Хронограф подій Новобаварського району м. Харкова

2020 рік

21 ВЕРЕСНЯ - 150 років від дня народження М.К. Первухина

ВІДОМИЙ ПИСЬМЕННИК СВІТУ ПРИГОД Й ФАНТАСТИКИ

/Files/images/vyistavki/Первухин.jpg

Харків дав світові чимало талановитих людей - Михайло Костянтинович Первухин письменник, журналіст і перекладач, був одним з найбільш плідних письменників - фантастів початку ХХ століття, який писав під безліччю псевдонімів і в різних жанрах. Його називають «слобожанський Герберт Уеллс», величезна спадщина якого виявилася розпорошеною в періодиці різних років. Друкуватися він почав з 1890 року. Займався перекладами - зокрема, переклав з італійської на російську мову твори Е. Сальгари і Л. Піранделло. Ці романи в 1910 році друкував в Росії видавець І.Д. Ситін додатком до журналу «Вокруг света». У цьому журналі, а так само «На суші і на морі», «Природа і люди» та інших, публікувалися десятки пригодницьких оповідань журналіста і письменника М. Первухина» (Н. Бічехвост). Він писав нариси, публіцистику, пригодницьку літературу, твори для дітей, фантастику. «Крім того, його добре знали читачі і видавці, як автора романів, гостро динамічних і захоплюючих. Але у період радянської влади ім'я його було піддано «остракізму», неприйняттю і наполегливому забуттю. І тільки останнім часом почала відновлюється його багатогранна літературна діяльність, непроста творча і особиста доля. Чому? Бо значна частина його життя пройшла в вигнанні, за кордоном. Михайло Первухин є автором понад 20 фантастичних творів, які написані в основному у жанрі альтернативної історії, одним з основоположників якого він може вважатися. М. Первухин народився і виріс у Харкові на вул. Конторській №62 (будинок не зберігся). Походив з дворян та був нащадком відомого художника Д.Г Левицького. Батько його, помічник губернського землеміра, «маючи вже велику сім'ю, зірвався-спився», згадував Первухин. Сім'я терпіла нужду. Мати, за сімейними переказами, походила з Італії, що, можливо, і зіграло вирішальну роль у житті майбутнього письменника. Після закінчення реального училища він вступив до університету, звідки був виключений за політичні переконання. Служив в управлінні Курсько-Севастопольської залізниці. Поштовхом до заняття письменницькою діяльністю послужили зустрічі і дружба з О. Купріним, Л. Толстим, А. Чеховим, про яких він залишив захоплюючі спогади. Вже тоді у Первухина заіскрився інтерес до гостросюжетних, епатажних і загадкових тем. У 1900-1906 роках працював редактором газети «Кримський кур'єр», писав також для газети «Одеські новини». У 1906 році висланий з Криму за опозиційні настрої, будучи названий «небезпечним бунтівником». Виїхавши до Німеччини, почав працювати у Берліні кореспондентом московської газети «Ранок». Через рік переїхав до Італії, з якою пов'язав своє подальше життя. На Капрі познайомився з А. М. Горьким і його оточенням. Каприйский спогади подані в книзі "Більшовики", виданої в 1918 році в Болоньї. У ній Первухин оприлюднив ряд викривальних портретів діячів Жовтневого перевороту Л.Д. Троцького, В.І. Леніна, А.В. Луначарського, О.М. Горького, з багатьма з яких він зустрічався на Капрі. Революційному насильству присвячена його книга «Більшовицький сфінкс», про розруху в Росії очима очевидців-біженців, виданої в Болоньї в тому ж році. Обидві ці яскраво викривальні книги до сих пір не переведені на російську й українську мови. З 1907 року Первухин був італійським кореспондентом «Біржових відомостей», «Речі», «Російській думці» та інших видань. Виражена антибільшовицька позиція Первухина наклала у Радянській Росії міцне «вето» на його твори. Він пориває літературні зв'язки з нею і публікується тільки в Європі. Помер Первухин М.К. від туберкульозу 30 грудня 1928 року у Римі в повній убогості. Поховано його на Римському протестантському цвинтарі для іноземців Тестаччо.


