• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• БІБЛІОГРАФІЧНА ПРОДУКЦІЯ
• Бібліографічні нариси
• - Театральне життя Залопанського району

"Театральне життя Залопанського району"

Випуск №3 серії бібліографіческих нарисів "Новобаварський район міста Харкова"

«Ум человеческий никогда и ничего благороднее и полезнее театральных зрелищ не изобретал, как для усовершенствования, так и для очищения нравов»,- стверджував Вольтер.

Історія харківського театру

Харків - один з найстаріших театральних міст України. Харків - визнана театральна столиця України. У створенні такого образу міста зіграв важливу роль наш Новобаварський район, який раніше іменувався Залопань. Прагнення зробити театр не тільки розвагою вузького кола глядачів сприяло тому, що театральне життя Харкова та району завжди було й залишається насиченим та різноманітним. При цьому відмінною його особливістю завжди було те, що крім державних театрів з професійними трупами й власними залами, тут особливо багато було домашніх, студентських, самодіяльних, зовсім невеликих, але від того тільки більш самобутніх театрів.

Найнадійнішим джерелом інформації про становлення й розвиток театрального мистецтва у Харкові є нарис уродженця нашого району, Григорія Федоровича Квітки-Основ'яненка «История театра в Харькове». «Видя, с свойственным каждому жителю Харькова удовольствием, отстраивающийся у нас обширный и красивый театр, подумал я, что сведения об учреждении в разные времена здесь театра будут сколько-нибудь занимательны, почему и решился написать о нем все, что знаю понаслышке, что видел подрастая и что узнал по опыту, живши всегда в Харькове»,- писав Г.Ф.Квітка-Основ’яненко. «Статья была напечатана в «Прибавлениях к „Харьковским губернским ведомостям“ под названием «Театр в Харькове». О себе он не говорит в ней ничего, но впечатляет обилие детальной информации, которой насыщено это произведение»,- пише профессор Л.Г.Фрізман у своій праці «Остроумный Основьяненко». Так як Григорію Федоровичу, коли відбувся перший театральний спектакль у Харкові, було всього два роки, то він зі слів старожилів записав наступне: «С открытия наместничества в 1780 году, когда в Харькове из переселившихся по службе дворян и из разных мест прибывших чиновников для занятия по новому учреждению должностей составлялось общество, между прочими заведениями для веселости и рассеяния устроен был и театр. Кто были актеры, из какого звания, какие пьесы были даваемы, к сведению моему не дошло, а слышал, что давались и балеты, устроенные «отставным» С.-Петербургского театра дансером Иваницким».(К-О «История театра в Харькове»). Хоча відомості про ту першу трупу збереглися більш ніж уривчасті: складалася вона з двадцяти чоловік місцевих жителів, серед акторів були й жінки, найбільше запам'яталась своїй привабливій зовнішністю й витонченістю танців була дочка художника, так само на суд публіки було представлено балет відставним танцюристом петербурзького театру Іваницьким. При цьому ні місце, ні назви постановок історія не зберегла.

Історія Харківського театру бере початок у XVIII столітті, в Катерининський час. Це доба Просвітництва. «В эпоху Просвещенного абсолютизма многие европейские правители интенсивно развивали музыкальное искусство при своих дворах, лично участвуя в этом процессе как композиторы, музыканты-исполнители и искушенные ценители. В этой связи музыкально-театральная деятельность Екатерины II стала неотъемлемой частью создаваемого ею имиджа просвещенной монархини, способствуя утверждению в европейском политическом пространстве. Однако екатерининские спектакли являлись не только способом удовлетворения ее творческих амбиций, но и одной из форм гуманитарной ретрансляции политических идей российской императрицы.»,- зазначує Ю.С.Семенова. Просвітницький театр грав величезну роль у житті суспільства й мав сильний вплив на свідомість людей. Театр став справжньою школою, де вчили моралі й чесноті. Театр в епоху Просвітництва був дуже потужною «зброєю» у контролюванні народу й формуванні «потрібного» світогляду. Одним з найважливіших досягнень театру епохи Просвітництва є те, що деякі ролі стали віддавати жінкам. До цього представниці прекрасної статі не брали участі у постановках в принципі. Одним з завдань при Катерині Великій був розвиток російського театру. При Катерині II театральне мистецтво Російської імперії переживає небачений до цього розквіт. В цілому, треба відзначити, що епоха Катерини II стала розквітом російського класичного театру. Але зазначити, що за правління Катерини ще не робилося відмінності між оперою, балетом, театром й оркестром - все це називалося «видовищем».

МІСЬКІ ТЕАТРИ

«Первая попытка создать в Харькове театр или, по крайней мере, его подобие была предпринята в 1786 г. по случаю проезда через город императрицы Екатерины. Будущему директору было тогда восемь лет, но он великолепно осведомлен, как ставилась сцена и расписывались кулисы, что мастеровые были взяты из губернской роты и «сработали» всё, что им было приказано, что декорации расписал губернский механик Лука Семенович Захаржевский, которого «едва ли кто из харьковцев помнит» (Фризман Л.Г. Остроумный Основьяненко).

Своєю появою театр зобов'язаний тодішньому генерал-губернатору Воронезького і Харківського намісництва генерал-поручику Василю Олексійовичу Чорткову (1782-1787), засновнику міста Маріуполя, письменнику, перекладачеві, драматургові. Строгий й вимогливий начальник мав, виявляється, велику слабкість до лицедійства. При ньому «По случаю проезда государыни императрицы Екатерины II в 1786 году через Харьков к так называвшемуся с открытия наместничества «дворцу», где теперь помещается правление университета и квартира попечителя, пристроена была, внутри двора, временная, из досок, но обширная зала, кругом с хорами в два яруса, внутри расписанная. В этой зале дворянство, наместничество и чиновники удостоены были счастья быть на бале, для них ее величеством данном… на сказанном придворном бале, дирижировал оркестром и удостоился получить богатый перстень. [дирижёр, музыкант, композитор и педагог XVIII века украинского происхождения Максим Прохорович Концевич]… Духовные концерты и другие пьесы, им сочиненные, славились в свое время и далее Харькова. Он же сочинил музыку на стихи, петые при входе ее величества во дворец» (Квитка-Основьяненко Г.Ф. История театра в Харькове). З 1787 року Концевич М.П. диригент харківських театрів.

(На Університетській гірці знаходився Палац намісників, і до цього приміщення було прибудовано дерев'яний зал для балів, який знаходився на місці нинішнього Українського заочного політехнічного інституту).

Довгий час зал пустував, його вирішили у 1791 році перебудувати за розпорядженням новоприбулого у 1789-му харківського губернатора Федора Івановича Кішенського (1789-1796). Ф.І.Кішенський займався благоустроєм міста. При ньому у Харкові почалися театральні вистави, освітлення вулиць, вироблено адміністративний поділ міста на три частини. «К умножению увеселения, губернатор предложил основать театр. Все приступили с усердием, и тут же для первоначального заведения внесена значительная сумма, именно – сто рублей!.. и этой суммы весьма достаточно было… и не прошел месяц, как театр, огромный для Харькова, с ложами и другими принадлежностями, был открыт» (К-О «История театра в Харькове). Під керівництвом архітектора П.А.Ярославського за допомогою губернського механіка Захаржевського залу було перебудовано під перший не тільки в Харкові, але й в Україні «справжній» стаціонарний театр. (На розі вулиць Катеринославської й Ярославської розташовувалася садиба губернського архітектора Петра Антоновича Ярославського. В глибині двору стояв двоповерховий кам'яний будинок на кам'яному напівповерсі. До наших днів не зберігся, вціліло лише зображення проекту, на якому видно в якому місці були прорубані додаткові вікна другого поверху).

«Молва о Харьковском театре шла далеко. Порядок, устройство были отличные, доходы очень хороши, и как издержки были весьма не важны, то и капитал театра значительно умножился» (К-О «История театра в Харькове»). Стаціонарний театр існував спочатку як міське починання на громадських засадах, а пізніше його прийняв на своє утримання переїхавший до Харкова придворний професійний актор, антрепренер Константинов (1781-1796). З переходом трупи у руки Константинова почався новий етап в історії харківського театру, пов'язаний з антрепризою. (Антреприза є особливою формою організації театральної справи, в якому організатор (організатора називають "антрепренер") запрошує для участі в спектаклі акторів з різних театрів.). З ім’ям Константинова пов’язана поява антрепренерського театру. Трупа була непрофесійна, набрана з молодих службовців місцевих установ і студентів училищ. «При Константинове харьковский театр стал еще более популярным. Хотя в труппе профессионалов было очень мало – всего шесть актеров и три актрисы, но они хорошо сыгрались и составили крепкое ядро..», пише А.Парамонов. «Труппа была небольшая, шесть актеров и три актрисы только, но они были сгармонированы как нельзя лучше; сцену начали застилать сукном. Актеры выступали в пышных французских кафтанах, вышитых золотом, блестками, каменьями, заблистали пуговицы, пряжки… что за роскошь!» (К-О «История театра в Харькове»).

Репертуар же здебільшого складався з комедій та оперет. У театрі виконувалися комедії, опери, музичні номери й монологи. Вистави показували по вівторках та четвергах. «Материальное положение труппы настолько упрочилось, что в этот период харьковский театр даже не выезжал на гастроли. Как пишет Квитка-Осно-вьяненко, не было нужды скитаться по ярмаркам других городов, чтобы «зашибить копейку». «Деятельность в Харькове «придворного актера» Константинова привела к установлению прямой связи провинциального театра со столичным, владевшим более высокой профессиональной культурой, что было очень важно»,- пише А.Парамонов (Материалы к истории харьковского театра…).

Театр прожив недовго і вже зі смертю Катерини II припинив своє існування. Трупа розпалася. Театр давав вистави до 1796 року, а рік по тому будівлю знесли.

Другим відродженням театр зобов'язаний був випадковому візиту у слобожанську столицю трьох бродячих акторів в 1808 році, які за скромну плату готові були запропонувати свою майстерність й талант на суд місцевої громади театралів, а також милості місцевого чиновника, колезького радника Н.І. Шредера, який надав їм таку можливість. Миколу Івановича Шредера після першого вдалого виступу вдячна публіка впросила покласти на себе обов'язок щодо облаштування нового харківського театру. Губернський чиновник Микола Іванович Шредер, який згодом став рязанським, тамбовський віце-губернатором, взяв на себе керівництво харківським театром. Це тривало з 1808 року, приблизно, до 1812 р. Про це писав Квітка-Основ'яненко Г.Ф: «Один из служивших тогда у нас чиновников, зная общее желание и соглашаясь на просьбу общества, взял на себя заботы дать возможность странствующим артистам показать сценические свои дарования. Приискана зала; за невозможностью устроить вскоре сцену, поставлены столы, на них укрепили ширмы в виде кулис, прицепили занавес… По всей справедливости должно сказать, что этому чиновнику мы обязаны за новое основание у нас театра, послужившее к продолжению его и до настоящего времени. Тогда, на первый случай, смастерили балаган, устроили подмостки, повесили декорации и поспешили начать представление». (К-Осн. «История театра в Харькове»).

На початок осіннього сезону 1808 до складу членів дирекції театру було запрошено Григорія Федоровича Квітку-Основ'яненко, керуючим творчими справами. Можливо, це була ініціатива М. І. Шредера, який колись в домашньому театрі Квиток в Основі грав Петрушку, був добре знайомий з Григорієм Федоровичем, приятелював й знав про його любов до театру.

"Театр Шредера" було розташовано в наспіх збитому дерев'яному балагані з підмостками, який знаходився на головній міській площі (колишньої Миколаївської, нині Конституції) навпроти Дворянського зібрання (збудовано 1814р.). Сьогодні на місці Дворянського зібрання пам'ятник незалежності України). Саме тут тимчасово з незмінним успіхом проходили вистави, поки будувалася стаціонарна будівля «театру Штейна», в цьому приміщенні дебютував великий Михайло Семенович Щепкін. Проіснувала ця будівля до 1816р.

Г.Ф.Квітка-Основ’яненко сприйняв запрошення без особливого ентузіазму, хоча й вважав це за високу честь. Справа в тому, що сім'я Квиток в той час переживала один з найважчих періодів: у сестри Параски Федорівни тяжко хворіла донька. Марія Федорівна, народивши дочку, поховала чоловіка. У тому ж році, після смерті чотирьох синів, брат - Андрій Федорович поховав дружину - Параску Миколаївну. У листі до А. Владимирова від 14 листопада 1808 Григорій Федорович писав: «Дирекция вновь устрающегося в Харькове театра сделала мне честь приглашение в сочлены, но - не может время, не тот дух. Сижу себя с своими вдовцами и вдовами и горюю с ними, никуда НЕ езжу, разве в театр, но не смотреть, а вспоминать приятнейшее прошедшее время, когда мы жили во всем значении этого слова». Квітка-Основ'яненко був прихильником ідеї вдосконалення суспільства шляхом реформ й впливу на нього засобами літературного та театрального мистецтва. У ньому завжди жив невгамовний просвітитель. Григорія Квітку не могла не хвилювати доля театру. Спостерігаючи погану гру приїжджих акторів, переважно поляків, Григорій Федорович звертався до А. Владимирова з проханням знайти для Харківського театру кращих акторів. На той час в Острогожське розпався відомий театр поміщика Тевяшева. «Я слышал, - пишет он, - что тевяшовский театр рушился. Если есть порядочные актёры и актрисы, рекомендую им приехать сюда. Ежели понравитса, директор пополнит все убытки, примет их. Директор Шредер - бывший Петруша основянского театра. Мы и посредственным будем довольны, потому что между теперешними актёрами (приказными харьковскими) много дряни, а актрис и тем более.». І вже через три місяці, у лютому 1809-го Григорій Федорович дякує свого друга: «…за труды в проведовании об актёрах тевяшовских. Театрик у нас довольно порядочный; актёры худы, актрисы еще хуже; директор (Шредер) трудится; публика ропщет, почему так не играют, как на придворном (театре)… Я очень доволен собою, что отказался от чести быть директором, и теперь покоен». Але спокій, на який сподівався Квітка-Основ'яненко був недовгим. 1808/1809 був «співчленом» дирекції й актором, а з 1812-го по 1816 рік - директором. Почалась війна. Було не до театру. Шредер склав із себе повноваження директора театру в 1812р. З метою зміцнення театру і впорядкування його репертуару на початку 1812 р. Г.Ф. Квітку-Основ'яненко назначають директором. І вже в початку 1812 Квітка-Основ'яненко писав одному з близьких друзів, А. В. Владимирову: «Скажу тебе накоротке, как я поживаю. Имею честь быть директором театра по общему и единодушному избранию. Хлопот полон рот; один везде и за всем. Живу всегда в городе и не имею никак свободного времени». В другом письме тому же адресату жаловался: «Занялся совершенно театром и сделал его сколько-нибудь лучшим, нежели он был прежде. Беда моя: не имею хороших актеров. Нет ли у вас на Воронеже хороших? Присылай их ко мне: они найдут свои выгоды». Але директором театру Г.Ф. Квітка-Основ'яненко пробув недовго, Вітчизняна війна що почалася у 1812 р. перервала його існування.

Восени 1812р. з Полтави до Харкова переїхала трупа Осипа Калиновського. Наступні два роки харківське театральне життя заповнювалося тільки ярмарковими театральними виставами польських, російських та українських любителів, очолюваних російським актором і антрепенером Осипом Івановичем Калиновським. Тодішній харківський губернатор Іван Іванович Бахтін був людиною освіченою і до того ж піітом. Він просив Григорія Федоровича Квітку-Основ'яненка взяти на себе керівництво театром під час ярмарків. Знаючи скандальний характер акторів з трупи А. В. Калиновського, Григорій Федорович, давши згоду, повідомляв губернатору: «…принимаю на себя дирекцию над театром на всю сию ярмарку, и спрашивая при том позволения у Вашего превосходительства в случае какого-либо неповиновения со стороны актёров и явного между ними неустройства сложить с себя директорство и представить о том правительство. Сентябрь 26 дня 1814 года»]. «На что губернатор дал харьковскому полицмейстру ордер от 3 октября 1814 в подтверждение назначения Григория Федоровича Квитки директором харьковского театра и о переходе труппы А. И. Калиновского под его руководство» (Г.Ф. Квітка-основ’яненко та харківський театр першої половини хіх століття — часть 4). Господарями театрів були тоді антрепренери, які орендували, зазвичай, у міста театр й розпоряджалися в ньому на свій розсуд. Животіння харківського театру, на початку XIX століття який не відрізнявся гарним складом й репертуаром, припинилося у 1814 році, коли його очолив новий антрепренер, місцевий вчитель танців, Йоганн Штейн. «Как вот является г. Штейн, учитель танцевания. Из всех вольных театров он приглашает лучших актеров из Москвы, труппы Познякова, актрис и дает представления отличные… Штейн снова заохотил публику к театру, и тогда-то, в 1816 году, выстроил он теперешний театр» (К-О «История театра в Харькове). У балагані тимчасово з незмінним успіхом проходили вистави, поки будували стаціонарну будівлю «театру Штейна». «Значительный процент любителей в составе труппы несомненно снижал качество спектаклей, мешал выработке определенного стиля игры. Да и многие профессиональные актеры не были на большой высоте… Штейн сумел собрать в свою труппу лучшие актерские силы и обеспечил им приличные материальные условия для их творческого совершенствования.»,- пише А.Парамонов (Материалы из истории харьковского театра). Штейн запрошував найкращих акторів з Москви, а вибір п'єс, поставлених їм, відрізнявся новизною. У той час частина колишніх непрофесійних акторів поповнила ряди професіоналів, вони стали отримувати за акторську гру гонорар. У 1816 р. на запрошення директора театру, Г.Ф.Квітки-Основ'яненка, у трупу Штейна надходить на той час молодий й нікому невідомий актор з Курська, Михайло Семенович Щепкін, згодом основоположник сценічного мистецтва в Російської імперії, великій актор. Щепкін прослужив з перервами у харківському театрі п'ять років (з 1816 по 1821 рік). До речі, саме Квітка вгадав то амплуа, яке принесло Щепкіну найбільш гучну славу. Основ'яненка одного разу за лаштунками зловив його й сказав йому: «Эх, брат Щепкин! играй в комедиях: из твоих фижм и министерства постоянно выглядывают мольеровские Жокрисы!». Згодом, будучи знаменитим, він не раз брав участь в харківських постановках. «Со временем в труппу Штейна, — говорит Г. Квитка-Основьяненко, — явился у нас в первый раз прибывший из Курска М. С. Щепкин. Его никто не наставлял и не учил: таланта, подобного Щепкину, нельзя произвести; он сам родится и часто бывает не известен своему хозяину до времени. Мы все, не видевшие далее провинциальных театров, в Щепкине начали понимать, что есть и каков должен быть актер...». Всі розуміли, яка потужна величина Щепкін. Від нього пішов реалістичний театр, реалістичний метод гри. М.С. Щепкін затвердив суспільну роль російського актора, підняв професію на інший рівень - з лицедія він перетворив актора в відповідального члена суспільства. Дебютував Щепкін у старій будівлі (балагані). Роль Шельменко блискуче виконав Михайло Щепкін. Це була його коронна роль.

До приїзду Щепкіна важливе місце у трупі займав Угаров, про якого сам Щепкін каже: «Угаров был существо замечательное, талант огромный, выше его таланта я и теперь не вижу».

Полтава була конкурентом для Харкова. У 1818 році Малоросійський генерал-губернатор князь М. Г. Рєпнін-Волконський запросив трупу Штейна у Полтаву. М.Щепкін стає актором Полтавського театру. У 1821р. повертається знову у Харків, у трупу Штейна. Рєпнін-Волконський сприяв українській культурі. Підтримував морально й матеріально І.П. Котляревського. У 1818 р. губернатор запросив з Харкова частину місцевої трупи й організував у Полтаві театр, керівником якого став Котляревський. У трупі грав молодий актор-кріпак М. Щепкін. Того ж 1818 р. Рєпнін розпочав збирання коштів на викуп актора. Дозволив спектаклі українською мовою. У Полтаві йшли п'єси "Наталка-Полтавка" й "Москаль-чарівник". За його порадою Бантиш-Каменський розпочав працю з історії України.

У своїй трупі Іван Федорович Штейн був і балетмейстером і танцюристом, антрепренером й актором на невеликі драматичні ролі, автором балетів й вихователем молодих театральних кадрів. Його трупа була в повному сенсі слова професійною і діяла безперервно протягом двадцяти років. За спогадами Г.Ф.Квітки-Основ'яненка в трупі Штейна працювало 40 акторів різних напрямків. Поряд з ходульними епігонами класицизму тут була група акторів, яка підтримувала й розвивала реалістичні досягнення Щепкіна. (П. Е. Барсов, І. Ф. Угаров, Т. І. Преженковська і ін.) Завдяки йому з 1816 р. на сцені з'явилися балети.

Балетна трупа складалася з 20 осіб, танці були поставлені на високому рівні. Оркестр був «першим у всіх тутешніх губерніях». Штейн не думав про свої вигоди, не дбав про складання капіталу, але всі доходи від вистав, а також кошти, взяті у борг, вживав на розвиток трупи й подальші постановки п'єс. Трупі часто доводилося виїжджати на гастролі, тому що Харків не міг забезпечити театр постійними зборами. Штейн швидко завоював авторитет у харків'ян.

Й.Штейн був найвизначнішим театральним діячем в той час в російській провінції. Йоган Штейн знову привернув публіку у театр, збудувавши у 1816 році власний театр. Театр був досить великий й налічував разом з галереєю три яруси; повний збір перевищував 1000 руб. Енергійний й мрійливий Штейн зайнявся театральним бізнесом в 1814 році і за десять років встиг побудувати театр у Харкові, заснувати регулярні сезони у Курську та зібрати найчисленнішу й професійну провінційну трупу - з оркестром. Потрапити в таку трупу було великою удачею.

Репертуар Штейна був широким та різноманітним, в його театрах давалися не тільки популярні водевілі й модддні мелодрами, а й якісні драми, і оригінальні балетні постановки. Крім регулярних вистав в Харкові й Курську, трупа часто гастролювала - Тула, Полтава, Воронеж, Київ, Одеса. Давали вистави і на святкових ярмарках в маленьких південних містечках.

12 грудня 1816 року відбулося урочисте відкриття дерев'яного театру побудованого на гроші антрепренерів А.І. Калиновського й І.Ф. Штейна. На відкритті театру були присутні перші особи міста. (Воно знаходилося якраз навпроти театру ім.Т.Г.Шевченка, приблизно там, де зараз будинок "Аве Плаза", на перехресті сучасної Театральної площі і вулиці Пушкінської. Зараз на його місці стоїть Харківський обласний науково-методичний інститут безперервної освіти). Нове приміщення храму мистецтв - дерев'яна мазанка. Хоч і дерев'яна будівля, але зате з величезним залом для глядачів й тридцятьма двома персональними ложами, з просторою, глибокою сценою й містким залом з партером, амфітеатром, двома ярусами й галереєю отримала назву «театру Штейна», одного з основоположників комерційного театру (отримання прибутку "в якості своєї основної діяльності) у провінції. Однак це стаціонарне приміщення театру було не краще тимчасового балагану «театру Шредера», що знаходився на Миколаївській площі. Ось що розповідали історикам про театр А. І. Калиновського і І.Ф. Штейна старожили: «Деревянный театр по удобствам для публики немногим отличался от старого. Зябнешь бывало, угораешь, в скучном, темном зале; здесь дует, там каплет свечным салом. Печей в театре не было, так что зимой зрители сидели в шубах, шапках и галошах. Зрительный зал и сцена освещались сальными свечами. Внутри театр представлялся таким же убогим и аляповатым, как и снаружи. Колонны были окрашены белой глиной» Незважаючи на незручності й жорсткі накази влади харків'яни дуже любили дерев'яний театр та його артистів. У новому дерев'яному театрі побудованому відразу ж були абоновані усі ложі. І дуже швидко вистави здобули популярність за межами міста. Репертуар складався з п'єс високохудожніх: Шекспір «Гамлет», Бомарше «Сивильский цирульник» й примітивних мелодрам. Вистави йшли російською мовою, і репертуар черпався повністю з російської сцени. Сучасного українського репертуару тоді ще не було – перша українська п'єса, відома «Наталка- Полтавка».

З появою театру площу мала назву Театральна, а ще - Дров'яна, тому що на початку XIX століття тут була зосереджена торгівля дровами. Трупі часто доводилося виїжджати на гастролі, тому що Харків не міг забезпечити театр постійними зборами. І ось у цій будівлі вперше, після прем'єрних вистав у Полтаві, грали "Наталку-Полтавку" й "Москаля-Чарівника" І.Котляревського. Відтоді театральна діяльність Штейна у Харкові швидко розвивалась і досягла свого вищого розквіту наприкінці 1820-х – початку 1830-х років. Харків на той час вже був театральним містом завдяки антрепренеру Івану Штейну, який організовував виступ найкращих труп, а також відомому городянину Григорію Квітці-Основ'яненко, який підтримував розвиток сценічного мистецтва. Театр все ж був яскравим проявом культурного зростання міста, в основі своїй виконував позитивну суспільну функцію, знайомлячи глядача з кращими творами вітчизняної та іноземної драматургії, несучи в маси просвітництво.

«Признавая авторитет Г.Ф. Квитки-Основьяненко и плодотворность его деятельности на ниве театра, генерал-губернатор Малороссии Н.Г.Репнин всегда поручал Григорию Федоровичу руководство труппой вовремя ее гастролей в Харькове. Попечительство Квитки-Основьяненко, по признаниям Репнина, было для труппы весьма полезным.»,- пише А.Парамонов (Материалы из истории харьковского театра).

Відродження активної діяльності театру пов'язано з ім'ям Григорія Федоровича Квітки-Основ'яненка, який виступав як актор, драматург і директор театру. Вважається, що професійний драматичний театр у Харкові засновано у 1812р. Одним із засновників й першим його директором був Г.Ф.Квітка-Основ'яненко. З його ім'ям пов'язана історія становлення та розвитку харківського театру першої половини XIX ст. Так, при безпосередній участі Г.Ф.Квітки-Основ'яненка, видатного українського драматурга й письменника, почав формуватися професійний склад трупи й створюватися професійний театр.

Харківський театр першої половини XIX ст. - явище своєрідне як за репертуаром, так і по його національному характеру. Сучасник Квітки, німецький філософ Людвіг Фейєрбах стверджував, що справжні письменники грають роль совісті у кожної нації. Для української нації Квітка-Основ'яненка, безумовно, був совістю. Сатиричні твори письменника, з влучною критикою суспільних вад, ймовірно, були спробою змінити це суспільство на краще. Спостерігаючи за невблаганним процесом русифікації українського народу, Квітка-Основ'яненко робив відчайдушні спроби зберегти українську культуру та її основу – українську мову.

