Чи відомо ВАМ?

ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ КРИЧЕВСЬКИЙ

/Files/images/vyistavki/Кричевский.jpg


Чи відомо Вам, що наш земляк, В.Г.Кричевський, вперше ввів на українську сцену архітектурну конструкцію, як елемент декоративного оформлення вистави. Декорація підтримує та розвиває режисерський задум, підкреслює проблему вистави.Працюючи головним художником театру М. К. Садовського, першого українського стаціонарного професійного театру, він протягом двох років (1907-1909) оформив ряд вистав з українського й світового класичного репертуару. Розробник театральної сценографії вводив в мистецтво театру те нове, що нищило рутину «малоросійщини». Василь Кричевський разом з корифеями української сцени в умовах гоніння на український театр боровся за його піднесення, формував народний національний театр, впливаючи цим на свідомість українців. Завдяки їх діяльності початок ХХ ст. увійшов в історію української культури як «золотий вік» театру.

Укладач, головний бібліограф ЦБ імені І.Я. Франка Бежанова В.С.



Вадим Васильович ПАССЕК

/Files/images/vyistavki/Пассек.jpg

Чи відомо Вам, що першим дослідником Донецького городища був Вади́м Васи́льович Па́ссек, український етнограф, археолог, письменник. Він довів, що це городище і є літописний Донець, який згадується в «Слові о полку Ігоревім». Герой цього твору, Ігор Святославович, князь Новгород-Сіверський знайшов собі притулок після 11- денного втечі з половецького полону у м.Донець. У Пассека були різноманітні інтереси. Склав статистичний опис Харківської губернії: «Историко-статистическое описание Харьковской губернии», «Города Харьковской губернии». Записував народні пісні — увійшли до збірки народних пісень Миколи Гоголя. Залишив значний слід у історичній і географічній науці, нариси та спостереження. Видані Пассеком «Нариси Росії» започаткували різнобічне вивчення народного побуту, історичних пам'яток, фольклору, етнографії, економіки та природи Російської імперії, й всіх її народностей.

Укладач, головний бібліограф ЦБ імені І.Я. Франка Бежанова В.С.


Свято-Дмитрівська церква

/Files/images/vyistavki/Свято-Дмитрівський храм1.jpg

Чи відомо Вам, що Свято-Дмитрівська церква у Харкові висвячена на честьСвятого великомученика Димитрія Солунського Мироточивого, покровителя воїнів. Одного із найбільш шанованих святих у християнській традиції. Дмитро був сином римського проконсула у Фессалоніках (сучасна назва Салоніки, слов'янська назва — Солунь).Родина належала до таємних християн. Головним завданням, поставленим перед молодим проконсулом Фессалоніків, Дмитром, полягало в обороні міста від варварів й знищенні християнства.Замість того, щоб переслідувати християн, він став відкрито навчати мешканців міста християнській вірі та викорінювати ідолопоклонство та поганські звичаї. Дмитростав для Фессалонік у своїй безмежній вірності Спасителю «другим апостолом Павлом», бо саме «апостол народів» колись заснував в цьому місці першу громаду віруючих. Дмитро за віру прийнявмученицьку смерть.
Пам'ять святого Дмитра Солуньського з давніх часів була пов'язана з подвигом воїнів, патріотизмом й захистом рідної землі.У візантійських текстах великомученик часто називається побідоносцем, оскільки більшість чудес Дмитрія пов'язані з посланням військової допомоги.Шанування великомученика Дмитра почалось відразу після прийняття хрещення Київської Русі. На честь святого в Україні споруджено чимало храмів.Цього святого в нашому місті дуже шанували, вважалося, що саме він оберігав Харків від зовнішніх ворогів.«У2020р. була прийнята спеціальна постанова Священного Синоду Православної Церкви України, в якій визначалося «підставами для Дмитрівської поминальної суботи [6 листопада]— звершення поминання всіх від віку спочилих отців, братів і сестер наших у суботу напередодні дня пам’яті святого великомученика Димитрія Солунського 26 жовтня (8 листопада за новим стилем) згадування пам’яті всіх, в Україні голодом заморених, вбитих під час Революції гідності та загиблих внаслідок агресії Російської Федерації на Сході України»,- зазначає Митрополит Львівський і Сокальський Димитрій.

Укладач, головний бібліограф ЦБ імені І.Я. Франка Бежанова В.С.


Кобзарство

/Files/images/vyistavki/Кобзарство.jpg

Чи відомо Вам, що 120 років тому відбувся XII Археологічний з’їзд у Харкові. Вперше було поставлено на розгляд проблему кобзарства. Ініціаторами виступили мешканці нашого району: М.Ф.Сумцов, Г.М.Хоткевич, Д.І.Яворницький. Завдяки цьому було збережено від знищення унікальне явище української культури – кобзарство. Кобзарі запобігали винищенню історичної пам’яті українців, закликали до боротьби з колонізаторами за незалежну Україну.

Укладач, головний бібліограф ЦБ імені І.Я. Франка Бежанова В.С.



Квітка Ілля Іванович

/Files/images/vyistavki/записки.jpg
Чи відомо Вам, що історичне дослідження «Записки про слобідські полки з початку їхнього поселення до1766р.» Квітки Іллі Івановича – українського історика кінця ХVIII – початку ХІХ століття, рідного дядька Г.Ф. Квітки-Основ’яненка, поклали початок вітчизняним дослідженням історії Слобідської України. Потім вже були: «Історія Слобідської України» Д.І.Багалія, «Слобожане» М.Ф.Сумцова…
Слобідські козацькі полки — військово-територіальні козацькі формування на території Слобідської України у 1651—1765 роках. Полки входили до складу московського царства, але мали автономне самоврядування, були непідвладні навіть гетьманові. Продовжуючи колоніальну політику, катерина ІІ поклала край козацькій автономії та полковому устрою. Слобідська Україна перетворилась на звичайну провінцію російської імперії, Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові. У сучасних межах Слобідська Україна охоплює центрально-південну частину Сумської області, Харківську область, північну частину Луганської області та північно-східну частину Донецької області, західну, східну, південну частини Білгородської, південну частину Воронізької, та західну — Курської області.
Зміни зачепили нащадків старшинських родин, які мусили надати низку доказів свого шляхетного походження, що давало право на дворянство, володіння маєтностями, звільняло від подушного податку. І.І.Квітка належав до одного з найпотужніших старшинських родин Слобідської України, а по матері був онуком гетьмана Дмитра Горленка, колишнього мазепинця. Ці доленосні події визначили зацікавлення І.І.Квітки історією слобідських полків й Гетьманщини не лише щодо подальшої служби, а насамперед щодо власного статусу.
У роботі Ілля Іванович Квітка надавав певного значення матеріальним знахідкам та архівним документам, що у пізніші часи отримає назву археології та археографії. Модель«… історії Слобідських полків, що стала взірцевою для подальшої історіографії…Можна стверджувати, що твір Іллі Квітки про Слобідські полки перебував на досить високому рівні сучасного йому історіописання»,- вважає історик В.Маслійчук.