19 липня – 175 років від дня народження І. І. Слатина

ЗАСНОВНИК ПРОФЕСІЙНОЇ МУЗИЧНОЇ ОСВІТИ У ХАРКОВІ

/Files/images/vyistavki/Слатин.jpg

Професійна музична освіта виникла у Харкові тільки після відкриття відділення Російського музичного товариства (РМТ) та музичних класів при ньому, що переросли потім в музучилище і консерваторію. Створені вони були завдяки невтомній енергії Іллі Ілліча Слатіна, який знайшов можливим створення РМТ та сприяв заснуванню у Харкові відділення Імператорського російського музичного товариства. Завданням товариства було: всебічне сприяння розвитку музичної культури міста, створення музичного навчального закладу, об'єднання музичних сил Харкова у рамках великих концертів. Слатин зміг у Харкові створити і підтримувати «на неприродньо високому для тодішньої Росії рівні» систему музичної освіти. 1 жовтня 1871 року були відкриті музичні класи, директором яких став, звичайно, Ілля Ілліч. Спочатку класи розташовувалися в знятій квартирі на Рибної вулиці (нині вулиця Кооперативна), потім переведені на вул. Римарську. Були відкриті класи практично по всіх спеціальностях інструментальної музики, хорового та вокального співу. В основному для викладання були залучені місцеві педагогічні сили. Завдяки фінансовій підтримці Летуновського, Залеської, Іванова і Рубінштейна (не знаменитого музичного діяча, а харківського мецената, купця, батька Іди Рубінштейн), які захотіли мати в закладі власних стипендіатів, вдалося відкрити клас духових інструментів. До речі, історик Д. Багалій пише, що клас дерев'яних духових інструментів взагалі був гордістю харківських музичних класів (до цього в російські оркестри для гри на дерев'яних духових інструментах запрошували, як правило, іноземців), ввів тут хорові, оркестрові і ансамблеві класи, а до 1897 і клас гри на фортепіано. Слатин як директор і одночасно завідувач фортепіанним класом в перший рік працював взагалі безкоштовно. Вчителем він був суворим і вимогливим, але одночасно - людиною м'якою у повсякденному спілкуванні. Відкриття музичних класів було найважливішою, але не єдиною справою Іллі Ілліча в якості нового лідера музичного життя Харкова. Вже 8 листопада 1871 року ним було проведено перший камерний концерт, а 4 грудня - перший симфонічний концерт. При відділенні згодом був створений свій симфонічний оркестр. За кошти Харитоненка та Кірєєва на початку 90-х років XIX століття було придбано нову велику будівлю музичного училища на перетині Катеринославської (нині Полтавський шлях №30) та Ярославської вулиць. Слатин особисто екзаменував і приймав рішення про зарахування в училище - Ісаака Дунаєвського. Не раз Слатин організовував концерти великих російських музикантів у Харкові: П.І. Чайковського, С.І. Танєєва, С.В. Рахманінова. Ілля Ілліч і сам був добре відомий в інших містах - в першу чергу як організатор музичного життя, великий педагог. У 1917 році музичне училище було перетворено в консерваторію, директором якої він був до 1921року. З ім'ям Слатина пов'язана історія розвитку музичної культури дореволюційного Харкова. У 1887 він був обраний почесним членом Петербурзького відділення РМО. Був неодмінним членом журі Міжнародних конкурсів ім. А.Г. Рубінштейна. Засновник професійної музичної освіти, Ілля Ілліч Слатин, помер 13 квітня 1931 року. На будинку, де він жив шістдесят років, 31 жовтня 1989 року з'явилася меморіальна дошка. Нещодавно студенти Харківського університету мистецтв започаткували нову традицію - відзначати вступ до вузу приходом до будинку творця музичного престижу Харкова.


22 травня – 155 років від дня народження М.Ф. фон Дітмара

ПРОМИСЛОВЕЦЬ, ГРОМАДСЬКИЙ Й ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ

/Files/images/vyistavki/Фон Дитмар.jpg

Три складові є запорукою величчі й могутності держави - наявність корисних копалин, рівень освіченості населення та добре розвинена транспортна мережа. Розвитку цих складових присвятив своє життя видатний вчений, великий промисловець Російської імперії, гірничий інженер, статський радник, член Державної ради, Голова Ради З'їзду гірничопромисловців Півдня Росії (ССГПЮР), громадський і політичний діяч, видатний харків'янин Микола Федорович фон Дітмар. Саме М.Ф. фон Дітмару Харків і весь Донбас зобов'язані існуванням маси підприємств, фабрик й шахт. Саме у «харківський» період відбувається становлення Миколи Федоровича фон Дітмара, як одного з найуспішніших і авторитетних підприємців у середовищі ділової еліти Півдня України. У цей час мають місце його злети у науковому світі, відбувається дебют й утвердження на політичній арені у якості суспільно-політичного діяча. Першим досвідом Миколи фон Дітмара на цьому терені став одноосібний приватний бізнес. Микола Федорович вирішив створити у Харкові технічну контору і слюсарно-механічну майстерню, які з'явилися зачатком заводу «Світло шахтаря». Дітмар був інженером з новим баченням шляхів економічного розвитку країни і методів вдосконалення виробничого процесу. Фон Дітмар вирішує створити більш потужне за своїми виробничими можливостями підприємство: «Харьковский машиностроительный завод Н.Ф. фон Дитмара» (вул. Газова №4, нині вул. Світло шахтаря №4/6). Микола Федорович створив потужний завод-гігант з виробництва якісного обладнання для гірничозаводської промисловості (перейменований в завод «Світло шахтаря» з 1922р.). Машинобудівний завод став визнаним лідером серед підприємств Донецького басейну з випуску машин, механізмів й шахтного обладнання для металургійних заводів, рудників й копалень гірничозаводського Півдня. Саме у Харкові вирішувалися усі найважливіші питання з розвитку цього унікального регіону. З 1906 по 1918 Микола Федорович фон Дітмар - Голова Ради з'їзду гірничопромисловців Півдня Росії. М.Ф. фон Дітмар створив статистичний, технічний, юридичний та санітарний відділи у складі Ради з'їздів гірничопромисловців Півдня Росії та зумів піднести авторитет донецького вугілля на світовому ринку. М.Ф. фон Дітмар - Голова Повітроплавний відділ Харківського відділення Імператорського Російського Технічного товариства, метою якого була популяризація знань про авіацію та об'єднання всіх любителів авіації. Микола Федорович фон Дітмар був не тільки яскравим і авторитетним представником класу промисловців, він був відомим вченим, входив в інтелектуальну науково-технічну еліту Російської імперії. М.Ф.фон Дітмар прагнув до цивілізованих відносин з робітниками, наскільки це було можливо. Трибуну З'їзду гірничопромисловців Півдня Росії фон Дітмар використовував й для захисту інтересів робітників. Саме фон Дітмар став ініціатором розгляду питання про страхування робітників від нещасних випадків. За його активної участі були організовані рятувальні станції на шахтах для надання допомоги працівникам при нещасних випадках. З метою надання першої медичної допомоги при нещасних випадках на підприємствах гірничозаводської й фабричнозаводської промисловості з ініціативи М. Ф. фон Дітмара 8 червня 1907 року у Харкові було відкрито перший у Російській імперії Медікомеханічний інститут для лікування травмованих працівників. Зараз це науково-дослідний інститут патології хребта та суглобів імені проф. М.І. Ситенка АМН України. Миколі Федоровичу фон Дітмару вдалося стати впливовим лідером гірничопромисловців Південного економічного району й зайняти гідне місце серед когорти найвідоміших представників інженерного підприємництва України кінця XIX - початку ХХ ст. Помер М.Ф. фон Дітмар від тифу 5 липня 1919р. у віці 54 років. Поховано М.Ф. фон Дітмара у Харкові. Точне місце поховання досі не встановлено.


15 травня - 175 років від дня народження І.І. Мечникова

ВИДАТНИЙ ВЧЕНИЙ-ЕНЦИКЛОПЕДІСТ, ЛАУРЕАТ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ

/Files/images/vyistavki/Мечников 3.jpg

Бажання визначити, що ж відповідає в людському організмі за процес старіння, знайти, так би мовити, «еліксир молодості» і послужило напрямком наукової діяльності вченого. Ілля Ілліч мав на меті виробити цілісний погляд на людське існування і тому на противагу багатьом ученим, про яких можна сказати, що вони йшли як би уздовж однієї науки, не відходячи в сторону і не ухиляючись, Мечников йшов поперек багатьох наук: біології, патології, зоології, ембріології, бактеріології, імунології, геронтології. Ілля Ілліч Мечников відноситься до тієї категорії вчених, які на багато років випередили свій час і чиї праці актуальні і сьогодні. Мечникову все ж вдалося знайти і довести про існування в організмі людини таких систем, діяльність яких спрямована на захист організму і процес його старіння. І.І. Мечников очолює список українців Нобелівських лауреатів. Мечникова ми маємо право вважати громадянином України, бо «малою батьківщиною» його є Харківщина. У Харкові Мечников І.І. з братом жили в приватному пансіоні Карла Івановича Шульца (вул. Ф. Енгельса, 1, нині вул. Різдвяна, 1) і вчилися у Другій Харківській чоловічій гімназії. Ілля Ілліч Мечников був першим, кого Луї Пастер запросив працювати в свій інститут. Мечников завжди пам'ятав свою «малу батьківщину» - Харків, в якому Ілля Ілліч виріс, вивчився і отримав путівку в життя, саме тут проросли перші паростки його могутнього обдарування. Задовго до присудження Нобелівської премії, Мечников був обраний почесним членом Харківського медичного товариства. Завдяки особистим зусиллям Мечникова члени даного товариства знайомилися з новинками біологічної й медичної літератури, вчений надсилав в бібліотеку товариства і свої праці. Так, зусиллями І.І. Мечникова та його учнів у Харкові в 1887р. був створений Пастерівский привівний інститут - нині Інститут мікробіології та імунології імені Мечникова. Одне з найстаріших у світі наукових установ протиепідемічного профілю зберігає і розвиває традиції вчених зі світовим ім'ям. Ілля Ілліч активно допомагав в придбанні обладнання для Пушкінського училища, урочисто закладеного харків'янами в день 100-річчя від дня народження О.С. Пушкіна. Його праці надавали і надають величезний вплив на розвиток науки. До сих пір розробляють питання, вперше підняті Мечниковим. Його ідеї і сьогодні сприяють розвитку багатьох галузей біології і медицини. Мечников писав: «Я дуже добре знаю, що багато у мене гипотетично, але так як позитивні дані добуваються саме за допомогою гіпотез, то я анітрохи не вагався в опублікуванні їх. Молодші сили займуться їх перевіркою і подальшим розвитком ... ».
Високо людство оцінило титанічну працю вченого. Крім Нобелівської премії серед численних нагород і відзнак Мечникова - медаль Коплі Лондонського королівського товариства, ступінь почесного доктора Кембріджського університету. Він був членом Французької академії медицини і Шведського медичного товариства ... Помер великий вчений 2 (15) липня 1916 року в Парижі. Урна з прахом, згідно з його заповітом, зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту.