Квітка був не тільки першим директором професійного українського театру, а й першим драматургом, засновником нової української драми. У харківському театрі народжувалися та починали своє сценічне життя відомі комедії Квітки, які мали значний вплив на розвиток української драматургії й сценічного мистецтва. Його п'єси «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» й сьогодні прикрашають репертуар будь-якого театру, йдуть з незмінним успіхом. Жанр водевіль займав провідне місце у репертуарі театру перших десятиліть XIXст. Водевіль - коротка комічна п'єса, зазвичай зі співом. Особливістю українського водевілю – яскравий національний колорит: етнографізм у показі народного побуту (переважно сільського), у мові персонажів, пересипаній приказками, прислів’ями. Герої водевілю – міщани, бідні дівчата, удови, дрібні чиновники, актори. Народно-побутовий характер водевілю зумовив його музикальне забарвлення: місце обов’язкових куплетів займає народна пісня чи її стилізовані зразки. Формування жанру українського водевілю й комедії починається з "Москаля-чарівника" І. Котляревського (1819). Продовжив розвиток цього жанру Квітка-Основьяненко. У 1831 року драматург написав водевіль "Сватання на Гончарівці" - це український водевіль, багатий на музичні номери і партії, сюжетні повороти й жарти, а у 1839 році створив водевіль "Бой-жінка". Г.Ф.Квітка задумав дати комедію без переваги співу, танцю й написав водевіль "Шельменко-денщик" та драму "Істинна любов".

Завдяки нашому земляку, Квітке-Основ’яненка на сцені театру була поставлена „Наталка-Полтавка”. «По словам знаменитого артиста [Щепкина], Квитка способствовал тому, что опера Котляревского «Наталка-Полтавка» поставлены впервые в Харькове.. Она, без цензуры, сперва была дана в Полтаве, по личному разрешению Г.Г. Репнина. Щепкин хотел ее дать в свой бенефис в Харькове. Квитка сказал ему: «Назначьте какую-нибудь старинную пьесу, а перед самым днем бенефиса сошлитесь на нездоровье какого-нибудь актера и просите официально дать, за поспешностью, «Наталку-Полтавку», – пьесу, уже разрешенную для Полтавы». Пьеса была дана…» (Г.П.Данилевский).

Водевіль дав хорошу творчу їжу таким блискучим комедійним акторам, як М. Щепкін й К. Соленик. Саме від М. Щепкіна й К. Соленика починається справжнє відтворення образу української людини, зокрема селянина, причому К. Соленик намагався подати цей образ зсередини, не задовольняючись зовнішнім малюнком. Карл Соленик - один із основоположників реалістичної школи акторської майстерності у російському провінційному й, одночасно, у національному українському театральному мистецтві, один із фундаторів національного українського театру, «перший актор-українець». Німець Соленик вільно говорив по-російськи, але рідною мовою вважав українську. «Карпо Трохимович Соленик двічі відмовився від пропозиції перейти на російську імператорську сцену й залишився в Україні. «Ні, – відповів Карпо Трохимович, – я українець: люблю Україну і мені шкода розлучатися з нею»,- пише Ганна Черкаська у ст. «Карло Соленик».

Про український театри початку 19 ст. говорити не доводилося, тому що його не було. Український театр тільки зароджувався. До цього йшла мова тільки про іншомовне театральне мистецтво на український етнічній території. Драматургія Квітки-Основ'яненка сприяла безперервному процесу розвитку українського національного професійного мистецтва на театральних підмостках. З цього випливає, що Г.Ф.Квітка-Основ'яненка стояв біля витоків українського театру.

І хоча директорську посаду в театрі йому довелося залишити через свою активну благодійну та просвітницьку діяльність, любов до сцени Основ'яненко проніс через усе життя. І цілком справедливо писав Іван Франко, що: «... хотя дирекция Квитки была очень короткой, и, однако, театр никогда не переставал его занимать». Він був першим істориком харківського театру. У 1841 році ним було надрукувано цікаву й приголомшливу "Историю театра в г.Харькове».

Дбаючи про поліпшення театрального репертуару, Г. Квітка запропонував провести конкурс на кращу комедію серед драматургів. Про це він писав у листі до Ф.О.Коні (Федір Олексійович Коні - російський драматург, театральний критик, мемуарист й перекладач, історик театру, педагог. Батько славнозвісного юриста Анатолія Федоровича Коні) від 2 липня 1841 року: "Человек сто, любителей театра...подписались бы по 25 рубл. ассигнациями и кликнули бы клич: кто, дескать, напишет русскую комедию такую и такую, тому, дескать, от этого общества выдано будет 1000 и/ли/ 1500 р.... Учереждается комитет для рассмотрения из лиц понимающих дело /.../. В этот комитет доставляются сочинения по употребительной форме с девизами и проч. Комитет судит и рядит; не отыскивает изящнейшего, превосходного, вечно славного, но смотрит на время и обстоятельства, отличает лучшую из вступивших на суд. Присуждает и выдает премию и сверх того ходатайствует о представлении избранной комедии на театре с выгодами для автора, как узаконено". Ця пропозиція Григорія Федоровича Квітки за життя письменника підтримки не знайшла.

У зв'язку з діяльністю театру у Харкові, вперше в Україні, виникла театральна критика, засновником якої був Г. Квітка-Основ'яненко. Крім безпосереднього спілкування з акторами, він здійснював вплив на театральний процес також зі сторінок преси - як один з редакторів часопису «Український вісник». На сторінках "Українського вісника» - першого в Україні літературно-художнього, наукового і суспільно-політичного щомісячника друкувалися великі й докладні рецензії Квітки-Основ'яненка на спектаклі, на гру акторів, на якість драматургії, декорацій, костюмів тощо. Велику роль відігравала критика у театральному житті Харкова. Вона допомагала акторам знайти свій шлях у мистецтві, впливала на творчість молодих драматургів. Журнал виходив російською мовою, проте за своїм смисловим наповненням, був чітко українським.

У трупі Штейна служив талановитий артист Млотковський Людвіг Юрійович. Річ у тому, що у 1833 році трупа Штейна розкололася й частина акторів пішла до Млотковського. Людвіг Юрійович очолив цю трупу, швидко виріс у досить успішного режисера та антрепренера. Десть років (починаючи з 1833 року) харківський театральний світ був підпорядкований Людвігу Юрійовичу Млотковському (1795 - 1855), завдяки якому інтерес до лицедійства у слобожанській столиці спалахнув з новою силою. Це спонукало будівництво нового кам'яного будинку для театру. Театр було побудовано в іншому кінці Театральній площі, при виході її на Сумську вулицю №9). Млотковський бере позику у розмірі 40.000 рублів у купця Козьми Микитовича Кузіна (мешкав за адресою: вул. Катерінославська №3) на будівництво нового кам'яного будинку театру й купує у міста під будівництво ділянку землі (виділено 28 серпня 1839р.). Треба сказати, що «горілчаний король» Кузін був відомим меценатом, благодійником. Любив і цікавився мистецтвом, звичайно, по-своєму. Будувалася будівля театру за проектом професора Харківського університету, міського архітектора, академіка архітектури О.Тона у стилі руського класицизму. Млотковський вклав божевільну кількість грошей й, врешті-решт потрапив у скрутне становище, але все ж побудував у Харкові нову театральну будівлю. (У 1893р. її було перебудовано, у стилі французького ренесансу, архітектор Михаловський Б.Г., згодом тут розмістився харківський український театр імені Т.Г. Шевченка).

Прямо навпроти старої, дерев'яної -, кам'яну будівлю нового театру. Це була перша не тільки у Харкові, але й на території Лівобережної України кам'яна театральна будівля. Кам'яну театральну будівлю вигідно відрізняло від старої як зовнішній вигляд, так й внутрішнє оздоблення. У залі для глядачів було 60 лож, які було розташовано у трьох ярусах, 150 крісел партеру. Його місткість становила 1020 осіб. Глядацька зала добре опалювалась й освітлювалась гасовими лампами. Ця будівля по праву вважалася кращою театральною будівлею провінції у Російській імперії. У цій будівлі театр розташовується й дотепер. У 1842 році трупа театру переїхала у нове приміщення.

Перший сезон відкрився 15 серпня 1842 виставою «Федір Григорович Волков, або День народження російського актора», за п'єсою князя А. А. Шаховського. Афіші друкували в друкарні губернського правління.

У Харьковском театрі були зібрані кращі артистичні сили провінції: Н.X.Рибаков, К.Т. Соленик, Л. І. Молотковська, Д. Д. Журахівський, А. П. Ленський, Л. С. Протасова та інші. Млотковському належала досить свіжа на ті часи, ідея ангажувати на кілька вистав «зоряного» актора та виявилася вельми вдалою. Подивитися на столичну знаменитість приходив весь провінційний світ. Незабаром театр став кращим у провінції. У репертуарі були п'єси Шекспіра, Шиллера, кращі твори російської драматургії.

Незважаючи на заборону цензури (провінції), тут ставилося «Горе від розуму», спеціально для цього театру писали свої опери і комедії І.П. Котляревський й Г. Ф. Квітка-Основ'яненко. І ось у цій будівлі вперше, після прем'єрних вистав у Полтаві, грали "Наталку-Полтавку" й "Москаля-Чарівника" Котляревського. Вперше на сцені цього театру поставили п'єси Квітки-Основ'яненка "Шельменко - денщик" та "Сватання на Гончарівці". Млотковський призначав свій театр не тільки для дворянського, але й для різночинного глядача. З театром Млотковського була пов'язана університетська інтелігенція. Млотковський першим з театральних антрепренерів організував при своєму театрі спеціальну школу, де діти безкоштовно навчалися драматичному мистецтву та балету. Але театр не окупився, досить довго здавався в оренду. Досить серйозні борги Млотковського, його складні стосунки з міською владою, пов'язані з управлінням новим театром та його трупою, сильно погіршували творчу атмосферу у театрі та в якомусь сенсі поставили під сумнів його подальше існування.

У підсумку, у 1843 році Людвіг Млотковський, передавши управління театром представникам кредиторів, покинув Харків з частиною своєї трупи, попрямувавши в Орел, де сподівався почати усе заново. Театр у Харкові перейшов по дарчому запису до його доньки, Вірі Людвигівні, по чоловікові Дюковій, драматичної актриси, яка виступала деякий час на провінційних сценах у ролях гранд-дам. І коли його донька Віра виросла та вийшла заміж за наближеного до генерал-губернатора з прізвищем Дюков, з цього моменту й далі антреприза була пов'язана вже з Млотковським-Дюковим.

Віра Людвігівна поділила свої права щодо володіння театром з чоловіком, Миколою Миколайовичем Дюковим, який у 1867 вирішив взяти керування Харківським театром. Людина малоосвічена й перш за все далека від театру, але він виявився хорошим організатором, вмів, за свідченням М.М. Синельникова, комплектувати й зберігати сильні по акторському складу трупи, чітко вести фінансову сторону справи. Це був розквіт театру. Кістяк її складався з Барсова, Угарова, Соленика, Рибакова. Та й сама Віра Млотковська була блискучою актрисою. Серед акторів-виконавців були М.Синельников, М.Нароков, М.Бородай, М.Лентовський, та інші. Ця антреприза дала початок розмов у Російській імперії про те, що Харків стає одним з передових провінційних театральних міст.

«Во второй половине XIX века в Харькове продолжалось формирование нового театрального центра в районе улицы Екатеринославской. Отчасти это было связано с тем, что в центре застройка была более плотной, поэтому строительство общественных зданий требовало специального разрешения и сноса уже имеющихся зданий»,- пише Ю.Полякова.

Ліричний театр (оперний)

Опера з'явилася на території сучасної України відносно пізно, оскільки країна знаходилася на периферії тодішніх країн Російської імперії. Українська опера як самостійна національна опера виникла в останній третині 19 століття, спираючись на традиції європейського та народного музичного театру. Театри на території України не мали власних артистів, але приймали іноземних гастролерів, переважно італійські оперні трупи. Харків не тільки не мав власної оперної трупи, але й будівлі для оперного театру. Опери та балетні дивертисменти давали у різних театральних приміщеннях, які не завжди годилися для цієї мети й то епізодично. «Во второй половине 30-х годов и начале 40-х оперы в Харькове ставились под руководством Млотковского… С 1864 по 1871 гг. в Харькове ежегодно гастролировали итальянцы… Итальянская опера заняла первенствующее положение в Харькове… Первая «настоящая» русская труппа появилась в Харькове весной 1868 года. Она была выписана Дюковым из Киева. Оперная труппа Бергера дала 39 представлений… Сначала публика, несмотря на все недостатки, посещала оперу, но затем к ней все более и более охладевали… Золотым веком для итальянцев были, таким образом, 1864 – 1871 гг. В эти годы опера почти не покидала Харьков. - говорит историк» (Газета «Утро» за 2.12.1912 г.). Пристрасний меломан, військовий лікар за фахом, Володимир Єгорович Пащенко, отримавши досить велику спадщину, вклав свої кошти у будівництво у Харкові стаціонарного оперного театру. Ліричний театр було побудовано у 1874 році, архітектор Б.Г.Міхаловський. Будівля Ліричного театру розташовувалась на Гончарівці, вулиця Полтавський шлях. На розі вул.Полтавський шлях (Катеринославська) й Лопанській набережній, де зараз сквер. Театр був з великою сценою та чотириярусним залом на 930 місць. Будівля була дерев'яною (тимчасовою), експлуатація якої була дозволена тільки на 6 років. Початком відносної стабільності можна вважати 26 грудня 1874 (за новим стилем січень 1875), коли завдяки зусиллям мецената В.Пащенко у знов відбудованому театрі відбулося урочисте відкриття нового приміщення театру виставою антрепризи Ф.Г.Бергера - оперою «Жизнь за царя» («Иван Сусанин») М. Глінки.

Історія оперного жанру пов'язана з народженням оперних антреприз, а також гастролями приватних труп, у тому числі італійських. Ця дата (26.12.1874р.) - є визначальною в історії постійних оперних антреприз у Харкові, вона позначала при цьому й кінець засилля італійських оперних гастролерів невисокої якості. Колишній співак й антрепренер, австрійський підданий Фердинанд Георгійович Бергер - чудовий організатор театральної справи сформував першу постійну російську оперну трупу спочатку у Києві, потім у Харкові, котру й очолив. Зібрати гарну трупу досить важко. Він запросив до роботи у новостворений театр багатьох талановитих діячів, відомих артистів: Милорадович й Вілюнську... Завдяки енергії й досвідченості Бергера, опера у Харкові була поставлена ​​на належну висоту. Бергер не щадив коштів на наймання хороших співаків та музикантів, а також на декорації й костюми. Особливу увагу Бергер звернув на оркестр та хор, рівень досконалості яких був дуже високим, наступні антрепренери не спроможні вже були його досягти.

Славетний оркестр харківської опери складався з колишніх кріпаків- музикантів. «Славился и оркестр оперы, состоявший из бывших крепостных и из итальянцев оркестра Гаэтано Гарсия, привезенного Дюковым из Константинополя.» (Газета «Утро» за 2.12.1912 г.). Диригентом чудового оркестру був відомий композитор, педагог Костянтин Петрович Вільбоа. У Харкові, організував безкоштовну музичну школу «для дітей всіх станів», читав лекції з історії та теорії музики в університеті, автор популярних свого часу пісень і побутових романсів.

За Ф.Бергером повинна бути визнана заслуга у тому, що він перший почав пропагувати вітчизняну оперу у провінції. Завдяки своїй сумлінності, справу розвитку оперного театру поставив цілком міцно; йому, як піонеру, довелося винести на своїх плечах немало труднощів, але полегшив успіх для його продовжувачів. Ф.Бергер помер у 1875р. Керівництво узяв на себе Пащенко, але дуже швидко збанкрутував.

Організацією справи (з 1878р.) у Ліричному театрі займався також антрепренер Олександр Семенович Раппорт. Из письма Раппорта: «Оперный сезон продолжался с 26 августа 1878 по 11 февраля 1879г. В течение этого времени было дано 133 спектакля…как на примере других городов, так и на существующий обычай на Западе, где не один оперный театр не существует на собственный риск, но везде получает посильную субсидию или от правительства или от города, как дело служащее к развитию духовных сил народа, и как дело, сопряженное с такими расходами и затратами, что необходимо оказать ему возможную поддержку, а не оставаться равнодушным зрителем могущей постигнуть предпринимателя катастрофы. Пример покойных Бергера и Пащенко показался, вероятно, недостаточным, и город равнодушно отнесся возможности нового крушения… Лиц часто посещающих оперу и находящих в ней наслаждение не из одного любопытства только, очень немного на стотысячное население Харькова…».

Як бачимо, оперний театр у Харкові існував не завдяки підтримці й увазі місцевої влади, а виключно за рахунок особистих коштів антрепренерів та їхньому ентузіазму. Оперне мистецтво у Харкові розвивалося не завдяки, а всупереч, але все ж розвивалося. Період керівництва Раппорта трупою вважається розквітом Харківської російської опери. «Харьковская опера расцвела во времена Рапопорта, артиста и антрепренера. У него были выдающиеся силы, сделавшие потом блестящую карьеру: Павловская, Крутикова, Ляров, Борцов, Абрасси, сам Рапопорт… Один из сезонов (третий) дал Рапопорту до 30 тысяч. Заработав, Рапопорт отказался вести дело.» (Газета «Утро» за 02.12.1912г.).

Петро Михайлович Медведєв (1837-1906) - найбільший російський антрепренер, один з перших отримав звання Заслужений артист Імператорських театрів разом з групою артистів Олександрінського театру у 1896 році. Видатна російська артистка П.А. Стрепетова писала: «Медведев был лучшим антрепренером в России, имел всегда лучшую труппу, так как не скупился на жалование <…> У него была лучшая обстановка, какую только можно требовать в провинции».

«При Медведеве в опере выделялась Кадмина, трагически погибшая в 1881 году. Затем отличились Святинская, тенор Богатырёв.» (Газета «Утро» за 2.12.1912 г.). У театрі виділялася яскравим талантом й самобутністю Евлалия Кадміна. Харків міг собі дозволити прийняти на своїй сцені світових театральних зірок першої величини. На той момент Кадміна була дуже відомою оперною співачкою, світовою знаменитістю. Вона була незвичайна співачка з геніальним голосом. Чайковський помітив надзвичайно важливу особливість мистецтва Кадміна: здатність емоційно забарвлювати звук - чудова якість, властива тільки справжнім художникам-вокалістам.

Петро Ілліч, бувши незмінним її другом, з гарячим інтересом й співчуттям спостерігав за розвитком таланту цієї самобутньої натури. Присвятив їй романс «Страшная минута» (1875), написаний на власний текст. Через три місяці після створення романсу, 16 липня 1875р., артистка вперше виконала його в концерті під час своїх гастролей в Одесі. Навесні 1880р. антрепренер П.М. Мєдвеєдєв запросив Кадміну до Харківського театру на сезон. Вона дала згоду.

Сучасник писав: «Ее харьковская жизнь была победным шествием богини». І справді, велика частина публіки її обожнювала, а студенти й гімназисти були повально в неї закохані. На сцені нашого театру у 1881р. відбулася трагічна історія з Євлалією Кадміною, вона отруїлася на сцені… У Харкові мешкала у готелі «Моне», вул.Катеринославська №5.

Ситуація в українській театральній справі була погана. Звернення українських композиторів до оперного жанру гальмувало обмежене царською цензурою коло можливих тем опер яке допускало тільки смішні або сентиментальні простонародні казки, але не допускало серйозної соціальної або історичної тематики. Крім того, твори виконувались аматорськими колективами, або, пізніше, професійними акторами, а не вимуштруваними співаками й без великого оркестру. З 1874 року опери російською мовою ставили у Харкові. Репертуар поповнювався творами переважно російських композиторів: «Життя за царя», «Руслан і Людмила» М. Глинки, «Русалка» О. Даргомижського, «Маккавеї» А. Рубінштейна, «Ворожа сила» О. Сєрова. Проте трупа Медведєва не обминала і європейської класики, на досить високому рівні показуючи «Севільський цирульник» Дж. Россіні, «Весілля Фігаро» В.-А. Моцарта, «Чарівний стрілець» К. Вебера, «Лючію ді Ламмермур» Г. Доніцетті, а також одну за одною опери Дж. Верді, який став улюбленим композитором.

«Труппу малорусскую, где был и М.Л.Кропивницкий в 1880-1881 году, пригласил в Харьков на 6 спектаклей антрепренер П.М.Медведев.» Важливо те, що репертуар Ліричного театру збагачувався національними українськими операми. На сцені харківської опери лунали опери засновника української композиторської школи М.В.Лисенка. На відміну від багатьох інших національних оперних шкіл українська опера характеризується вираженою опорою на народну традицію, як в музичному, так і в драматургічному аспектах. З ім'ям Лисенка пов'язана епоха становлення української професійної музики, музичної освіти та оперного театру в Україні. Твори Лисенка, що поєднували музичні традиції українського народу, послужили фундаментом української класичної музики. Постановка українських опер - це був сміливий крок композитора, а водночас й оперної трупи, адже в ті роки українська мова була викреслена з літератури і сцени. Багато що пов’язувало Лисенка з Харковом. Закінчив другу Харківську гімназію із срібною медаллю, вступив на природничо-науковий факультет Харківського університету. «Першим завершеним значним музично-сценічним твором була оперета «Чорноморці», лібрето М. Старицького за п’єсою Я.Кухаренка «Чорноморський побут на Кубані» - з життя запорізьких козаків, які після зруйнування Січі переселилися на Кубань. М. Лисенко наділяє оперету «Чорноморці» якісно новими ознаками, притаманними оперному жанру, - наявність оркестрової увертюри, побудованої на головних музичних темах; самостійні оркестрові епізоди, різноманітні ансамблі й хори. Тому «Чорноморці» можна назвати комічною оперою. Прем’єра відбулася 1 червня 1882 р. у Харкові в оркеструванні І. Давида в Драматичному театрі у виконанні акторів трупи за участю Марка Кропивницького, М. Садовського, М. Заньковецької та ін.»,- пише В.Ф.Харитонова.

Саме в цьому творі М.Лисенко запровадив хорову обробку пісні «Засвистали козаченьки», яка пізніше була введена редакторами Л.Ревуцьким і Лятошинським до опери «Тарас Бульба», де вона й здобула неабияку популярність. «Саме в Харківському оперному театрі вперше відбулися опери»,- пише В.Ф.Харитонова. М. Лисенка «Різдвяна ніч» і «Утоплена». У 1883 році на сцені Харківського оперного театру антрепренер Петро Медведєв зі своїм колективом показав Лисенкову «Різдвяну ніч». 27 січня 1883 році в театрі відбулася прем'єра на харківський сцені першої національної української опери-колядки «Різдвяна ніч» М.В.Лисенка в остаточній редакції українською мовою. Розробляючи сценарій опери «Різдвяна ніч», М.Лисенко і М.Старицький посилили жанрово-побутові елементи, збільшили обрядові сцени. Прем’єрна вистава пройшла під керівництвом режисера А.Пальчинського, диригентом виступив Н.Еммануель. Партії виконували Медведєв, Яніковська, Зикова, Левицька, Мельніков, Леонов. Активну участь у постановці брав сам М. В. Лисенко. Він уважно ставився до сценічного втілення твору й надаючи авторський дозвіл на постановку, хотів, щоб поведінка героїв, декорації, костюми правдиво відтворювали народне життя, старовинні звичаї й побут, музичне мистецтво українського села. Вистава мала великий успіх, але знов — 3—4 рази. Навесні 1885р. антрепренер Петро Медведєв та корифеї Ліричного театру познайомили харків’ян із мальовничою постановкою ліричної опери Миколи Лисенка «Утоплена» на лібрето Михайла Старицького за повістю Миколи Гоголя «Майська ніч». У ній брали участь славетні актори: Марія Заньковецька, Марія Садовська-Барілотті, Марко Кропивницький, Микола Садовський. Постановка – Михайла Старицького, диригував виставою сам М.В.Лисенко «У Харкові, де було вперше виставлено «Утоплену»… вона йшла в супроводі повного симфонічного оркестру… Один жіночий хор складався з 40 душ»,— писала тодішня преса»,- читаємо у В.Ф.Харитонової.

Заньковецька М.

Театр упевнено завойовував прихильність любителів опери, привернув увагу й композиторів, про що, зокрема, свідчить велика зацікавленість П.І. Чайковського в постановці його творів на сцені харківської опери. У 1885 році Харківський оперний театр відвідав великий російський композитор Петро Ілліч Чайковський (фотограф А.Федецький зробив відому фотографію великого композитора). Ще раніше, у 1884 р., Чайковський писав братові: «В Харькове между двумя поездами я успел съездить в город. Проходя мимо театра, увидел: объявлено на этот вечер «Евгения Онегина». Очень мне хотелось остаться, тем более что Харьков вообще мне симпатичен…». А через півтора року, у жовтні 1885 року, композитор знову відвідав Харків – побував у театрі: «Приехал еще вчера, — писал он, — и вечером, взяв литерную ложу, сидел и слушал концерт, данный известной певицей Моттэ. Как было весело слушать несколько своих произведений...».

Цікавий факт: «А вот первое частное применение телефона произошло в 1886 г. когда граф Кочубей провел телефонный провод из здания Оперного театра на ул. Екатеринославской в здание библиотеки Сыхры на ул.Московскую. Несколько приятелей Кочубея слушали оперу по телефону. После этого опыта телефон был устроен между зданием губернской земской управы и Сабуровой дачей, между складом и конторой купца Гаврилова, между фабрикой и конторой Гельферих-Саде»,- пишет А.Парамонов «Телефон в Харькове – 128 лет применения».

«В 1884 году сняли оперу и драму, взяли в свои руки Богатырёв и Андреев-Бурлак. Это были последние моменты в здании Пащенко.» (Газета «Утро» за 2.12.1912 г.). У 1886 році у зв'язку з відсутністю коштів опера припинила своє існування, а у 1891 році дерев'яну стару й пожежонебезпечну першу будівлю оперного театру було зламано.

«В начале XX века жителей Харькова уже не удовлетворяет здание театра Муссури (теперь пустующее здание музкомедии на улице К.Маркса). Поэтому было предложение на месте дома N 13 и окружающих его домов построить большой трехэтажный универсальный театр с прилегающими к нему rостиницей и рестораном по проекту академика архитектуры А.Н.Бекетова. В 1914 г. проект был им создан и начался сбор средств на постройку театра… Начавшаяся первая мировая война не дала возможности осуществиться этому проекту и город не получил возможности иметь необходимое ему здание. В 1919 г. в этом доме находился Харьковский штаб частей особого назначения (ЧОН), созданный для борьбы с бандитизмом» (Из цитировавшейся ранее статьи Т.В.Тихомировой о Екатеринославской улице в газете «Слобода» за 1994 год).

