. Написав «Практичний посібник для здійснення практичного буріння й виробництва залізно-трубчастих колодязів». У бухгалтерській справі фон Дітмар був одним з теоретиків рахівництва як науки, ставши автором першого в Російській імперії підручника «Основи рахівництва». Рада З'їзду гірничопромисловців Півдня Росії під керівництвом фон Дітмара активно сприяв розвитку гірничої освіти. М.Ф.фон Дітмар прагнув до цивілізованих відносин з робітниками, наскільки це було можливо. Трибуну З'їзду гірничопромисловців Півдня Росії фон Дітмар використовував й для захисту інтересів робітників. Саме М. Ф. фон Дітмар став ініціатором розгляду питання про страхування робітників від нещасних випадків. За його активної участі були організовані рятувальні станції на шахтах для надання допомоги працівникам при нещасних випадках. З метою надання першої медичної допомоги при нещасних випадках на підприємствах гірничозаводської й фабричнозаводської промисловості з ініціативи М. Ф. фон Дітмара 8 червня 1907 року у Харкові було відкрито перший у Російській імперії Медікомеханічний інститут для лікування травмованих працівників. Зараз це науково-дослідний інститут патології хребта та суглобів імені проф. М.І.Ситенка АМН України. Будівля збереглася до наших днів (вул.Пушкінська №80) М.Ф.фон Дітмар організовував рятувальні та сейсмічні станції й хімічні лабораторії на шахтах. Громадська діяльність М.Ф. фон Дітмара була пов'язана, перш за все, з Харківською міською думою, куди він обирався гласним протягом 15 років з 1902р. Він працював у безлічі думських комісій. фон Дітмар наполегливо просував ідею створення трамвайного сполучення у Харкові всупереч інтересам Бельгійського товариства, Під час Першої світової війни завдяки М. Ф. фон Дітмару надавалася допомога пораненим бійцям. При його сприянні були організовані пересувні госпіталі й лазарет для надання медичної допомоги пораненим бійцям. Був створений Харківський військово-промисловий комітет для забезпечення армії боєприпасами й предметами першої необхідності. Микола фон Дітмар брав участь в шести сесіях Верхньої палати парламенту Російської імперії, під час яких відстоював інтереси підприємців гірничозаводського Півдня. Серед його пропозицій слід назвати збільшення представництва ділових кіл в Державній раді, перегляд системи самоврядування, розширення ролі громадськості та надання самостійності регіонам країни у виборі стратегії й напрямків розвитку. Завдяки організаторським здібностям, наполегливості й цілеспрямованості в умовах індустріального підйому на початку ХХ ст. Миколі Федоровичу фон Дітмару вдалося стати впливовим лідером гірничопромисловців Південного економічного району й зайняти гідне місце серед когорти найвідоміших представників інженерного підприємництва України кінця XIX - початку ХХ ст.
Помер М.Ф. фон Дітмар від тифу 5 липня 1919р. у віці 54 років. по дорозі з м Ростова-на-Дону у м. Харьков. Поховано М.Ф. фон Дітмар у Харкові. Кладовище по Пушкінській вулиці було зрите за рішенням міської влади у 1970-і рр., Точне місце поховання досі не встановлено. Похорон М. Ф. фон Дітмара відбувся 8 липня 1919 року у Харкові на Івано-Усікновенському кладовищі.

Література:

Губин Д. Николай фон Дитмар: не только надпись нВ люках/Д.Губин//Время.-2015.- 4 июня.-С.7.

М. Ф. ФОН ДІТМАР – ЯСКРАВИЙ ПРЕДСТАВНИК [Электронный ресурс]...- Режим доступа: ir.nmu.org.ua/bitstream/handle/.../558/Medijan.pdf?.- Загл. С экрана.-05.06.2019.

ДИТМАР Николай Федорович фон [Электронный ресурс ].-Режим доступа: http://www.tez-rus.net/ViewGood102337.html ood102337.html.-Загл.экрана.- 05.06.2019.

Ко 150-летию со Дня рождения Николая фон Дитмара – Харьков[Электронный ресурс]...-Режим доступа:moniacs.kh.ua/velikie-harkovtsi/fonditmar/.-Загл.с экрана.- 05.06.2019

Овчинникова С. Микола фон Дитмар: незаслужено забутий засновник харківських заводів та інститутів/С.Овчинникова // Слобідський край.-2011.- 3 грудня.-С.14.


/Files/images/vyistavki/Слатин.jpg

ІЛЛЯ ІЛЛІЧ СЛАТИН – ЗАСНОВНИК ПРОФЕСІЙНОЇ МУЗИЧНОЇ ОСВІТИ У ХАРКОВІ

(1845-1931)

«Вторая половина девятнадцатого века в истории музыкальной жизни гор. Харькова характеризуется, главным образом, деятельностью открытого в нем отделения русского музыкального общества... по инициативе Ильи Ильича Слатина». (Багалей Д.И., Миллер Д.П. История городаХарькова за 250 лет его существования).