29 березня - 135 років від дня народження О.С. Федоровського

Професор Олександр Семенович Федоровський


/Files/images/vyistavki/Федоровский.gif


Олександр Семенович Федоровський, відомий геолог і палеонтолог, а також краєзнавець. Він був одним з перших учених Харківського університету, який багато і плідно працював у галузі археології. Його ім'я рідко зустрінеш в ряду видатних представників української науки, чому безумовною причиною стало звільнення з університету з формулюванням «представник буржуазних методик». О.С.Федоровскій залишив наукову спадщину у вигляді монографій, статей, заміток, щоденників і листів. Федоровський - автор понад 100 наукових праць, частина з яких присвячена проблемам охорони підземних вод і геологічного середовища. Учений усе своє життя присвятив популяризації історії і географії Слобожанського краю.
Серед його праць особливо багато досліджень археологічних пам’яток Слобожанщини, оскільки О.Федоровський особисто реґулярно брав участь у проведенні розкопок. Він є співавтором унікального видання «Природа и население Слободской Украины» (вийшло 1918 р. за редакцією професора Харківського університету Валерія Талієва) - першої в Російській імперії регіональної енциклопедії, що використовувалася в школах як підручник з курсу краєзнавства. «Слід зазначити, що О.С. Федоровський займався дослідженням археологічних пам'яток різних епох, починаючи з кам'яного віку і закінчуючи періодом пізніх кочівників. При цьому його з повною упевненістю можна вважати піонером черняховеденія на Харківщині» (В.Скірда). Вперше в широких масштабах досліджувалось давньоруське місто Донець (Донецьке городище) під Харковом, відоме по Іпатіївському літопису. Стабільний інтерес до цього пам'ятника з'явився у 1929 році, коли О. С. Федоровським у ході охоронних розкопок на території посаду було виявлено ряд археологічних комплексів, пов'язаних з ремісничим виробництвом. Окремо варто звернутися до досліджень слов’янської кераміки, яка в першій половині 1930-х років активно привертала увагу археологів. Дуже важливими були розкопки і в самому Харкові. О.С. Федоровський описав 30 поховань, розкритих близько південного боку Харківського Покровського собору, і два поховання ХІ-XII ст.- біля південно-західного кута цього ж собору. Ці знахідки і матеріали розкопок уздовж трамвайної лінії проти Троїцького провулка дозволили зробити висновок про те, що Харківське городище було населене ще в XI-XII ст. і мало селище, що виходило на площу ім. Рози Люксембург (зараз Павловская). «Однак найбільший внесок у розвиток археології О.С. Федоровським було зроблено в якості директора Харківського Археологічного музею, який, по суті, був зосередженням археологічних сил краю» (В.Скірда). У 1934 році О.С. Федоровського було звільнено з університету у зв'язку з так званою «Класово-методологічною диференціацією» як «представник буржуазних методик» і перегрупуванням старих наукових кадрів. Його звинуватили в проштовхуванні ціх кадрів до складу Інституту історії матеріальної культури як контрреволюційних елементів (з яких кілька людей було згодом заарештовано), а також буржуазної ідеології в його наукових працях з археології. Помер 18 серпня 1939р, поховано на другому кладовищі м.Харкова (вул.Пушкінська №102).