Укладач, головний бібліограф ЦБ імені І.Я. Франка Бежанова В.С.


Юрій Йосипович Тютюнник

/Files/images/vyistavki/Tjutjunnyk_1929.jpg
Чи відомо Вам, що генерал Ю́рій Йо́сипович (Юрко́) Тютюнник у Харкові в школі червоних старшин викладав курс «Тактика партизанської та контрпартизанської боротьби». Герой боїв за незалежність України в 1918–1921 роках, генерал-хорунжий Ю.Тютюнник став без перебільшення легендою у боротьбі українського народу за державну незалежність. Серед безлічі подвигів, на які було так багате життя цього генерала, треба виділити два Зимових походи армії Української Народної Республіки. Завдяки генералу та його бійцям більшовики всерйоз боялися петлюрівців ще довгий час після закінчення Громадянської війни (як після Другої Світової війни бандерівців), чекаючи на їхні нові рейди з території Польщі. «Чи було раціональним так довго і завзято проводити збройну боротьбу за звільнення Української нації під Українським Національним прапором… Потрібно було боротися, щоб боротьбою довести життєздатність Української нації та Української національної ідеї.»,-писав Ю.Тютюнник. У 1930 році нескореного українця було розстріляно.

Укладач, головний бібліограф ЦБ імені І.Я. Франка Бежанова В.С.


Гнат Мартинович Хоткевич


/Files/images/sayt/Хоткевич2.png
Чи відомо Вам, що першим у світі (на 30 років раніше за американців!) розробив власний проєкт дизельного потяга уродженець нашого району Гнат Мартинович Хоткевич. Він був людиноюренесансного типу, надзвичайно й різнобічно обдарованою. Важко сказати, ким він був більше — письменником, композитором, музикознавцем, істориком, етнографом, художником, інженером чи зрештою громадсько-політичним діячем. Ця самобутня творча постать лишила помітний слід в усіх галузях, до яких мала стосунок.
Гнат Хоткевич віртуозно грав на скрипці, фортепіано, а особливо – на бандурі. У долі й популяризації цього інструменту він відіграв велику роль.На XII Археологічному з'їздівиступив з промовистою доповіддюпро кобзарське мистецтво. А наприкінці організував концерт, який став першим офіційним виступом ансамблевого виконавства на бандурі.Г. Хоткевич зробив значний внесок у розвиток кобзарства й бандурництва — феноменальних явищ української традиційної культури.Він вивів мистецтво гри на бандурі на новий рівень.Заснував харківську школу бандури й виховав цілу низку талановитих виконавців.Гнат Хоткевич на основі народного способу гри на бандурі, який використовували слобожанські кобзарі, розробив власний спосіб – харківський (інша назва — Хоткевичівський спо́сібгринабанду́рі). У 1928 році очолив Полтавську капелу бандуристівКапела під його орудою досягла такого успіху, що стала першим радянським колективом, який отримав контракт на гастролювання Північною Америкою. Гнат Хоткевич-композитор написав понад 600 музичних творів. Йому належать ґрунтовні праці: «Музичні інструменти українського народу», «Бандура та її конструкція,підручники з гри на бандурі.
Великий внесок Г.Хоткевича у розвиток українського театру. Ще за студентських років він створив сільський театр. Потімперший в Україні робітничий театр, який упродовж трьох років давпонад 50 вистав – здебільшого з української класики.Артисти грали ролі українською мовою, яку тоді було заборонено, але в нього вийшло.На еміграції в Галичині заснував унікальний Гуцульський аматорськийтеа́тр.Він був режисером й драматургом. Варто зазначити, що, всупереч офіційному (як імперському, так і більшовицькому) тлумаченню деяких історичних подій, він висвітлював з позицій українства. Гнат Хоткевич є автором праць з історії театру: «Народний і середньовічний театр у Галичині», «Театр 1848 року».
Найбільш продуктивним на літературній ниві Хоткевич був у Харкові. Тут він уперше заявив про себе як талановитий поет, драматург, прозаїк, перекладач.Був одним з найпопулярніших письменників в Україні, про що свідчить поява його «Творів» у 8 томах.Справжній шедевр Хоткевича — романтична повість з гуцульського життя «Камінна душа».
Займався Гнат Мартинович й літературознавством. Був автором наукових розвідок про життя і творчість Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Ольги Кобилянської, Івана Франка… Перекладав зі світової класики: Шекспіра, Мольєра, Шиллера, Гюґо. Створив кількадесят кіносценаріїв. Спробував себе й в акторстві: зіграв роль кобзаря Кирика у фільмі «Назар Стодоля». Досліджував історію України. Прагнув повернути історичну пам’ять свого народу. Залишилася невиданою його тритомна "Історія України".
Не тільки у вітчизняній, а й у світовій історії важко знайти митця такого широкого обдарування, сповненого новаторських, реформаторських та експериментаторських устремлінь. Його багатогранна діяльність сприяла процесові націотворення українців. Як тут не згадати слова Г.М.Хоткевича:«А насамперед всюда і завше, на кожнім кроці, де б ти не пішов, де б ти не став ногою, — кажи, що ти українець, що твоя мова українська, що твій край Україна і лад на ній мусить бути тільки український».

Укладач, головний бібліограф ЦБ імені І.Я. Франка Бежанова В.С.