Колись у Харків з особливою місією прибув чудовий диригент Ілля Ілліч Слатин. Він повинен був з'ясувати, який стан і які перспективи музичної справи в губернському центрі. Які перспективи відкриття в цьому місті відділення Російського музичного товариства. Музичні класи існували в багатьох пансіонах. Професійна музична освіта виникла у Харкові тільки після відкриття відділення Російського музичного товариства (РМТ) та музичних класів при ньому, що переросли потім в музучилище і консерваторію. Створені вони були завдяки невтомній енергії І.І.Слатіна. Слатин знайшов можливим створення РМТ. . Ілля Ілліч інспекторством своїм не обмежився. Він оселився в невеликому будинку на вулиці Німецькій (нині Пушкінській) і залишився жити у Харкові назавжди. Чималу роль зіграла підтримка, яку надала княгиня Ольга Олександрівна Кропоткіна. За допомогою Іллі Слатіна вона змогла переконати в необхідності організації Харківської філії Товариство великих міських купців і промисловців. Ілля Ілліч Слатин сприяв заснуванню у Харкові відділення Імператорського російського музичного товариства. Завданням товариства було: всебічне сприяння розвитку музичної культури міста, створення музичного навчального закладу, об'єднання музичних сил Харкова у рамках великих концертів. Слатин зміг у Харкові створити і підтримувати «на неприродно високому для тодішньої Росії рівні» систему музичної освіти. 1 жовтня 1871 були відкриті музичні класи, директором яких став, звичайно, Ілля Ілліч. Спочатку класи розташовувалися в знятої квартирі на Рибної вулиці (нині вулиця Кооперативна), потім переведені на вул.Римарську. Були відкриті класи практично по всіх спеціальностях інструментальної музики, хорового та вокального співу. В основному для викладання були залучені місцеві педагогічні сили. Завдяки фінансовій підтримці Летуновського, Залеської, Іванова і Рубінштейна (не знаменитого музичного діяча, а харківського мецената, купця, батька Іди Рубінштейн), які захотіли мати в закладі власних стипендіатів, вдалося відкрити клас духових інструментів. До речі, історик Д. Багалій пише, що клас дерев'яних духових інструментів взагалі був гордістю харківських музичних класів. До цього в російські оркестри для гри на цих дерев'яних духових запрошували, як правило, іноземців. Ввів тут хорові, оркестрові і ансамблеві класи, а до 1897 і клас гри на фортепіано. Слатин як директор і одночасно завідувач фортепіанним класом в перший рік працював взагалі безкоштовно. Вчителем він був суворим і вимогливим, але одночасно - людиною м'якою у повсякденному спілкуванні. Відкриття музичних класів було найважливішою, але не єдиною справою Іллі Ілліча в якості нового лідера музичного життя Харкова. Вже 8 листопада 1871 року ним було проведено перший камерний концерт, а 4 грудня - перший симфонічний концерт. При відділенні згодом був створений свій симфонічний оркестр. Концерти проводилися постійно. 8 вересня 1883 року музичні класи були реорганізовані в музичне училище (зараз Харківське музичне училище ім.Б.М.Лятошинського), згодом перетворене в консерваторію (зараз Харківський національний університет мистецтв ім. І.П. Котляркевського). Незважаючи на скромні кошти, крім музично-художніх класів були відкриті загальноосвітні - з чотирирічним прогімназіческім курсом. За кошти Харитоненка та Кірєєва на початку 90-х років XIX століття було придбано нову велику будівлю музичного училища на перетині Катеринославської (нині Полтавський шлях №30) та Ярославської вулиць. Слатин особисто екзаменував і приймав рішення про зарахування в училище - Ісаака Дунаєвського. Композитор отримував диплом вже після того, як училище стало консерваторією. Не раз Слатин організовував концерти великих російських музикантів у Харкові: П.І.Чайковського, С.І.Танєєва, С.В.Рахманінова. Ілля Ілліч і сам був добре відомий в інших містах - в першу чергу як організатор музичного життя, великий педагог. У 1917 році музичне училище було перетворено в консерваторіюі був її директором (до 1921), а пізніше училище біло перетворено у Музично-драматичний інститут. На основі створеного ним симфонічного оркестру 1919 року було організованосимфонічний оркестр Харківської філармонії. Музична діяльність міста надзвичайно пожвавилася. Слатин виступав пропагандистом вітчмизняної музики. Як диригент гастролював у Російській імперії і за кордоном. З ім'ям Слатина пов'язана історія розвитку музичної культури дореволюційного Харкова. У 1887 був обраний почесним членом Петербурзького відділення РМО. Був неодмінним членом журі Міжнародних конкурсів ім. А. Г. Рубінштейна. Засновник професійної музичної освіти, Ілля Ілліч Слатин, помер 13 квітня 1931 року. На будинку, де він жив шістдесят років, 31 жовтня 1989 року з'явилася меморіальна дошка. Нещодавно студенти Харківського університету мистецтв започаткували нову традицію - відзначати вступ до вузу приходом до будинку творця музичного престижу Харкова.

Література:

Можейко І. Музикант, друг музикантів/ І.Можейко// Слобідський край.-2015.-7 липня.-С.8.

Тихомирова Т. Становление музыкальной культуры Харькова/ Т.Тихомирова// Слобода.-1994.-№74.-С.5.


/Files/images/Первухин.jpg
МИХАЙЛО КОСТЯНТИНОВИЧ ПЕРВУХИН - ВІДОМИЙ ПИСЬМЕННИК СВІТУ ПРИГОД Й ФАНТАСТИКИ

(1870-1928)

«Сложна, интересна и увлекательна жизнь уникального "русского Жюль Верна" Михаила Первухинва, малоизвестного современному читателю, как и его авантюрные и фантастические творения!» (Н.Бичехвост)

Харків дав світові чимало талановитих людей - Михайло Костянтинович Первухин письменник, журналіст і перекладач. Він був одним з найбільш плідних письменників - фантастів початку ХХ століття, писав під безліччю псевдонімів і в різних жанрах. Його називають «слобожанський Герберт Уеллс». Величезна спадщина якого виявилася розпорошеною в періодиці різних років Друкуватися він почав з 1890 року. Займався перекладами - зокрема, переклав з італійської на російську мову твори Е. Сальгари і Л. Піранделло. «... Вперше російська молодь познайомилася з історичними і авантюрними творами італійського романіста Еміліо Сальгари« На далекому заході»,,«Мисливець за скальпами»,«Владика морів »і іншими, завдяки перекладу їх Михайлом Первухіним, якіий проживав в Італії, на батьківщині Е. Сальгари? ! Ці романи в 1910 р друкував в Росії видавець І.Д. Ситін додатком до журналу «Вокруг света». У цьому журналі, а так само «На суші і на морі», «Природа і люди» та інших, публікувалися десятки пригодницьких оповідань журналіста і письменника М.Первухіна» (Н.Бічехвост). Він писав нариси, публіцистику, пригодницьку літературу, твори для дітей, фантастику. «Крім того, його добре знали читачі і видавці, як автора романів, гостро динамічних і захоплювачих. Але у період радянської влади ім'я його було піддано «остракізму», неприйняттю і наполегливому забуттю. Чому? І тільки останнім часом почала відновлюється його багатогранна літературна діяльність, непроста творча і особиста доля. Бо значна частина його життя пройшла в вигнанні, за кордоном, де про нього таяться багато матеріалів і архіви.» (Н.Бічехвост) .. Він є автором понад 20 фантастичних творів. Фантастичні твори Первухина написані в основному у жанрі альтернативної історії, одним з основоположників якого він може вважатися .. Альтернативна історія - жанр фантастики, присвячений зображенню реальності, яка могла б бути, якби історія в один зі своїх переломних моментів (точок біфуркації , або точок розвилки) пішла іншим шляхом. Найбільшу популярність Первухину приніс історико-фантастичний роман, теж в жанрі альтернативної історії, «Пугачов-переможець».
М.Первухин народився і виріс у Харкові на вул.Конторській №62. (Будинок не зберігся) Походив з дворян. Був нащадком відомого художника Д.Г Левицького. Батько його, помічник губернського землеміра, «маючи вже велику сім'ю, зірвався-спився», згадував Первухин. Сім'я терпіла нужду. Мати, за сімейними переказами, походила з Італії, що, можливо, і зіграло вирішальну роль у житті майбутнього письменника. Після закінчення реального училища вступив до університету, звідки був виключений за політичні переконання. Служив в управлінні Курсько-Севастопольської залізниці. Через туберкульоз легенів у 1899 році змушений був переїхати до Ялти, де познайомився з А. П. Чеховим, Л. Н. Толстим, А. І. Купріним. Поштовхом до заняття письменницькою діяльністю послужили Первухину зустрічі і дружба з О.Купріним, Л. Толстим, А.Чеховим, про яких він залишив захоплюючі спогади. Вже тоді у Первухина заіскрився інтерес до гостросюжетних, епатажних і загадкових тем. У 1900-1906 роках працював редактором газети «Кримський кур'єр». Писав також для газети «Одеські новини» .У 1906 року висланий з Криму за опозиційні настрої, будучи названий «небезпечним бунтівником». Виїхавши до Німеччини, почав працювати у Берліні кореспондентом московської газети «Ранок». Через рік переїхав до Італії, з якою пов'язав своє подальше життя. На Капрі познайомився з А. М. Горьким і його оточенням. Каприйский спогади подані в книзі "Більшовики", виданої в 1918 році в Болоньї. У ній Первухин оприлюднив ряд викривальних портретів діячів Жовтневого перевороту Л. Д. Троцького, В.І. Леніна, А.В. Луначарського, О.М.Горького, з багатьма з яких він зустрічався на Капрі. Революційному насильству присвячена його книга «Більшовицький сфінкс», про розруху в Росії очима очевидців-біженців, виданої в Болоньї в тому ж році. Обидві ці яскраво викривальні книги до сих пір не переведені на російську й українську мови. З 1907 року був італійським кореспондентом «Біржових відомостей», «Речі», «Російській думці» та інших видань. Виражена антибільшовицька позиція Первухина наклала у Радянській Росії міцне «вето» на його твори. Він пориває літературні зв'язки з нею і публікується тільки в Європі. В кінці життя займав антикомуністичну позицію, симпатизував ранньому італійському фашизму, в якому бачив ідеологію національного відродження і альтернативу більшовизму, спосіб йому протистояти як в Росії, так і в Італії. Помер Первухин М.К. від туберкульозу 30 грудня 1928 року у Римі в повній убогості. Поховано його на Римському протестантському цвинтарі для іноземців Тестаччо.