З 1891 року театр отримав постійну «прописку» в колишньому Комерційному клубі (вул.Римарська), де працював з невеликою перервою 100 років (зараз це приміщення освоює Харківська філармонія). Харківський академічний театр опери і балету - один з найстаріших вітчизняних музичних театрів, спадкоємець кращих українських традицій, але це зовсім інша історія.

Ліричний (Оперний) театр придбав у місті популярність, чому сприяла й діяльність музичного училища. Музичне училище з чотирирічним загальноосвітнім прогімназіческим курсом навчання відкрито 8 вересня 1883 року при Харківському відділенні аторського російського музичного товариства на базі музичних класів, які діяли з 1 жовтня 1871 року. «…помимо музыкально-художественного образования вводилась еще и четырехлетняя программа общего прогимназического курса.»,- пише В.Шовчко.

Слатін І.І.

Засновник й перший директор училища – Ілля Ілліч Слатін. Підтримував високий статус закладу ретельним підбором педагогів. «Широкое распространение профессиональное музыкальное образование в Харькове получило после открытия отделения музыкального общества в 1867 году и музыкальных классов при нем, переросших потом в музучилище и консерваторию. Созданы они были благодаря неутомимой энергии И. И. Слатина… Илья Ильич настойчиво привлекал к преподаванию концертирующих музыкантов, просветителей, солистов оперы и оркестра, сформировав, таким образом, великолепный педагогический коллектив.».

Одним из первых учителей стал Ростислав Владимирович Геника.» («Харьковские известия»2018.-30.июля). «В Харькове в начале века он получил признание как талантливый музыкант, педагог и «музыкальный журналист». Через 2 года в 1919 году он становится профессором консерватории. Имея энциклопедические знания и феноменальну пам'ять. Геника всячески поддерживал Слатина, всеми силами способствовал развитию музыкального образования и имиджа Харькова вообще.» ,- пише О.Тараб. Відомі педагоги: Мотте С.Ю, Шиллингер Й.,Комаренко В., Щербинин Ю.,Горовиц Р.С…

Купці Адольф і Леон Рубінштейн стояли біля витоків Російського музичного товариства на чолі з Слатіним І.І. Завдяки їм в закладі (Харківське музичне училище) вдалося відкрити клас духових інструментів. Цей клас був гордістю харківських музичних класів. До цього в російські оркестри для гри на дерев'яних духових запрошували, зазвичай, іноземців.

Спочатку Музичне училище розташовувалося на вул.Римарський на другому поверсі колишнього Волзько-Камського. «..с покупкой за восемьдесят тысяч рублей в 1892-ом собственного здания на Екатеринославской №30 (ныне Полтавский Шлях), ставшее возможным благодаря пожертвованиям Харитоненко, Киреева и беспроцентных ссуд дирекции, обеспечило уверенность учебного заведения в своем будущем»,- пише В.Шовчко. Училище у цій будівлі на вул. Катеринославський (Полтавський шлях) проіснувало рівно 100 років. У музичному училищі (вул.Полтавський шлях №30), готували для театру співаків, диригентів й інструменталістів. Чимало випускників музичного училища стали видатними музикантами. Відомі вихованці: В.Бибик, С.Борткевич, Луценко П., Є.Мирошниченко… «Благодаря упорному труду всего преподавательского состава Харьковское музыкальное училище стало одним из ведущих учебных заведений юга России, центром подготовки профессиональных музыкантов, центром концертной, культурной и просветительской жизни города. По приглашению И. Слатина училище посещали и давали концерты в его поддержку такие выдающиеся музыканты, как О. Зилоти, Т. Есипова, Н. Метнер, А. Скрябин, братья Рубинштейны, П. Чайковский, С. Танеев, А. Аренский, А. Глазунов, Н. Лысенко»(https://www.belnovosti.ru/nb/vo-slavu-muzyki-sluzhit#hcq=NzUNNWr).

15 березня 1893 року училище відвідав П.І. Чайковський. В училищі довгий час зберігався рояль, на якому грав А. Рубінштейн. З дня відкриття училище стає провідним учебним закладом України, де формувалися підвалини національної музичної освіти і культури. Деятельность Харьковского музыкального училища заслужила высокую оценку утреннем концерте, устроенном в честь высокого гостя.

У 1917 на базі Харківського музичного училища Слатін І.І. відкрив Харківську консерваторію (з 2004 - Харківський національний університет мистецтв імені І. П. Котляревського) і був її директором (до 1920). У 1917 році поряд вчилися учні музичного училища та учні Харківської консерваторії в будівлі (вул.Полтавський шлях №30). У 1934р. консерваторія переїхала у свою будівлю.

Цікаво, що у 1910 році І.І. Слатін особисто екзаменував і зарахував в училище хлопчика з м. Лохвиця, що запізнився до початку навчального року - І.О.Дунаєвського, в майбутньому відомого композитора. «10-летнего Дунаевского определили в подготовительное отделение, а после экзаменов зачислили на третий курс училища в класс профессора Константина Горского.

Это был человек-легенда, талантливый скрипач, композитор и друг Петра Ильича Чайковского.» «…оставался обожаемым публикой скрипачом и ценимым другими композиторами интерпретатором их произведений. Большое уважение питал к нему Петр Ильич Чайковский, считая одним из лучших исполнителей своего скрипичного концерта D-dur №1.».

Зараз про балет. «Балет в Харькове существовал в 18 веке. Между 1811-1814 годами главное "украшение" театра составляли цыгане и цыганки: «с гитарой в руках они то плавно изгибались под дикие напевы, то, как буря, носились по сцене». Некий Штейн набрал крепостных подростков, обучил их в течение месяца «грациозностям и позам» и стал ставить спектакли-балеты своего сочинения. Но, увы, - помещик, которому принадлежали мальчики и девочки, скоро продал их другому орловскому помещику. Во второй половине 60-х гг. вошло в привычку в заключение балета ставить канкан. Потом и балеты исчезли, замененные опереткой.» (Газета «Утро» за 2.12.1912 г.).

Виступали на сцені оперного театру найбільш обдаровані вихованці балетної студії Н.Дудинской-Тальорі, засновниці професійного балету в Україні. «Позднее Н. М. Дудинская писала: «Самым главным в моей судьбе был не танец, а моя мама, всем, что я сделала, что умею, я обязана ей. Знаете, она была прекрасная балерина. Она сделала для меня все, что ее родители не сделали для нее. … У нее был абсолютный слух, она играла на скрипке профессионально. Часто ее выступление строилось так: первое отделение - скрипка, второе - танец.» (Чепіжний С.). Хореографічна освіта у Харкові починалася саме з балетної школи-студії Наталії Олександрівни Дудинської-Тльори. Старожили-харків'яни пам'ятають про існування приватної балетної студії на вул.Конторській №7 (будинок зберігся в дуже перебудованому вигляді), яка функціонувала з 1914 по 1923 рік. Мати майбутньої прими-балерини Н.М.Дудінскої давала уроки класичного танцю. «Отказаться от балета мама не могла и поэтому, перестав танцевать, открыла в Харькове частную балетную студию. Студия на Конторской, или студия Тальори, как ее называли, пользовалась широкой известностью, в ней занимались более ста учеников. Это была единственная в Харькове балетная студия. Революция и Гражданская война уже закончились, началась мирная жизнь, и у мамы буквально не было отбоя от учеников. В студии работало несколько групп - младшие, средние и старшие. Уроки шли целый день - с утра до вечера. В помещении оперного театра студия Тальори регулярно устраивала для жителей Харькова большие концерты. Студийцы были настолько хорошо обучены, что могли давать балетные спектакли. Мама показывала в театре "Тщетную предосторожность", "Очарованный лес", "Волшебную флейту" и огромное количество концертных номеров. Все это она либо ставила сама, либо воссоздавала виденное ею в Мариинском театре. Когда в оперных спектаклях требовались танцевальные номера, приглашали только воспитанников студии Тальори. «Рецензент харківської газети «Південний край» писав у квітні 1916 року: «Ми пам’ятаємо перші виступи нечисленних і мало досконалих учениць і учнів балетної школи Н. О. Тальйорі і нині можемо констатувати великий успіх її художнього підприємства, єдиного в провінції, - і по технічній постановці, і по завданнях. Тепер школа виросла і може виставити справжню балетну трупу зі своїми балеринами, солістами і кордебалетом.»,- читаємо в статті Шкурєєва К.І. «Не случайно первые балетные труппы на Украине (в Киеве и Харькове) были сформированы из учеников моей мамы - Наталии Александровны Дудинской-Тальори..»,-згадувала дочка Н.Дудинська. Студія Тарьори відрізнялася від численних приватних закладів «…її уроки були не лише танцювальними, вони були спрямовані на гармонійне виховання учнів. Вони рано чи пізно залучалися до мистецтва, не обов’язково досягаючи в ньому професійних висот»,- констатує Шкурєєв К.І. «Наталія Олександрівна Дудинська-Тальйорі, - стверджувала пізніше балетна прима Ленінградського театру оперети Н. Пельцер-Чумакова, - виявилася чуйним педагогом. Завдяки їй, мене прийняли до Харківського театру оперети. Працюючи там, як і раніше, ходила до її балетної студії, не припиняючи постійних занять у класі. У той початковий період свого життя в мистецтві я дуже добре зрозуміла, як багато означають у нашій справі цілеспрямованість, наполеглива праця і не лише професійний, а й духовний контакт зі своїм педагогом»,- читаємо в статті Шкурєєва К.І.

В її студії отримали початкову освіту понад сто учнів, серед яких були відомі згодом балерини: Н.М.Дудинська, І.Герман, В.Дуленко, А.Аркадьєв, Н.Пельцер та ін. Гадаю, своєю артистичною манерою виконання чимало зобов'язана харківській студії Клавдія Іванівна Шульженко. У цій студії навчалася майбутня приборкувачка левів І.М.Бугримова. «В двадцатые годы был подготовлен специальный документ о переводе балетной студии Тальори из частной в государственную, но наш отъезд в Ленинград лишил маму возможности (к огромному ее сожалению) поработать в государственной балетной школе Харькова»,- пише Н.М.Дудинська.

«Варто згадати і про приму харківського балету В. Дуленко, яка «у кінці 1920-х років стажувалася в Ленінграді, а пізніше була першою в провінції виконавицею партії Аврори (харківська постановка «Сплячої красуні» К. Голейзовського, 1935 р.). У Харкові й Києві танцювала провідні партії заслужена артистка України З. Лур’є. Для неї теж виявилося досить школи Дудинської-Тальйорі, аби стати балериною високого рангу, а пізніше - кваліфікованим педагогом»,- пише Шкурєєв К.І.

На початку 1920-х років (студію було закрито в 1923 р., оскільки Н.О. Дудинська з донькою переїхали до Петрограда). П.К. Йоркін продовжив виховання студійців на більш професійній основі, студія функціонувала при театрі (до 1925 р. театр мав назву «Російська державна опера»). Харківська хореографічна школа у своєму сучасному вигляді була створена в 1957 році на базі студії при театрі опери і балету.

«Загальнодоступний театр Синельникова»

Свого апогею театральне мистецтво у дореволюційному Харкові досягло у 1910 роки, коли трупою драматичного театру керував М.М.Синельников. Тон театральному життю міста на початку ХХ століття задавали два театри керованих Синельниковим. При ньому Харків став театральною столицею провінційної Російської імперії. «Станіславським провінції» називали Синельникова Миколу Миколайовича в театральному світі. Він один з тих, хто своєю практичною діяльністю підготував й здійснив докорінну перебудову провінційної сцени. «Синельников работал за актера – он требовал полного подчинения его творческой воле, не давая актеру свободно жить на сцене. Актер получал готовую пищу, и ему оставалось только проглотить ее, рабски повторяя режиссерский показ. Правда, пища была всегда прекрасно приготовленной и удобоваримой», – писала Павла Вульф. У 1910р. Синельников переїхав до Харкова, де почалася його театральна діяльність й відкрив сезон у театрі на вулиці Сумській (драматичний театр нині імені Т.Г.Шевченка). Відтоді Харківський міський драматичний театр незмінно називали «Синельниківським театром» або МХАТом Півдня.

Режисер, який входив до списку кращих режисерів ХХ століття, створив у 1912р. молодіжну філію Міського драматичного театру со своим репертуаром під назвою «Загальнодоступний театр». Театр розміщувався в будівлі цирку-театру Г.Грікке на Гончарівці (пл.Жандармська, нині пл.Національной Гвардії № 16). Будівлю першого кам'яного стаціонарного цирку-театру у 1905-1906гг. побудував місцевий промисловець-мільйонер Генріх Грікке. Особливістю цієї будівлі було те, що при необхідності арена мала трансформуватися у театральну сцену. Тому в цьому приміщенні проходили як циркові вистави, так й театральні.

Міський драматичний театр і "загальнодоступний" будуть об'єднані під єдиною антрепризою, в них буде грати драматична трупа, загальна для обох. Таким чином, репертуар й виконавці будуть одні й ті ж , різниця буде тільки в цінах на квитки. В "загальнодоступному" ціни на квитки будуть набагато нижче, общедоступними. Основні кошти, звичайно, витрачалися на Міський театр. Но особливістю "загальнодоступного театру" було те, що Синельников охоче давав головні ролі молодим артистам, прагнучи відкрити нові таланти. Видатний режисер-педагог, Синельников дбайливо виховував талановиту молодь. Якщо у 1910р. дебютувала О.Полевіцька, то в сезоні 1912-1913 Олена Шатрова.

Свого часу Синельников дав путівку в життя М. Бернесу, побачивши в ньому незауррядний талант. «Золотой фонд советской песенной классики во многом сложился благодаря харьковчанину, актеру, одному из наиболее любимых артистов эстрады того времени Марку Бернесу »,- пише О.Тараб.

К.І.Шульженко також починала творчий шлях у видатного режисера. Який розгледів не тільки талант, а навчив її пісню не тільки співати, але й грати. Передавати голосом та жестами смисл пісні. Якщо придивитись як виконує пісню Клавдія Іванівна, то не побачите ні одного зайвого жеста. «Романс «Снился мне сад» був дуже популярний у Харкові у 20-і роки минулого століття. І не випадково режисер Харківського драматичного театру Микола Синельников «ввів» його в свій новий спектакль «Страта», поставлений за п'єсою Григорія Ге. Цій виставі, що оповідає про нелегке життя кафешантанних акторів, призначене було зіграти особливу роль у творчій долі Клавдії Шульженко. У ньому вона вперше виступила як співачка. Цей романс часто звучить у концертах, по радіо, доставляючи незмінне задоволення слухачам.

«Загальнодоступний театр» по суті був молодіжним. Режисер здійснив те, до чого прагнули кращі представники театрального мистецтва: дав дорогу молоді й зробив театр доступним до широких верств населення. Хоча квитки продавалися за зниженими цінами, зал був заповнений тільки в дні прем'єр. Але кожна прем'єра ставала святом не тільки для інтеллігенцті, але і для робітників, дрібних службовців.

Ю.Полякова в своїй праці констатує: «Репертуарна політика Синельникова поєднувала касові інтереси з художніми, прагнення відгукуватися на злобу дня з звернення до вічних питань. Театру Синельникова вдалося привернути до себе громадську думку й стати виразником думок прогресивної інтелігенції, яка усвідомила виховну та естетичну силу театру, що навіть готова була виділяти кошти на нього з міського бюджету. У Синельникову бачили не ділка, який працює на потребу натовпу, а інтелігента, рівноправного учасника суспільного та мистецького життя міста.».

Ю.Полякова вважає, що експеримент з «загальнодоступним театром» не зовсім вдався. Не тому, що театр знаходився у незручному місці, а на сцені грала недосвідчена молодь, просто антрепренер й режисер Синельников ще не мав чіткої ідейно-естетічної програми.

«У «загальнодоступного театру» виявилися дуже сильні конкуренти. Театр через два роки (1912-1913) загинув, не встигнувши розквітнути. По свідченням актора Сумарокова конкурували з Загальнодоступним театром театри мініатюр Машеля та Вольчіні. Репертуар цих театрів був строкатий та не завжди пристойний. Але в 10-і роки театри цього жанру мали успіх»,-пише Ю.Полякова.

У Харківському цирку-театрі гастролювали українські театральні трупи М.Старицького, М.Кропивницького, П.Саксаганського, М. Садовського. За вказівкою «зверху» ці трупи в жодному разі не повинні були дислокуватися в одному місці більше місяця. Тобто вони кочували постійно як цигани.

«Після того як російський уряд у 1881 р. знову дав дозвіл користуватися українською мовою на професійній сцені, національно свідома інтелігенція використала цю поступку. Власне театр став єдиним офіційним середовищем, де національне мистецтво динамічно розвивалося. На думку О.Субтельного, український театр того часу був глибоко занурений “в українську етнографію, він пропонував привабливе поєднання акторської гри та співу”»,- пише В.Ю.Ганкевич. Окремий український театр не дозволявся. Можна було мати “малорусско-русскую труппу”. Гастролі великих майстрів української сцени М. Кропивницького, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого, М. Садовської-Барілотті дали можливість ознайомитися з національною театральною драматургією.

Кропивницький М. «…если верить официальной биографии, именно в Харькове в 1873 году впервые поставил на профессиональной сцене украиноязычные спектакли «Не ходи, Грицю, на вечорниці» и собственную драму «Дай серцю волю, заведе в неволю». Это еще не был профессиональный украинский театр, это были два украиноязычных спектакля в репертуаре русскоязычной труппы. Однако прошли они на ура, и, видимо, именно тогда появилась идея о создании украинского театра. Кропивницкий полюбил Харьков. А харьковчане полюбили Кропивницкого. Владимир Шурапов в книге «Марко Кропивницький та його спадкоємці» пишет, что с 1871-го до 1910 года Марко Лукич приезжал с гастролями в Елисаветград 10 раз, в Полтаву – 10 раз, в Одессу – 14, в Петербург – 9, в Харьков – 21 раз!» (Харьковские дороги Марка Лукича).

У 1882 році М.Старицький організував разом з М. Л. Кропивницьким першу українську професійну театральну трупу. С.Чернецький зазначив: «…з цієї пори починається буйний розвиток українського театру й українського театрального мистецтва”, по суті вони стали засновниками, а також режисерами і провідними акторами українського професійного театру”. «С этого, собственно, и начинается история нового украинского театра. В 1883 году образовалась замечательная труппа Старицкого, в которой Кропивницкий состоял режиссёром. В 1885 году труппа распалась на труппу Старицкого и Кропивницкого; обе труппы играли в Харькове. Малорусский театр имел талантливых драматургов: Карпенко-Карого, Кропивницкого, Старицкого и др. Малорусский театр, возбуждавший прежде энтузиазм во всех уроженцах юга, завоевавший холодный Петербург, сохранил за собой прочную симпатию только у народной массы и низших слоёв городской интеллигенции, потерял её верхи» (Харьковский театр). В останній третині XIX століття професійний реалістичний театр досяг значних успіхів. У кращих драматичних творах і постановках драматурги, які одночасно були режисерами і акторами, розкривали типові соціальні явища дійсності. «Пьесы, написанные Кропивницким, отличаются социальной значимостью, в них присутствует художественная сила, идейный вес. Для украинского театрального искусства переоценить значение творческой деятельности Кропивницкого невозможно. Актерский талант Кропивницкого стал легендой среди украинских лицедеев. Благодарные потомки называют Кропивницкого «украинским Шекспиром» и «украинским Мольером». За свою жизнь Кропивницкий исполнил от 500 до 700 ролей. Кроме того, он стал автором до 50 пьес, руководил сценическими постановками десятков драматургических произведений. За долгое время работы в театре Кропивницкий стал учителем и идейным вдохновителем для сотен последователей. В Украине Кропивницкий стал отцом профессионального театрального лицедейства. В Великобритании на профессиональный уровень это искусство вывел Шекспир, который в родной стране почитается на государственном уровне. Украина имеет полное право гордится своим основателем театра.

История показала, что для Украины в целом театр, созданный Кропивницким в крайне тяжелые времена, имел огромное значение.» (Марко Кропивницкий - украинский Шекспир, отец театра мирового). М.Л.Кропивницький першим в українському театрі застосував принципи професійної режисури. Під керівництвом Марка Кропивницького свого часу почали творчий шлях такі корифеї українського сценічного мистецтва, як Микола Садовський, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський.

Синельников М.М. згадував про зустріч з трупою Кропивницького: «…не знав і навіть не запідозрював про основне – про ансамбль… Але перші ж побачені мною постановки справжнього режисера М.Л.Кропивницького відкрили мені очі. Як це не соромно, мушу признатися, що тоді я незапідозрював навіть, що ансамбль – це не тільки гармонійне виконання головних ролей хоч би і талановитими, хоч би і бездоганними акторами. У Кропивницького з ідеєю даної п’єси нерозривно зливалося все – виконавець центральної ролі, хорист, статист, оформлення, деталь – все – гармонія» (Театр і Марко Кропивницький). «Несмотря на преграды, национальный театр Кропивницкого сумел встать в один ряд с лучшими театральными школами Европы. На протяжении долго времени именно театр Кропивницкого служил одним из главных источников культурного возрождения угнетенной нации. Занимаясь просветительской деятельностью, он нес в народ правду. Театральная труппа Кропивницкого стала импульсом, который вызвал дальнейшее развитие украинской культуры. С уверенностью можно назвать театр одним из базисов, на которых затем было построено независимое Украинское государство…Марко Лукич вел постоянную борьбу за духовное возрожденипе Украины. Именно Кропивницкий внес в украинский театр принцип профессиональной режиссуры. «Режиссер Кропивницкий впервые придал украинскому театру социальной значимости, приблизил его к народу. В условиях эпохи, когда жил режиссер, такое изменение театрального искусства стало шагом сенсационным. Как и Тарас Шевченко, режиссер очень тонко чувствовал угрозу исчезновения украинского этноса, растворения украинцев в господствующем на то время российском народе. Всю свою жизнь Кропивницкий посвятил борьбе за духовное освобождение украинской нации. В своем театре он собрал самых талантливых актеров из числа украинцев и превратил их в лицедеев мировой величины. Современники нередко называли Кропивницкого отцом украинского театра. Театр Кропивницкого стал средоточием непокорности императорской власти и валуевщины. Притеснения и сильное давление со стороны власти не сумели помешать созданию в Украине театра, которое с уверенностью можно назвать жизненным подвигом Кропивницкого, его революционной миссией. Марк Лукич был настоящим лидером нации в нелегкие для Украины времена и постоянно находился на гребне эпохи.…» (Марко Кропивницкий - украинский Шекспир, отец театра мирового). Як актор Кропивницький продовжував реалистич. традиції Щепкіна і Соленика. Він грав просто, правдиво, природно.

Іван Карпенко-Карий (1845-1907), Микола Садовський (1856-1933), Панас Саксаганський (1859-1940) - троє рідних братів, з іменами яких пов'язана ціла епоха українського театрального мистецтва, збереження нашої ідентичності, становлення націі. Брати Тобілевичи в історію українського театру увійшли під псевдонімами: Микола - Садовський, Іван - Карпенко-Карий і Панас – Саксаганський.

Український драматург, актор, режисер, театральний діяч, один з основоположників нового українського театру - Іван Карпенко-Карий і сам в театральному мистецтві був немов мостом між двома епохами. З одного боку - романтично-побутової, етнографічно-побутовий театр, з іншого - театр новий, реалістично-психологічний. Власне, це розуміли і найбільш проникливі його сучасники. Як Іван Франко, чиї слова про Івана Карпенка-Карого зовсім не потьмяніли: «Він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та при якому щодо ширини і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов’янських народів». Микола Садовський свою труппу заснував у 1888 році, а на базі цієї трупи було засновано (1906р.) перший перший український стаціонарний театр. Розширив репертуар своїх труп, використовуючи українську класику, а також п’єси тогочасних українських драматургів (Б.Грінченка, О.Олеся, В.Винниченка), російських авторів (М.Гоголя, О.Островського, А.Чехова), твори польських, єврейських, німецьких письменників; сприяв розвиткові українського музичного театру (опери Г.Козаченка, Д.Січинського, С.Монюшка, Б.Сметани). Написав лібрето до опери М. Лисенка «Енеїда». «А як чудово танцював Микола Садовський! Він був надзвичайно оригінальним виконавцем українського танцю. Козачок він танцював так, як ніхто за моєї пам’яті. Він не носився по сцені, як звичайні танцюристи, - весь його танок відбувався майже на одному місці і, здавалося, був побудований так, що у ньому брала участь вся постать. Але скільки грації було в постаті Садовського, в ракурсах голови, які оригінальні й легкі були па! Часто він ніби зупинявся на пальцях, розводив руки, ударяв один об один закаблуками, виразно поводив плечима і кидав на партнерку палкий погляд з великим, але стриманим темпераментом. Лишалося враження, ніби це тільки початок танцю, за яким криється безодня засобів його вияву. Імпозантна постать, мальовничий костюм доповнювали виразний і переконливий у своїй винятковій простоті танок М.К.Садовського. Елемент такого танку мені доводилося спостерігати в народі, на селі». (І.Мар’яненко в праці “Моє життя-моя праця).

Панас Саксага́нский У 1890 році організував разом зі своїм старшим братом Іваном власне товариство українських акторів на паях, де працював як директор та режисер. Товариство українських акторів поставило собі за мету створити реалістично-побутовий театр, відійшовши від романтично-побутового з його мелодраматизмом та етнографізмом. На перший план вистави поставлено людину – актора. Барвистість оформлення сцени й костюмів, з піснею й танцями відійшла на другий план. У репертуарі Товариства з’являлися нові драми І. Карпенка-Карого. Саме в Товаристві Саксаганський проявив себе як режисер.

До речі, слава цих українських труп була настільки велика, що досягла Петербурга, й цар запросив до себе дивовижний малоросійський театр. І вони поїхали до царя на два дні, а залишилися там на три місяці. «Второй спектакль труппа Кропивницкого сыграла в Мариинском императорском театре. Это был первый случай, когда провинциальная труппа удостоилась играть на его сцене. Сыграли «Наталку Полтавку» с Заньковецкой в заглавной роли, Кропивницким в роли Выборного и Садовским в роли Петра... Петербургская аристократия и император стоя аплодировали украинцам. Гастроли украинских актеров в Петербурге продолжались три месяца, и наконец директор императорских театров сделал предложение Кропивницкому и Заньковецкой перейти на императорскую сцену»,- пише Р.Коломиєць. Цар кликав їх залишитися та грати на сцені імператорського театру, але корифеї сказали, що вони малоросійські артисти, і повернулися в Україну.

І хоча до 1917 року в Харкові не був створений постійний український театр, але численні українські трупи знайомили харків'ян з найкращими досягненнями театрального мистецтва та драматургії, відбувався плідний процес становлення національного українського театру.