12 лютого - 165 років від дня народження М.М. Синельникова

РЕФОРМАТОР ПРОВІНЦІЙНОГО ТЕАТРУ

/Files/images/vyistavki/Синельников.jpg
Микола Миколайович Синельников прожив довге життя, і шістдесят п'ять років з нього віддав театру. Великий режисер вірив у виховну місію, у високе призначення театрального мистецтва в житті суспільства, тому вважав, що театр повинен бути загальнодоступним і високої якості. У ті далекі роки життя провінційних театрів цілком орієнтувалося і залежало від каси (для міської скарбниці театри були статтею доходу). Тому працювали вони в авральному режимі. Ні про який високоякісний репертуар, гру акторів не могла йти мова. Харківський театр - перший, з яким познайомився М.М. Синельников. Режисера в сучасному розумінні цього слова як об'єднуючого і керівного початку в театрах в ті роки не було. Їх підміняли або актори, або антрепренери. Незважаючи на акторську славу, Синельникова вабила роль режисера. Він розумів, що без твердого режисерського керівництва, без чіткого усвідомлення ідеї п'єси, постанову створити неможливо. Все більше й більше часу приділяв режисерської, педагогічної роботі. Синельников охоче приймав в трупу талановиту молодь, працював з нею і створював з неї сильних акторів. Можна сказати, що театр Синельникова був буквально розплідником, де дбайливо вирощувалися молоді таланти. Серед яких слід згадати: К. Шульженко. М. Бернеса, І. Дунаєвського... Досвідченими, маститими майстрами їхали в інші театри актори «з плеяди Синельникова». «В імператорському училищі - школа, у Синельникова - університет» склався афоризм в театральному середовищі. М.М. Синельников насправді створив театральний університет. Не тільки молоді актори, а й навіть прославлені майстри мріяли потрапити до Синельникова. Пройти школу Синельникова - означало здати блискучий іспит на звання артиста. Хто працював під його керівництвом, - тому була відкрита подальша дорога у велике мистецтво. Керуючи справою, Синельников дорівнював на кращі столичні театри Російської імперії. Кожне прогресивне явище в театральному житті приваблювало його увагу. Він володів великими адміністративними здібностями й винахідливістю. Свого апогею театральне мистецтво в дореволюційному Харкові досягло у 1910-і роки, коли трупою керував М.М.Синельников. При ньому Харків стає театральною столицею провінційної Російської імперії.. Організовуючи театр у Харкові (нині театр ім. Т.Г.Шевченка на вул. Сумській, його називали «Синельниківським театром») режисер ввів цілий ряд революційних перетворень: подовжив репітіціонний термін, скасував музичні антракти, упорядкував рекламу. У той час це був один з найцікавіших театральних колективів периферії. Своєрідний «МХАТ Півдня». «Станіславським провінції» називали Синельникова в театральному світі. У 1912, крім міського театру, Синельников створив «Загальнодоступний театр» в будівлі цирку - театру Г. Грікке на Гончарівці, Жандармської площі (нині пл. Національної Гвардії). В якому він об'єднав два завдання: молодіжний театр і общедоступність завдяки низької вартісті квитків. Помер М.М. Синельников 19 квітня 1939 року. Нині прах його покоїться на міському кладовищі в кінці Пушкінської вулиці поруч з похованнями історика Д.І. Багалія, архітектора О.М. Бекетова та інших діячів культури.