Література:

Бичехвост Н. Неистовый М. Первухин и тень Ампиратора Пугачева.[Электронный ресурс]/ Н.Бичехвост- Режим доступа:https://www.proza.ru/2016/08/22/505.-Загл. с экрана.-05.06.2019.

Бондарев А.Слобожанский Герберт Уэллс [Электронный ресурс] /А.Бондарев [Электронный ресурс].-Режим доступа:https://nakipelo.ua/slobozhanskij-gerbert-uells/.-Загл. с экрана.-05.06.2019.

Парамонов А. Прогулки по Харькову: дом Константина Первухина по Чернышевской улице / А.Парамонов// Харьковская неделя.-2017.-1 декабря

Тараб О. Великие харьковчане: братья Первухины/ О.Тараб//Харьковские известия.-2018.-17 июля.-С.9.


/Files/images/Свидзинский.jpg
ВОЛОДИМИР ЄВТЕМОВИЧ СВІДЗІНСЬКИЙ – «ПОЕТ МОВЧАННЯ»

(1845-1941)

І, обчеркнений колом мовчання,
Я глухіше, сумніше горю,
Я горю, як китайський ліхтарик,
Забутий на гілці, в старому саду.

(В.Свідзінський)


Володимир Євтемович Свідзінськийи - один з найяскравіших і найтрагічніших геніїв ХХ століття. "Поет мовчання", якого Василь Стус згадував поряд із Ґете і Рільке. Наймасштабніше перекладацьке звершення Свідзинського — це переклад трьох комедій Арістофана, і майже неймовірна удача перекладача — це видання 1939 р. у Держлітвидаві тому «Арістофан. Комедії». Він не був репресований разом з іншими представниками «розстріляного відродження»,
«... виразною домінантою творчості є поетика мовчання. Василь Стус називав це «способом шляхетної герметизації власного духу», коли треба «Замкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не помилитися у власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником…» (Нарольська К.В.) «Приклад Свідзінського унікальний тим, що, виявляється, можна було жити в Радянському союзі, писати вірші, бути членом Спілки письменників, мати членський квиток за підписом самого Горького – і при цьому не бути письменником радянським.» (Е.Соловей). «Фактично, на творчості Свідзінського, на його прекрасній поезії можна досліджувати також і специфічний дискурс мовчання в літературі... І ось це коло мовчання знаходило вияв не тільки в тому, що з якогось моменту він перестав друкуватися – друкував тільки переклади; це проявлялося ще й в тому, що він винятково підніс значимість слова і відповідальність за мовлене чи писане слово, а також і в тому, що він не реалізував себе достатньою мірою Коли Свідзінський перестав друкуватися, він продовжував писати, і під кінець життя сформував два великі рукописи: один з назвою «Медобір», другий – без назви. Це були дуже ретельно укладені книжки, вони нагадували традицію ХІХ століття, коли поетична збірка сама по собі була не механічним з’єднанням віршів, а досконалим витвором, де внутрішні структурні зв’язки, перегук творів, їхня взаємодія мали колосальне значення.... Попри те, що Свідзінський тримався аутсайдером, внутрішнім емігрантом, людиною, дистанційованою від тодішнього літературного життя – і цим уже накликав на себе підозру – він мав коло шанувальників серед сучасників, які належно оцінювали його талант і його твори. У Свідзінського були публікації в журналах, було чимало сучасників, які надто добре його знали – і за цих обставин було здійснено заборону на ім’я, замкнено ці три крихітні книжечки, що вийшли за його життя, у спецхрани. З тисячного тиражу його першої збірки ліричної поезії збереглося на сьогодні тільки два примірники. Небагато й інших: «Вересень» – чотири-п’ять примірників, остання збірка 40-го року, що спричинила скандал у літературних колах – трішечки більше. Його рукописи збереглися. Вони перетривали усе це лихоліття. Частина рукописної спадщини поета потрапила за кордон у вигляді машинопису невиданих поезій. Були також ті сакраментальні зошити в цератових обгортках, які згадує Смолич – більшість з них теж збереглася, вони залишалися у доньки поета...»( Соловей Е.)До 90-ліття Свідзінського його вже почали пригадувати і друкувати в Україні.
Народився Свідзіеський В. в селі Маянів Вінницького повіту Подільської губернії, нині Тиврівського району Вінницької області.У жовтні 1925 Свідзінський переїздить до Харкова, де працює літературним редактором у місячнику «Червоний шлях», від листопада 1930 – в газеті політуправління Українського військового округу «Червона армія». Свідзінський також автор кількох цінних наукових розвідок – про народні промисли Подільської губернії (ткацтво та килимарство), про графічне оформлення старовинних уніатських метрик. На жаль, надто мало надій розшукати текст його наукової доповіді «Про події на селах подільських року 1918». Сім’я розпалась. Він ростив доньку сам. Знімав квартири на Москалівці й Новосілівці.
Загинув В.Свідзінський дуже страшно. Коли німецькі війська впритул наблизилися до Харкова, сотні тисяч людей хотіли евакуюватися, і не мали такої можливості. При цьому карні органи ретельно відстежували тих, хто міг, на їхню думку, чекати на прихід німців. Свідзінський як член Спілки письменників мав евакуаційний талон, але він не квапився. Незадовго до цього він фактично позбувся роботи – редакція журналу, де він працював багато років, мусила, як це тоді казали, «відмежуватися» від поета, який накликав на себе громи і блискавки критики. І їхати з донькою в безвість, в невідомість він не міг. Але все вирішилося саме собою – донька їхати не хотіла, а він не міг наполягати.Свідзінського арештували. Його етап відправили пішки, під конвоєм на Схід. Але неподалік стався прорив німецької танкової колони – на цей випадок існував наказ для конвою просто знищити в’язнів. Їм сказали набрати соломи зі скирди, ніби для ночівлі, загнали в якусь покинуту будівлю типу корівника, замкнули і підпалили...