Театр-кабаре М.К.Ушинського

На місці невеликої площі, на якій стояв пам'ятник Свердлову, було свого часу озеро, перетворене пізніше в басейн, - тут плавали лебеді. Так що всі, що оточували площу, будівлі стояли на березі водойму й в числі цих будинків була будівля Харківського театру юного глядача. Напевно це був мальовничий чудовий куточок міста. Після громадянської війни басейн засипали у 1920-і роки. Багато будинків на Катеринославській пов'язані з становленням й розвитком культури міста. Наприклад, це стосується будинка №24 по вул.Полтавський шлях.

У круглому сквері з'явився ще один театр. Створення театрального приміщення на вулиці Катеринославській пов'язано з ім'ям дворянина Миколи Казимировича Ушинського, названого в одній з газетних заміток «любителем театрального мистецтва». Про театр М.К.Ушинського зробила дослідження Ю.Полякова «От концертного зала до театра миниатюр: история здания на Екатеринославской улице». В опублікованій праці Ю. Поляковой увійшли статті та рецензії відомого харківського журналіста Миколи Івановича Черняєва, які протягом двох десятиліть друкувалися в газеті «Південний край». Також про цей театр писав А.Парамонов у своїй праці «Материалы к истории харьковского театра». Ці матеріали дають унікальну й детальну інформацію про театр Ушинського.

У 1889 р. Ушинський М.К. вирішив побудувати в місті новий театр. Для цього він викупив складське приміщення Кінцеля на вулиці Катеринославській, 24. А.Парамонов пише: «Один из первых театров кабаре в 1891г. организовал Николай Казимирович Ушинский на собственном дворовом месте по ул.Екатеринославской. Первоначально в его собственном доме был только зал для танцевальных вечеров, в начале лета 1890г. он устроил зал и сцену для театральних представлений. И хотя губернський архитектор не сразу дал свое согласие на его открытие, огромный театральный зал с хорами и приличной сценой вскоре стал одним из самих посещаемых в Харькове». Місцеві газети, звичайно, не могли пропустити можливість стежити за такою важливою подією, як будівництво нового театру, писали: «Концертный зал, устраиваемый г. Ушинским в купленном им складе Кинцеля, почти совершенно готов, и в настоящее время там устраивается сцена. Концертный зал имеет очень нарядный вид и несомненно сделается излюбленным местом для любительских спектаклей, концертов и литературных вечеров. Весьма вероятно, что в нем будут устраивать свои представления малороссы.».

Роботами з перебудови керував Михайло Григорович Артинов (1853 - 1913), який у 1889 - 1890рр. був молодшим архітектором будівельного відділення Харківського губернського правління. Це, судячи з усього, єдиний будинок, побудований Артиновим у Харкові. Оформлення невеликого театру Ушинського було виконано у російському стилі. У березні 1890 року газета «Південний край» писала: «Сцена уже поставлена и в скором времени начнется окраска внутреннего помещения. Помещение вышло чрезвычайно удачным, с широкими проходами в партере, несколькими курительными и буфетными комнатами. Внизу могут стать 20 рядов кресел по 25 в каждом. Наверху вокруг всего зала идут обширные хоры, по обеим сторонам их сделаны десять кабинетов в виде ниш. Весь зал обшит внутри деревом с резьбой в русском стиле, такою же будет мебель и убранство сцены. Автор замітки відзначав, що розміри сцени не дозволять ставити тут складні оперні спектаклі. Мабуть, саме це й визначило подальшу долю будівлі..» (Ю.Полякова). «В своей заметке рецензент «Южного края» описывает и сам зал: «Внутреннее убранство театра, выдержанное в русском стиле, производит довольно приятное впечатление, за исключением занавеса, испещренного местами для объявлений; не знаем, может быть, занавес и будет очень красив, когда на нем появятся объявления, но теперь он далеко не изящен. Сцена, по нашему мнению, слишком уж мала для опереток, в которых необходимо участие хора, а тем более опер; театр много бы выиграл, если бы (со временем, конечно) удалось хоть немного увеличить сцену. <…> Поместительность нового театра значительна; в нем 15 лож – бенуара и бельэтажа, до 450 мест в партере и полутораста в бельэтаже».

Театр Ушинского предполагалось открыть в начале зимнего сезона 1890 – 1891 гг. «Харьковские губернские ведомости» писали: «С открытием зимнего сезона в Харькове откроется новый оперный театр, который будет приспособлен из обширного здания,помещающегося на Екатеринославской улице возле сквера, в доме Клейна. <…> Все здание предполагается освещать электричеством, причем будут приняты все меры предосторожности, необходимые для безопасности в пожарном отношении: в театре устраивается водяной занавес с всеми новейшими усовершенствованиямии т. д.»…»,- пише Ю.Полякова. Після усунення неполадок театр було відкрито у 1891 році 18 вересня комічною оперою «Певец з Палермо» композітора Альфреда Замари. «Харьковские губернские ведомости» сообщали: «Новый театр г.Ушинского, который открывает сезон 14 сентября комической оперой «Певец из Палермо», в настоящее время отделывается очень изящно и красиво. Сцена значительно увеличена и в партер поставлена совершенно новая венская мебель, и в настоящее время идут работы по устройству в театре электрического освещения». «Харьковский губернатор разрешение на открытие дал с условием, что представления будут не позднее 23 часов 30 минут, а в труппе не будет ни одного еврея или еврейки. Но уже в сентябре того же года он передает в аренду заведение купцу 2-й гильдии Ивану Давыдовичу Эрбсу, который подал прошение об окончании представлений за полночь, а работу ресторана в 2 часа ночи. В зимнее же время просил разрешить проводить маскарады два раза в неделю. Харьковский полицмейстер ответил отказом, считая,что оставшиеся до 2 часов ночи шансонетки и дамский оркестр будут устраивать оргии и беспорядки, разрешив только маскарады зимой один раз в неделю…»,- А.Парамонов.

У приміщенні театру розпочала роботу «Російська комічна опера» антрепренера Ліанова. «Планы у руководителя «Русской комической оперы» были грандиозные: «Новый антрепренер г. Лианов намерен кроме комических опер ставить еще и драмы, для чего будут приглашены новые артисты»,- пише Ю.Полякова. «Ежедневно здесь предлагались увеселения, состоящие из дивертисмента, куда входили певцы и певицы, балет, оперетки и, безусловно, лучшие шансонетне певцы.»,-читаємо у А.Парамонова.

«Критика отмечала, что репертуар театра весьма отличается от привычного, поскольку «в нем отсутствуют пустые, бессодержательные комедии… На сцене нашего так именуемого “Малого театра” ставятся по преимуществу серьезные комедии, русские и иностранные» (Ю.Полякова).

«Труппа пользовалась большим успехом – отчасти потому, что включала в свой репертуар не только оперетты, но и оперы (несмотря на небольшой, почти камерный зал). Но после двух месяцев работы «Русской комической оперы» начались споры из-за арендной платы между владельцем зала Ушинским и антрепренером Лиановым, которые привели к расторжению контракта. «Антрепризу возглавил некий любитель музыки, купец Муравьев,которому пришлось пригласить новых исполнителей взамен уехавших вместе с Лиановым. Все это отразилось на репертуаре, и далее труппа уже не пользовалась таким успехом. …»,- відзначає Ю.Полякова.

Театр М.К.Ушинського в той час вже мав назву Малий театр. Ушинський змушений був здавати в аренду приміщення для проведення різних розважальних заходів. (1891р. вересень) купцеві 2-й гільдії Івану Давидовичу Ербсу. В театрі гастролювали відомі театральні трупи й артисти. У театрі працювали українські трупи Старицького М.П. й Садовського М.К. «После того, как оперная труппа закончила сезон, в феврале 1891г. в театре Ушинского работала украинская труппа М.П. Старицкого. А во время летнего сезона ее сменила украинская труппа Н.К. Садовского «Критика отмечала, что зрители «очень интересуются малорусскими спектаклями и довольно охотно ходят в театр г. Ушинского»,- констатує Ю.Полякова.

У 1885-1891 роках Старицький М. керував власною трупою. «Під керівництвом М.Старицького трупа виросла, змужніла і здобула славу, вистави вона давала на високому художньому рівні. Старицький вкладав величезні гроші в антрепризу, також допомагав Кропивницькому. Допомагав саме матеріально. Театр мав достатній збір, покривав свої видатки. Це надихало і заохочувало М.Старицького до подальшого розгортання своєї діяльності. Після гастролей у Москві і Петербурзі трупа М.Старицького мандрує кілька років на широких просторах Російської імперії.». «Якщо перший [Кропивницький] уособлював у своїй драматургічній творчості типові побутово-жанрові мотиви, відтворював життєві дрібниці та етнографічні деталі “з нахилом до мелодрами”, що було притаманне для всього українського сценічного мистецтва ХІХ ст., то другий – М.Старицький – був “залюблений в блискучі шати дещо примітивно сприйнятого романтичного театру”. Його бачення театру базувалося на піднесенні, барвистості, ефектності, видовищності “з широкими масштабами, гарною позою, дзвінким патетичним словом, мальовничим жестом, з мелодраматизмом героїчного і потворного»… Доводилося виступати поза їх межами. Однак успіх був шалений. російськомовний глядач із щирим зацікавленням дивився вистави М.Кропивницького та М.Старицького, які по суті “стали засновниками, а також режисерами і провідними акторами українського професійного театру” (В.Ю.Ганькевич).

Почавши писати п’єси з необхідності, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі. У складі трупи М.Старицького були хор і оркестр народних інструментів.

Трупа Старицького М.: Є. Боярська, О.Вірина, К.І.Ванченко-Писанецький, В. Грицай, Ю. Косиненко,Л. Манько, М. Маньківський, О. Зініна, Л. Ліницька, К. Підвисоцький,О. Шатківський, Ю. Шостаківська, М. Ярошенко.

Власне Трупа українських артистів під керівництвом Миколи Садовського — перший український стаціонарний професійний театр, заснований на базі пересувного театру М. Садовського. «Садовский - вывел украинский театр из полулегального существования и сделал его полноправным участником театрального процесса в Российской империи», вважає Р.Коломієц. Трупа М.Садовського: М. Заньковецька, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, Г. Затиркевич-Карпинська, О. Полянська, М. Малиш-Федорець, О. Петляш, С. Тобілевич, Є. Хуторна, Ю. Милович, І. Ковалевський, О. Певний, В. Іванова, Т. Івлєв, П.Колесникова, С. Стадникова… Декоратороми були: В.Г.Кричевський, Бурячок І.М. - українські художники. До 1907 року відноситься початок роботи В.Г.Кричевського, як театрального художника-декоратора. Він вперше вводить на українську сцену архітектурну конструкцію, як елемент декоративного оформлення вистави. Протягом 1907-1909 рр. «він оформляє ряд вистав Театру М. Садовського, вводячи і в мистецтво театру те нове, що нищило рутину "малоросійщини"» Ставлячи п'єси нової української драматургії, як також перекладну класику Заходу, Садовський завершив останній період неподільного панування етнографічно-побутового репертуару і в історії українського театру посів перехідне місце між побутовим і модерним театром.

У театрі Ушинського у 1893р. драматическая трупа під керуванням М.М. Петіпа (сина знаменитого балетного танцюриста, згодом балетмейстера Маріуса Івановича Петіпа) дала кілька спектаклів. На відміну від своїх предків, Маріус Маріусовіч не пішов в балет. Його стезёй став драматичний театр. Критика писала про М.М.Петіпа: «Он в совершенстве владел искусством жеста, движения, блистательно вел диалог, красиво носил костюм. Отмечали, что лучшие создания этого актера достигнуты в комедийном репертуаре, а самые значительные из них Тартюф и Жорж Дорси в „Гувернере“ Дьяченко». Гастролював з трупами по російській глибинці. «…внутреннюю „примерку“ Петипа считал для себя обязательной, независимо от того, сколько раз он играл роль. А после спектакля, когда публика отпускала наконец со сцены своего любимца, он, сидя в уборной и снимая грим, устраивал с партнерами и заходившими к нему друзьями короткое, очень деловое, очень профессиональное обсуждение только что сыгранного спектакля… Мариус Мариусович Петипа поистине был всеобщим любимцем: его обожали и публика, и актеры. Чудесный, отзывчивый товарищ, бессребреник, он никогда не ставил своих личных интересов выше интересов коллектива. Успех театра, спектакля всегда был для него превыше всего» (И. Нежный. Былое перед глазами). «Я перезнакомилась почти со всем Камерным театром, Таиров очарователен, Коонен мила и интересна, в Петипа я влюбилась, уже целовалась с ним и написала ему сонет, кончающийся словами "пленительный ровесник". - Лиленька, он ровно на 50 лет старше меня! За это-то я в него и влюблена.» (Из письма Цветаевой к Елизавете Эфрон, декабрь 1915 года). І ще в записнику Цвєтаєвої у 1920 році - запис: «Умер Петипа! - Хочется плакать. Любила. - Умер от сыпного тифа, где-то в Армавире, один. - О, Господи!».

Трупа під керуванням Мічуріна-Самойлова дала в Малому театрі кілька вистав. Він походив з театрального сім'ї потомствених акторів Александрінського театру. Син Віри Василівни Самойлової - зірки Александринской сцени 1840-1850-х років. «Николай Аркадьевич Мичурин-Самойлов, учился в Николаевском кавалерийском училище, следуя карьере отца, но бросил ученье, не завершив курса, и пошел на сцену, следуя призванию матери. Поначалу играл в любительских спектаклях и на клубных сценах, служил в московских частных театрах - у Корша, Горевой, Абрамовой и других, где обратил на себя внимание в роли Хлестакова. Потом играл во многих русских городах, получив известность хорошего провинциального актера»,- пише Т.Золотницька.

Театр Фролова

«В 1893г. Ушинский продает свое заведение Белгородскому купцу 2-й гильдии Митрофану Ивановичу Фролову, а тот сдавал его в аренду Харьковскому обществу сценического искусства, где проходили спектакли и семейные вечера, литературные чтения.» (А.Парамонов). Полякова Ю. пише: «Параллельно в это время в Малом театре продолжало работать Общество любителей сценического искусства: «Харьковское Общество любителей сценического искусства, несмотря на даваемые теперь ежедневно спектакли труппы артистов, продолжают еженедельно устраивать свои спектакли в Малом театре, избрав для них понедельники».

«С 18 апреля 1894г. в Малом театре начала выступления труппа украинских актеров, под управлением И.А. Науменко, которая дала семь спектаклей. Зрители увидели такие пьесы, как «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечор­ниці», «За двомя зайцями» и «Циганка Аза» М. Старицкого, «Тарас Бульба» по Н.В. Гоголю, «Запорожец за Дунаем» С. Гулака-Артемовского, «Бывальщина» А. Велисовского и др.»,- читаємо у Ю.Поляковій.

«Видимо, зал действительно был не очень удобным, поскольку и оперетта, и украинские труппы уже с середины 1890-х годов предпочитали работать в других помещениях – в Городском театре, в закрытом театре сада «Тиволи». В декабре 1902 г. в городе был открыт новый театр, построенный на Харьковской набережной по проекту Ю. Цауне, и наименование «Малый» окончательно перешло к нему» (Ю.Полякова).

«Театральное помещение, находившееся под номером 24, использовалось в основном любителями – до того времени, когда в Харькове появились кинотеатры и театры миниатюр»,-пише Ю.Полякова.

«Круглый сквер на Екатеринославской улице застраивался, внося некоторую путаницу в нумерацию домов. В 1910 г. здесь был построен жилой дом по проекту архитектора Б. Н. Корнеенко (сейчас номер 22-а), а в 1914 г. – жилой дом по проекту архитектора В. А. Эстровича. Театр миниатюр С. Сарматова. Графическая реконструкция А. Ю. Лейбфрейда Ю. Ю. Полякова (сейчас номер 22).»,-читаємо у Ю.Поляковій.

ТЮГ (Харківський театр для дітей та юнацтва)

На початку ХХ століття у Харкові, як і в Європі не було професійного театру для дітей. Столичний Харків залишався містом театральним за своїм духом, але театри як і в європейських містах у Харкові були мало диференційовані. Драматичні трупи ставили драми, трагедії, комедії та оперети з канканом, водевілі й естрадні музичні мініатюри. У театри допускалися діти старшого віку і то не на всі вистави. 20-ті роки ХХ століття - це період зміни суспільно-політичної формації. Потрібно було виховувати нове покоління й театр повинен був зіграти важливу роль.

Біля витоків першого в Україні й на теріторріі колишнього СРСР, другого у світі й єдиного на Слобожанщині театру для дітей стояли: Білецький, Пронський, Синельников. Вперше театр для дітей з'явився у Харкові на базі першої державної вищої театральної школи, створеної у 1919 році з ініціативи. Олександра Івановича Бєлецького. 36-річного філолога, критика, вченого, завідувача театральним та репертуарним відділами наркомату освіти, професора Харківського університету. Згодом видатного українського літературознавця, заслуженого діяча науки УРСР, вченого з європейською популярністю, академіка, віце-президента Української АН. Багато робіт його з теорії та історії української, російської та зарубіжної літератури стали класикою. Довгий час був директором Інституту літератури імені Шевченка у Києві. За трудову діяльність нагороджений 5 орденами, а також медалями. Творча й наукова діяльність Бєлецького до 1939р. тісно була пов'язана з Харковом. Праці Бєлецького з історії української літератури, його теоретичні розвідки та біографічні нариси стали вагомим внеском у розвиток українського літературознавства. Він одним із перших проаналізував українську літературну традицію в рамках світових літературних процесів, визначив її місце серед інших літератур світу. У 1924 році здійснив перший в українському літературознавстві синтетичний огляд літературного процесу в статті «Двадцять років нової української лірики». Вагомий вклад вніс у розвиток театру. Театральна тематика давно входила в коло інтересів вченого. У Харкові він публікує ряд статей присвячених проблемам драматургії і театру: «Из истории шекспиризма. Теофиль Готье о комедиях Шекспира», «Источник живой воды. Театр Мольера», «Куклы для всех возрастов»… У1923 року опублікував працю «Старинный театр в России. Зачатки театра в народном быту и школьном обиходе южной Руси-Украины», що містила широкі висновки-узагальнення. Бєлецький укладач цікавих й солідних хрестоматій з історії українського театру від найдавніших часів до його сучасності. Виступав також як драматург, написавши кілька п'єс для дітей (під псевдонімом Річард Победимський). Викладав у харківських гімназіях і в реальному училищі, у Київському, Харківському університетах та інших вищих навчальних закладах, а також у першій державній Вищий театральній школі. Крім роботи в Наркомосі (1920-1928) він керував літературною частиною двох театрів: Героїчного (в Малому театрі) та «Театру казки»(ТЮГ), вів педагогічну роботу, читав лекції для акторів та всіх бажаючих про літературу, театр, проблеми театр-глядач. Зал зазвичай був переповнений. «Среди театральных учебных заведений, в которых преподавал Белецкий, была и Высшая театральная школа, созданная при Наркомпросе, руководил которой режиссер Сергей Пронский. Именно ученики этой школы стали ядром будущего Театра сказки»,- пише Ю.Полякова. Прагнення цілком зосередитися на науковій діяльності змусило Бєлецького піти з поста завліта. Уявлення Бєлецького про характер й завдання театру для дітей випередили час й актуальні сьогодні.

Харківська Вища театральна школа.

Повернемося до Вищої театральної школи. «Располагалась театральная школа в бывшем театре миниатюр «Пельтцер», так называемом «Екатерининском театре». Именно в том помещении, где сегодня работает Харьковский театр для детей и юношества… [вул.Полтавський шлях №18]» (Шукач). Як раніше говорилося, створення Харківської вищої театральної школи належить А.І.Бєлецькому. Завідувачем школою був призначений випускник театральної студії Станіславського Сергій Павлович Пронський. А художнє керівництво очолив відомий на півдні Російської імперії режисер Микола Миколайович Синельников. У вищій школі працювало два відділення: одне - з шестимісячним курсом для перепідготовки акторів, які вже працюють, акторів дореволюційних театрів (керіником цього відділення був прихильник реалістичного театру, відомий режисер, антрепренер й педагог М.М.Синельников), друге відділення - дворічний курс з широкою мистецькою програмою навчання акторської майстерності й історією всіх мистецтв та навіть з іноземними мовами очолив Пронський С.П.

Було навіть особливе драматургічне відділення для підготовки молодих письменників й драматургів. Завідував школою молодий режисер, прихильник видовищного театру Сергій Пронський. «Замысел был, как видите, самый широкий. Одним словом, предполагалось сразу ударить по всему театральному фронту» (О.І.Бєлецький). М.М.Синельников - відомий на півдні Російсской імперії театральний режисер прийшов в школу вже не молодою людиною, давно визначивсяся як режисер реалістичного театру. Сергій Павлович Пронський був режисером видовищного театру. Для нього основою роботи була барвистість, гострота мізансцен, виразність жесту, динамічність характеру. Саме це суперечливе поєднання методів роботи двох педагогів забезпечувало молодим акторам різнобічну підготовку. Згадує С.Я.Городісська, перший директор дитячого театру: «Это была первая государственная школа в Харькове. Руководителями школы, которая ставила своей целью воспитать «молодой театральный коллектив», были режиссеры Н. Н. Синельников и С. П. Пронский… Н.Н. Синельников учил актера работать над образом, выявлять его внутреннюю жизнь. Главным средством выразительности в этой работе было слово. Синельников учил мастерски владеть словом. Сергей Павлович Пронский был режиссером, я бы сказала, зрелищного театра. Для него основой работы была красочность, острота мизансцен, выразительность движения, динамичность. Основой актерского мастерства была внешняя выразительность, отточенный жест, подвижность, пластичность, ритм. В этом плане Сергей Павлович работал и со своими учениками. Второй курс театральной школы превратился в своеобрразный творческий коллектив, объединенный единым методом работы, спаянным чувством товарищества. Мечтой студентов был яркий зрелищный театр, порвавший со старыми традициямим, рассказывающий зрителю о современной жизни. Школе было предоставлено пустовавшее помещение бывшего театра миниатюр так называемого «Екатерининского». ВТШ починала свою роботу в важких умовах безгрошів'я та відсутності палива, але слухачам потрібна була практика. Так виникло рішення про створення свого показового театру як «дослідний майданчик при ВТШ», призначеного для найбільш знедоленої частини населення - дітей. З утворенням театру Вища театральна школа припинила своє існування. «Спектакль был почти готов, но вначале июня 1921г. «Было объявлено», что нельзя совмещать работу в театре и учебу в ВТШ… и 56 из 65 учащихся драматического отделения школы предпочли театр. ВТШ распалась.».

Театр (ТЮГ)

«Сама идея создания детского театра пришла в голову только потому, что в Харькове в то время было уже два драматических театра, создавался третий, экспериментальный, а вот детского театра не было. Первое, что пришло в голову, конечно же, - сказка. Театр был назван «Театром сказки», и это простое и запоминающееся название предопределило тот узкий путь исканий, по которому пошел и претерпел так много срывов и разочарований молодой коллектив.»,- згадує С.Я.Городісська.

«Театр казки» відкрив двері у березні 1920 року, пізніше перейменований в Перший державний театр для дітей. У 1933 році театр змінив назву на «Театр юного глядача». З 1993 року має назву "Театром для дітей та юнацтва імені М.Горького».

Саме учні Харківської вищої театральної школи стали ядром Театру казки. Першим директором була призначена С.Я. Городісська. Бєлецький О.І. став завлітом театру. В театре работали такие композиторы, как И. Шиллингер, И. Дунаевский, Ю. Мейтус, художники - Н. Акимов, Г. Цапок, Б. Косарев, В. Хвостов, позднее А. Бусулаев. Пронський С.П. став режисером театру.

Пронський у 1958р. опинився у м.Туапсе. З появою Пронського в Туапсе відбулося злиття самодіяльних колективів ДКН і ДКМ в єдину трупу туапсинського народного театру. (15.09.58) Пронський С.П. та Штейнбок М.С.- засновники народногоо театру в Туапсе. В трупу пішла молодь. Театр був не просто підмостками, а справжнім навчальним закладом. Слухачам викладалися основи театрального мистецтва. Сергій Павлович Пронский пішов з життя в 1967 році, але театр продовжував працювати. Продовжували жити уроки майстерності. На базі цього творчого союзу (31.01.91) з'явився перший у Краснодарському краї професійний театр для дітей та молоді - Туапсинский Театр Юного Глядача.

«Предполагалось, что в этом учебном театре подготовка спектаклей будет сочетаться со студийными занятиями. В марте 1921 года решением Главполитпросвета Наркомпроса Украины из слушателей театральной школы были сформированы драматическая, оперная и балетная труппы нового театра. Замысел был грандиозным, но для его воплощения не хватало ни средств, ни опытных кадров. К тому же никто в то время точно не знал, каким должен быть детский театр: театром, в котором играют сами дети, или театром, в котором перед детьми выступают взрослые актеры?... Александр Белецкий становится заведующим литературно-драматической частью, драматургом и первым летописцем молодого театра»,- пише театрознавець Ю.Полякова. «Цілком зрозуміло, що перший дитячий театр в Україні починався як експериментальний та авангардний. Уже сама ідея створення принципово нового формату театрів вимагала пошуків та експериментів, а крім того – театр народжувався в атмосфері творчого гурту передових та справд іреволюційних мистецьких ідей»,-вважає Т.Федорчак.

Першою постановкою молодого театру стала п'єса Н.Толмачова «Злий Галл» в постановці С.Пронського. «Этой работой руководил главным образом Н.С.Поздняков. Он был преподавателем в Высшей театральной школе и вместе с учащимися перешел на работу в театр. Это был талантливый и умный человек, хорошо относившийся к молодежи, очень увлеченный своим делом. По специальности хореограф, Поздняков в основу своей работы положил музыку и стремился к максимальному ее выражению в пластике. Это и определило характер постановки «Злого Галла» - было вложено много выдумки, энтузиазма и темперамента. музыка Д.Ямпольского, балетмейстер Н.Поздняков, художник Т. Иваницкий)»,- згадує С.Я.Городісська.

«В период репертуарного кризиса и поисков выхода из него совершенно случайно подвернулась новая и нигде еще не шедшая пьеса Ричарда Победимского «Подвиги Геркулеса», - писал в своем сборнике «Театр для детей» Александр Белецкий, скромно умалчивая, что Ричард Победимский - его творческий псевдоним. Это была созвучная эпохе пьеса-гротеск с элементами буффонады и пародийности». Цей спектакль був переломним моментом в історії становлення Театру казки, що шукає свої позиції в мистецтві. Його становлення починається саме з постановки цієї п'єси.