Лесь КУРБАС і Гнат ХОТКЕВИЧ

/Files/images/sayt/Курбас.jpg /Files/images/sayt/Хоткевич2.jpg

Чи відомо Вам, що на становлення Леся Курбаса, як режисера-новатора, вплинув уродженець нашого району Гнат Хоткевич. Творчі стежки Леся Курбаса і Г. Хоткевича перетиналися неодноразово.Особисте знайомство двох особистостей відбулося у Львові, де в той час мешкав Гнат Хоткевич як політемігрант із Російської імперії. Хоткевич зразу розгледів в ньому неординарну людину. Розпочалася кар'єра Леся Курбаса саме в унікальному Гуцульському театрі Гната Хоткевича. Молодий 23-літній Лесь Курбас з’явився уГуцульському театрі, маючи чималий життєвий і мистецький досвід.Спочатку долучився як запрошений артист і вже потім — як співрежисер та спів адміністратор. Цей театрзаймає у творчому житті Леся Курбаса особливе місце.«Досвід роботи у цьому колективі мав вплив на формування мистецьких поглядів та реформаторських устремлінь Леся Курбаса. Тим більше, що діяльність Гуцульського театру у Галичині віддзеркалювала загальний процес розвитку мистецтва початку XX століття, який характеризувався посиленим зацікавленням народною культурою, переосмисленням її духовних і естетичних здобутків та цінностей», -пишеЛеся Ковальчук у своїй статті «З приводу однієї постановки».Гуцульський театр поєднував автентичний гуцульський фольклор, етнографію та модерне мистецьке світобачення, властивого його керівнику. Одним із художніх принципів Курбаса-режисера стане саме використання архаїки як основи для створення модерних і авангардних вистав. Митець пробував синтезувати національні традиції українського театру з найновішими формами європейського, Курбас європеїзував український театр.

Укладач, головний бібліограф ЦБ імені І.Я. Франка Бежанова В.С.



ЛЕОНАРД ГІРШМАН

Чи відомо Вам, що саме на вулиці Великій Москалівській №55 (нині вулиця Москалівська) у 1908 році було відкрито першу в Україні офтальмологічну клініку імені Л.Л. Гіршмана. Харківську очну клініку очолив видатний український вчений, лікар і педагог Леонард Леопольдович Гіршман, доречи, це рідкісний випадок, коли ім’я присвоюється ще при житті. Леонард Леопольдович був не тільки відмінним лікарем, який володів передовими на той час методами лікування очних хвороб, а і неперевершеним хірургом, який успішно оперував обома руками. Але перш за все легендарний окуліст прославився безкорисливістю і відданістю своїй справі, він не тільки безкоштовно лікував бідних, а й матеріально їм допомагав. За своє життя професор Гіршман прийняв близько мільйона хворих, а його девізом були слова: «У мене немає останньої години роботи, у мене є останній пацієнт». До клініки Гіршмана приходили пішки і приїжджали селяни, жителі інших міст і губерній, були пацієнти з Кавказу, Туреччини і Персії. Саме завдяки легендарному офтальмологу Харків став «очною Меккою». Харків’яни шанують пам’ять свого великого земляка, у 1914 році Л.Л. Гіршмана було обрано почесним громадянином Харкова, його ім’я носить центральна вулиця міста, а в 2009 році на території міської клінічної лікарні №14 імені професора Л.Л. Гіршмана установлено бронзовий пам’ятник: на гранітному постаменті Леонард Гіршман і маленька дівчинка, яка прозріла завдяки операції лікаря.

/Files/images/sayt/Гіршман1.jpg /Files/images/sayt/Гіршман (клініка на Москалівці).jpg

/Files/images/sayt/Гіршман (клініка на Москалівці)сучасний вигляд.jpg /Files/images/sayt/Гіршман (пам\'ятник).jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


РОДИНА ГРИЗОДУБОВИХ

Чи відомо Вам, що Харків був «малою Батьківщиною» багатьох визначних особистостей, серед них і родина Гризодубових. Степан Васильович Гризодубов – авіаконструктор, винахідник, льотчик, один із піонерів авіації. У 1910 році, за кадрами документального фільму про політ братів Райт, Гризодубов сконструював свій перший аероплан. З часом Степан Васильович не тільки удосконалив конструкцію літака, його авіаційний двигун став одним з найкращих в Європі, а його ім’я стоїть поряд з видатними винахідниками Ігорем Сікорським і Андрієм Туполєвим. Недивно, що любов до неба С.В. Гризодубов передав своїй доньці. Свій перший політ Валюша здійснила на аероплані свого батька ще дуже маленькою, їй було лише чотири рочки! Валентина Степанівна Гризодубова – легендарна льотчиця, учасниця одного з рекордних безпосадкових перельотів, перша жінка, удостоєна звання Героя Радянського Союзу. Під час Другої Світової війни Валентина Гризодубова була єдиною жінкою, яка командувала чоловічим авіаційним полком і сама здійснила понад двісті бойових вилетів. У Харкові Гризодубови мешкала на вулиці Мироносицькій №54-б (зараз тут знаходиться Меморіальний музей-квартира сім’ї Гризодубових), а у Липовому Гаю, на вулиці Фігнера №27, у родини була дача.

/Files/images/sayt/Гризодубов.jpg /Files/images/sayt/Гризодубов2.jpg

/Files/images/sayt/Гризодубова4.jpg /Files/images/sayt/Гризодубови.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ВОЛОДИМИР ГОРОВИЦЬ

Чи відомо Вам, що на території Новобаварського району розташовано п’ятдесят три пам’ятника архітектури. Однією з найкрасивіших пам’яток є доходний дім Гаврилова, який знаходиться на вулиці Дмитрівській №19/2. Ця споруда побудована у 1902-1903 роках архітектором Борисом Миколайовичем Корнієнко і має статус пам’ятки архітектури Харкова з охоронним номером 290. Будівля виконана у стилі модерн. Фасад будинку оздоблено балконами-еркерами і скульптурами, з використанням дрібних рельєфних прикрас. На першому поверсі цього будинку мешкав відомий у Харкові піаніст і педагог Олександр Іоахімович Горовиць, дядько Володимира Самойловича Горовиця - найвідомішого у світі американського та українського піаніста. Володимир Горовиць, представник романтичного стилю виконання музичних творів, був зарахований до таких «велетнів романтичного піанізму», як Ференц Ліст та Сергій Рахманінов. Його називали «Королем Королів піаністів» та «останнім великим романтиком». Доречи, Володимир Горовиць час від часу мешкав у свого дядька у будинку на Дмитрівській.