Література:

Кутовая К. Забытый при жизни (В.Свидзинский)/ К.Кутовая//Харьковская неделя.- 2015.- №3.-С.11.

Соловей Е. «Бути поетом...»:до 125-х роковин від дня народження Володимира Свідзінського/ Е.Соловей// Дивослово.-2010.-№10.-С.55.

Соловей Е. Мовні стратегії Володимира Свідзінського: (Бесіда з відомим літературнім критиком Е.Соловей/ записав Т.Головко)// Слово Просвіти.-2017.-№12.-С.13.

Тимченко А. Чоловік із дитинства/ А.Тимченко// Березіль.-2009.-№9-10.-С.142.


/Files/images/vyistavki/Яворницкий.jpg
ДМИТРО ІВАНОВИЧ ЯВОРНИЦЬКИЙ - ДОСЛІДНИК ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАЦТВА

(1855-1940)

«Це був учений і діяч з дуже широким колом інтересів: історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник-прозаїк, що пробував свої сили й у віршуванні.Але в центрі його уваги була історія Запоріжжя, в яке він був по-юнацькому закоханий». (М.Т.Рильський)

Усі пам’ятають картину Рєпіна “Запорожці..» саме для образу писаря й позував Д.Яворницький. Дмитро Іванович Яворницький – видатний український історик, археолог, етнограф, фольклорист, дійсний член НТШ, ВУАН, Московського археологічного товариства, чия багаторічна наукова діяльність нерозривно пов’язана з історією запорозького козацтва. Про Дмитра Яворницького довгі роки не згадували, хоча мало хто зробив для збереження української культури більше, ніж він.
Народився Дмитро Яворницький в с. Сонцівка Харківського повіту Харківської губернії в родині дяка. Початкову освіту здобув у Харківському повітовому училищі, згодом навчався у Харківській духовній семінарії (вул.Семінарська №26) У 1877 р. вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету. Дмитро подорожував шляхами України, збираючи фольклорні перлини свого народу. Пізніше він зацікавився і матеріальними скарбами минувшини. Саме ці мандрівки сформували наукові інтереси Яворницького, він серйозно захопився історією Запорозької Січі і почав збирати матеріали для написання магістерської дисертації. Після закінчення університету в 1881 р. Дмитро Яворницький залишається на кафедрі російської історії позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. Одночасно він викладає історію у різних середніх навчальних закладах Харкова. Навесні 1885 р. прочитав серію публічних лекцій про запорозьке козацтво. Пропаганда волелюбного способу життя козаків не сподобалась керівництву Харківського університету, за що Дмитро Іванович зазнав утисків і звинувачень з боку місцевої влади, котра доклала зусиль, аби молодого українського історика було позбавлено стипендії, відтак звільнено з університету. Тоді він переїздить до Петербурга.Окрім викладацької діяльності, Яворницький займається активною науково-пошуковою діяльністю в архівах Петербурга, досліджуючи джерела з історії козаччини. Він одним із перших залучив до досліджень минулого рідного краю широкий загал небайдужих до історії України земляків, закликавши через газети «Юго-Западного края» імперії збирати матеріали про добу козаччини. Кожного літа він виїздив у археологічні експедиції до місць, пов’язаних із запорозькою минувшиною, зокрема в 1887 р. він разом зі своїм колегою Володимиром Тарновським здійснив подорож дніпровськими порогами, збираючи матеріали до своїх наукових студій. У 1892 р. вийшов друком перший том фундаментальної праці Дмитра Яворницького «История запорожских казаков». Два наступних томи були опубліковані у 1895 і 1897 рр. Це видання стало підсумком багаторічної (50 років), кропіткої дослідницької роботи вченого, розпочатої ще в студентські роки. Яворницький показав справжнє місце і роль Запорозької Січі не тільки в історії українського, але й інших європейських народів. У цьому і полягає пізнавальна і наукова цінність творчого доробку вченого як історика. У 1902 р. Дмитра Яворницького, вже знаного дослідника запорозької старовини, запросили очолити Катеринославський обласний музей ім. О. М. Поля. Під керівництвом Яворницького, музей обзавівся багатьма новими цінними експонатами, до його фондів увійшло чимало археологічних знахідок, історичних документів, стародруків, картографічних матеріалів, завдяки чому він перетворився на один з провідних музеїв України. Основою експозиції музею стали численні знахідки, здобуті самим директором, подаровані любителями старовини - меценатами, зокрема О. М. Полем, іменем якого був названо обласний музей в Катеринославі. Багато цінних картин, портретів історичних діячів, рукописів, предметів побуту селян, церковного реманенту Д. І. Яворницький придбав для музею за свої кошти. Загалом історик залишив музею понад 75 тис. цінних експонатів. Катеринослав став місцем проживання і роботи Дмитра Яворницького на всі наступні роки. Любов і повага до цього козацького краю знайшла своє втілення в наукових розвідках, присвячених історії Катеринослава. Після революції 1918 р. Дмитра Яворницького обрали професором Катеринославського університету, де протягом 1924–1929 рр. він очолював створену ним кафедру українознавства. Проте головною турботою дослідника й надалі залишався його музей. Наукова громадськість, високо оцінюючи внесок Яворницького у розвиток історичної науки в Україні, обрала його вченим-кореспондентом (1924), а згодом і академіком (1929) ВУАН. Разом з тим, радянська влада не надто прихильно ставилася до Дмитра Яворницького, закидаючи йому «буржуазний націоналізм» та співпрацю з контрреволюційними організаціями (справа СВУ). У 1934 р. Яворницького звільнили з музею, відтак до кінця свого життя він лишався безробітним. Д. І. Яворницький відомий нам ще й як письменник. Він опублікував збірку поезій "Вечірні зорі", роман "За чужий гріх", в яких висвітлено життя різних верств суспільства кінця XIX - початку XX ст. Велике значення мають записані ним пісні, думи, народні перекази про Семена Палія, Івана Сірка, Петра Калнишевського та інших отаманів Запорозької Січі. А у 1937 р. Дмитро Іванович пише "Історію міста Катеринослава". «Його знаменитою "Історією запорозьких козаків" зачитувалися, і роблять це й досі. Автор її за життя так і не домігся не те що наукової чи бодай чиновної кар'єри, а навіть елементарної поваги і визнання. Здійснивши своєю працею потужний історичний екскурс у минуле цілого народу, так і залишився скромним директором створеного власними руками музею.»(Коваленко О.)
У Харкові Яворницький Д.І.у 1892 р. мешкав по.вул.Конторській №46.
Помер видатний історик запорозького козацтва 5 серпня 1940 р. і був похований у Дніпропетровську.
На похоронах Дмитра Яворницького духовий оркестр грав гопак - такий був наказ дослідника Запорізької Січі.
А 5 січня 1961 р. за клопотанням громадськості останки академіка та надгробну плиту зі старої могили було перенесено, на територію Дніпропетровського національного історичного музею, якому ще 11 жовтня 1940 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР було присвоєне його ім'я Д.І.Яворницького.