2019 рік

22 серпня - 100 років від дня народження М.В. Кульчицького

ПОЕТ-АВАНГАРДИСТ

/Files/images/vyistavki/Кульчицький.jpg Михайло Кульчицький мав стати одним з кращих поетів XX століття. У 16 років він вже публікувався в періодичних виданнях, у 20-х - написав вірш, що став своєрідним гімном покоління 30-х років. Рядки його вражали яскравістю й точністю. І все в чотирьох словах він створив, мабуть, самий точний образ рідного Харкова - "сильний, як потиск руки". Колись Лев Аннінський написав: «Взагалі Кульчицький робив би, напевно, все те, за що згодом прославилися й Вознесенський, і його антиподи з табору сільських «формотворцев», у нього все можна знайти: і фантастичну асоціативність, й глибоку звукопис, рядок «ковзає по оранці піхота» до сих пір викликає заздрість нинішніх музикантів мови ...». Народився Михайло Валентинович у Харкові у 1919 році в родині адвоката, колишнього жандармського (за іншими даними, кавалерійського) ротмістра Валентина Михайловича Кульчицького. Харьківській будинок на вулиці Греківській, 9, у якому жив Кульчицький, зберігся. Ще школярем він писав: «Живу в старому-престару будинку, де колись була в'язниця, і який збиралися зносити, але чомусь передумали». Перший вірш було опубліковано у 1935 році в журналі «Піонер». Навчався у школі № 1 вісім класів. Закінчивши десятирічну школу № 30, працював теслею, креслярем на Харківському тракторному заводі. Вступив до Харківського університету, через рік перевівся на другий курс Літературного інституту ім. Горького (семінар Іллі Сельвінського). У 1941 р. Кульчицький йде в винищувальний батальйон. У середині грудня 1942 року по закінчиню кулеметно-мінометного училища, отримав звання молодшого лейтенанта. 19 січня 1943 року командир мінометного взводу молодший лейтенант Михайло Кульчицький загинув у бою під селом Трембачёво Луганській області при наступі від Сталінграда. Похований у братській могилі у селі Павленкове Новопсковського району Луганської області України. Ім'я поета вибито золотом на 10-му прапорі у Пантеоні Слави Волгограда. Вписано воно й в історію радянської літератури 1930-40-x років. 24 вересня 1989 року у Харкові завдяки краєзнавцю М. Красикову - популяризаторові творчості поета, відкрито меморіальну дошку на будинку, де народився й жив Михайло Кульчицький й де жив його батько з рядком: " Самое страшное в мире - Это быть успокоенным».


ТРАВЕНЬ - 245 років з дня створення збірки "Байки"

ПЕРША В УКРАЇНІ ЗБІРКА БАЙОК

/Files/images/vyistavki/Байки.jpg

Створення першої в Україні збірки «Басни Харьковские» - збірки, якою Григорій Сковорода вивів байку на шлях самостійного розвитку, є знаменним фактом, що виявляв нові тенденції в українській літературі, нові потреби розвитку жанрів. В Україні до Сковороди не існувало сталої, виразної байкарської традиції і початок розвиткові цього жанру поклав Сковорода своїми «Баснями Харьковскими». Перший український байкар, який зробив байку самостійним жанром. Харківські байки є яскравим свідченням того, що Сковорода непогано знав українську байкарську традицію й цінував її досягнення. У репертуарі українських байкарів провідне місце посідали байки на моральні теми; цей вид байок залишається провідним і в спадщині Сковороди. «Басни Харьковские» і переважна більшість байок XVII-XVIII ст. писані прозою. Це, звичайно, не випадково: Сковорода завершує прозовий період давньої української байки. в ідейно-тематичному плані Сковорода продовжує лінію розвитку української байки XVII-XVIII ст. Особливо помітно це у харківських байках. Сковорода не лише підсумовував здобутки своїх попередників, а й зробив крок уперед. З харківськими байками пов'язане оригінальне сюжетотворення байок на Україні. І в тому, що Сковорода вивів байку на шлях самостійного розвитку, виділивши її зі складу риторичних творів. Харківські байки становили крок вперед на шляху ствердження і розвитку жанру, несли в собі елементи нового, які могли бути підхоплені наступними байкарями. Сковорода, як і всі його попередники-байкарі, до цього жанру звернувся з метою популяризації своїх філософських поглядів. Збірка із 30 байок, написаних Григорієм Сковородою у кінці 1760-х – 1770-х староукраїнською мовою у с.Бабаї та с.Лідне на Харківщині. Короткі байки з християнською мораллю, писав наш земляк Григорій Сковорода. В них він показував цінність внутрішніх якостей людини, які й визначають її суть. Якщо ми шукаємо себе в житті, шукаємо надійну опору у світі хитких цінностей та душевного миру в собі, шкода не скористатися мудрими порадами нашого філософа.