/Files/images/sayt/Горовиць (будинок)1.jpg /Files/images/sayt/Горовиць (будинок)2.jpg

/Files/images/sayt/Горовиць1.jpg /Files/images/sayt/Горовиць2.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ІДА РУБІНШТЕЙН

Чи відомо Вам, що видатна танцівниця, актриса, режисер і меценат Лідія (Іда) Леонтіївна Рубінштейн народилися у Харкові, в одній з найбагатших родин України та півдня Росії. У Харкові Рубінштейни володіли не тільки заводами і банками, а й багатьма земельними ділянками і будинками, їм належали землі на Григорівці і в Ясній Поляні. З дитинства Іда мріяла стати акторкою, і тільки завдяки фантастичній наполегливості вона здійснила свою мрію. Її артистична кар’єра почалася з ролі Соломеї, а «Танець семи покривал» став зоряним квитком до світу театру. Зірка «Російських сезонів» у Парижі, одна з найбільш ексцентричних актрис ХХ століття, Іда Рубінштейн створила свій особливий сценічний образ і першою внесла у балет не просто наготу, а явну еротику. Неперевершена танцівниця була музою багатьох митців. Їй присвячували свої твори відомі письменники та драматурги Габрієль Д`Аннунцио, Жан Кокто, Андре Жид. Її образ надихав композиторів Клода Дебюссі, Ігоря Стравінського і Моріса Равеля. Портрети цієї неймовірної жінки писали художники Кеєс ван Донген, Антоніо де ла Гандара, Жак-Еміль Бланш, Андре де Сегонзак, Леон Бакст, Ромейн Брукс та надзвичайно талановитий художник-імпресіоніст Валентин Сєров, який намалював свою модель в одній площині з фоном, створивши образ, який нагадував єгипетські фрески. Іда Рубінштейн була жінкою-загадкою, її називали «міфічна істота», «декадентська діва», «чарівний тюльпан». Онука і донька харківських купців, заводчиків і банкірів стала не тільки богинею сцени, а і обличчям епохи.

/Files/images/sayt/Іда Рубінштейн.jpg /Files/images/sayt/Іда Рубінштейн (будинок (Григорівка).jpg

/Files/images/sayt/Іда Рубінштейн2.jpg /Files/images/sayt/Іда Рубінштейн3.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


НАТАЛІЯ ДУДИНСЬКА

Чи відомо Вам, що одна з найяскравіших балерин ХХ століття – Наталія Михайлівна Дудинська, народилася і провела дитячі роки у Харкові, у будинку по вулиці Конторській №7. Тут же знаходилася і балетна студія її матері, Наталії Олександрівни Дудинської, яка виступала під псевдонімом Тальорі. Дудинська-Тальорі виховала не менше ста учнів, багато з яких склали основу балетної трупи Харківського оперного театру. Саме в студії своєї матусі юна Наталія навчалася азам хореографії. Пізніше, після закінчення балетного училища у Петрограді, Наталія Михайлівна Дудинська стала провідною балериною Академічного театру опери та балету імені С.М. Кірова (нині – Маріїнський театр) та однією з перших танцівниць радянської епохи. Її називали «королевою швидких темпів» і порівнювали з блискавкою. Коли балерина вилітала на сцену – неначе проносився порив вітру, а кожна вистава з її участю перетворювалася на особистий бенефіс. А ще Наталія Михайлівна, як і її мати, була неперевершеним педагогом. Уроки справжньої майстерності отримали і харківські артисти. На початку 1980-х років Наталія Дудинська зі свої чоловіком та партнером Костянтином Сергєєвим поставили в Харківському академічному театрі опери та балету декілька легендарних вистав, які до сьогодні входять до репертуару театру. Щоби вшанувати пам’ять нашої знаменитої землячки, у 2015 році вулицю Наріманова було перейменовано на її ім’я.

/Files/images/sayt/Дудинская1.jpg /Files/images/sayt/Дудинська (будинок).jpg

/Files/images/sayt/Дудинська2.jpg /Files/images/sayt/Дунинська3.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ЗІНАЇДА СЕРЕБРЯКОВА

Чи відомо Вам, що на вулиці Конторській №25 жила всесвітньо відома художниця Зінаїда Євгеніївна Серебрякова, потомок знаменитої династії скульпторів, архітекторів і художників Бенуа-Лансере. У цьому будинку З. Серебрякова мешкала з 1918 по 1920 рік, саме тут вона з чотирма своїми дітьми знайшла притулок у жахливі роки Громадянської війни. У ці часи, щоб прогодувати пристарілу мати та дітей, вона працювала у археологічному музеї при Харківському національному університеті імені В. Каразіна, де зарисовувала історичні знахідки Донецького городища. Зінаїда Серебрякова – один з яскравих представників Харківщини у світі, одна з перших жінок, яка увійшла у історію живопису. Саме харківська земля, її людські образи і пейзажі представлено у творчості художника. А будиночок на Конторській досі пам'ятає і таїть в собі аромат творчості і фарб великої художниці, саме цю квартиру Зінаїда Серебрякова увічнила у своїх роботах: "На терасі в Харкові", "Мечеть» і "Картковий будиночок". Диво що квартира, в якій два роки мешкала Серебрякова, зберіглася у первозданному вигляді, на дерев’яних сходах і веранді досі ті ж самі дубові дошки, по яким вона ступала.

/Files/images/sayt/Серебрякова (За туалетом).jpg /Files/images/sayt/Серебрякова (харьковский дворик).jpg

/Files/images/sayt/Серебрякова (На террасе).jpg /Files/images/sayt/Серебрякова (Картковий будиночек).jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ГЕОРГІЙ МОВСЕСЯН

Чи відомо ВАМ, що в Новобаварському районі мешкало багато визначних особистостей, це художники і архітектори, співаки і актори, музиканти і композитори. Одним з наших видатних земляків був композитор радянських часів, автор відомих шлягерів «Мои года – мое богатство» і «Проводы любви», Георгій Вікторович Мовсесян. Виконавцями його пісень були Вахтанг Кікабідзе, Анна Герман, Майя Кристалинська, Едуард Хиль, Лев Лещенко, Муслім Магомаєв, Анна Вескі, Карел Готт, ВІА «Пламя». Георгій Мовсесян написав музику до багатьох фільмів та працював з відомими поетами – Робертом Рождественським і Михайлом Таничем. У його здобутку понад сімдесят творів. Г.В. Мовсесян народився і мешкав у Харкові по вулиці Полтавський шлях №51. Георгій навчався в загальноосвітній школі №13 (вулиця Карла Маркса, зараз вулиця Благовіщенська), займався грі на акордеоні у Харківському домі вчителя. Про своє дитинство у Харкові Георгій Вікторович Мовсесян згадував: «Я бесконечно люблю свое детство и часто вспоминаю его. Переполняюсь таким трепетом, когда подхожу к окнам нашей харьковской коммуналки! Не знаю, кто там сейчас живет, но эти два окошка для меня очень дороги. А напротив жила моя любовь, которую помню всю жизнь. Там было все впервые…».