Література:

Матвєєва Т.С. Харківське коріння красного писменства: біографічні й літературні цікавинки/ Т.С.Матвєєва// Харківський університет.-2018.-13 листопада.-№15-16.-С.7/

Можейко І. Син дячка, академік.../І.Можейко// Слобідський край.-2015.-23 липня.- С.8.

Парамонов А. Прогулки по Харькову: Дом Варвары Мокринской на Дмитриевской улице/ А.Парамонов// Харьковская неделя.-2017.-22 декабря.-С.14.

Парамонов А. Дом тимофея Пащенко по улице Конторской/А.Парамонов// Харьковская неделя.-2017.-№28,июль,-С.14.

Тараб О. Что в имени твоем/О.Тараб// Харьковские известия.-2017.-21 ноября.-С.11.


/Files/images/vyistavki/Ткаченко.jpg

МИХАЙЛО СТЕПАНОВИЧ ТКАЧЕНКО – УКРАЇНСЬКИЙ ІМПРЕСІОНІСТ

(1860-1916)

«Это восхитительно — открывать импрессиониста такого высокого качества, которого так высоко ценили в период импрессионизма, но который, в силу исторических обстоятельств, был забыт» (профессор Д.Рубин)

Михайло Степанович Ткаченко українский живописець і графік, майстер пейзажного живопису й мариніст, один з основоположників харківської пейзажної школи. «Забутий геній», український імпресіоніст жив на Москалівці. «З 1869 по 1887 рік дворовим місцем володіла родина Ткаченка (вул.Б.Москалівська, №44.). З 1890 по 1900 рік господарем був купець M.M.Сусскій, який в 1899 році побудував кам'яний двоповерховий будинок. М.С.Ткаченко жив на другому поверсі цього будинку з 1914 року і до кінця життя. Ткаченко М.С. закінчив Другу Харківську гімназію, як і його близький друг, художник Васильківський С.В. Завдяки Безперчему, який викладав у гімназії малюнок, Ткаченко вибрав шлях художника всупереч намірам батьків. У Петербурзькій Академії за свої успіхи в малюванні й живопису Ткаченко був нагороджений практично всіма академічними медалями. Михайло Степанович закінчив академічний курс у 1887 році у званні класного художника і з великою золотою медаллю, присудженої йому за написану за програмою Академії картину "Сільський цвинтар. Після закінчення Академії він отримав право пансіонерского перебування у Парижі. Там його захопив новий напрямок в живописі - імпресіонізм. Ведучий у світі експерт з імпресіонізму професор Джеймс Генрі Рубін "констатував, що творчість Михайла Ткаченка не поступається більш відомої в світі класики. Однак, хоча йому й властиві всі ознаки їмрессіонізма (особливу увагу дослідник приділив, як перегукуються між собою Ткаченко, Каміль Пісарро і Моне), живопис харків'янина має яскраво виражений «український» характер ... Дж. Рубін звернув увагу на «синє українське небо», яке відбивається на снігу. Така кількість синього в пейзажах француза не побачиш, це - національна особливість України і її живопису» (Пароваткіна А.).
М.С. Ткаченка направили у Париж до Головного Морського штабу Росії у Франції, помічником Першого Морського живописця Олексія Боголюбова. Виконуючі імператорські замовлення, майстер писав марини для важливих урядовий подарунків. Під впливом художників Гриценко і Боголюбова Ткаченко захопився мариністичним живописом. Завдяки яким за життя в першу чергу прославився художник. Крім того, спілкування з Гриценком М.М. і Боголюбовим О.П. (товариш В.Г.Кричевського) призвело Ткаченка до роботи в жанрі батального живопису. У 1902 році Ткаченко було призначено на посаду Головного художника Головного морського штабу Росії. Він за службовим обов'язком постійно живе у Парижі. Оспівуючи в мальовничих полотнах подвиги російського флоту. Перебуваючи на посаді Головного художника Морського відомства, постійно проживаючи у Франції, живописець фактично виконував важливу дипломатичну місію, своєю майстерністю сприяючи політичному зближенню Французької Республіки та Російської Імперії.
З 1891 р. Михайло Ткаченко - Постійний експонент Паризьких салонів, де виставляв картини на українські теми.
Ткаченко на посаді Головного живописця Російського військово-морського імператорського міністерства був відзначений присудженням ордена Почесного легіону (1895) за картину «Російська ескадра в Тулоні» і орденом Святого Станіслава 3-го ступеня (1909).
«Дружба і зустрічі Михайла Ткаченка з Сергієм Васильківським й Миколою Самокишем сприяли збагаченню його знань про історію України, підтримували інтерес до багатовікової високої культури, до народного українського мистецтва. Щоліта він повертався за натхненням в Україну, щоб, відобразити на полотні природу рідного краю. Він пише етюди, подорожуючи по селах Полтавщини та Сумщини, замальовує селянські хати, вивчає народне мистецтво. Марини Михайла Ткаченка любили царські особи, а сам він любив писати українські пейзажі. «Після кожної поїздки на батьківщину - найчастіше він бував на Харківщині та Полтавщині - художник привозив у Париж то українські килими, то народну кераміку, одяг або вишивки, а при нагоді і старовинну запорозьку зброю.» Про активну участь Ткаченка в розвитку української художньої культури свідчить запрошення до оформлення інтер'єру будівлі Полтавського земства. Художник робив замальовки українських орнаментів. Він був дуже різноманітний в своїй творчості від класичного пейзажного живопису ХІХ століття до імпресіонізму, символізму та модерну.
Оголошення війни (1914р.) позбавило художника можливості повернутися у Париж. Ткаченко оселився у Харкові. 2 січня 1916 р. у м. Слов'янську на Донеччині 56-річного Михайла Ткаченка не стало. Твори Михайла Ткаченка зберігаються у НХМУ, в музеях Львова, Льєжа, Парижа, Сум, Тулона, Харкова.
Прижиттєва творча доля Михайла Ткаченка склалася щасливо. Художник відбувся у професії, домігся визнання у критики й успіху у публіки, здобув повагу царюючих осіб і президентів. Прижиттєва слава, однак, не врятувала майстра від відносного забуття після смерті. Значна частина творчої спадщини художника залишилася у Франції - їдучи з Парижа на час, він не міг припустити, що залишає його назавжди. За радянських часів ім'я художника поступово забувалося, його роботи припадали пилом у музейних запасниках
Посмертна доля «кращого імпресіоніста» склалася сумно. Картини, які залишилися у Франції (велика частина спадщини), загинули! Ім'я художника було забуто на Заході. Не популяризували його творчість у колишньому СРСР, з ідеологічних причин. В даний час найбільша колекція майстра зберігається у Харківському художньому музеї (близько сотні картин)