«Софья Городисская, ставшая в 1923 году директором театра, через 50 лет вспоминала: «И тут театру повезло. Произошла его встреча с драматургом Ричардом Победимским. За этим псевдонимом скрывалось имя профессора литературы А. И. Белецкого. Как много означала для театра встреча с этим человеком! В пенсне, чуть худощавый, всегда спокойный, подтянутый и корректный, он с первого взгляда мог показаться слегка суховатым. Но это был сердечный, отзывчивый человек, с широким кругом интересов, любивший не только науку, но и жизнь, понимавший шутку, ценивший народное искусство, гротеск, буффонаду, театр, веривший в силу искусства и горячо любивший детей. Повинуясь внутреннему зову, он пришел в тогда еще совсем не окрепший коллектив и не только принес свою пьесу «Подвиги Геркулеса», которая в тот момент положительно спасла театр, но с увлечением в течение целого ряда лет отдавал свои силы и знания творческому созиданию этого театра» (Ю.Полякова). Режисер Пронський.

Художник Акимов М.П.- це була його перша вистава. «Сценографическое оформление «Подвигов Геркулеса» осуществляли Николай Акимов и Григорий Цапок… Использовав объемные цветные конструкции в сочетании со своеобразно решенными костюмами, они создали яркое зрелище, сохранившее атмосферу солнечной Эллады.». Позднее Акимов, известный театральный художник и режиссер, возглавил Ленинградский театр драмы и комедии на Невском проспекте, который сегодня носит его имя.».

«Згадуючи художників театру, які створювали обличчя харківської школи сценографії ХХ століття, не можна обійти ім'я Георгія Антоновича Цапка. Прагнення молодого художника до експериментів вилилося в ряд яскравих постановок на театральних підмостках Харкова. Це були сміливі й потужні сценографічны роботи, які несли в собі різноманітну сценічну енергетику. Типовість середовища певної історичної епохи, її національна та соціальна виразність стали основоположними в творчості Г. Цапка.» («Незабытые имена земляков»). Декорації художника створюють психологічну атмосферу вистави, відрізняються конструктивною чіткістю, стильової завершеністю.

Режисер Сергій Пронський довго шукав актора на роль Атланта. Зневірившись знайти виконавця серед професійних акторів, привів до школи молодого студента Харківського технологічного інституту Марка Рейзена. Недовго прослуживши в дитячому театрі, Рейзен перейшов на сцену Харківської державної опери, а 1930 року став солістом Великого театру у Москві й народним артистом СРСР. Його неповторний бас називали могутнім і оксамитовим, фігуру – гренадерською. Цікавий факт: Марк Рейзен в 90-річному віці виконав партію Гремина в «Євгенії Онєгіні», поставши перед публікою у відмінній вокальній формі, і без всяких знижок на вік продемонстрував еталонне виконання, потрапивши тим самим в Книгу рекордів Гіннесса.

Музику до вистави написав композитор Йосип Шілленгер (який народився на Москалівці). Всерйоз захопившись джазом, він був першим, хто читав в СРСР лекції про цей музичний напрям. Шіллінгер також всіляко сприяв розвитку Першого джазового оркестру в країні. За любов до джазу його вигнали з СРСР. Він емігрував у США. Прославився своєю системою, що дозволяла складати геніальну музику на основі формул. Шіллінгер був вчителем відомого композитора Джорджа Гершвіна. «Премьера «Подвигов Геркулеса» стала первой победой театра и у детей и у взрослых. Детям нравился Геркулес, они весело смеялись над трусливым царем Еврисфеем, над учителем Лином, над скупой хозяйкой. Взрослых пленяла оригинальная трактовка классического мифа, режиссерское решение, пластичность актеров, музыка И. М. Шиллингера, необычность декоративного оформления.»,- згадує С.Я.Городісська.

Наступним етапним спектаклем стала друга п'єса Річарда Победимського «Хубеане». Це екзотична п'єса, яка малювала побут й боротьбу негритянського племені проти гніту експлуататорів. Режисер В.Б.Вильнер, музика І.Дунаєвського, художник Б.Косарєв.

«Профессор Владимир Вильнер, в 1920-е годы руководивший Харьковским еврейским театром Унзер-Винкл». Знімав кінострічки. Він поставив легендарну казку «Хубеане» Р.Победимського в ТЮГе. «Початок театрального конструктивізму на харківській сцені симптоматично окреслений низкою виставав, що відбулися в сезони 1923–1924 років. Серед них, напевно, приголомшуючою і найпривабливішою за своїм сценографічним вирішенням була вистава «Хубеане» за п’єсою Р. Победимського (псевдонім О. Білецького).

Автором добірного конструктивістського оформлення виступив Борис Косарев… Сценографія Косарева до «Хубеане» вражала, насамперед, дивовижною мальовничістю і образністю. У «розумну функціональність і доцільність» конструкції навмисне вторгався колір. Художник використовував сполучення яскравих насичених забарвлень: помаранчевого, червоного, жовтого, зеленого, синього; виразно, наочно занурював глядачів через емоцію кольору в спекотну, тропічну природу Африки. Колір грав у геометрично чітких діагоналях декоративних ширм, відтворюючи прості й доречні орнаментальні мотиви африканського континенту. Як виражальні засоби, окрім кольору, використовувалися лінія, діагональні площини, ритмічні сполучення яких посилювали декоративне начало. Конструкції-конуси, які нагадували стовбури величезних екзотичних пальм, створювались із численних тонких, переплетених дерев’яних рейок, пофарбованих у зелене й червоне. Утім, конструктивізм для харківських художників і насамперед художників театру ставав наприкінці 1923 р. новим формотворчим орієнтиром, новим мистецьким виміром і, що важливо підкреслити, мав на цей час власні художні досягнення й практичні напрацювання… До речі, саме В. Єрмілов був одним із перших харківських майстрів, хто апробував естетику конструктивізму на театральному коні.»(В.Чечик).

Борис Васильович створив сценічний простір, придумав костюми й грим в «Хубеане» Р.Победимського. За довгі роки співпраці Косарєв на сцені Першого театру для дітей оформив понад півсотні вистав.

Спеціально була написана для театру п'єса молодого українського драматурга Володимира Гжицького «По зорi». «Этой пьесе суждено было стать первой оригинальной украинской советской пьесой для детей. «Она стала началом целого цикла пьес, изображающих революционное движение и участие в нем детей… Премьера спектакля состоялась 7 ноября 1924 года, в день празднования Великой Октябрьской революции. Постановщик И.Я. Юхименко, композитор К. Богуславский и художник А. Хвостов с большим вкусом и мастерством использовали в спектакле украинские народные мотивы и песни, украинское декоративное искусство. Спектакль был народным по духу, революционным по смыслу.«По 3opi» пользовался громадным успехом у детей, и успех этот лучше всех других доказательств убедил коллектив в правильности наметившегося пути» - от сказки к жизни.» (С.Городісська).

У 1923р. став Державним театром для дітей, що не тільки жорстко регламентувала його роботу, але й вирішувало багато економічних питань.

Після переїзду «Березоля» (1926р.) в ТЮГу стануть працювати учні Л.Курбаса, зокрема І.Марьяненко поставить тут знамените «Одруження» М.Гоголя за участю зовсім юного Михайла Яншина.

Глаголін Б.С. драматург, режисер і артист-новатор, один з перших кінематографістів Росії, теоретик театру, пионер русской шерлокіани. Справжнє прізвище – Гусєв. 1924 - у грудні у Харкові у Першому державному Театрі для дітей йде «Хобо» за романом Е. Сінклера «Самуель-шукач» (музика Б. К. Яновського, режисер Б.С.Глаголін, художник А.В.Хвостенко-Хвостов. Б.С.Глаголін, використовував принцип монтажу епізодів та кінематограф, він буквально розрізав сюжет на частини. Вистава подобалася дітям. А.В.Хвостенко-Хвостов, використовував фотомонтаж. «Я не могу представить, как можно думать, что школа должна учить, как надо играть. В такой деятельности, как искусство, можно и должно учить только, как не надо играть, чтобы не быть ремесленником или Колумбом давно открытых Америк»,- вважав Б.Глаголін.

У червні 1941 року з Харківського ТЮГу, вже на другий день Другої світової війни, зі зброєю в руках на фронт пішло 53 людини. У роки Другої світовой війни театр був евакуйований до Сибіру відроджений на рідній землі - у 1960 році. Повернутися до Харкова з евакуації театру не судилося. З 1944р. він починає роботу вже як Львівський ТЮГ, де працює дотепер.

У 1960 році на базі обласного драматичного театру й випускного курсу театрального інституту, яким керував народний артист СРСР Олександр Іванович Сердюк, у Харкові було відроджено ТЕАТР ЮНОГО ГЛЯДАЧА, а 22 жовтня він відкрив свій перший театральний сезон виставою за п'єсою М. Шатрова «Іменем революції» у постановці головного режисера Феоктиста Александріна.

У різні роки в театрі працювало багато відомих людей. Ю.С. Мейтус, український композитор, фундатор модерної української опери, І.О.Дунаєвський, Й.Шеллінгер, Б.С.Глаголін…

Харківський обласний музично-драматичний театр

Після війни в будівлі театру працював Харківський обласний театр (1949-1960).

У повоєнний час вирішувалося питання про долю робітничо-колгоспного театру імені М. Л. Кропивницького. Це був пересувний театр. Як пише театрознавець Ю.Полякова: «…в Харьковской области с 1933 г. (с перерывом на войну). Передвижные рабоче-колхозные театры (РКТ) создавались в 30-е годы для культурного обслуживания сел и небольших городов, не имеющих своих профессиональных театров («провадили громадську й культурну роботу серед населення та у військових частинах»). Как отмечают авторы книги «Від модерну до авангарду»: «Пересувні театри являли собою видовищні заклади окружного або районного значення. Їх виконавський склад був, як правило, змішаний: укомплектовано його було частково з професійних акторів, частково з аматорів – учасників художньої самодіяльності. Репертуар таких театрів відрізнявся більшою мобільністю і швидшим реагуванням “на злобу дня”.... власти приняли решение слить труппу театра имени М. Л. Кропивницкого с творческим составом так и не открывшегося театра для детей, создав новый Харьковский областной театр. Он оставался передвижным и должен был по-прежнему обслуживать сельское население области. Открытие театра состоялось в августе 1949 г. и было приурочено к годовщине освобождения Харькова».

23 серпня 1949 року було відкрито новий обласний театр у Харкові, головним режисером призначений Олексій Борисович Глаголін, директором — П.Селецький. О.Б.Глаголін, син видатного режисера й артиста Б.С.Глаголіна.

На думку головного режисера А. Б. Глаголіна, театр повинен був робити упор насамперед на сучасну радянську драматургію. «О работе А. Б. Глаголина в качестве главного режиссера театра сведений практически нет – видимо, он занимал эту должность недолго, совмещая ее с работой в качестве режиссера в Харьковском театре им. Т. Г. Шевченко и с преподаванием в театральном институте»,- читаєм у Ю.Поляковой. «В высочайшей степени интеллигентный человек, наделённый глубокими знаниями о театре и чувствующий театр всеми осязаемыми «фибрами» души своей, он был мягок в общении, вставал при появлении любой (!) женщины, и студентки первых курсов частенько «случайно» забегали в деканат, чтобы воочию убедиться, что немолодой уже профессор сразу же поднимается со стула, как только в комнату входит очередное юное создание… несмотря на огромный преподавательский опыт и занимаемую им должность профессора, биография Алексея Борисовича Глаголина была явно подмочена эмиграцией отца, на могилу к которому в Америку его так и не выпустили……»,- згадує Татьяна Киктева.

«…в театре будут две труппы (русская и украинская): пока одна будет на выезде в районах области, другая будет давать спектакли в городе. Над театром должны были взять шефство руководители украинского театра имени Т. Г. Шевченко (М.М. Крушельницкий) и имени А. С. Пушкина (А.Г. Крамов)»,(Ю.Полякова).

Не відразу отримав цей будинок обласний театр, змушений був виступати у клубах. У 1950р театр оселився по вул.Свердлова №18). Восени 1950 театр вирушив у першу гастрольну поїздку по містах Донбасу. Основним завданням театру залишалося культурне обслуговування сільського населення області. «Таким образом, репертуарный план театра строился с таким расчетом,чтобы в него входили и русская классика, и современная драматургия, и пьесы для детей. Причем спектакли шли как на русском, так и на украинском языке. Наряду с показом спектаклей режиссеры театра помогали развитию местной самодеятельности – проводили семинары для руководителей кружков и заведующих сельскими клубами, заведующие художественнотехническими цехами проводили занятия по гриму, сценическому освещению, бутафории… Но главное – театр из коллектива единомышленников постепенно превращался в подобие провинциальной антрепризы прошлого: пьесы ставились на скорую руку, работе мешала текучесть творческого состава»,- пише Ю.Полякова. Робота у пересувному театрі, пов'язана з постійними роз'їздами та незручностями, була нелегкою. Театр продовжував випускати спектаклі для школярів, але місто мало гостру потребу у дитячому театрі. Для деяких акторів і режисерів робота у пересувному театрі стала місцем творчого зростання й успішним стартом. Історія обласного театру - важлива сторінка театральної культури Харкова.

Бартєнєва Олександра Петрівна

Народилася 3 вересня 1925р. Актриса Харківського обласного музично-драматичного театру. У театрі до перетворення його в театр юного глядача. Репертуар різноплановий. Багато виїзних вистав. Режисер Александрін Феоктист Йосифович. Потім очолив ТЮГ. Навчалася у Мар'яненка, Л.Сердюка. Викладала сценічну мову у Харківському театральному інституті. Колеги: Ужвій Ігор, двоюрідний брат Н. Ужвій, Крамчанінов, Савченко Жанна Георгіївна. Будинок Олександра Петрівна по вул.Жутовській №110 купила у артиста театру Шевченка. Мезіненко, батька засл. артист Мезіненко, який був викладачем в інституті.

Син Олександри Петрівни Бартєнєвої, Солопов Олександр Володимирович, з 1980р у ТЮГу. Грав ролі різнопланові у режисерів: Беляцького, Е.В. Бондаренко, Т.К.Ольховского, Черкашина Р.А, учня Л. Курбаса. Навчався в ГІТІСі у Буткевича М.М. й Васильєва О.О. у Третій міжнародній театральній школі Демидова Миколи Васильовича, соратника К.С. Станіславського. Учасники Фельштинський В.М., Іванова А.А. (педагоги ЛГИТМИК), Малаев-Бабель, онук письменника Бабеля. Школа проходила у науковому містечкі Пущино під Москвою. У Харківському будинку актора як режисер Солопов О.В. поставив з Осіповим п'єси: «Оренітологія» Строгонова, «Полонені духи» бр.Преснякови, «Обломов». Зараз живе й працює у Москві.

ТЮЗ один перевели в Ленинград, а другой ТЮЗ перевели во Львов.

Домашній театр

Повсякденне життя дворян складалося здебільшого з церемониалов, правил етикету та умовностей. Яскравий прояв емоцій в пристойному суспільстві не заохочувався. А ось на сцені можна було дозволити все що завгодно: пристрасть, горе й навіть жорстокість. До того ж дамам й панам з вищого світу часто бувало відверто нудно, і театр став ще однією можливістю розбавити одноманітні будні. З кінця XVIII в. панські домашні театри входили в моду. Свого часу їх поява заохочувала Катерина II, думаючи, що народ, який співає і танцює, поганого не мислить. У ті роки ремесло актора вважалося у дворянських колах поганим тоном. А ось участь в аматорських спектаклях за закритими дверима особняків не викликало осуду. Поряд з відвідуванням професійних театрів у дворян знаходився час і для аматорських постановок на домашній сцені «для своїх». Взагалі домашні спектаклі були загальною дворянською традицією, стійко збереженою аж до 1917р. Серед акторів, зайнятих у постановках, бували члени однієї або декількох сімей, сусіди й близькі друзі. Природно, найактивнішу участь у цих спектаклях брала молодь. Розподілялися ролі, вчилися тексти, готувалися костюми, і після двох-трьох прогонів спектакль виставлявся на суд публіки. Примітно, що у домашніх спектаклях поряд з любителями брали участь інколи професійні актори, своєю грою вони міцно «зшивали» пухкий аматорський спектакль.

Частиною дворянського побуту й модною забавою з другої половини XVIII ст. у Російській імперії стають домашні кріпосні театри. У домашніх спектаклях багатих поміщиків акторами часто ставали селяни та дворові люди. Поміщики створювали кріпосні театри не тільки для розваги. Це був ще один спосіб похизуватися багатством та освіченістю. Тримати садибний театр було так само престижно, як і мати псарню, звіринець, стайню з племінними кобилами або оранжерею з екзотичними рослинами.

Кріпосні артисти були безмовні раби, які зазнавали знущання та приниження. Домашні театри існували в багатьох багатих будинках Залопанського району. Кріпосні театри існували до того часу, поки Олександр II підписав Маніфест про скасування кріпосного права. Актори та театральні співробітники отримали право йти від тепер уже колишніх господарів, створювати власні трупи, гастролювати. Деякі садибні театри перейшли на комерційну основу, але більшість просто спорожніли.

Домашній театр Квіток.

У перші роки XIX століття тут був побудований двоповерховий дерев'яний палац з куполом на високому барабані, з шестиколонним портиком, покритим фронтоном, в якому було вікно, прикрашене рустами. Пізніше класична архітектура була зіпсована, але все ж ще в перші роки XX століття будинок існував. У цей час палац служив театром (про це пізніше). Згодом через його старость, будинок знесли дощенту, щоб звільнити місце для будівництва в 1914 році Дворянського притулку для колишніх інституток. Потім в готичному стилі був побудований новий палац нащадками Квіток.

«Любов до театру у Григорія Федоровича Квітки-Оснгов’яненка виявилася ще у дитячі роки, коли він дивився спектаклі кріпосних труп. Юнаком відвідував театральні вистави, ставились у Харкові. У родовому маєтку Квіток - с.Основі (нині Москалівка) існував свій домашній аматорський театр, про який дізнаємося з листів Григорія Квітки, вперше надрукованих у роботі П.Н. Попова. До цієї публікацій про нього мимохіть згадував перший біограф Г.Ф. Квітки - Г.П. Данилевський. Саме завдяки цьому аматорському театру подружився Григорій Квітка з А. Владіміровим, листи якого свідчать про давню прихильність Квітки театральній справі… Батько Григорія Квітки, Федір Іванович Квітка, не змушував своїх селян розважати гостей. У аматорському театрі грали Григорій і його старший брат Андрій, сестри Параска, Лізавета, Марія, їх друзі й сусіди, у тому числі майбутній чоловік Марії Федорівни – В.Зарудний, а також чоловік Єлизавети – Н.С.Смирницький [у1827г. - Харьківський губернський предводителем дворянства]. В аматорських виставах театру на Основі брав участь давній знайомий Квиток, харківський чиновник Н.І.Шредер (на початку осіннього сезону 1808 грав Петрушу), який за кілька років стане директором міського професійного театру. За своїм бажанням у виставах брали участь кучер Лук'ян та художник Пантелей.»,- пище О.В. Ятищук.

З ім'ям Квітки-Основ'яненка пов'язане відродження і розвиток театру в Харкові. Значний вплив на Квітку-Основ'яненка надав домашній аматорський театр в батьківському домі. Натхненником домашнього аматорського театра був Григорій; він же виконував й головні ролі. Все це прищеплювало любов та інтерес до театрального мистецтва, фольклору, формувало художні смаки юного Квітки, його суспільні погляди.

На правах друга глави сім'ї, Федора Івановича Квітки, маєток Квиток нерідко відвідував Г.С. Сковорода. До речі, Г. С. Сковорода, пише Д.І.Багалій («Истории…»Т.1.-С.478): «Бывший учителем в Коллегиуме Г.С.Сковорода, получивший образование в Киевской Духовной Академии, видевший там эти предсставления, любивший музыку и пение, сам певши и игравши, написал трагедо-комедию (в силлабических стихах), которая, к сожалению, до нас не дошла…» (силлабический стих - принцип деления стиха на ритмические единицы, равные между собой по числу слогов, а не по числу ударений и схеме их расположения.).

Андрій Федорович Квітка брат Квітки-Основ'яненка, сенатор, таємний радник, Харківський губернський предводитель дворянства. А.Квітка був знавцем й пристрасним колекціонером італійського живопису. В його домашній галереї були картини Тиціана, Веронезе, Корреджіо. Андрій Квітка, мав на відміну від свого батька кріпосний оркестр. Відомо, що Квітка-Основ'яненко майстерно грав на фортепіано та флейті. Для кріпосного оркестру свого брата, Андрія Квітки, Григорій Федорович написав пісню мисливців, яка виконувалася на дванадцяти ріжках, начебто кларнетах з клапанами, які сам же й сконструював. Найкращим явищем того часу була рогова музика - продукт виключно кріпосної епохи. Винайдено вона була в середині XVIII століття. У роговий музиці кожен ріг давав лише один звук, висота якого залежала від довжини рогу. «Прекращение театральных представлений в Основе скорее всего связано со смертью родителя Г.Ф. Квитки – Федора Ивановича Квитки в 1807 году.»,- пише А.Парамонов. Домашній театр зазнав відчутних втрат. «Після від’їзду А. Владимирова до Острогожська, де він був справником, а згодом – повітовим суддею, і з відходом від театру А. Ф. Квітки (через посади предводителя дворянства, потім сенатора, губернатора, таємного радника)»,-(Ятищук О). «А.В. Владимиров вернулся в Острогожск, где стал делопроизводителем, затем – уездным судьей. Часто приезжал в Харьков и почти всегда останавливался у Квиток.»,- пише А.Парамонов. «Наш театр падает, - пишет Г. Ф. Квитка у листі до А. Владимирова у 1801, - не иметь нам уже таких хороших и усердных актеров, ни в казачество, ни в гусарство нету таких молодцов». Турбота про професійний рівень домашнього театру не залишала Г. Ф. Квітку-Основ'яненка. У листі від 22 березня 1802 він знову благав А. Владимирова приїхати в Основу: «Теперь-то случай принятся бы опять за восстановление нашего театра, беднейшего более всех театров. Ежели же ты НЕ можешь, то поставляй на место свое молодого актера». (Г. Ф. КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО ТА ХАРКІВСЬКИЙ ТЕАТР ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ - Часть 1) «…брат нашел и прислал в основянский театр вместо себя актера, «который со временем не уступит ему». В том же письме Г.Ф. Квитка-Основьяненко уговаривает своего друга А.В. Владимирова возвратиться в Основу, а если это невозможно, то прислать… сожалея об отсутствии бывших энтузиастов театральной жизни; он в свою очередь остается верным Мельпомене и будет продолжать ... играть с вами и с детками вашими. Дай бог, лишь бы играть, да еще поскорее... Этим всепоглощающим желанием наполнены почти все его письма, адресованные душевному другу и бывшему партнеру по сцене. Через некотороевремя, в конце 1800-х – начале 1810-х годов и позже, Г.Ф. Квитка-Основьяненко увлечется профессиональным театром, но и после этого, даже когда пройдет период активного участияв организации театрального дела, он с теплотой и сожалением будет вспоминать о неповторимом увлечении молодости – аматорские спектакли и их участников – таких «хороших и усердных актеров», что «ни в казачестве, ни в гусарстве нету таких молодцов»»,- пише А.Парамонов.

Домашній «Театр Ф.Г.Єнуровського»

Будівля за адресою вул.Конторська №5 довгий час була одним з культурних центрів Харкова. Мала назву «Театр Єнуровського». Будинок належав купцеві Федору Григоровичу Єнуровському, який у 1879 році придбав дворове місце по вул.Конторській у спадкоємців колезького асесора Юхима Зимницького. «Считается, что дом на Конторской, 5 построен в середине XIX века. В 1869 г. он принадлежал некоему Тамбовцеву, у которого, видимо, и был приобретен Ф.Г. Енуровским. Поселившись там, новый хозяин быстро стал своим в окрестностях, а рост состояния со временем дал ему возможность поддерживать общественно-полезные городские проекты. Так, в начале 1887 года он участвует в обсуждении проекта строительства деревянного моста через реку Лопань и вместе с обществом взаимного кредита приказчиков финансирует строительство моста.» (Архитектура Харькова. Дом на Контрорской №5). Кам'яний будинок, що виходив фасадом на Конторську, у 1880р. було перебудовано, а у новій прибудові господар створив чудову вітальню для організації музичних вечорів, решту здавав в оренду мешканцям.

Д.І. Багалій в «Історії Харкова», згадуючи й Григорія, віддає перевагу старшому братові Федору: «В 40-е гг. XIX века выдвигается купец 3-й гильдии, перечислившийся в бердянское купечество» (Ф.Г. Енуровский). Відзначаючи заслуги Єнуровського Ф.Г., по царській грамоті від 12 червня 1895 року в стан почесних громадян були зведені харківський купець першої гільдії Федір Григорович Єнуровський, його дружина Олена Василівна, їхні сини Іван, Федір, Мануїл, В'ячеслав, Володимир, Костянтин і дочка Валентина. У січні 1889 року Ф.Єнуровським був створений музичний гурток, який відігравав важливу роль в музичному житті Харкова. У грудні 1890 року двічі на день, о 15.00 та 20.00, у вітальні Єнуровського виступала «Трупа феноменів».

Його брат, Григорій Федорович, брав активну участь у розвитку музичної діяльності у Харкові. Їх близький родич Слонов М.А., який мешкав неподалік на Холодній горі по вул.Левченко (Анненська, Губкомовська), привів до Ф. Єнуровського своїх друзів: Ф.Шаляпіна, С.Рахманінова, композитора А.Корещенко. На рубежі 19-го - 20-го століть були популярні музичні твори Арсенія Корещенка. Опера «Крижаний будинок» йшла у Великому театрі, причому роль Бірона виконав Ф.Шаляпін. Зараз музика Корещенко майже забута. Як піаніст він був незрівнянно талановитішим. «В результате харьковчане смогли познакомиться с творчеством выдающихся певца и композитора. Шаляпинская «эпидемия» в Харькове была очень сильна. Все видные харьковчане мечтали заполучить к себе в дом великого артиста и его друзей… Ф.Шаляпин гостил у Г.Енуровского в доме (гостил в доме на Садово-Куликовской и на его даче в Васищево).»,-пише А.Парамонов.