/Files/images/sayt/Мовсесян.jpg /Files/images/sayt/Мовсесян (будинок).jpg

/Files/images/sayt/Мовсесян1.jpg /Files/images/sayt/Мовсесян2.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


СЕРГІЙ ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ

Чи відомо Вам, що на Москалівці, в будинку на розі вулиці Катерининської та Краснодонського провулку (будинок не зберігся) мешкав ще один геніальний митець – Сергій Іванович Васильківський, найпопулярніший український художник кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя, провідний діяч Харківського товариства художників, один з засновників харківської пейзажної школи. Майстра неперевершених ліричних пейзажів називали «сонячним художником» та «небесним майстром». Його картини, сповнені сонця і повітря, відзначаються майстерністю живопису неба, емоційністю кольорів та багатством відтінків. Нащадок козацького роду, крім пейзажу, цікавився і історичним жанром, зокрема темою козаччини та захисту Батьківщини. Розвиток цього жанру припав саме на період Емського і Валуєвських указів, які забороняли будь-які прояви українського. Тому звернення художника до історії та побуту українців було своєрідною формою протесту, боротьбою митця за утвердження національної гідності українського народу. А ще про нього писали: «Васильківський у живописі – це Шевченко в літературі». До речі, саме Васильківському належать найвідоміші портрети Кобзаря. Митець залишив по собі близько трьох з половиною тисяч творів (нажаль багато з них загинуло під час Другої світової війни), а живильну силу художнику давала харківська земля, чудова слобожанська природа. С.І. Васильківський, який щиро любив свою землю, не тільки сприяв національному відродженню України, він відкрив український живопис Європі, і не тільки живопис, на виставці у Римі, зібраний художником український орнамент підкорив світ. В історії світового мистецтва Сергій Васильківський займає почесне місце, а його картини, в яких живе мальовнича Україна, експонуються в музеях і картинних галереях усього світу.

/Files/images/sayt/Васильківський.jpg /Files/images/sayt/Васильківський (картина)1.jpg

/Files/images/sayt/Васильківський (картина)2.jpg /Files/images/sayt/Васильківський (картина)3.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ВАСИЛЬ КРИЧЕВСЬКИЙ

Чи відомо Вам, що на Москалівці, у власне спроектованому будинку на розі вулиць Котляревського №13 і Володимирської №60 (будинок зберігся) мешкав Василь Григорович Кричевський – видатний архітектор, талановитий художник, графік, дизайнер і декоратор, автор Малого герба України та грошових купюр і поштових марок УНР. З ім’ям В.Г. Кричевського пов’язана ціла епоха українського культурного відродження. Немає такої галузі образотворчого мистецтва, де б не залишив глибокий слід цей багатогранний художник – це створення українського стиля в архітектурі; мистецтво оформлення української книги; створення театральних та кінематографічних декорацій; прикладне мистецтво: за його проєктами виробляли килими, меблі, вишивки, посуд. Василь Кричевський, якого за масштабністю і многогранністю таланту порівнюють з художниками епохи Ренесансу, яскрава фігура національного мистецтва ХХ століття. Сотні полотен, ескізів та декорації – творчий спадок Кричевського, який творив, черпаючи своє натхнення з мистецької творчості українського народу. Доречи, на Москалівці знаходиться ще один будинок, побудований Василем Григоровичем по заказу його сусідки О. Книтчер. Споруда у стилі модерн знаходиться напроти будинку архітектора, славнозвісний будинок «з жабками», сьогодні є пам’ятником архітектури з охоронним номером 584.

/Files/images/sayt/Кричевський 1.jpg /Files/images/sayt/Кричевський (будинок).jpg

/Files/images/sayt/Кричевський (будинок з жабками).jpg /Files/images/sayt/Кричевский( картина1).jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


КЛАВДІЯ ШУЛЬЖЕНКО

Чи відомо Вам, що саме у Харкові, на Москалівці, у будинку по вулиці Володимирській №45 (будинок зберігся) народилася и жила легенда радянської естради, неперевершена співачка, народна артистка СРСР Клавдія Іванівна Шульженко. З дитинства вона мріяла стати актрисою, навчаючись в Харківській гімназії Дражковської Клава через Гончарівський міст бігала на Конторську до балетної школи Наталії Дудинської-Тальорі, навчалася музиці у професора Харківської консерваторії Микити Чемізова. Доля Клавдії Шульженко визначилася під час відбору до українського драматичного театру. На показі вона виконала українську пісню «Розпрягайте, хлопці, коней» та ще декілька відомих пісень, а акомпанував їй ще маловідомий Ісак Дунаєвський. Після цього виступу режисер Микола Синельников взяв її до своєї трупи і у 1923 році Клавдія Шульженко стала актрисою Харківського театру драми. Після переїзду у 1928 році до Ленінграду Шульженко багато гастролювала, але всесоюзне визнання до неї прийшло завдяки виконанню фронтових пісень з якими Клавдія Іванівна виступала перед солдатами під час Другої Світової війни. У воєнні роки співачка дала сотні концертів, виступала на передовій і у госпіталях, вона стала символом епохи, а її «Синий платочек» - символом Перемоги. У Клавдії Шульженко для кожної пісні була своя роль, с жестами, мімікою, інтонаціями і навіть реквізитом. Усе життя вона пам’ятала слова Миколи Синельникова «Ты должна играть песню и при этом исполнять в ней все роли». Саме Харків став для Клавдії Іванівни Шульженко не тільки містом дитинства і юності, він багато чому її навчив, допоміг розвитися її таланту. Харків’яни шанують пам’ять своєї знаменитої землячки: на будинку де мешкала К.І. Шульженко установлено меморіальну дошку, відкрито меморіальний «Музей знаменитих харків’ян імені К.І. Шульженко», одна з вулиць Новобаварського району носить її ім’я, щорічно проводяться «Шульженківські фестивалі», на одному з будинків по Московському проспекту творчою групою «Kailas-V» створено два мурали, а в саду Шевченка установлено скульптури Клавдії Шульженко і Ісака Дунаєвського, бронзова співачка тримає в руках синій платочок, а відомий композитор грає на роялі.