Література :

Сойма Р. МИХАИЛ СТЕПАНОВИЧ ТКАЧЕНКО: СРОДНИ СВОИМ ...[Электронный ресурс ]- Режим доступа:

https://sojma.wordpress.com/tkachenko/.-Загл. С экрана.

Они жили на Москалёвке: художник М.С.Ткаченко: ngeorgij.[Электронный ресурс]-Режим доступа:

https://ngeorgij.livejournal.com/119118.html.-Загл. с экрана.

Пароваткина А. Харьковский Мане [Электронный ресурс ]/А.Пароваткина//День.-Режим доступа:

Харьковский Мане | Газета «День»

https://day.kyiv.ua/ru/photo/harkovskiy-mane.-Загл.с экрана.

Черкаська Г. Михайло Ткаченко – UAHistory.-Режим доступа:uahistory.com › Регістрація › Видатні люди.-Загл с экрана.


/Files/images/vyistavki/Татлин.jpg

ВОЛОДИМИР ЄВГРАФОВИЧ ТАТЛІН – ОДИН З ЗАСНОВНИКІВ СВІТОВОГО ДИЗАЙНУ

(1885-1953)

«Владимир Евграфович Татлин, конечно, явление особенное. Ни на кого не похож ни внешне, ни внутренне. Излучает талант во всем, за что бы ни брался» (В.Ходасевич)