Федір Григорович вклав багато сил і коштів для розвитку музичного гуртка. «К тому времени успех музыкального кружка окрылил хозяина дома и он решил перестроить свой огромный шикарный дом для любительских спектаклей, концертов, вечеров, балов и благотворительных вечеров, т.е для публичных действ» (А.Парамонов). Здавати будинок в оренду, як було раніше, виявилося справою не вигодною, так як сімей, які могли б знімати у нього хоча б половину поверху, в Харкові знайти було важко. А.Парамонов пише: «Он подал прошение в органы власти о разрешении проведения здесь спектаклей и концертов. Приятно сегодня осознавать, что он понимал важность и необходимость своих намерений. Об этом рассказывает найденное в Харьковском областном архиве дело Харьковского губернского правления «По прошению потомственного почетного гражданина Федора Енуровского о назначении комиссии для осмотра приспособленного им дома для устройства концертов, спектаклей и танцевальных вечеров в г. Харькове. За 10 000 руб. серебром особняк был подвергнут глобальной перестройке. Весь 1901 и 1902 годы инженеры Енуровского пытались перестроить неудобные выходы из зрительного зала, особенно из лож. Но разрешения от строительного отделения губернского правления так и не получили. Несколько комиссий, в одной из которых участвовал архитектор Алексей Николаевич Бекетов, были против. Свое мнение оставлял харьковский брандмейстер, считая, что при малейшем испуге или пожаре произойдет большая давка, а пожарная команда не сможет даже въехать во двор. И прежде чем это разрешение было получено, Енуровскому пришлось переоборудовать здание изнутри.». Потім дозвіл на відкриття театру все ж таки дали 17 вересня 1902р. А восени 1906р. «Театр Єнуровського відкрив перший сезон виставою «За Веру, Царя и Отечество». П'єсу П. Орлова давала трупа російських драматичних артистів під керівництвом режисера О.С.Бартенєва. Подібні вірнопідданські спектаклі мали місце тут і в роки Першої світової війни. Тут регулярно давали вистави, проводили концерти й кіновечора. Публіка не дуже полюбляла цей концертний зал. І тоді купець вирішив відкрити в цьому приміщенні ще й кінотеатр «Весь світ» закритого типу. Як встановив харківський кінознавець Володимир Миславський, в будинку на Конторській почав свою діяльність один з перших у Харкові кінотеатрів. Так, в газеті «Харьковские губернські відомості» 26 і 30 грудня 1907 була згадка про репертуар кінотеатру й оркестру, який зустрічав гостей у фойє. Оголошення 30 грудня говорить: «Весь мир». Здание театра Енуровского - Конторская, № 5. Сеансы с 12 ч. дня. Последние новинки. Картины меняются ежедневно. В фойе играет салонный оркестр».

Концертно-театральний зал Ф. Єнуровського завжди готовий був прийняти артистів та музикантів. Після смерті Федора Григоровича у 1913 році будинок часто переходив з рук в руки, втрачаючи свій вигляд і змінюючи своє призначення. Тут розміщувався клуб Південної залізниці для службовців. При ньому працювали секції: літературна, музична, любителів драматичного мистецтва. У 1925-1930 роках приміщення займав клуб імені Калініна та бібліотека.

Шульженко К.І. згадувала про те як вона брала уроки танцю в балетній школі Наталії Дудинської-Тальорі в будинку по Конторській, 7 і виступала разом з іншими ученицями студії в розташованому по сусідству колишньому концертно-театральному залі купця Ф.Єнуровського.

Домашній театр купців Рубінштейн

Сини Романа Рубінштейн. Адольф і Леон продовжили й розширили справу свого батька. Вони примножили батьківські капітали, зайнявшись великооптовою торгівлею, переважно цукром. Їм же належали кілька банків, цукрові заводи, пивоварний завод «Нова Баварія». Вели справи вони й з московськими купцями Алексєєвами. Тому Костянтин Сергійович Станіславський (Алексєєв) знав Іду ще дівчинкою. Рубінштейни славилися благодійністю й меценатством.

Як і багато процвітаючих купців того часу, Рубінштейни витрачали великі суми на благодійність і підтримку мистецтва. Сім'я Рубінштейн внесла величезний вклад не тільки в розвиток економіки міста, а й культури. Та й самі вони не були далекі від прекрасного. При їх безпосередній участі створювалося харківське відділення «Російського музичного товариства» та музичне училище, в їх будинках збирався культурний світ Харкова. «Не менш важливо, що Рубінштейни суттєво впливали на музичне життя Харкова. Так, батько Іди Лев Романович був кандидат-директором, а дядько Адольф Романович – членом-директором утвореного Харківського відділення ІРМТ Неудивительно, что дети купцов и заводчиков избрали путь служения искусству.» (Сердюк О.В.).

Двоюрідний дядько Іди, Йосип Рубінштейн, після закінчення Петербурзької консерваторії став відомим піаністом і музикознавцем. Аннічев О. пише: «…талантливый пианист Иосиф Рубинштейн, внук харьковского банкира Рувима Рубинштейна, в свое время работал у Рихарда Вагнера секретарем-музыковедом - он занимался подготовкой нот для оперных спектаклей, участвовал в проведении репетиций, выполнил ряд фортепианных переложений к его произведениям и постоянно сопровождал композитора в поездках по странам Западной Европы.».

Новобаварський район м.Харкова, м/р-н Ясна Поляна, вул.Тимірязєва. Серед дерев Яснополянського парку (землі належали купцям Рубінштейн) колись у кінці 19 століття розташовувався літній «Зелений театр» сім'ї Рубінштейн (батьків Іди Рубінштейн). В аматорському театрі Рубінштейн виступали не тільки члени сім'ї, друзі, сусіди. Але часто виступали професійні артисти Харкова Петербурга, Москви й вважали за честь виступити на підмостках театру Рубінштейн.

Дочка Леона Рубінштейн, Іда (Лідія) стала знаменитою танцівницею та актрисою, режисером й меценатом. Для неї працювали великі художники, режисери та композитори. Відомий всім портрет Валентина Сєрова. Вона була зіркою «Російських сезонів» Дягилєва у Парижі. Іда Рубінштейн відкривала таланти, підтримувала їх та надихала. М.Равель присвятив Іді, своєму другові, «Болеро», шедевр ХХ століття.

Домашній театр дворян Хорват

Будинок на Конторській №27 належав відомій в місті дворянській сім'ї Хорват, сьогодні ми бачимо будівлю спотворену перебудовами. Цей будинок належав Л.Д.Хорвату. «На углу Конторской и Ярославской улиц уцелел замученный перестройками усадебный дом потомственного дворянина, камер-юнкера и титулярного советника Льва Дмитриевича Хорвата. Усадьба была построена в начале 1830-х годов… Это единственный на сегодняшний день архитектурный объект в Харьковской губернии, который является памятником сербскому роду Хорватов на Рождественской улице (так раньше называлась Конторская) у них было почти три десятины земли с выходом к реке. Большая часть этой усадьбы была продана городу для новой губернской больницы. Дворовое место на углу с Ярославской улицей осталось за Хорватами. Поначалу здесь стоял одноэтажный каменный дом в 14 комнат (9 жилых, 5 чуланов, сени и коридор), его фасад длиной 33 метра со стороны Конторской украшал шестиколонный портик. Внутри дома было печное отопление из семи печей, на двух – зеленая кафельная плитка. В глубине участка располагались службы с баней, кухней, кладовыми, погребом, ледником, комнатами прислуги, каретным сараем и конюшней. Еще один флигель находился в левом углу двора, его занимали музыканты. В центре огромного сада стояла шестигранная крытая деревянная беседка. Новый двухэтажный каменный дом строился на пустом месте, его дополняли каменные службы. Старый дом разобрали по ветхости, сад и беседку пришлось убрать, поскольку здесь построили каменные амбары для хранения зерна и фуража. У выхода к реке были возведены каменные оранжереи, в которых круглый год выращивали овощи для хозяйского стола, а на продажу – цветы, по большей части – розы.…»,- пишет А.Парамонов. Те що сьогодні ми бачимо, все що залишилося від шикарного величезного садибного будинку. Тому підтвердження «Проект реконструкції будинку 1887р.). Хорвати були дуже багаті й жили на широку ногу.

Рідний дядько Льва Дмитровича Хорвата, Осип Іванович Хорват, мешкав у селі Головчино (Бєлгородської обл) у власному маєтку. Осип Іванович, відомий тим, що створив у своїй вотчині оркестр з кріпаків й музичну школу, де здатних дворових дітлахів крім музики навчали читати та писати. На початку двадцятих років дев'ятнадцятого століття, після смерті Осипа Івановича Хорвата, в повне володіння маєтком вступили два його сини: старший Володимир та молодший Іван. Молоді люди незабаром одружувалися з дочками губернських поміщиків і розвинули свою мистецьку спадщину, створивши з кріпасний театр. Було побудувано дерев'яну будівлю, яка містила до 300 глядачів. Володимир Осипович брав діяльну участь у долі театру, навіть сам виступав як актор. Він помер молодим, і справу продовжив його молодший брат Іван.

Іван Осипович був талановитим скрипалем, знавцем й любителем музичного мистецтва. Його перу належить музика до опери «Марфа Новгородська», про яку дуже тепло відгукувалася критика. Розквіт Головчинський театру припадає на 30-ті роки XIX століття. За спогадами сучасника, новий господар садиби Іван Осипович Хорват «Богатый помещик двух губерний, предводитель дворянства Грайворонского уезда… вёл очень открытый образ жизни, отличаясь большим гостеприимством, и его Головчино никогда не оставалось без гостей». У маєтку Хорват створив один з кращих в губернії театр, де грало більше ста кріпаків-акторів. Деякі з них згодом потрапили на сцену імператорського театру. Зовні настільки блискучий кріпосний театр Хорвата мало чим відрізнявся від інших кріпосних театрів, на які поміщики дивилися лише як на примху, тешівшую панське марнославство. Кріпаки-актори жили, як правило, зовсім ізольовано в окремих флігелях, під суворим наглядом. Цілими днями їх мучили незліченними репетиціями, довгими місяцями змушуючи з "голосу" вивчати ролі напам'ять; лише в театрах дуже великих бар можна було зустріти грамотного актора. Платню кріпосні актори здебільшого зовсім не отримували, так як жили на всьому готовому. Пан-меценат зовсім не рахувався з людською гідністю свого актора.

Головчинська трупа, маючи кращий в губернії оркестр, користувалася популярністю далеко за її межами, а постановці в ній театральної справи мали позаздрити багато тодішніх театрів губернських міст. За кількістю постановок театр Хорватів посідав третє місце в Російській імперії після театрів А.Р.Воронцова та Шереметєва. Його трупою було поставлено 45 вистав. Представляли багато видів мистецтва: драми, комедії, водевілі. Опери, музичні та балетні постановки. Іван Осипович Хорват зумів влаштувати в черноземній глушині справжній оперний театр.

«Богатый помещик, предводитель дворянства Грайворонского уезда, Иван Осипович вел открытый образ жизни, отличался большим гостеприимством. Сюда не раз приезжали известные актеры русской сцены. Слух зрителей услаждали оперой, а в антрактах лакеи подавали прямо в ложи экзотические фрукты, вино и мороженое. К тому времени хорватские артисты достигли больших высот. Головчинские актёры превосходно исполняли оперы знаменитых композиторов и - на потребу зрителей - “фантастические, и волшебные”: “Фра-Дьяволо”, “Калиф Багдадский”, “Русалка”, “Белая дама”, “Зефир и Флора” и вместе с тем: “Аскольдова могила” А.Н.Верстовского, “Наталка-Полтавка” и “Шельменко-денщик” Г. Ф. Квитки-Основьяненко и “Марфа Новгородская” (музыка И. О. Хорвата, слова Г. Н. Сементковского). В репертуаре значились выдающиеся оперы, такие как «Жизнь за царя» Глинки, «Фра Дьяволо» Обера и другие.».

Робатовська Ганна Григорівна (1805? - Неизв.) - кріпосна солістка балету й актриса театру кн. Н.Б. Юсупова. В маєтку Юсупова «Архангльское» давалися пишні оперні та балетні вистави. Народилася в слободі Рокитне Хатмижского повіту Курської губернії. Отримавши у 1831 вільну після смерті князя, повернулася на батьківщину. На запрошення Хорвата І.О., служила в сусідньому с. Головчино у театрі І.О.Хорвата, навчаючи кріпаків балетним танцям, приймаючи участь у постановці вистав. Балетна трупа, створена нею в цьому театрі, гастролювала не тільки в Курську, але й в Харкові, Полтаві, Рівному, неодноразово виступала на Корінному ярмарку. На гастролях у Курську (близько 1836р.) Робатовська «мала нещастя зламати собі ногу й втратила назавжди здатність до танців». Це був цілком професійний гастрольний театр. Восени, коли в губернському місті починалися вибори у дворянське зібрання, Хорват вивозив майже всю театральну трупу (до 200 чоловік!) до Курська і там охоче роздавав запрошення на вистави - при виборах це служило йому вірну службу. Театр Хорвата виступав також на сценах Харкова, Курська, Полтави і Ромнів. Коли І.О.Хорват приїжджав до Харкова з театром, можна припустити, що зупинявся у будинку двоюрідного брата Льва Дмитровича Хорвата (вул.Конторская №27). Сам Іван Хорват виступав разом зі своїми кріпаками артистами і був диригентом оркестру. Гарний поміщик, Іван Осипович, при всьому своєму захопленні театром, ніколи не виходив з бюджету у витратах на нього. У жовтні 1849 року сорока чотирьох років Іван Йосипович помер, і його театральний заклад, що проіснував більше 20 років, розпався. Після смерті І.О. Хорвата - згідно з його заповітом - актрисам театру була видана «вільна», а актори відпущені на оброк. Оркестр Головчинський грав аж до 1871р .

Народні театри

«Понятно, что малоимущие слои населения не имели возможности иметь свои домашние театры, но их манил мир театра, они хотели участвовать в театральном процессе. С целью приблизить театр к рабочим, мелким служащим, возникла идея создания любительских драматических кружков (народных театров).

Занятие театральным творчеством развивает эстетический вкус, расширяет круг познавательных интересов, развивает пытливость ума, самостоятельное мышление. Перед руководителями любительского театрального коллектива стоит первостепенная задача: пробудить у участников пытливость ума, научить самостоятельно мыслить. Пусть любитель не владеет в совершенстве голосом или телом, но его чувства рождённые процессом творчества, заразят, передастся другим. Именно этим самодеятельный театр, в первую очередь, воздействует на зрительный зал.».

Спроби організувати народні театри у Харкові робилися ще у 80-і роки 19 століття, проте, харківським губернатором подібні театри відкидалися. У 1894 р. більш інших до відкриття народного театру наблизилася дворянка Марія Миколаївна Лінтварева. Вона орендувала на вул.Катерінославській (Полтавський шлях №24) Малий театр Фролова і почала підготовчу роботу, але у жовтні 1894р. її прохання губернатор (Петров Олександр Іванович) залишив без задоволення. Хоча Харківський губернатор займався благодійністю. Сприяв створенню училища для сліпих і Олександрівського притулку. Допомагав музичному суспільству, комерційному училищу і публічній бібліотеці. Театральне приміщення, що знаходилося під номером 24, використовувалося переважно аматорами - до того часу, коли у Харкові з'явилися кінотеатри та театри мініатюр.

Народний дім

Народний дім був одним з кращих у Російській імперії (за рахунком він був третій в імперії: перший відкрито у Нижньому Новгороді, другий - у Петербурзі). У 1903 році 2 лютого відкрито Народний дім (клуб для робітників), в якому працювали аматорські драматичні гуртки. Одним з них керував Гнат Хоткевич (український письменник, драматург, етнограф), іншим підприємець Г.Алексеев, брат видатного радянського режисера й актора, теоретика театрального мистецтва К.С.Станіславського (Алексєєва).

Гнат Хоткевич

Коли був студентом Харківського Технологічного інституту, Гнат Хоткевич організував у Дергачах аматорський театр, в якому ставили п'єси українських драматургів. Побудували клуню зі сценою, яка мала бути театром. Гнат Мартинович виконував різні роботи у театрі: був агентом зі збору коштів, будівельником, режисером, актором, бутафором, суфлером. А після закінчення інституту організував перший робітничий театр в Україні, у якому було задіяно 150 робітників паровозного заводу.

«Искренне народный театр уходит глубже. Он будит мысль и оставляет по себе впечатление, о которой думается долго еще потом, как внешний эффект уступит. Как среди народных слоев, так равно и среди интеллигенции будиться чувство самопевності народной, веры в силы своего народа и то силы ріжносторонньої», - такими убеждениями Гнат Хоткевич руководствовался при создании любительских кружков и театральных коллективов, написании драматических произведений, в оценках театральных явлений прошлого и своего настоящего».

Зустрічаючись часто з робітниками, він приходить до висновку, що працюючих потрібно залучати до культури, розширювати їх кругозір, розвивати їхню національну свідомість. З цією метою у 1902 році Хоткевич створює драматичний аматорський театр серед робітників-українців заводу сільськогосподарських машин Гельферіх Саде й Мельгозе. З цього часу, як згадує він сам, починається його «серьезная театральная деятельность». Спочатку гурток був нечисленним. Відсутність окремого приміщення перешкоджала розвитку аматорського драматичного театру. Протягом 1902 року аматорський театр поставив сімнадцять вистав. Популярність театру серед робочих постійно зростала. Активізація діяльності робочого театру тісно пов'язана з діяльністю Харківського народного дому. Хоткевич звернувся з пропозицією до комітету, який очолював Народний дім, ставити спектаклі на його сцені.

У листі до В. Гнатюка від 16 грудня 1905 Хоткевич пише: «Сколько мне пришлось выдержать борьбы с Комитетом Народного Дома, чтобы там были украинские спектакли, потому что Комитет впереди и слушать не хотел, чтобы сцена Народного Дома поганилася хохлацкая пьесами. А потом, когда я добился-таки своего - как тяжело приходилось отстаивать, чтобы нам дали хоть два спектакля в месяц, потому что они хотели дать только одну (при 7-8 российских)» (Бадєєва Л.). Успіхи театру любителів були наявними. Глядачі, як і адміністрація Народного дому, помітили його самобутність та незвично велику працьовитість. Тому на початку квітня 1903р. Хоткевичу та учасникам театру запропонували перейти постійно у Народний дім. 10 квітня 1903р. виставою «Бурлаки» І. Карпенка-Карого театр Хоткевича почав новий етап у своїй історії. Тільки за дев'ять місяців 1903р. аматори поставили на сцені Народного дому 19 вистав, які відвідало 12732 чоловіка. Вистави були поставлені за творами М.Кропивницького «Вуса», «Чмир», «Наймичка», «Олеся», «Дві сім'ї», «Дай серцю волю», «Навіжений», І. Карпенко-Карого «Мартин Боруля», «Бурлаки », «Сто тисяч», «Розумний дурень» та інші. Російською мовою був поставлений «Записки божевільного» М.Гоголя. Драмгурток під керівництвом Г.Хоткевича був проукраїнської спрямованості. Сценічне оформлення вистав здійснював С.І.Васільківський. Він же був одним із засновників літературно-художнього гуртка. Поруч з новонародженим українським театром продовжували існувати аматорські театральні вистави. Саме ці спектаклі стали важливим фактором національно-культурного відродження в Україні. Ймовірно, Станіславський листувався з молодим українським письменником, драматургом й музикантом Гнатом Хоткевичем, з яким познайомився у той час, коли його брат Георгій ставив спектаклі у Народному домі. Там по черзі давали спектаклі російського театрального гуртка Г.Алексєєва та українського – Г.Хоткевича. Від Хоткевича Станіславський К.С., з яким мав листування, дізнався про його експерименти з гуцульським етнографічним театром. Інтерес Станіславського був настільки сильний, що разом з Немировичем режисер спеціально приїжджав до Криворівні, щоб подивитися на дивовижний театр, коли там мешкав Хоткевич.

Георгій Сергійович Алексєєв, старший брат Станіславського К.С. - був власником харківської шерстомойкі (Григорівка, нині пр.Любові Малої), приватний час присвячував театру - грав ролі старих у своєму театральному гуртку. Виступав під псевдонімом «Юр'ївський». На його шерстомойці був організован гурток «Товарищество исполнителей драматических произведений». Робітники казали: «Где Алексеев – там театр!». У 1903 р. відкрився Народний Дім, де Георгій був одним із засновників, й аматорська трупа Алексєєва «оселилася» у Народному домі. Театральний реквізит створювався самотужки учасниками театру - це була проросійська трупа. У тому ж Народному домі грала й українська трупа Гната Хоткевича. «Ймовірно, тоді й познайомилися ці два абсолютно різнополярних режисера - пан Станіславський і інженер-шляховик Хоткевич. П.Лучінін, актор студії Георгія Алексєєва, згадував: «С Георгием Сереевичем, братом Станиславского, мы организовали Народный Дом, вокруг которого собрали талантливых любителей. Захвачены мы были этим делом ужасно. Значительную роль в этом… играло то, что помощь нам оказывал… Станиславский. Перед каждой премьерой он приезжал в Харьков, смотрел генеральную репетицию, присутствовал на премьерах и переживал не меньше нашего…». Доля Георгія Алексєєва склалася трагічно. Він був одружений на Олександрі Густавівні Струве. Під час червоного терору у Криму його було заарештовано й розстріляно разом з синами - Павлом, Олегом та Ростиславом. Його дочка, Валентина Георгіївна Конюхова (1893-1952), після революції була артисткою МХАТу.

Народний театр Андрія Валеріановича Квітки

Результатом великої дослідницької роботи Романа Сойми з вивчення роду Квіток стала фундаментальна унікальна монографія «Від Основи до Риму» і ряд статей, з яких ми дізнаємося багато цікавих фактів з історії дуже відомого і шанованого українського роду Квіток. Завдяки цьому дійшли до нас відомості про народний театр Андрія Валеріановича Квітки на Москалівці.

«По свидетельству современников, у Андрея Валерьяновича было множество друзей. Человеком он был компанейским и коммуникабельным, часто давал балы и устраивал великолепные праздники В Париже Андрей Валерьянович работает в художественной академии Жюлиана, а в 1897 г. по представлению князей Трубецкого и де Маврокордато становится постоянным членом Клуба артистического Союза (Cercle de l'Union artistique). Это был элитный клуб, членами которого являлись неравнодушные к искусству представители мировой аристократии. С этого времени полковник принимает самое активное участие во всех мероприятиях, устраиваемых Клубом в Париже: выставках, концертах, вечерах и т.п.…»(Р.Сойма «От Основы до Рима).

Народний театр працював у будинку Андрія Валеріановича Квітки на Москалівці. У театрі проходили концертні програми та театральні вечори, організовані силами місцевого населення. Діяльність театру хоча і була незначною, але мала успіх у публіки.

«Занимался Георгий Алексеевич Берлизов и попечительской деятельностью. В частности, он курировал и финансировал Основянский театр, наверное, единственный в то время сельский театр, который был известен за пределами губернии, и чьи постановки имели феноменальный успех даже у городской публики. Будучи страстным театралом, Берлизов прекрасно понимал силу воздействия театрального искусства на молодые умы и сердца.

С открытием театра местная основянская молодёжь из числа учащихся, гимназистов, студентов, без чьего-либо принуждения, стала организовывать любительские труппы, ставить спектакли, водевили и «живые картины», разыгрывать шарады Для устройства Народного дома на Основе заводовладелец бесплатно предоставил принадлежащее ему каменное здание…» (Р.Сойма «История Берлизова на Основе»).

Театри естради

«Тем временем круглый сквер на Екатеринославской улице застраивался, внося некоторую путаницу в нумерацию домов. В 1910 г. здесь был построен жилой дом по проекту архитектора Б. Н. Корнеенко (сейчас номер 22-а), а в 1914 г. – жилой дом по проекту архитектора В. А. Эстровича Театр миниатюр С. Сарматова (сейчас номер 22). А театральное помещение, находившееся под номером 24, использовалось в основном любителями – до того времени, когда в Харькове появились кинотеатры и театры миниатюр», пишет Ю.Полякова.

Театри мініатюр.

Головною розвагою для Харкова початку ХХ століття був театр. Війни, революції, люди хотіли відволіктися від усього цього кошмару й відпочити. Почалася епоха естрадного театру. Увійшли в моду театри мініатюр. «В начале ХХ века по всей Российской империи получают распространение театры миниатюр - легкие театральные жанры, основа кабаре, водевиль, интермедии, клоунские сцены и другие эстрадные направления. Они были порождение ускоряющего ритма жизни. Необычайный простор для творческих экспериментов привлекал артистов и режиссеров, а «легкий жанр» зрителей. Театр миниатюр менее затратный, не требует большой труппы, режиссура несложная, была возможность давать 2 премьеры в неделю.…везде выгода куда не посмотри. Театры играли и новый репертуар, который создавали их современники писатели-юмористы (Аверченко, Евреинов, Тэффи..)…»(Ю.Полякова).

За прикладом паризьких кафе-концертів Російськійй імперії з'являються ресторани з естрадною програмою або, як їх називають, кафешантани. Число їх швидко зростає, і у 1912 році проводиться навіть перша Всеросійська конференція діячів кафешантанів. Сам термін «кабаре» (в перекладі з французької - «кабачок») не прижився на російському грунті, поступово був витіснений поняттям «театр мініатюр». Поняття «мініатюра» - теж іноземне за своїм походженням, що означає «мала форма» в літературі, музиці, видовищних мистецтвах, - досить точно передає характер театрів, де розігрувалися маленькі п'єски, вокальні, хореографічні, розмовні сценки, інтермедії.Театри мініатюр відмовилися від столиків - неодмінної обстановки кабачка.

За змістом це були театри малих форм. У таких театрах, як правило, переважав розмовний жанр (наприклад, репризи й гуморески), а також ставилися гумористичні та сатиричні вистави й мініатюри. Злободенність та оперативність їх мистецтва, те, що відрізняло театри естради. Сатира на міський побут й звичаї, гострі жарти на політичні теми, критичне ставлення до влади, куплети, комічні сценки, примовки, ігри, клоунська пантоміма, жонглювання, музична ексцентрика. За формою - камерний театр: твори виконуються в невеликому приміщенні та призначені для вузького кола слухачів, глядачів.

«В 1919г. журнал «Театральный курьер» отмечал: «Миниатюры полонят все театральные помещения, вытесняют кинематографы, оказывают свое сильное влияние на репертуар Драматического театра». В 10-е годы XX века они широко распространились в разных городах России, в том числе - в Харькове (кроме Сарматова здесь работали театры Смолякова, Вольчини и Пельтцера), почему-то в основном на Екатеринославской (в домах 17, 18, 24, 27),- пише театрознавець Ю.Полякова. Життя таких театрів було короткочасним - 1-2 сезони. Один за одним в місті відкривалися, прогоряли й закривалися дуже різні театри та театрики приватних антрепренерів - Смолякова, Вольчіні, Сарматова, Пельтцер… «Эти театры успешно конкурировали с опереттой и кафешантанами, работавшими на открытых площадках увеселительных садов. Миниатюры, казавшиеся олицетворением нового века, с его ускоряющимся жизненнымритмом, привлекали зрителей своим динамизмом и непосредственностью. Кроме того, в театрах, занимавших обычно небольшие помещения без ярусов, и публика, и сама программа были более демократичными. Актеры работали почти рядом со зрителями, а значит, должны были быть более раскованными и готовыми к импровизациям. Помимо одноактных пьес и известных публике фарсов, здесь ставили миниатюры современных авторов.», читаем у Ю.Поляковой.