Микола Федорович Сумцов

30 квітня - 165 років від дня народження

Видатний український народознавець

/Files/images/vyistavki/Сумцов_Микола.jpg

«Микола Сумцов був із тих вчених, якому вдалося не просто зробити наукову кар’єру, а й стати знаним просвітником та інтелектуальним героєм Слобожанщини»,- за твердженням етнолога М.М.Красікова. Заслужений професор Харківського університету, академік АН УРСР, видатний український історик, фольклорист, етнограф, літературознавець, бібліограф… Коли починалась наукова діяльність Сумцова М.Ф. -це був той час, коли саме Харків вважався духовною столицею українського національно-визвольного руху – в столиці Слобожанщини працювало багато українських та російських вчених, які генерували ідею українського національно-культурного відродження. В усіх своїх наукових працях, особливо з історії України та української культури, він виступав послідовним українським патріотом.Головною галуззю досліджень Сумцова була етнографія, особливо фольклор.Працював над створенням систематизованої історії української літератури 17 ст. й опублікував ряд монографій. Йому належать праці з історії української літератури 18-20 ст.: низка праць про Т. Шевченка, Г. Сковороду, І. Котляревського, П. Куліша, М. Старицького, І. Манжуру, І. Франка, Б. Грінченка, О. Олеся, О. Потебню. Він брав діяльну участь у громадському житті, виступаючи на оборону української національної культури. По революції 1905 Сумцов перший серед харківської професури почав читати 1906 лекції українською мовою, аж поки влада не заборонила вживати української мови на лекціях. Микола Федорович - видатний діяч у галузі вітчизняного музеєзнавства. Фундатор одного з найперших етнографічних музеїв в Україні. У 1920 р. він створив музей Слобідської України ім. Т.Г. Шевченка, який очолював до 1922 р. М.Дмитренко зауважував: «Завдяки різноманітним науковим підходам до дослідження міфології, обрядовості, фольклору М. Ф. Сумцову вдалося українську багатовікову спадщину розглянути в широкому міжнародному контексті, виявити та прокоментувати традиційні явища національної культури як самобутні».


Леонард Леопольдович Гіршман

25 березня - 180 років від дня народження

Великий гуманіст

/Files/images/vyistavki/Гиршман.jpg

Збереження зору є одним з найважливіших умов активної діяльності людини. Вчений-офтальмолог, лікар, педагог, Леонард Леопольдович Гіршман працював над цією проблемою. Все свідоме життя легендарного офтальмолога пов'язана з Харковом, з Україною. Професор Харківського університету, Гіршман Л.Л., налагодив виготовлення окулярів і започаткував окулярну оптику не тільки у Харкові. Вважають, що Л.Л. Гіршман був засновником масової оптичної справи в Україні та Російській імперії. За ініціативи Л. Л. Гіршмана у 1886 році відкрилося Харківське відділення піклування про сліпих і було засноване училище для сліпих дітей. З ініціативи Л.Л. Гіршмана у Харкові було відкрито Відділення опікунства сліпих. Активний член Харківського медичного товариства. У 1910 році він брав активну участь в організації жіночого медичного інституту. Найважливіше увагу професор Гіршман приділяв викладанню очних хвороб, популяризації знань, підвищення рівня лікарів-офтальмологів. Він заклав основу вітчизняної офтальмології, «привчив пацієнтів», як він сам говорив: «лікуватися у лікарів», а найголовнішим результатом його професійної і громадської діяльності є те, що він створив школу вітчизняних офтальмологів, заклав основи викладання і популяризації знань про очні хвороби. Понад 30 років він знайомив західну офтальмологію з досягненнями української офтальмології, публікуючи реферати в журналі «Archiv fir Augenheilkunde». Про Гіршмана найточнішою, мабуть, буде думка, що належить відомому юристу, академіку А.Ф. Коні: "... і нехай, коли люди наступних поколінь запитають у зберігачів місцевих переказів, хто був цей Гіршман, їм дадуть відповідь словами Гамлета:" Людина - він був "...


Василь Дмитрович Єрмілов

9 березня - 125 років з дня народження

Українська зірка світового авангарду

/Files/images/vyistavki/Ермилов.jpg

Ім'я художника Василя Дмитровича Єрмілова, якого сучасники називали українським Пікассо, нерозривно пов'язане з Харковом. Саме у Харкові починався авангард і народжувався дизайн, і Василь Єрмілов символізував собою початок українського авангарду й дизайну. «Єрмілов був фактично засновником конструктивізму в соцреалістичній архітектурі. Його називали батьком українського авангарду. Якби був його музей у Харкові, то це був би привід туди приїжджати іноземцям, адже роботи Єрмілова прикрашають найкращі музеї світу», - писав художник Павло Маков. У 20-ті роки найбільш яскраво розкрився талант Єрмілова. Вони були найбільш плідними і успішними для художника. Ім'я Василя Єрмілова гриміло по всій Україні, а Харків у ті роки був буквально просочений його духом. «Усі харківські вулиці й будинки кричали плакатами, гаслами, щитами роботи Василя Єрмілова, - писав у 1931 році його сучасник Валер'ян Поліщук. - «Це був пафос революції у фарбах. Єрмілов дбав про розвиток мистецької освіти: саме Василю Дмитровичу належить ініціатива перетворення Харківського училища у художній технікум на правах ВНЗ (вишу). За авангардності своєї не поступався московським Вхутемасу - (Вищим художньо-технічним майстерням), Василь Єрмилов був одним з перших педагогів художнього технікуму (зараз - Харківська державна академія дизайну й мистецтв), де викладав у 1921-1935-му й 1963-67-му роках. Творчість харківського генія дизайну Василя Єрмілова нині відомо в усьому світі. «...в Харькове на чердаке, где жил художник, меня встретило искусство мирового уровня. Абстрактные композиции Ермилова на десять лет опередили англичанина Бена Николсона, законодателя ХХ века»,- згадував професор-мистецтвознавець Д.О.Горбачев. Вражає й те, що ерміловська концепція актуальна також для художників кінця ХХ століття. Власне, актуальним залишається, так званий, мінімалізм. На вулиці Полтавський шлях зберігся двоповерховий будиночок № 33 з горищем, на якому Єрмілов прожив майже півстоліття.