Володимир Євграфович Татлін - одна з найяскравіших постатей нового мистецтва 1910-20-х рр. Татлін В.Є., український живописець, графік, дизайнер і художник театру. Один з найбільших представників українського авангарду, родоначальник конструктивізму
Володимир Татлін народився у Москвы в сім'ї залізничника. Його батько пройшов надзвичайно рідкісний тоді трудовий шлях від робітника до інженера-технолога, їздив вивчати досвід залізничної справи в США. Він сприяв виникненню у свого сина інтересу до техніки, виробничим навичкам і винахідництву. Після смерті матері незабаром батько одружився знову. Його новою дружиною стала дочка харківського купця Миколи Петренка Наталія. Сім'я переїхала до Харкова. Євграф Никифорович Татлін став директором-розпорядником вовномийного заводу і діючої при ньому парфюмерно-миловарної фабрики, що належали його тещі Євдокії Матвіївні Петренко. На Москалівці вул.Газовій (нині Світло Шахтаря) ближче до річки, з 1860 року працювали вовномийний завод (№6). і миловарна фабрика (№45).
Будівлі не збереглися. Євграф Никифорович Татлін неодноразово обирався гласним Харківської міської думи. Коли Володимиру Татліна виповнилося 15, за іншими джерелами 13 років, він втік з дому від деспотичного батька і мачухи. Жив випадковими заробітками, плавав юнгою в Туреччину. Освоїв різні ремесла. Писав ікони в артілі, працював в театрі помічником декоратора. Цей етап своєї біографії Татлін зобразив у картині «Автопортрет», яка зображує моряка. Малювати почав з 7 років. Три роки юний Татлін навчався у Харківському реальному училищі, де малювання викладав художник Д. Бесперчій. Мистецьку освіту Татлін отримав у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури (1902-1903 і 1909- 1910), де був учнем В. А. Сєрова та К. А. Коровіна, і Пензенському художньому училищі імені Сілеверстова (1904- 1909) у А . Ф. Афанасьєва. Якщо у Пензенському художньому училищі (1905-10) отримав основи професійних знань, то в авангардних студіях Москви й Петербурга (у І. І. Машкова, Я. Ф. Ціонглінського, М. Д. Бернштейна, М. Ф. Ларіонова – (у нього особливо) набрав майстерності. Слід зазначити, що створене генерал-лейтенантом Селіверстовим училище в Пензі на початку XX століття було одним з кращих в Російській імперії, в ньому викладали такі відомі художники, як П. Коровін, К. Клодт і інші, а директором був академік живопису К. Савицький. Після закінчення училища Володимир Татлін отримує диплом художника, має право викладати малювання, креслення і чистописання. У мистецтво Володимир Татлін прийшов як самородок - майже без серйозної школи, бо навчався уривками. Ще одним захопленням крім живопису у нього було море. Однак між морем і творчістю він обирає останнє. Як живописець Татлін дебютував у 1909 р в Москві, на 3-му салоні журналу «Золоте руно» (поза каталогу). Ще до 1914 року художник брав участь у виставках різних об'єднань. Живописець створює картини, присвячені життю рибалок і моряків, так добре йому знайомому. На початку творчого шляху Татлін пройшов через захоплення імпресіонізмом.
У 1911 р. Татлін переселяється в Москву, де спочатку живе у свого дяді. 1911 - 1913 рр. один з найбільш активних періодів творчості Татліна. Він займається живописом, співпрацює як ілюстратор з літераторами футуристами - Хлебниковим, братами Бурлюками, Маяковським, як сценограф працює над оформленням опери Глінки «Життя за царя», в якому він поєднує свій давній інтерес до давньоруської ікони і фрески з модним тоді кубізмом. Театр взагалі дуже захоплює артистичного Татліна.
У 1913 році Татлін перестав писати живописні роботи, сконцентрувавшись на створенні тривимірних конструкцій з різних підручних матеріалів (шматки дерева, скла, картону, шпалер, заліза і т.п.), підвішених в просторі на дроті або прибиті до стіни. Крім живопису і графіки Татлін любив працювати з різними матеріалами, особливо з деревом. З одного боку це знайшло вираження в його «мальовничих рельєфах», «матеріальних підборах» і «контррельєфах» (колажі «контррельєфи», що представляють собою композиції, складені з різнорідних матеріалів: шматків бавовни, дроту, дерева, шпалер, штукатурки та скла). Татлін добре майстрував українські народні інструменти, насамперед - бандури . Загалом, Татлін вже вважався тоді одним з найбільш перспективних молодих художників. Опинившись у Парижі в 1914 році Татлін зустрівся з Пікассо. Дослідники вважають, що ця зустріч відіграла важливу роль у становленні художника і послужила поштовхом до переходу від манери живопису, пов'язаної з кубізмом і ларіоновским впливом, до так званих «контррельєфів». Ці твори представляли собою конструкції з дерева і заліза...Займаючись в своїх експериментах проблемою конструкції, фактури і матеріалу, Татлін став основоположником конструктивізму в образотворчому мистецтві, дизайні та архітектурі Вперше Татлін представив «контррельєфи». на виставці, що відбулася в 1914 році. Володимир Татлін отримав світове визнання, як один з лідерів авангардного мистецтва. Татлін не поділяє мистецтво на види і жанри - він займається конструюванням нових форм у всьому відразу, від архітектури до книжкової справи і від дизайну до сценографії.
Татлин В.Є. один з засновників світового дизайна. «Его главное отличие от других дизайнеров в том, что он смог внести творческий вклад не в одну конкретную область дизайна, близкую к основной профессии, а охватил практически весь типологический диапазон сферы дизайна» (М.Щедрина. Владимир Татлин). Ключовим для практики і теорії дизайну є процес формоутворення. «Татлин выдвигает концепцию материальной культуры - концепцию проектирования целостной предметно-пространственной среды, утверждая первородство материалов в формообразовании…(М.Щедрина Владимир Татлин.) Основами його мистецтва були, як він сам проголосив, «матеріал, обсяг і структура». Сформулювавши, таким чином, один із напрямів розвитку проектування в дизайні, своєрідну «інструкцію» для дизайнерів. Знання властивостей матеріалів, відповідність обраних матеріалів якомусь виробу дозволяє мімінізіровать витрати що дуже важливо. Татлін писав: «... найбільш естетичні форми і є найбільш економічні». А поєднання художньої інтуїції з технікою, спрямованої до раціонального використання властивостей матеріалу, дозволить створювати досконалі за формою предмети. Займався проектуванням речей, необхідних у побуті. У цій області він став новатором, заклавши своєю діяльністю основу для розвитку вітчизняної школи дизайнерів Володимир Євграфович сприяв «становлению новой отрасли творчества, которую мы теперь называем дизайн» (М.Щедрина Владимир Татлин.) Татліну однаково цікаво було проектувати будь-яку річ: великі пам'ятники, дитячі санки, посуд, одяг тощо. «Одеждатоже была для Татлина важной частью проектирования предметов "материальной культуры". Работы Татлина в области костюма немногочисленны, но они заложили основы дизайнерского подхода к конструированию целесообразной одежды…Выразительность костюма строится либо на силуэте, либо на объёме.…» (М.Щедрина Владимир Татлин). Він заклав основу нової проектної парадигми ХХстоліття. Треба сказати, на цьому терені Татлін домігся величезних успіхів. Електроприлади, економічні та з оригінальним дизайном, він випробував насамперед у власній квартирі. Костюми, розроблені ним, художник також не тільки виготовляв своїми руками, але і по стійно носив сам. Знаменитий «стілець Татліна» до сих пір користується успіхом у сучасних дизайнерів; він повторюється з незначними варіаціями, але основа залишається й понині досить практично незмінною. Володимир Євграфович мав ще один талант: грав на бандурі приголомшливо, знав багато українських пісень і дум. Любив виконувати козацькі думи під акомпанемент бандури власного виготовлення. Обидві революції 1917 року - і лютневу, і жовтневу - Татлін прийняв із захопленням. Громадська діяльність стала основним родом занять художника в революційні роки. Татлін в 1918-1919 керував московським відділом образотворчого мистецтва (Колегія у справах образотворчих мистецтв) Наркомосу. в 1923-1924 роках - Відділ матеріальної культури Інституту художньої культури, в 1927-1930 роках - на виробничих факультетах ВХУТЕИНа (Вищий художньо-технічний інститут) у Москві. У процесі його педагогічної діяльності закладалися основи «виробничого мистецтва», покликаного, як це було спочатку задано в контррельєфах, створювати не образи речей, а самі речі, що формують новий побут (маючи на увазі цю мету, він сам створює лаконічно-функціональні моделі прозодежди, починачиная з меблів. Він займався питаннями монументальної пропаганди, охорони пам'ятників. Громадська робота органічно вписувалась в художню діяльність. Апогеєм його діяльності в цей період можна вважати створення самого грандіозного татлінського твору - проекту пам'ятника III Комуністичному інтернаціоналу, іменованому також «вежею Татліна». У 1925 - 1928 рр. Володимир Татлін жив і працював у Києві, де він став професором Художнього інституту. Варто відзначити, що Татлін перебирається до Києва в розпал украінізіаціі, від якої багато діячів культури Одеси, Харкова, Києва та інших міст змушені їхати в Москву. Татлін в цей період співпрацював з такими представниками української радянської культури 1920х років, як поет-футурист Микола Бажан і театральний режіссер Лесь Курбас. У 1925-1927 роках викладав в Київському художньому інституті. За радянських часів він особливо багато працював у театрі , оформив спектаклі для тридцяти різних п'єс. У 1931 році отримав звання заслуженого діяча мистецтв РСФСР. В останні роки Татлін працює над композиціями для театру, камерними полотнами, багато працює також в області книжкової іллюстраціі , консультує студентів архітектурного інституту в Москві. В середині 30-х років переміг соц.реалізм і почалося цькування всіх тих хто представляв інші течії в культурі, мистецтві. Чим далі, тим менше було можливостей для роботи. Панно Татліна для Всесоюзної сільськогосподарської виставки в 1938 р було знищено як "політично шкідливе". В кінці життя він для заробітку консультував студентів Московського архітектурного інституту і робив наочні посібники для Московського університету. Нове відкриття його творчості відбулося лише у 1970-х, тоді ж стало ясно, наскільки багато в сучасному мистецтві він передбачив. Татлін завжди був прихильником незалежного від влади мистецтва, що не збігалося з офіційною політикою у галузі культури, тому жоден свій проект художник не мав можливості довести до кінця. «Це художник, який помер за 20 років до своєї смерті», - напишуть про нього з гіркотою. Багато його задумів залишилися на папері у вигляді креслень і начерків. Доля його спадщини склалася парадоксально: його роботи зовсім мало присутні в сучасному житті, багато з них втрачені, інші знищені, але, незважаючи на це, за Володимиром Татліним безперечно зберігається місце одного з лідерів авангарду , що зробив колосальний вплив на сучасне мистецтво й архітектуру. В останні роки життя Татлін був неймовірно самотній. Забутий усіма, він продовжував працювати.
Татлін помер 31 травня 1953 року у Москві у віці 67 років. На його похороні були присутні не більше восьми осіб Урна з його прахом замурована в стіні Новодівичого кладовища у Москві.