Шантанна естрада в Російській імперії викликала різко негативне ставлення інтелігенції. «Популяризацией разврата и имитацией искусства» называв її М. Горький. М.Ф. фон Дітмар був активним борцем за моральність у місті. Ось як відгукувався про такі заклади гласний Міської думи: «Нигде кафешантаны не отличались таким откровенным цинизмом, развратностью, как в Харькове. Все эти Жаткины, Тиволи являются открытыми развратителями нашего юношества – их давно пора было бы уничтожить…». Фон Дитмар заявлял: «присутствие подобных учреждений с их жительницами, разгуливающими днём и ночью с неприличным пением не только морально оскорбительно, но и имеет другие неприятные стороны, из которых главная – в опасности соблазна для учащейся молодёжи при её прогулках в Сокольничью рощу, где её встречают певицы местных ресторанов…».

Театр фарсу І.А.Смолякова

«… после поражения первой русской революции сатиру очень быстро сменил фарс и во главу угла был поставлен коммерческий успех.» (Ю.Полякова). «Я уже говорил, что во время войны театры «легких жанров» были заполнены «вокзальной» публикой, желавшей отвлечься от тяжелых событий тех дней (напомню, что летом 1915 года немцы взяли Варшаву). Фарс Смолякова был третьим столичным театром такого рода. Сам Смоляков являлся в течение многих лет поистине знаменитейшим фарсовым актером. На афишах, в газетных объявлениях постоянно появлялись строчки: «С участием И. А. Смолякова», «Трюки Смолякова», «Новые трюки Смолякова» и т. д. Он был настоящим комиком. Но вся изобретательность, весь талант, юмор, темперамент этого актера были направлены в одну сторону: на всевозможные неприличия, немыслимые неприличия в угоду публике, посещавшей театр фарса. Сейчас неудобно даже пересказывать содержание фарсов, а тогда их писали, переводили, издавали, репетировали, играли для тысяч зрителей, и все это зачастую делали вполне интеллигентные люди! Цензура спокойно разрешала фарсовые представления и даже потворствовала им… Любопытная деталь: как режиссер Смоляков и на репетициях и на спектаклях требовал от всей труппы очень высокого тона, а сам разговаривал совсем просто, с отличными тонкими интонациями. Конечно, своим сверхвысоким напряженным тоном мы подчеркивали его простоту, мягкость и спокойствие. Однажды, разгадав этот прием, я начал играть тоже тихо и спокойно. Смоляков удивленно посмотрел на меня, но не сказал ни слова.», - згадував артист, режисер Г.Ярон. Фарс - комедия лёгкого содержания с внешними комическими приёмами. На вул.Катеринославській (Полтавський шлях №18) існував театр фарсу И.А.Смолякова, який приїджав з Петербургу.

Театр-кабаре,так называемый театр «клубного типа». В репертуаре которого драматические спектакли сочетались с танцевальным действием.

Театр-кабаре М.Ушинського

Про перший у Харкові Театр-кабаре на вул.Катеринославський №24 було написано раніше. «Ежедневно здесь предлагались увеселения, состоящие из дивертисмента, куда входили певцы и певицы, балет, оперетки и лучшие шансонетные певицы.» (А.Парамонов).

Під час Другої світової війни будинок театру (№24а) зруйнован. «Во время войны здание клуба было разрушено, а в 1950-е годы на его месте был построен жилой дом. И сейчас уже ничего не напоминает о былом зале Ушинского, который успел вписать свою особую страницу в историю театра и эстрады в Харькове.» (Ю.Полякова). Про нього згадує у своїй книзіі Борис Красовицкий: «Там, где заканчивался правый, стоял клуб работников милиции с маленьким, но уютным зрительным залом. В нем выступали приезжавшие в Харьков писатели и артисты. Помню проходившие там вечера Александра Безыменского, а позже Любови Орловой. Этого дома уже нет». В будинку №24, який існує сьогодні, знаходилося й ательє відомого харківського фотографа О.М. Іваницького.

У 1912 р. Вольчіні відкриває у приміщенні по вул.Катеринославській (Полтавський шлях №24) театр мініатюр «Chat noir» («Черный кот»). У замітці, присвяченій відкриттю нового театру, йдеться й про переробку приміщення: «В новом театре довольно недурная труппа, очень стройно, живо разыгрывающая миниатюрные вещицы, подбор которых судя по началу, нельзя не признать вполне удачным. <…> Само помещение театра – чистенькое, просторное, очень удобное. По другую сторону фойе помещается обширный кинематограф, где публика за одну и ту же плату смотрит ежедневно сменяющиеся картины во время антрактов. Благодаря общей дешевизне театральных цен и удобству совмещения театра с кинематографом новый театр г. Вольчини, несомненно, будет пользоваться широким успехом». В театре И.И.Вольчини гастролировали артисты театра «Кривое зеркало» пародист Икар (Н. Барабанов), звукоподражатель Вестман, куплетист С.Сарматов, музыкальный эксцентрик Петр Невский, имитатор Панин, сюда приезжал петербургский театр фарса И. А. Смолякова и многие другие.»,- пише Ю.Полякова.

У вересні 1914 року у театрі Вольчіні розпочала роботу трупа С.Сарматова, до цього вона виступала в будівлі Машеля на Катеринославськый №18. Судячи з відгуків місцевої преси, найбільшою популярністю користувалися театри Сарматів і Пельтцер. У театральному журналі «Рампа і життя» про театрах Пельтцер та Сарматова було написано наступне: «Оба эти театра, раположенные на одной улице и отделенные друг от друга небольшим сквером, хотя и должны были бы конкурировать между собою,- лишены этой возможности абсолютно, так как оба переполнены.».

Театр мініатюр Сараматова

Сарматов Станислав Францевич (Опеньховский) (1874-1925). «В Харькове одним из первых создал театр миниатюр Станислав Опеньховский, выступавший под псевдонимом Сарматов»,- пише Ю.Полякова. «По сути, Сарматов стоял у самых истоков популяризации этого песенного жанра, становившегося распространённым в империи, а песенки его были достаточно фривольны, в особенности на фоне ещё не растраченной благопристойности общепринятых взглядов.

Может быть, как раз эта пикантность и привлекала широкие слои публики к исполнителю, который сразу же стал кумиром.», пише О.Захаров.

Сарматов у 1893р. прийшов на естраду з драматичного театру. «Родился артист в Киеве, предположительно в семье врача. Сарматов окончил 1-ю киевскую гимназию. Под псевдонимом Сарматов поступил в антрепризу К. Лелева-Вучетича на роли простаков (Одесса, Херсон, Чернигов). Начинал в малороссийской драматической труппе. У Харкові грав у Міському театрі Дюкових. Актриса М.И.Велизарий вспоминала: «Помню, в 1898 г. приехал к Дюковой красавец Сарматов. Актер темпераментный, но чрезвычайно примитивный. Наш режиссер Александров ретиво взялся за постановку «Ромео». С актерами он заниматься не умел, только «народные сцены» ставил блестяще... Опять Шувалову и Петипа пришлось спасать спектакль. На четырех репетициях они, играя главные роли, давали товарищам кое-какие указания. В результате получился не очень плохой спектакль... г-н Сарматов играл Ромео с солидным успехом». «Таким образом, наш герой пал жертвой амплуа: исходя из внешних данных ему поручали роли любовников, а он обладал несомненным комическим талантом»,- пише театрознавець Ю.Полякова. Полуголодное существование привело Станислава Францевича к разочарованию в высоких идеалах драматической сцены, что позднее нашло выход в стихах «К съезду сценических деятелей», ядовитых шаржах- «Силуэтики бродячих провинциальных лицедеев» («Смех». Киев, 1897). Він покінчив з театром і почав виступати в харківських садах й шантанах (1893) з власними куплетами.

«Эпатируя публику, артист допускал откровенные двусмысленности, хотя рецензенты неоднократно отмечали, что Сарматов «один из немногих, умеющих облечь скабрезность в остроумную, даже изящную форму» (Рампа и жизнь. 1912. № 20).

«Любитель тотализатора, страстный игрок, в быту Сарматов поражал отсутствием примет артистизма. Положение артиста варьете, парии в артистическом мире его не тяготило. Более того, он увлекал в этот мир других (уговорил перейти на эстраду артистрв музыкально-драматического театра Вл. Хенкина, Ю. Убейко, С. Сокольского). Считал своей работой развлечение людей, вносил в это присущий ему азарт. Выступал в самых разных аудиториях: городских садах, фешенебельном петербургском варьете «Палас», в театрах миниатюр. В Харькове в разные годы содержал летний сад «Тиволи», варьете, театр миниатюр, проявил не только административные, но и режиссерские способности…

У 1913 р. по вул.Катеринославський №18 відкрив свій театр мініатюр в приміщенні кінотеатру «Машель» колишнього Єкатерининського театру (до нього тут був театр фарсів Л.Смолякова, а сьогодні ТЮГ). А потім, після конфлікту з власником приміщення, перейшов у будівлю, що належала Вольчіні (вул.Катеринославська №24а). «Зимний сезон в театре Сарматова на Екатеринославской, 24 открылся 4 августа 1919 года. Было отремонтировано здание, написаны новые декорации. В репертуар, кроме перечисленного выше, входили оперетты, фарсы, комедии и спектакли-кабаре «Сарматикон», хорошо известные публике. Основу репертуара по-прежнему составляли фарсы С.Ф.Сабурова…» (Ю.Полякова). Великий успіх мали шаржі і пародії за участю самого Сарматова. Популярність здобув як поет-куплетист в образі «босяка». Він один із стовпів "босяцкого" жанру на естраді (як Ю.В.Убейко і С.А.Сокольскій). Виступав Станіслав Францевич у масці «босяка». Її появу на естраді прийнято пов'язувати з М. Горьким. Але, судячи з авторського збірника Сарматова «Сміх», маска артиста склалася до публікації перших «босяцьких» оповідань. Тема витала в повітрі, одночасно була підхоплена майбутнім пролетарським письменником і шантанним куплетистом. Сарматов- автор й виконавець куплетів, пісеньок, пародій, антрепренер. «Первыми артистами, начавшими выступать в „рваном жанре“, были Станислав Сарматов и Юлий Убейко… Сарматов был отличным актером, с большим чувством юмора, но все его куплеты были скабрезными. В них не было ничего от образа горьковского босяка, и рваный костюм артиста был только данью моде. Пресса тех лет много писала о Станиславе Францевиче, называя его «лучшим из куплетистов России», чей доход превышал 1000 рублей в месяц. В газете за 1912 год читаем: «Почти все куплетисты в России, за исключением разве гг. Убейко и Сокольского, — это рабская копия Сарматова: его костюм, его грим, его манера пения, а главное - его куплеты экспроприированные, перевранные и, конечно, выданные за свои»,- читаємо в мемуарах радянського письменника-сатирика Володимира Соломоновича Полякова. «У него было отменное чутье на все, что может заинтересовать публику. В проводившихся по два раза за вечер представлениях легкого жанра принимали участие шансонетки, и выступал сам владелец театра, исполнявший, нарядившись босяком, полупристойные куплеты. Сарматов был известным куплетистом, автором и исполнителем сатирических песенок в образе бродяги. Он выходил к публике в классических лохмотьях оборванца и пропойцы, в то же время во всем его облике проглядывал интеллигент. Вот это соединение лохмотьев с интеллигентским скепсисом очень нравилось публике».

Труппа. По мнению критики, лучшими силами труппы Сарматова были Н.Надинская, Ратмирова, Башилов и О.М.Арди. Расцвет актерской карьеры Александра Николаевича Арди пришелся на дореволюционные годы в ряде провинциальных театров. С 1912г. А.Н. Арди в театре Сарматова стал совмещать обязанности режиссера и актера.

Публика Залучені невибагливим репертуаром в нього ходили переважно прикажчики, ремісники, дрібні торговці.. «О. Ю. Лейбфрейд, детство якого пройшло у домі №22, по соседству с театром згадував: «Мои родители ходили иногда в театр Сарматова. Сам Сарматов - крупный, холеный - выступал почему-то в костюме босяка. Возвращаясь, роди­тели смеялись и говорили, что он пел что-то не очень приличное...», читаем у Ю.Поляковой. На початку 1910-х років відкрив невеликий кінематографічний театр мініатюр С.Ф.Сарматова. «… Объехал с гастролями всю страну, снимался в Париже на студии «Iomoh» (ГОМОН), записал на граммофонные пластинки около 500 куплетов и городских песен. Кроме авторских сборников его вещи входили в народные песенники, которые издавались массовым тиражом. Писал также обозрения-оперетты, сценки и буффонады для театров миниатюр». Сарматов был высокооплачиваемым актером, имел доход и от публикации своих куплетов. Но так как он был заядлым игроком, он вечно нуждался в деньгах.». Конкуренти Сарматова «Находящиеся неподалеку друг от друга театры миниатюр Пельтцера (Екатеринославская, 18) и Сарматова (Екатеринославская, 24) успешно конкурировали друг с другом, поэтому в 1915 г. журнал «Рампа и жизнь» отмечал: «В обоих театрах миниатюр (г. Пельтцера и г. Сарматова) дела хорошие… В это время главным конкурентом Сарматова был «Веселый театр» Вольчини, находившийся на той же Екатеринославской улице. Кроме того, работали «Театр Буфф», кабаре «Версаль», «Вилла Жаткина»,- констатує театроззнавець Ю.Полякова. «После революции, когда город переходил из рук в руки, Сарматову удавалось удержаться при каждой из властей. В театре по-прежнему в два вечерних сеанса шли произведения легкого жанра, и по-прежнему - никакой политики (например, фарсы «Мой солдатик», «Которая из трех», оперетта «Бедные овечки», комедии «Голодный Дон Жуан», «Привидение старого замка»)»,- пишет Ю.Полякова. Найдовше протримався за часом театр мініатюр Сарматова. У 1920р. емігрував в США. Останні роки працював офіціантом у Нью-Йорку. Друкувався в газеті «Новое русское слово» з пародіями і злободенними віршами. У 1938р. помер у Нью-Йорку в злиднях і забутті. А кілька років тому гонорари дозволяли мати йому власний кінний завод і жити розкошуючи. Він відкрив на паях з Олександром Вертинським «Русский трактир» у Константинополі, але через непорозуміння партнерів довго не протримався. Вплив творчості Сарматова на жанр російськомовної комічної і жанрової пісні досить значний. У 1924 р. в цій будівлі працював так званий «Сучасний театр». Сам Сарматів на той час вже знаходився в еміграції.

«В 1926 г. помещение перешло Дому красной милиции и розыска Харьковщины (с 1935 г. – клуб Красного милиционера). Видимо, там он находился до 1941 г., до начала войны. О нем вспоминает в своей книге Борис Красовицкий: «Там, где заканчивался правый, стоял клуб работников милиции с маленьким, но уютным зрительным залом. В нем выступали приезжавшие в Харьков писатели и артисты. Помню проходившие там вечера Александра Безыменского, а позже Любови Орловой. Этого дома уже нет»,- пишет Ю. Ю. Полякова.

Театр мініатюр «Гротеск»

«На Екатеринославской, 17, в помещении кинотеатра «Радио», в годы революции и гражданской войны работал театр Чернова «Гротеск» (А.Парамонов). Гротеск - тип художньої образності, який ґрунтується на химерному поєднанні фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і карикатурного. Гротеск - найвищий ступінь комічного. Особливо яскраво виявляються сатиричні форми гротеску. «Гротеск как форма художественной условности разрушает привычные связи, сгущает и концентрирует смысл явлений, доходит до своеобразного «катарсического» взрыва, принимающего либо комическую либо трагическую форму».

«В помещении прогоревшего харьковского театра «Гротеск» открыла свой театр (10 сентября 1919г.) Софья Сарматова, пытавшаяся составить конкуренцию своему мужу – известному продюсеру, куплетисту и конферансье Станиславу Сарматову. Театр миниатюр Сарматовой (так же, как и театр ее мужа) специализировался на опереттах, водевилях, музыкальных комедиях. Музыкальной частью в театре заведовал Самуил Покрасс, писал музыку к спектаклям будущий известнейший джазовый музыкант, композитор и, между прочим, автор песни «Красная армия всех сильней». Самуил Покрасс стал самым востребованным композитором Голливуда. В состав труппы Сарматовой входили А. Б. Ардатов (бывший одновременно и режиссером), Е. Юзова, Никольский, Чернецкая-Бенуа, Барковская, Пильский, Сашин, Де-Ридаль, Злочевский, Голямбо, Каменев, Нильский, Варшавин.».

Театр мініатюр «Пельтцер»

Театр мініатюр Іван Романович Пельтцер відкрив у 1915 році 15 серпня. Йоганн Робертович Пельтцер (1871-1992) мав німецьке коріння, його предки переселилися з Німеччини до Російської імперії за часів Івана Грозного. Однак актор все життя називав себе Іваном Романовичем. Він був блискучим комедійним актором, одним з кращих майстрів провінційного театру дореволюційній Російській імперії. Вісім років працював актором й режисером у театрі М.М.Синельникова. Синельников дав цінні поради й запевнив, що двері його театру завжди відкриті Івану Романовичу. Також допоміг І.Р.Пельтцер зняти двоповерхову будівлю на вул.КатерінославскІй. Розташувався театр у приміщенні Катерининського театру (нині ТЮГ вул.Полтавський шлях №18). Вивіска «Театр И.Р.Пельтцера», яку тримав в піднятих руках витончений ангелок. Перша (15.08.15р.) вистава театру мініатюр складалася з оперети І.Кальмана «Цыган-премьер», п'єсу Бракко «Дорожное приключение», музичні номери: співачка Макарова-Шевченко та Віктор Хенкін «Песенки кінто». У залі був аншлаг.

Програма дещо відрізнялася від всіх інших театрів мініатюр. Це невеликі одноактні водевільного характеру вистави, оперети. Цей театр був більш якісного рівня. У програмі, як і належить в театрі мініатюр, відразу кілька номерів. Він привертав увагу своєю інтелігентністю. «Конкуренции с Сарматовым Иван Романович не боялся. К Сарматову, привлекаемые невзыскательным репертуаром, преимущественно ходили приказчики с ремесленниками, а Пельтцер сделал ставку на публику, которая посещала его театр миниатюр. Небогатую интеллигентную публику. Репертуар у Ивана Романовича был строже, чем у Сарматова. «У Станислава Францевича с порога шибает в нос балаганом, – говорил Пельтцеру Синельников, – а у тебя, Иван Романович, пахнет театром.». «Программа менялась раз в неделю и состояла в основном из одноактных комедий, оперетт и эстрадных номеров», пише театрознавець Ю.Полякова.

Трупа складалася: Н.Долинська, М.Стрешнева, С.Чернецька-Бенуа, Е.Чарская, Л.Барбэ, П.Южний, В.Хенкін. «Ивану Романовичу удалось набрать хорошую труппу. Правой рукой его (то есть вторым режиссером) стал молодой талантливый актер Леонид Барбэ» (Т.Пельтцер).

Леонід Барбе актор театру та німого кіно мав незвичайний талант. Знявся у 15 українських фільмах, грав у фільмі "Звенигора" О.Довженка. Працював з режисером Чардиніним.

«На сезон 1915/16 года папаша стал держать театр миниатюр в Харькове. Были в труппе молодой Утесов, Смирнов-Сокольский. Дела шли не блестяще. Для поднятия сборов папаша по ставил «Белоснежку» и «Красную Шапочку». В этих спектаклях я играла и уже училась в 1 классе гимназии»,- згадувала його дочка Т.І.Пельтцер.

Віктор Якович Хенкін (1882-1944) рідний брат відомого радянського коміка 40-60-х років Володимира Хенкина. Актор пародійно-комічного жанру починав акторську кар'єру в українському театрі під керівництвом М.Кропивницького, вважав його своїм учителем. Потім був зіркою столичного театру-кабаре «Летюча миша». Грав ролі в мініатюрах, але головний його успіх - виконання пісень. Співав у костюмах і грімі. Мав гарний високий баритон. Головним здобутком його виконання було вміння проникнути в суть пісні, створити характер героя, передати настрій. Віктор Хенкин виходив на сцену з шарманкою на шиї і тбіліськими пісеньками «Пісеньки кінто», дрібних торговців, які у той час були надзвичайно популярні, виконував єврейські пісні хасідів. У Сарматова їх виконували як є, а у Пельтцер на його прохання Хенкін заміняв непристойні слова на співзвучні більш пристойні варіанти. До репертуару Xенкіна входили також народні пісні (в т.ч. українські жартівливі пісні, що виконувалися на естраді М. Л. Кропивницьким) і салонні "Пісеньки блазня". Хенкин був учнем Микити Валієва, у якого пройшов школу сам К.С. Станіславський. Його виступи - це театр одного актора. Його здатність до перевтілення по 10-12 разів за вечір, вміння грати водевілі й пародії, музикальність і танцювальність були вражаючі. Іскрометні пісні складав йому Ісаак Дунаєвський. Молодому композитору доводилося акомпанувати акторові ще у Харкові, в театрах-кабаре. Його брат, Володимир Якович Хенкин, пародист, куплетист, «Король сміху», як його називали, з Дунаєвським був дуже дружний, хоча і був на тринадцять років старше. Володимир Хенкин чудово читав Зощенко, виконував гротескові ролі в театрі. Пізніше Володимир Хенкин приїде сюди за Ісааком та відвезе його у Москву. «И Хенкин, и Ильин очень высоко ценили талант Дунаевского. В Москве они помогли ему с трудоустройством в те театры, в которых трудились сами. Это было началом карьеры советского Моцарта.»,- пише Мінченок Д.А. У 1923 р. Віктор Хенкин отримав ангажемент у Берліні і вивіз туди всю сім'ю, потім переселився до Парижа, потім у США, а у 1940-му раптом повернеться в СРСР. Щастя сім'ї це повернення з зрозумілих причин не принесло. В еміграції на гастролях у Віктора Хенкина акомпаніатором був Оскар Строк (король танго). Після революції він співав і в Берліні, і в Парижі, і навіть в Японії. Драматичний актор і відмінний вокаліст поєднувалися в Хенкин - це рідкість.

Умови у акторів у театрі Пельтцер були спартанські. «Приказом по полиции г. полицеймейстер предложил приставу 6 уч. немедленно обязать подпискою нынешних владельцев дома по Екатеринославской ул., где находится театр миниатюр Пельтцера, братьев Кац и Эпштейна, чтобы они без всякаго промедления привели в надлежащий вид некоторыя ложи и аван-ложу, где, оказывается, мебель оборванная, грязная, негодная, стены – особенно грязныя, в пятнах и пр. В подвальном этаже здания предложено привести в более приличный, благообразный вид уборныя для артистов, провести воду, вентиляцию, «чтобы не было вони»; полы, оказавшиеся загрязненными до невозможности, во всех помещениях этажа, а также стены, тоже опачканныя – вымыть и на будущее время содержать в чистоте. Каково положение артистов, подвизающихся в театре и вынужденных проводить в этих уборных большую часть суток!..»(«Южный край», №13184).

Щоб врятувати становище, коли справи йшли погано, Пельтцер став включати в репертуар, п'єси написані на місцевому харківському репертуарі «Харківські кумасі», «Харківські женихи»; запрошувати гастролерів, найвідомішим був Ігор Северянін, який два вечори поспіль у 17-18 березня 1916р. читав вірші (поезовечір).

І.Северянін

Ігор Северянін видатний російський поет, один з найяскравіших представників "Срібного століття". Кожен штрих біографії Северяніна свідчить про нього, як про яскраву й видатну особистость. «Привлекала слушателей и уникальная, завораживающая манера поэта читать свои стихи: начинал он читать без эмоций, каким-то загробным голосом, затем переходил на чтение нараспев и неожиданно прерывал его на полуслове. После такого начала публика была вся в его власти.».

Для підтримки театру Пельтцер ставив навіть дитячі міні-спектаклі. У цьому театрі почалася кар'єра його дочки Тетяни Пельтцер. Вона з чотирьох років виходила на сцену.

При театрі Іваном Романовичем була організована школа акторської майстерності. Пельтцер І.Р. був відмінним педагогом, до революції мав свою маленьку театральну школу (1915-1916) при театрі мініатюр (Катеринославська №18).

У школі вчили не так як у Синельникова. У М.М.Синельникова було неприпустимо «кривлятися» - для актора було гіршою образою. Напротив, у школі Пельтцер вчили правильно кривлятися, вчили танцювати канкан ... Іван Романович в процес навчання не втручався. Сам вів уроки декламації, найбільше любив декламувати байки Крилова. Т.Пельтцер подобалися заняття, але студентам ні, тому вони незабаром розбіглися.

Менше року проіснував театр мініатюр. Синельников щиро кликав Пельтцер назад у свій театр, але той не захотів. «14 квітня 1916р. харківські газети оголосілі про Прощальний бенефіс Івана Пельтцер: срок оренди приміщення сплив, і театр мініатюр припинив своє існування, а Іван Романович із сім'єю перебрався у Москву». Після закриття харківського театру мініатюр І.Р.Пельтцер почав зніматися у кіно.

Інтерес до театрів мініатюр спалахував й затихав. Після розквіту сатири й сатиричних жанрів у 20-30 роки театри мініатюр практично зникли з карти країни. Потім ненадовго з'явилися перед війною. Той розмах, який спостерігався в дореволюційні роки театр мініатюр більше не мав.

Кабаре (кабачок) це музичні програми для невеликих кафе, коли вар'єте, це вже для більш досвідченого глядача, початковим місцем «проживання» якого були ресторани, а з 20-х років минулого століття і зовсім стали театрами. В питаннях програми, кабаре і вар'єте особливо не відрізняються. І там, і там поєднання елементів театральних, музичних, естрадних, танцювальних й циркових. Вся програма має сатиричний характер з елементами фривольністы і навіть еротики.

Театр-кабаре «Intime» («Інтим»)

«Боммер» - перший у Харкові стаціонарний кінотеатр, відкритий у спеціально побудованому новому будинку. Саме дирекція кінотеатру «Бр. Боммер» почала першою у місті систематично знімати місцеву кінохроніку. В приміщенні кінематографа «Боммер» відкрито кабаре «Інтим». Імовірно демонструвалися фільми певного змісту

Театр-варьете «Версаль».

«В гостинице «Версаль» работал театр-варьете «Версаль» и ресторан «Версаль», в котором играл оркестр из бедных музыкантов румын, которые приехали в Харьков и долго не могли найти работу без хорошего дирижера. Содержатель ресторана К.А. Щоголев в 1906г. пригласил к оркестру Оршанского мещанина Ефима Самуиловича Хейфеца» (А.Парамонов).

Ще в 80-і роки минулого століття набула великого поширення садово-паркова естрада.

Сад «Претория».