/Files/images/sayt/Шульженко1.jpg /Files/images/sayt/Шульженко (Вул. Володимирська, 45).jpg

/Files/images/sayt/Шульженко3.jpg /Files/images/sayt/Шульженко (пам\'ятник).jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


МАРК БЕРНЕС

Чи відомо Вам, що саме у Харкові розпочалося творче життя легенди радянської естради Марка Наумовича Неймана (творчий псевдонім Марк Бернес). У 1917 році родина Нейманів переїхала з Ніжина до Харкова та поселилася на вулиці Карпівській, у будинку №6. Ще з дитинства майбутній кіноактор мріяв про театральну сцену. У 1928 році Марк Бернес влаштувався працювати розклеювачем афіш, а у 1929, закінчивши Харківські театральні курси, почав працювати статистом у музичному театрі «Муссурі». Саме у цьому театрі він зіграв свою першу роль. За цю роль Марк Бернес удостоївся похвали скупого на компліменти режисера Миколи Синельникова, який побачив у юному акторі неабиякий талант. З цього часу Бернесу стали довіряти великі ролі. Дванадцять років, які Марк Бернес провів у нашому місті, визначили усю його подальшу долю. Його стихією стали знімальний майданчик та естрада, кожна його пісня, а їх у репертуарі відомого шансоньє було п’ятдесят, це «театр пісні», моноспектакль. Пісні Марка Бернеса проникали у саму душу, відігрівали серця та надавали жаги до життя, саме це зробило його кумиром публіки. Харків’яни не забули свого видатного земляка, у 2015 році на честь Марка Бернеса було перейменовано вулицю Щорса, а у 2019 в саду Шевченка установлено скульптуру співака.

/Files/images/sayt/Бернес1.jpg /Files/images/sayt/Бернес2 (Вулиця Карпівська).jpg

/Files/images/sayt/Бернес3.jpg /Files/images/sayt/Бернес4.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОР СЕРГІЙ КОКОШКІН

Чи відомо Вам, що саме при Харківському генерал-губернаторі Сергії Олександровичі Кокошкіні почався благоустрій нашого міста. За дев’ять років (1847-1856) С.О. Кокошкіним було зроблено для Харкова дуже багато, а саме, укріплено береги та улаштовано набережні річок Харків і Лопань, споруджено Лопанський і Благовіщенський мости, приведено у придатний стан спуск з Холодної гори, побудовано кам’яні сходи з Університетської гірки, завершено будівництво Успенського собору, установлено вуличні світильники, які харків’яни прозвали «кокошкинскими спиртовками», благоустроєно вулицю Сумську, осушена, вирівняна і частково вимощена вулиця Катеринославська, доречи, саме на цій вулиці у будинку № 30 мешкав сам генерал-губернатор. За його наказом на вулицях міста почали висаджувати дерева, в основному тополі, які сприяли осушенню болотистої місцевості. Також велику увагу генерал-губернатор приділяв профілактиці пожеж, боровся з солом’яними стріхами, через які згоряли будинки, та був нетерпимим до хабарників і казнокрадів. Можливо генерал-губернатор Сергій Кокошкін був незручним для своїх сучасників, але завдяки йому місто зазнало таких революційних змін, які зробили Харків одним з найкращих губернських міст. У середині ХІХ століття на честь С.О. Кокошкіна було перейменовано Базарну площу, яка у 1932 році отримала назву Пролетарська, лише у 2016 році площі повернули історичну назву – Сергіївська.

/Files/images/sayt/Кокошкин1.jpg /Files/images/sayt/Кокошкин2.jpg

/Files/images/sayt/Кокошкин3.jpg /Files/images/sayt/Кокошкин4.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ЦИРК-ТЕАТР ГРИККЕ

Чи відомо Вам, що до початку ХХ століття усі існуючі у Харкові цирки були дерев’яними. Лише у 1905 році купець Генріх Грикке побудував на Жандармській площі (нині Площа Національної Гвардії №17) перший стаціонарний кам’яний цирк. На той час це була супер сучасна електрифікована споруда в якій зала трансформувалася з циркової на театральну. У відомому на той час цирку-театрі працювали не тільки акробати та жонглери, а і театральні трупи корифеїв українського театру Марка Кропивницького, Панаса Саксаганського та Миколи Садовського. З історією «старого цирку», як зараз його називають, пов’язано багато відомих імен, це відомі клоуни-дресирувальники Володимир і Юрій Дурови, приборкувач левів Олександр Буслаєв, приборкувачка хижаків Ірина Бугримова та інші. У радянські часи колишній цирк Грикке був одним з найкращих у Радянському Союзі, саме тут, під керівництвом директора цирку Фреда Яшинова було створено провідні атракціони і великомасштабні номери, такі як «Перехресний повітряний політ» та «Політ на санчатах під куполом цирку». У 1974 році Харківський цирк переїхав у нове приміщення, а «старий цирк», зі своїм унікальним глино-тирсовий манежом, залишився основною базою підготовки нових циркових програм і атракціонів.

/Files/images/sayt/старий цирк1.jpg /Files/images/sayt/старий цирк2.jpg

/Files/images/sayt/старий цирк3.jpg /Files/images/sayt/старий цирк4.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ЗАЛЮТИНЕ

Чи відомо Вам, що мікрорайон Залютине, самий західний населений пункт Харкова, засновано як хутір Залютин. Перше згадування про поселення зустрічається у 1688 році в грамоті Харківському полковнику, як млин на колодязі на Залютині. У переписі 1732 року йде мова вже про хутір Залютин, власниками якого були Квітки. По одній із версій хутір отримав свою назву від річки Залютинки, яка протікала у Залютинському яру і була лівобережним притоком річки Уди. Існує ще одна версія, що хутір отримав свою назву завдяки трактирнику Залютину, який на півдорозі між Харковом та Куряжем держав «Кам’яний трактир» з постоялим двором. Цей трактир користувався популярністю у харківців через дешеву горілку (за заставою спиртне коштувало значно дешевше). За іншою версією, ця назва пішла не від прізвища трактирника, а через дурну славу, якої цей трактир користувався. Навколо нього збиралися кримінальні елементи, які грабували відвідувачів. Тому заклад називався в народі «лютим трактиром», а згодом в околицях корчми утворився хутір «за лютим трактиром». У першій половині ХХ століття хутір злився з Харковом. Доречи, «Залютин» згадується у відомій п'єсі Г.Ф. Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці».