Література:

Можейко І. Грудень ювілейний: Дедал ХХ століття/І.Можейко// Слобідський край.-2015.- 8 грудня.-С.8.

Мыловарни г. Харькова и Харьковской губернии [Электронный ресурс].-Режим доступа:

Мыловарни г. Харькова и Харьковской губернии Откуда Родом //www.otkudarodom.ua/ru/mylovarni-g-harkova-i-harkovskoy-gubernii.-Загл. С экрана.-05.06.2019.

Район улицы Москалевской | История улиц и площадей Харькова [Электронный ресурс].- Режим доступа: https//www.goldenpages.ua/history/raion-ulitcy-moskalevskoi.-Загл.с экрана.-05.06.2019.

Васильев А. День в истории. 28 декабря: родился самый знаменитый украинский бандурист и отец русского авангарда [Электронный ресурс] /А.Васильев.- Режим доступа:

День в истории. 28 декабря: родился самый знаменитый...//https://ukraina.ru/history/20181228/1022233275.html.-Загл. с экрана.-05.06.2019.

Татлин Владимир Евграфович (1885–1953) - Мастера авангарда [Электроннвй ресурс].-Режим доступа:https://www.e-reading.club/chapter.php/.../58/Ostanina_-_Mastera_avangarda.html.-Загл. с экрана.-05.06.2019.

Владимир Евграфович Татлин [Электронный ресурс].-Режим доступа:Художник Владимир Татлин. Биография. Картины www.avangardism.ru/tatlin.html.-Загл. с экрана.-05.06.2019

Щедрина М. Владимир Татлин [Электронный ресурс]/М.Щедрина.- Режим доступа:

Владимир Татлин (Vladimir Tatlin) - Peoples.ru

www.peoples.ru/art/designer/tatlin/.-Загл. С экрана.-05.06.2029.


НЕВМИРУЩА КОМЕДІЯ «ШЕЛЬМЕНКО-ДЕНЩИК» Г.Ф. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА

«...была бы цель нравственная, назидательная, а без этого как красно ни пиши, все вздор, хоть брось» (Г.Ф.Квітка-Основ’яненко)

180 років (1840) з дня виходу друком комедії Г.Ф.Квітки-Основ’яненка “Шельменко-денщик».
Українську літературу від кінця XVIII ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нових героїв і нового мовного оформлення. Твори, на відміну від давніх, написані сучасною українською літературною мовою. Література кінця 18ст. -40-х років 19 ст. характеризується новим поглядом на народ як на позитивного героя художнього твору, що зумовило й відповідну систему художніх засобів. Григорію Квітці-Основ’яненкуналежить слава основоположника художньої прози в новій українській літературі й одного із засновників жанру соціально-побутової комедії. Найвищим досягненням Квiтки в драматургiï є двомовна соцiально-побутова комедiя «Шельменко-денщик». П’єса написана російською мовою, але центральний персонаж - Шельменко - говорить українською. Працюючи над українськими повістями й оповіданнями, Квітка не відкидався від драматургії. Він саме в цей час створив комедію «Шельменко-денщик», пов’язану з українським життям. Ця п'єса з'явилася різкою сатирою на громадські порядки, зокрема на життя українського дворянства. Григорій Федорович Квітка-Основ’яненка досить опукло написав характери героїв, які яскраво відображають характерні риси і ментальність нас, українців. П’єса «Шельменко-денщик» завершує цикл про Шельменка. Вона пов’язана з попередніми п’єсами — «Дворянские вибори» (обидві частини) та «Шельменко—волостной писарь». П’єсу "Шельменко-денщик" Г. Квітка-Основ’яненко написав у 1838 році. Вперше надруковано окремою книжкою: Шельменко-денщик. Комедия в пяти действиях. Соч. Основьяненка. Харьков, напечатано в университетській типографії у 1840р. Відтоді вона практично не сходить зі сцен українських і не лише українських театрів. Вперше п’єсу було поставлено у Харкові 23 січня 1840р. (Трупа Людвіка Млотковського). Комедія вже наступного року з успіхом йшла в Александринському театрі у Петербурзі в бенефіс відомого актора П. І. Григор’єва, який виконував роль Шельменка. Незважаючи на досить суперечливу оцінку комедії в пресі, вона протягом 1841 і наступних років з великим успіхом йшла в Александринському театрі. Тільки у 1841 – 1842 рр. відбулось сім вистав. А 20 лютого 1842 р. «Шельменко-денщик» було поставлено у Москві у Великому театрі в бенефіс Щепкіна. Про цю виставу і, зокрема, про гру Щепкіна в ролі Шельменка з захопленням писав журнал «Москвитянин» (1842, № 3). З часу першої вистави комедії «Шельменко-денщик» пройшло багато років, але її сценічне життя ні на хвилину не припинялось. Вона і сьогодні міцно тримається в репертуарі театрів як в Україні, так і поза її межами. На сторінках "Книги рекордів України" в категорії "Мистецтво" легко відшукати запис про те, що 19 жовтня 2012 року на сцені Харківського державного академічного драматичного театру імені Т.Г. Шевченка відбувся 2200 показ вистави "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ’яненка, яка в репертуарі театру вже понад 70 років. У своїй творчості драматург орієнтувався на читача з народу. Його здобутки у драматургії позначилися на творчості пізніших українських письменників.

Література:

"Драматургія Григорія Квітки-Основ'яненка", реферат на тему – UkrLib [Электронный ресурс].-Режим доступа:

https://www.ukrlib.com.ua/referats/printit.php?tid=1207.-Загл. с экрана.-05.06.2019.

З іллюстрованим календарем "Знаменних і пам'ятних дат Новобаварського району" ви можете ознайомитися у читальному залі Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка та бібліотеках-філіях Новобаварського району.
Кiлькiсть переглядiв: 267

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.