«Харьковский купец Игнатий Борисович Картышев в начале XXв. устроил на собственном дворовом месте по ул.Екатеринославской сад «Претория». В саду у него была музыкальная беседка, деревяные и парусиновые кабинеты, биллиардная. Кегельбан. В 1904г. И.Г.Карташев построил деревянный открытый пави льон для выступления шансонетних певиц и танцоров. Несмотря на то, что на Екатеринославской было запрещено строить деревянные сооружения, Карташевву разрешили исходя из того, что он більше напоминал временный театральный балаган. Публика в «Претории была неискушенная, но многочисленная. Каждый вечер из нее кто-нибудь попадал в полицейский участок.» (А.Парамонов).

Сад Шато-де-флер (Цветочный городок).

«Парк не сохранился. Обилие цветов дало название парку. Прогулочные дорожки, цветочные клумбы. Парки с названием «Шато-де флер» открыты были по всей территории Российской империи. Это был платный городской парк, сдававшийся Думой антрепренерам на определенных условиях, среди которых общедоступные цены на входные билеты всегда стояли на первом месте. В общегородском увеселительном заведении работали: ресторан, летний театр, танцевальный зал, пивной бар. В 1913 году на открытой сцене владельцем В.Е. Кучулория был открыт театр миниатюр и синематограф. Мода на все эти театры возникла в Харькове в 1890-е годы. Здесь проходили гуляния с концертами, фейерверками, эстрадными выступлениями, танцами и театральными представлениями. Открытие парка с увеселительной программой, рассчитанной на вкусы невзыскательной публики, вызывало протест со стороны местных деятелей культуры. Посетители открыто, при газовом освещении пьют коньяк и шампанское и отплясывают канкан. С открытием Шато началась эпоха буржуазной масскультуры.» (А.Парамонов).

З'явившись одночасно з кінематографом, театри мініатюр завоювали величезну популярність. З театрами мініатюр успішно конкурували численні кінотеатри.

В епоху 30-50-х років в нашій країні самодіяльний театр (у місті) «розвивався, орієнтуючись на професійний, використовуючи його методи роботи й поставляючи в вищі сфери мистецтва « таланти з народу». Зокрема, в 30-і рр. і в повоєнні десятиліття велике значення надавалося шефству професійних театрів й майстрів сцени над аматорськими театральними колективами. У цьому бачили один з головних важелів підвищення ідейно-художнього рівня режисури, виконавської майстерності. У програмах аматорського спектаклю часто поруч з постановником називалося прізвище консультанта - професійного режисера або актора. Були випадки участі професійних акторів у виставах аматорських театрів

ДК імені Ілліча канатного заводу

ДК ім.Ілліча канатного заводу закладено у 1933 рік. У ньому серед інших гуртків відразу було створенио драмгурток. У якому, переважно грали працівники канатного заводу та мешканці мікрорайонів: Нова Баварія, Липовий гай. Репертуар був різноманітний від класики до сучасних п'єс. Колектив був сильний. Часто перемагав на республіканських оглядах самодіяльного мистецтва. Творчий підйом припав на 30-ті та 50-роки ХХ століття. Був популярним серед жителів нашого району і м.Харкова. Вистави драмгуртка у 50-ті роки оформляв художник Олексій Миколайович Грот, учень Анрі Матісса. Мешкав у 50-ті роки ХХст. у Липовому гаю. «В 1909г. А.Н. Грот возвращается из Парижа в Харьков, где совместно с художником Э.А. Штейнбергом создает вышеуказанную художественную студию, в которой преподаютживопись и рисунок. Их учениками были известный график В. А. Милашевский, Василий Ермилов и другие художники. Отдавая много сил и времени преподавательской работе, А. Грот одновременно много занимался живописью,» (Кишкурно Е.П.). У студії долучали учнів до новітніх течій світового живопису.

Бежанов Сергій Дмитрович (1914-1961) працював на канатному заводі інженером конструкторського бюро. Брав активну участь у роботі драматичного гуртка з моменту його заснування. Грав разнопланові ролі, зазвичай головні. Улюбленою роллю була роль Хлєстакова

Висновок

Театр здійснив переворот у культурі, оскільки наважився сумістити мистецтво й педагогіку, організацію вільного часу та відпочинку з вихованням. Особливість театру не тільки в доступності, наочності, а й в живому діалозі актора з глядачем. І тому театр не одне століття багатогранно впливає на становлення особистості. Театр як соціальне і художнє явище допомагає людині орієнтуватися у навколишньому світі. Театр спромігся сформувати у своїх глядачів певні погляди, світоглядні установки, збагатив їх духовний світ. З часом театральне мистецтво більш глибоко проникло в суспільство, глядач став масовим, більш «різнокласовим». Саме театр підготував й морально виховав майбутню публіку кінематографу, майбутніх відвідувачів літературних вечорів й бібліотек.

Новобаварський район (Залопань) вніс вагомий вклад в розвиток театрального мистецтва не тільки у Харкові, але й далеко за його межами. Саме в нашому районі зароджувалися та розвивалися театри та театральні навчальні заклади. Ще до середини ХХ століття театральне життя нашого району було кипучим й насиченим. У театральному процесі брали участь як приїжджі так і місцеві визначні актори та режисери. Чого не скажеш про сьогоднішній день театрального життя нашого району. А жаль. Але ми не повинні втрачати пам'ять про славетне театральне минуле нашого району.

Література

Анничев А.Не просто балет, а новый этап двух творческих судеб.-Режим доступа: ...timeua.info › post › kharkov › ne-prosto-balet-a-novyj-etap-dvuh-tvo....-Загл. С экрана.-Дата 28.04.20.

Анничев А. Первый в СССР государственный театр для детей был создан 85 лет назад в Харькове/А.Анничев//Время.-2005.-22 октября.-С.8.

БадєєваЛ.КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ГНАТА ХОТКЕВИЧАУ ХАРКОВІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ.-Режим доступа: Культурно-освітня діяльність Гната Хоткевича у Харкові на початку ...https://keui.files.wordpress.com/2013/12/63_badeeva.pdf.-Загл.с экрана.-Дата 29.04.20.

Владич Л. Василь Григорович Кричевський/Л. Владич.-Режим доступа: Василь Григорович Кричевський | Збручzbruc.eu › node.-Загл. С экрана.-Дата 25.04.20.

Во славу музыки служить | Новости Белгорода.-Режим доступа:www.belnovosti.ru › vo-slavu-muzyki-sluzhit-Загл. С экрана,Дата 20.04.20.

Ганкевич В.Ю.ТЕАТРАЛЬНА ТРУПА М. СТАРИЦЬКОГО У КРИМУ/В. Ю. Ганкевич, С. П. Шендрікова.-Режим доступа: ТЕАТРАЛЬНА ТРУПА Мdspace.nbuv.gov.ua › handle › 57-Gankevich.-Загл. С экрана.-Дата.24.04.20.

Головчино - Белгородской области.-Режим доступа:https:// beluezd.ru/golovchino.html.-Загл.с экрана.-Дата 29.04.20

Городисская С. Искания, ощибки, победы/С.Городисская.-Режим доступа:С. Городисская. Искания, ошибки, победы - Драматешкаdramateshka.ru › 5724-s-gorodisskaya-iskaniya-oshibki-pobedih.-Загл. С экрана.-Дата 27.04.20.

Диссертации по гуманитарным наукам – Режим доступа:http://cheloveknauka.com/muzykalno-teatralnaya-deyatelnost-ekateriny-ii#ixzz5eSAasfio.-Загл.с экрана.-Дата 04.05.20.

Квитка-Основьяненко Г.Ф. История театра в Харькове .-Режим доступа:www.myslenedrevo.com.ua › Lit › MiscelWorks › TheaterXarkov.-Загл. С экрана.-Дата 15.04.20.

Г.Ф. КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО ТА ХАРКІВСЬКИЙ ТЕАТР ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ — Часть! 4).-Режим доступу:school-world.com.ua/.../g-f-kvitka-osnov-yanenko-ta-xarkiv...-Загл.з екрана-27.01.2019.

Г. Ф. КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО ТА ХАРКІВСЬКИЙ ТЕАТР ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ — Часть 1.-Режим доступа: Г. Ф. КВІТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО ТА ХАРКІВСЬКИЙ ТЕАТР ...school-world.com.ua › lib › g-f-kvitka-osno...-Загл. С єкрана.-Дата 26.04.20.

Данилекский Г.П. Квитка Григорий Фёдорович.| Откуда Родом .-Режим доступа:www.otkudarodom.ua/ru/kvitka-grigoriy-fyodorovich-g-p-danilevskiy-0.-Загл. С экрана.-Дата 16.04.20.

12 декабря. Что произошло в этот день в истории Харькова? «Открытие деревянного театра».-Режим доступа:https://mykharkov.info.-(Загл. С экрана).-27.04.20

До 200-річчя «Украинского вестника» (1816-1819) – одного з.-Режим доступа:..www.nbuv.gov.ua/node/2733.-Загл. С экрана.-Дата 24.04.20.

Дом губернского архитектора Петра Антоновича Ярославского ...- Режим доступа:www.otkudarodom.ua/.../dom-gubernskogo-arhitektora-petra-antonovicha-yaroslavsk...-Загл.с экрана.- 03.05.20.

Драматический театр им. Шевченко Харькова.-Режим доступа:https://zabytki.in.ua/ru/2149/dramaticheskii-teatr-im-shevchenko-kharkova.-(загл. С экрана).-20.04.20.

Дудинская Н. Жизнь в искусстве. Воспоминания.Статьи.-Режим доступа: Наталия ДУДИНСКАЯ - Санкт-Петербургский ...www.gup.ru › events › news › smi › dudinskaya2.-Загл. С экрана.-Дата.20.04.20.

Захаров А.«Босяцкие» песни завоевывают Херсон. :: Херсонский.-Режим доступа:«Босяцкие» песни завоевывают Херсон. :: Херсонский ...artkavun.kherson.ua › bosyatskie-pesni-zavoevyivayut-herson.-Загл.с єкрана.-Дата 01.05.20.

Золотницкая Т. ЖИЗНЬ И ЛЮБОВЬ ВЕРЫ САМОЙЛОВОЙ/Т.Золотницкая.-Реим доступа:ЖИЗНЬ И ЛЮБОВЬ ВЕРЫ САМОЙЛОВОЙ Петербургский ...ptj.spb.ru › archive › zhizn-i-lyubov-very-samojlovoj.-Загл. С экрана.-Дата 24.04.20.

Загадки романсу.- Режим доступаwww.marie-olshansky.ru/muz/bbor-sad.shtml) .-Зсагл. С экрана.-Дата 23.04.20.

Если вернуть театру Шевченко название "Березиль", то мы могли бы искупить вину перед Курбасом - завлит театра.- Режим доступа: www.sq.com.ua/.../esli_vernut_teatru_shevchenko_nazvanie_berezil_to_my_mogli_b...-(Заглавие с экрана).-27.04.2020.

Квитка-Основьяненко Г.Ф. История театра в Харькове.:[Электронный ресурс].-Режим доступа:Г.Ф.Квитка-Основьяненко - История театра в Харьковеwww.myslenedrevo.com.ua › Lit › MiscelWorks › TheaterXarkov.-Загл. С экрана.-Дата 20.04.20.

Киктева Т. Последняя дуэль… -Режим доступа: - | Газета ВРЕМЯtimeua.info › ..-Загл. С єкрана.-Дата 27.04.20.

Кишкурно Е.П. СТУДИЙНОЕ ДВИЖЕНИЕ В ХАРЬКОВЕ В КОНЦЕ XIX– НАЧАЛЕ ХХ ВЕКА.-Режим доступа: студийное движение в харькове в конце xix – начале хх векаwww.visnik.org › pdf › v2011-03-26-kishkurno.-Загл. С экрана.-Дата 04.05.20.

Коломиец Р.Марк Кропивницкий/Р.Коломиец.-Режим доступа: Кропивницкий - Читай більшеchytaimore.org.ua › uploads › 2019/09 › Kropivnytsky_RU.-Загл.с экрана.-Дата 25.04.20.

Культура и искусство. Жизнь и деятельность немцев в Харькове. .-Режим чтения:mistaua.com › Харьков › История.-Загл. С экрана.-Дата 30.04.20.

Марко Кропивницкий - украинский Шекспир, отец театра мирового ...-Режим доступа:heroes.profi-forex.org/ru/kropivnickij-marko-lukich.-Загл. С экрана.-Дата 25.04.20.

Матеріали до історії українського театру. Від витоків до початку ХХ століття.-Режим доступа: ...www.etnolog.org.ua › pdf › stories › monografiji › teatr -Загл. С экрана.-Дата 16.04.20.

Миславский В.Архитектура Харькова. Дом на Конторской, 5: красота.-Режим доступа: ...vecherniy.kharkov.ua › news › am.-Загл.с экрана.-Дата 28.04.20.

Михайло Старицький — засновник першого українського професійного театру.-Режим доступа: Михайло Старицький - засновник першого українського ...ist.zolotonosha.ck.ua › 2014/09 › mixajlo-st..-Загл. С экрана.-Дата 24.04.20.

Найдис И. Величие или безумство? | Мигдаль.-Режим доступа:https://www.migdal.org.ua/times/92/16467/?print=1.-Загл. С экрана.-Дата 26.04.20.

"НЕЗАБЫТЫЕ ИМЕНА ЗЕМЛЯКОВ" – Выставки.-Режим доступа:artmuseum.kh.ua › events › nezabuti-imena.-Загл. С экрана.-Дата 27.04.20.

Осыков Б. Головчино, дворянское гнездо | Летопись Белогорья.-Режим доступа: https:/ /belstory.ru/goroda/grayvoron/golovtchino-dvoryanskoe-gnezdo.html.-Загл. С экрана.-Дата 30.04.20.

Парамонов А. Історія роду Квіток.-Режим доступа: | Andrey Paramonov - Academia.eduwww.academia.edu › Історія_роду_Квіток.-Загл. С екрану.-Дата 29.04.20.

Парамонов А. Прогулки по Харькову: Дом Федора Енуровского/А.Парамонов.-режим доступа: Прогулки по Харькову: Дом Федора Енуровского по ...2day.kh.ua › progulki-po-harkovu-dom-fedora-enurovskogo-po-kon.-Загл.с экрана.-Дата 28.04.20.

Парамонов А. Материалы к истории харьковского театра, Андрей ....-Режим доступа: library.kharkov.ua › source › exposition.-Загл.с экрана.-Дата 15.04.20.

Парамонов А. «Телефон в Харькове – 128 лет применения» .-Режим доступа:Телефон в Харькове | Откуда Родомotkudarodom.ua › telefon-v-harkove.-Загл.с экрана.-Дата 20.04.20.

Парамонов А.Прогулки по Харькову: Дом Федора Енуровского по Конторской улице/А.Парамонов.-Режим доступа: Прогулки по Харькову: Дом Федора Енуровского по ...2day.kh.ua › progulki-po-harkovu-dom-fedora-enurovskogo-po-kon.-Загл.с экрана.-Дата 26.04.20.

Парамонов А. Прогулки по Харькову. Дом дворянина Льва Хорвата.-Режим доступа: по ...2day.kh.ua › progulki-po-harkovu-dom-dvoryanina-lva-horvata-po.-Загл. С экрана.-Дата 29.04.20.

Полякова Ю.Александр Белецкий и харьковский театр для детей.-Режим доступа: - Газетаtimeua.info › aleksandr-beleckij-i-har-kovskij-teatr-dlya-detej-02345.-Загл. З екрану.-Дата 26.04.20.

Плякова Ю.Ю. Театр и город в зеркале критики (зимний сезон 1912-1913гг. в Харькове.-Режим доступа: МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИdspace.univer.kharkov.ua › bitstream › Polyakova.-Загл. С экрана.-Дата 21.04.20.

Полякова Ю.Ю.«От концертного зала до театра миниатюр:история здания на Екатеринославской улице».-Режим доступа:Во второй половине XIX века в Харькове продолжалось ...dspace.univer.kharkov.ua › bitstream › Полякова_Ушинский.-Загл.с экрана.-Дата 22.04.20.

Полякова Ю.Ю. История Харьковского областного театра/Ю.Полякова.-Режим доступа: Среди многочисленных театральных коллективов ...dspace.univer.kharkov.ua › bitstream › Полякова_Областной театр.-Загл. С экрана.-Дата 05.05.20.

Полякова Ю.Ю. Театр миниатюр Пельтцера/Ю.Ю.Полякова – Режим доступа:eKhNUIRekhnuir.univer.kharkov.ua › handle.-Загл.с экрана.-Дата 03.05.20.

Полякова Ю. Сарматов С.Ф и зарождение эстрады в Харькове.-Режим доступа:Sarmatov i zarogdenie.pdfdspace.univer.kharkov.ua › bitstream.- Загл. С экрана.-Дата 05.05.-20.

Полякова Ю.Ю. Среди многочисленных театральных коллективов, работавших в ...-Режим доступа:dspace.univer.kharkov.ua/bitstream/123456789/...автор: ЮЮ Полякова.-Загл.с экрана.-Дата 26..04.20.

Полякова Ю. Театр Сарматова.-Режим доступа:Untitled dspace.univer.kharkov.ua › bitstream.-Загл.с экрана.-Дата 05.05.20.

Про театр | Національна опера України.-Режим доступа:www.opera.com.ua › about › istoriya-teatru.-Загл.с экрана.-Дата 20.04.20.

Робатовська Ганна Григоровна.-Режим доступа:histpol.narod.ru/person/pers-17/pers17-103.htm.-Загл. С экрана. –Дата 29.09.20. (Актриса театра И.О.Хорвата)

Рубинштейн Ида Львовна — «Чтобы Помнили».-Режим доступа:chtoby-pomnili.net/page.php?id=724.-Загл. С экрана.-Дата 30.04.20.

Сахновский В. Крепостной усадебный театр. – Л., 1924.-Режим доступа:https://www.booksite.ru/usadba_new/world/16_4_03.htm.-Загл.с экрана.-Дата 29.04.20. (о крепостном театре И.О.Хорвата)

Семенова Ю.С. Музыкально-театральная деятельность Екатерины II: автореферат диссертации.- Режим доступа: Музыкально-театральная деятельность Екатерины II ...cheloveknauka.com › Искусствоведение › Музыкальное искусство.-Заглавие с экрана. - Дата 15.04.20.

Серебряный век. Портретная галерея культурных героев рубежа XIX–XX веков.-Режим доступа: ПЕТИПА Мариус Мариусович. Серебряный век ...biography.wikireading.ru › ....-Загл. С екрану.-Дата 23.04.20.

Сердюк О.В. ХАРКІВ’ЯНИ І ВАГНЕРІВСЬКИЙ ФЕСТИВАЛЬ У БАЙРОЙТІ: КУЛЬТУРНІ ЗВ’ЯЗКИ.-Режим доступа: Сердюк О.В. - Харків`яни і вагнерівський фестиваль у ...www.irbis-nbuv.gov.ua › cgi-bin › cgiirbis_64.-Загл. С екрану.-Дата 29.04.20.

Роман Сойма «От Основы до Рима : очерк жизни и .-Режим доступа:...library.kharkov.ua › source › kraeznavcha.-Загл. С экрана.-Дата 30.04.20.

Сойма Р. Георгий Берлизов: История парникового миллионера.-Режим лоступа: ...kharkovgo.com › georgij-berlizov-istoriya-parnikovogo-millionera.-Загл. С экрана.-Дата 30.04.20.

Сойма Р.ОГОРОДНИК И ЗАВОДЧИК ГЕОРГИЙ БЕРЛИЗОВ | Статьи.-Режим доступа: …sojma.wordpress.com › berlizoff.-Загл. С экрана.-Дата 30.04.20.

Софронова Л.А. Старовинний український театр/Л.А.Софронова.-Режим доступа: сТАРОВИННИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР - Факультет ...old.kultart.lnu.edu.ua › Sofronova-Pererobka.-Загл.с екрану.-Дата 26.04.20.

Студийность и любительские театральные ... – Драматешка.-Режим доступа:dramateshka.ru ›.-Загл.с экрана.-Дата 30.04.20.

Творчество И.Северянина - Поэты "серебряного" века.-Режим доступа:sites.google.com › site › igor-severanin › tvorcestvo-i-severanina.-Загл. С єкрана.-Дата 05.05.20.

Театр Миниатюр Пельтцер Электронный ресурс/ Ю.Полякова.-Режим доступа: Театр миниатюр Пельтцера - eKhNUIRekhnuir.univer.kharkov.ua › handle.-Загл.с экрана

Театральный роман. История с продолжением | Новости.-Режим доступа: ...tuapsevesti.ru › archives.-Загл.с экрана.=-28.04.20.

Терещенко К. «Щаслива стара» Тетяна Пельтцер/К.Терещенко// Слобідський край.-2014.-С.13.

Т.В.Тихомирова: дома на Сумской: ngeorgij — Режим доступа:LiveJournalngeorgij.livejournal.com › ....-Загл. С екрана. Дата 18.04.20.

ТОЧКА ОТСЧЕТА — 80 –Режим доступа: Культура - zn.uazn.ua › CULTURE › tochka_otscheta__80.-Загл.с экрана.-Дата28.04.20.

Фризман Л.Г. Остроумный Основьяненко/Л.Г.Фризма.-Режим доступа: Читать книгу Остроумный Основьяненко, автор Фризман ... booksonline.com.ua › view.- Загл. С экрана.- Дата 15.04.20.

Харитонова В.Ф.ОПЕРНА ТВОРЧІСТЬ М. В. ЛИСЕНКА НА ХАРКІВСЬКІЙ СЦЕНІ.-Режим доступа: в. ф. харитонова оперна творчість м. в. лисенка на харкіwww.ic.ac.kharkov.ua › nauk_vid › kultura38.-Загл. С екрана.-Дата 20.04.20.

Харьков: Станиславский без остановки | ХайВей.-Режим доступа:h.ua/story/371552/.-Загл с экрана.-Дата 18.04.20.

Харьковские дороги Марка Лукича | "Україна-Центр".-Режим доступа:uc.kr.ua/2018/06/12/harkovskye-dorogy-marka-lukycha.-Загл. С экрана.-Дата 27.04.20.

Хорват, Осип Иванович – Wikiwand.- Режим доступа:www.wikiwand.com/ru/Хорват,_Осип_Иванович.-Загл.с экрана.-Дата 27.04.20.

Тараб О. Харьков на высокой ноте –Режим доступа: Харьковские известияizvestia.kharkov.ua › on-line.-Загл. С экрана.-Дата 20.04.20.

Театр і Марко Кропивницький.-Режим чтения: dspace.kntu.kr.ua/jspui/bitstream/123456789/4638/1/3.pdf.-Загол з екрану.-Дата 25.04.20.

Театр юного зрителя. Харьков | Концерты, спектакли .-Режим доступа: https://relax.com.ua/kharkov/where-to-go/theatres/tyz/Главная › Куда пойти › Театры Харькова.-Загл.с экрана.-Дата 27.04.20.

Харьков: Станиславский без остановки | ХайВей.-Режим доступа:h.ua/story/371552/.-Загл с экрана.-Дата 29.04.20.

Харьковский театр.-Режим доступа: ngeorgij — LiveJournalngeorgij.livejournal.com › ....-Загл. С экрана.-Дата 20.04.20.

Харьковские дороги Марка Лукича | "Україна-Центр".-Режим доступа: uc.kr.ua/2018/06/12/harkovskye-dorogy-marka-lukycha.-Загл. С экрана.

Харьковский театр для детей и юношества (ТЮЗ) – Шукач.-Режим доступа:www.shukach.com › node.-Загл.зс єкран.-Дата 26.04.20.

Хорват, Осип Иванович – Wikiwand.- Режим доступа:www.wikiwand.com/ru/Хорват,_Осип_Иванович.-Загл.с экрана.-Дата 29.04.20.

Чепижный С.Дудинские и Грипенберги — предки великой балерины.-Режим доступа: ...timeua.info › dudinskie-i-gripenbergi---predki-velikoj-baleriny-14305.-Загл.с экрана.-Дата 20.04.20.

Черкаська Г.Карпо Соленик –Режим доступа: UAHistoryuahistory.com › Регістрація › Видатні люди.-Загл. С екрану.Дата 26.04.20.

Чечик В.«ТЕАТРАЛЬНИЙ КОНСТРУКТИВІЗМ» БОРИСА КОСАРЕВА (1924–1926)/В.Чечик.-Режим доступа: Валентина Чечик (Харків) «ТЕАТРАлЬНИй ...dspace.nbuv.gov.ua › handle › 29-Chechik.-Загл. З екрану.-Дата 27.04.20.

Шкурєєв К.І СТАНОВЛЕННЯ ХОРЕОГРАФІЧНОЇ ОСВІТИ У ХАРКОВІ (ХХ — ПОЧАТОК ХХІ СТОЛІТТЯ) ЯК ЧИННИК СТВОРЕННЯ БАЛЕТНИХ ВИСТАВ ДЛЯ ДІТЕЙ.-Режим доступа: СТАНОВЛЕННЯ ХОРЕОГРАФІЧНОЇ ОСВІТИ У ХАРКОВІ (ХХ ...www.visnik.org › v2016-01-21-shkureyev.-Загл.с єкрана.-Дата 20.04.20.

Шляхов А.Л.Татьяна Пельтцер. Главная бабушка Советского Союза/ А.Л.Шляхов.-Режим доступа:maxima-library.org › knigi › genrе.-Загл.с экрана.-Дата 05.04.20.

Шовчко В. Харьковский университет искусств.-Режим доступа:zabytki.in.ua › kharkovskii-universitet-iskusstv.-Загл.с єкрана.-Дата 20.04.20.

Щепкин М.С. Записки крепостного актера/под ред.А.Б.Дермана.-Режим доступа:books.google.com.ua › books.-Загл.с экрана.-Дата 16.04.20.

Энциклопедия циркового и эстрадного искусства.-Режим доступа: Сарматов С. Ф. - В МИРЕ ЦИРКА И ЭСТРАДЫwww.ruscircus.ru › ency.-Загл. С экрана.-Дата 01.05.20.

Эстрада России, XX век: энциклопедия.-Режим доступа:books.google.com.ua › books.-Загл. С экрана-Дата 29.04.20.

Ярон Г. О любимом жанре.-Режим доступа:Книги - Г. Ярон. О ЛЮБИМОМ ЖАНРЕ ... - Солнечный жанрsunny-genre.narod.ru › books › olzj.-Загл. С экрана.-Дата 29.04.20.

Ятищук О.В. Информация о научных конференциях.( Роль Г.Квітки-Основ’яненка у розвитку харківського театру)/ О.В.Ятищук.-Режим доступа: Ятищук О.В. - Информация о научных конференциях.com.ua › pages › view.-Загл. С єкрана.-Дата 28.04.20.

Ятищук О.В.Г.Ф. Квітка-Основ'яненко і харківський театр першої .-Режим доступа:...www.irbis-nbuv.gov.ua › cgi-bin › cgiirbis_64.-Загл. С экрана.-Дата 20.04.20.

Укладач, комп’ютерний набір, верстка головний бібліограф В.С.Бежанова

Коментарi