/Files/images/sayt/залютіно1.JPG /Files/images/sayt/залютіно2.JPG

/Files/images/sayt/Залютине (станція).jpg /Files/images/sayt/залютине (храм).JPG

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ЯСНА ПОЛЯНА

Чи відомо Вам, що у нашому місті є своя «Ясна Поляна». Сьогодні це один з мікрорайонів Новобаварського району, який межує з Лідним та Новою Баварією. Поселення було засновано у 1911 році Товариством благоустрою Харкова. Назву «Ясна Поляна» ці землі отримали на честь одного з найвідоміших письменників, совісті російської інтелігенції, почесного члена Харківського університету та Харківського товариства розповсюдження у народі грамотності Льва Миколайовича Толстого. На землях «Ясної Поляни» знаходився маєток купців Рубінштейнів, які витрачали великі кошти на підтримку мистецтва, при їх безпосередній участі було відкрито харківське відділення «Російського музичного товариства» та Харківське музичне училище. В їх маєтках збирався культурний світ Харкова, а у кінці ХІХ століття у Яснополянському парку працював літній «Зелений театр» Рубінштейнів, в якому виступали не тільки члени їх сім’ї, друзі та сусіди, а і професійні артисти Харкова, Петербургу та Москви.

/Files/images/sayt/Ясна Поляна1.jpg /Files/images/sayt/Ясна Поляна4.jpg

/Files/images/sayt/Ясна Поляна2.jpg /Files/images/sayt/Ясна Поляна3.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


НОВОСЕЛІВКА

Чи відомо Вам, що на південь від арештантської роти, що на Холодній горі, йшла велика дорога на Катеринославль. З правої сторони дороги знаходилася будівля семінарії, побудована у 1836-1851 роках архітектором А.А. Тоном, а південніше семінарії знаходилося селище Новоселівка, щось близько сорока хаток, які належали селянам, цеховим і відставним солдатам. Заможні люди отут не селились, і мало що нагадувало про те, що ви у великому губернському місті, усе було забудовано хатками із солом’яними стріхами. Відкриття у 1869 році руху на Курсько-Харківсько-Азовській залізниці оживило заселення Новоселівки. Згідно плану Харкова землеміра К. Первухина (1875р.) місцевість біля семінарії заселяється, дорога перетворюється на вулицю, безформна Новоселівка розширюється і обертається в ряд правильно заселених кварталів. Завдяки появі підприємств, які обслуговують залізну дорогу, Новоселівка розростається, утворюється новий прошарок населення – кондуктора, поїзна прислуга, робочі залізно-дорожніх майстерень. Місцевість біля залізниці стала для місцевих жителів місцем для прогулянок, там було чисто, можна було і себе показати і подивитися на тих, хто подорожував потягом, з’являється велика кількість булочниць і бублічниць. Зараз Новоселівка – один з мікрорайонів Новобаварського району, південні і східні межі якого опоясано залізно-дорожніми лініями, що йдуть на Залютіно і Нову-Баварію, а також Мерефу, Основу і Балашовку. На Новоселівці розташована залізно-дорожня станція «Новоселівка», яка є першим зупинним пунктом Південного вокзалу. Будинки мікрорайону в основному приватні, побудовані ще на початку ХХ століття, і звичайно ж гуртожитки «меховки», «канатки», заводу Шевченка. Тихе містечкове життя, візитівкою якого є шовковиця і абрикоси…

/Files/images/sayt/Новоселівка (семінарія).jpg /Files/images/sayt/Новоселовка1.JPG

/Files/images/sayt/Новоселовка2.JPG /Files/images/sayt/Новоселовка3.JPG

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


КАРПІВСЬКИЙ САД

Чи відомо Вам, що у Новобаварському районі є дуже загадкове і цікаве місце – це Карпівський сад. Існує легенда, що від підвалу колишньої семінарії, саме через Карпівський сад проходив підземний хід, який закінчувався біля річки Лопань. У 1740-х роках цей чудовий куточок дикої природи з деревами, яких не торкалися руки садівників, глибокими ярками, широкими галявинами та криницею, яка дала початок харківському водопроводу, був обивательськими садами дворян Квіток. Згодом ці землі стали належати купцям Карповим, у яких у 1867 році Харківське міське товариство викупило сад і створило для мешканців розкішне місце відпочинку. Саме тоді Карпівський сад, з алеями, чудовою галявиною з готелем, різноманітними атракціонами та святковими грандіозними розвагами, став улюбленим місцем для прогулянок харківців. У 1869 році у Карпівському саду прорубали велику просіку, яка поділила його на дві частини. У радянські часи Карпівський сад став Парком культури та відпочинку медичних працівників, в якому було облаштовано дитячий майданчик з дерев’яними будиночками, гойдалками та гірками, працювало кафе «Золотий ключик», літній кінотеатр і стрілецький тир, а взимку каток. У Карпівському саду було збудовано стадіон «Буревісник», пізніше парк-стадіон заводу «Світло шахтаря», на якому вийшло у великий спорт багато поколінь футболістів, серед яких легендарний харківській форвард Микола Корольов. Надихав Карпівський сад і наших знаменитих земляків, саме тут відомий художник Василь Кричевський написав близько десяти картин, а знаменита співачка Клавдія Шульженко згадувала цей сад у своєму популярному романсі «Снился мне сад…». Сьогодні Карпівський сад вже не користується такою популярністю, а дарма, в саду можна знайти багато дуже красивих місць, особливо восени.

/Files/images/sayt/Карпівський сад1.jpg /Files/images/sayt/Карпівський сад.jpg

/Files/images/sayt/Карпівський сад2.jpg /Files/images/sayt/Карпівський сад4.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ХОЛОДНА ГОРА