Зінаїда Євгенівна Серебрякова

Лютий - 110 років з дня написання картини "Автопортрет. За туалетом"

/Files/images/vyistavki/серебрякова.jpg

Молодість, щастя, радість й душевна чистота - все це можна побачити в прекрасній картині З. Серебрякової «Автопортрет. За туалетом». Картина була написана художницею взимку 1909 року, в сімейному будинку у Нескучному. Вранці напередодні Різдва молода жінка, що чекала приїзду чоловіка, прокинулася, підійшла до дзеркала й просто посміхнулася своєму відображенню. В залитій сонцем кімнаті, щаслива, вона невимушено почала розчісувати волосся. Так народився невигаданий сюжет для найвідомішої картини З. Серебрякової.З полотна дивиться сама художниця. Жінка молода, сповнена енергії й запалу. Її струнка фігура граціозна і легка, особа дихає юнацької свіжістю, а чорні пустотливі очі світяться радістю життя й щастям, для якого часом не так-то багато і потрібно. Саме очі - великі, наповнені глибоким внутрішнім життям й чарівністю - є домінуючим акцентом картини.Навколишня обстановка сільського будинку чарівна і кокетлива. Тут і милі дівочому серцю дрібнички - флакони й коробочки, і спиці, і свічки. Але волею кисті художниці звичайні предмети перетворюються на щось фантастичне, що переливається різнобарвними фарбами у променях зимового сонця. Палітра, в якій вирішена картина - перламутрово-рожевы, сріблясто-блакитны, золотисті тони - додає полотну святковий настрій і дарує відчуття казки.«Автопортрет. За туалетом », разом з іншими тринадцятьма роботами, був представлений З. Серебрякової на VII виставці Союзу російських художників (1910). Полотно було захоплено зустрінуте як публікою, так і критиками, одностайно котрі назвали її надзвичайно милою й свіжою.З того дня минуло вже багато років, але картина не втратила своєї чарівності, вона як і раніше свіжа, гармонійна і безпосередня, як і вся творчість З. Серебрякової. Через 10 років З.Е.Серебрякова з сім'єю оселиться в Харкові на ул.Конторской №25. Будинок зберігся.


Любов Трохимівна Малая

13 січня - 100 років від дня народження

Вчений зі світовим ім'ям

/Files/images/vyistavki/малая.jpg
Складно переоцінити внесок у розвиток вітчизняної медицини видатного вченого, директора Інституту терапії АМН України, Героя Соціалістичної праці, Героя України, академіка Любові Трохимівни Малої. За 50 років лікування вона допомогла зцілитися десяткам тисяч пацієнтів. Зокрема, вивчення причин виникнення, розвитку, а також ранньої діагностики та лікування гіпертонічної хвороби, атеросклерозу та ішемічної хвороби серця, особливо інфаркту міокарда. Вона ініціювала створення першої в Україні великої системи етапного лікування хворих на інфаркт міокарда з мережею спеціалізованих кардіологічних відділів з блоками інтенсивної терапії, відділеннями реабілітації та санаторно-курортної реабілітації. Ця система дозволила більш ніж у 2 рази знизити летальність від інфаркту міокарда і повернути хворих до активного життя. Вперше в Україні на базі 27-ї харківської міської лікарні Л. Т. Мала відкрила спеціалізоване відділення з блоком інтенсивної терапії для лікування хворих на інфаркт міокарда. У 1986 році в Харкові відкрили Український науково-дослідний інститут терапії, який очолила Любов Трохимівна Мала. Національний інститут терапії імені Л.Т. Малої НАМНУ (пр.Любові МалоЇ №2А) - єдиний в Україні науково-дослідний й клініко-діагностичний загально терапевтичний центр. Єдиний науково-методичний центр по координації терапевтичної служби, як найбільш масової організаційної структури охорони здоров'я. Заснований і очолюваний Л. Т. Малою Інститут за короткий час перетворився на потужний науковий і лікувальний комплекс.
Кiлькiсть переглядiв: 193

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.