Чи відомо Вам, що за назвами майже усіх «народних» мікрорайонів ховаються цікаві історії або історичні події, але деякі з них і досі залишаються загадкою для істориків. Одним з мікрорайонів, назва якого оповита таємницею, є Холодна гора. Існує декілька гіпотез, перша пов’язана з «холодною», так раніше називали в’язницю, але назва з’явилася ще на початку ХІХ століття, коли тюрми ще не було. Друга версія кліматичного характеру, адже усім відомо що гори відкриті вітрам значно більше, ніж низина, до того ж ця місцевість була вкрита густим лісом, який захищав від літньої спеки. Третя версія легендарна, вона пов’язана з вихідцем із-за Дніпра, козаком Холодом, маєток якого було пограбовано татарами, а сам він потрапив у полон. Холодна гора – це західні ворота до Харкова. Незважаючи на те що у XVII столітті через гору проходив поштовий тракт та жвавий рух, через крутизну гори проїзд був дуже незручний. Приведенню у придатний стан спуску з Холодної гори сприяв Харківський генерал-губернатор Сергій Кокошкін, за наказом якого у 1840-х – 1850-х роках в горі вирізали покату дорогу та замостили її булижником. Це сприяло інтенсивному заселенню і забудові цього району. У 1912 році на Холодну гору проклали трамвайну лінію, а в 1970-х роках стартувала забудова мікрорайону багатоповерхівками. У 1975 році на Холодній горі було відкрито станцію метро «Вулиця Свердлова». Своєю появою станція зобов’язана особливістю грунтів у районі Південного вокзалу. Через можливість пошкодження важливого транспортного вузла Харків-Пасажирський було вирішено продовжити лінію метрополітену у напрямку Холодної гори. Саме там збудували першу (тупикову) станцію Холодногірсько-Заводської лінії на якій відбувається оборот рухомого складу. У 1996 році назву станції було змінено на історичну назву місцевості.

/Files/images/sayt/Холодна гора1.jpg /Files/images/sayt/Холодна гора2.jpg

/Files/images/sayt/Холодна гора3.jpg /Files/images/sayt/Холодна гора4.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ВУЛИЦЯ ПОЛТАВСЬКИЙ ШЛЯХ

Чи відомо Вам, що наприкінці XVII століття Гончарівська слобода стала західними воротами Харкова. Задля проїзду через болотисту місцевість дорогу від Харківської фортеці до підніжжя Холодної гори було вимощено хмизом. На той час на вулиці Полтавський шлях, розташованій у заплаві річки Лопань, велася постійна боротьба з водою і брудом, додаткові труднощі додавало заболочене озеро, яке служило стоком для нечистот. Тому, через кращі умови проїзду, до 1790 року дорога через західну частину Харкова проходила по вулиці Конторській. Згодом дорогу по Полтавському шляху облаштували, частину вулиці від Лопанського моста вирівняли та замостили, озеро засипали, улаштував по обидві сторони вулиці сквери (зараз круглий або точніше шестикутний сквер), та впорядкували підйом на Холодну Гору. Коли вулицю Полтавський шлях було облаштовано, саме вона стала основною дорогою на Полтаву, Київ, а пізніше на Катеринослав (нині місто Дніпро). Відповідно до цього змінювалася назва вулиці: Полтавська, Полтавський шлях, Катеринославська. З 1919 року вулиця носила ім’я революціонера Якова Свердлова, тільки через сімдесят сім років, у 1996, вулиця Полтавський шлях отримала свою історичну назву.

/Files/images/sayt/П. Шлях1.jpg /Files/images/sayt/П. Шлях2.jpg

/Files/images/sayt/П. Шлях3.jpg /Files/images/sayt/П. Шлях4.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ПИЛИПІВКА

Чи відомо Вам, що мікрорайон Пилипівка виник у XVII столітті як село Пилипове. Свою назву, найімовірніше, село отримало завдяки переселенцю з Задніпров’я Степану Пилипову, який у 1660 році на березі річки Уди побудував водяний млин. У другій половині XIX століття селище належало дворянам Щербініним. Можливо припустити, що Пилипівку відвідував наш знаменитий земляк, «український Сократ» Григорій Савич Сковорода, який товаришував з П.А. Щербініним – одним з найбагатших землевласників півдня Російської імперії. Тільки на Слобожанщині Петро Щербінін володів селами Бабаї, Буди, Лідне, Жихор, Рогань, Олексіївка. Подейкують, що саме він познайомив Григорія Савича зі своїм родичом – губернатором Євдокимом Щербініним, який сприяв відновленню філософа на посаді викладача Харківського колегіуму. Наприкінці XIX століття за бойові заслуги землі Пилипівки отримав відставний полковник В.П. Гладков, який у 1880-х – 1890-х роках відкрив у селищі кондитерські заклади та бані. Завдяки зусиллям Віктора Павловича Гладкова – почесного громадянина Харкова, в 1886 році в селі Пилипівка було відкрито народну школу (зараз це ЗОШ №79). По іронії долі дочка Гладкова, втративши спадок, вийшла заміж за свого управителя Пилипова. До складу міста Харкова Пилипівка увійшла у 1935 році, у 1959 селище приєднали до Новобаварського району. Родзинкою мікрорайону є відомий пам’ятник археології Донецьке городище.

/Files/images/sayt/Пилипівка1.jpg /Files/images/sayt/Пилипівка2.jpg

/Files/images/sayt/Пилипівка3.jpg /Files/images/sayt/Пилипівка4.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ЛИПОВИЙ ГАЙ

Чи відомо Вам, що мікрорайон Липовий Гай було засновано наприкінці ХІХ століття як дачне селище «У бора дубки». Але покупцям ця назва не сподобалася, і хоч липових посадок тут майже не було, цю місцевість перейменували у «Липовий Гай». Тільки у 30-х роках ХХ століття, аби виправдати цю назву, активістами було висаджено тисячу лип. Господарями дач переважно були чиновники і інтелігенція нашого міста, багато з яких мешкали на Москалівці. Напочатку ХХ століття Липовий Гай увійшов до складу Харкова, внаслідок чого велика кількість служивого люду переїхала сюди з міста на постійне проживання. З’явилася нагальна потреба у транспорті, саме тому, у 1912 році було розглянуто проєкти, які передбачали проведення трамвайної лінії від Москалівки до Липового Гаю. Але цьому завадила «жовтнева революція» 1917 року. У 1914 році, на викуплених у поміщика Гладкова землях, було побудовано залізничну станцію «Липовий Гай», яка є важливим вузлом Мерефянського напрямку. У цьому же році по вулиці Щигровській зведено Свято Вознесенський храм хрестовокупольного типу. У 2006 році, на території цього діючого храму, побудовано храм Святої рівноапостольної Марії-Магдалини – справжній шедевр дерев’яного зодчества, зведений в стилі еклектики. Церкву побудовано з карпатської деревини без єдиного цвяху і розписано у візантійському стилі. У 1959 році Липовий Гай увійшов до складу Новобаварського району. Цей живописний куточок на околиці Харкова, забудований переважно одноповерховими будинками, досі зберігає тиху привабливість слобожанської провінції.

/Files/images/sayt/Липовий Гай (старе).jpg /Files/images/sayt/Липовий Гай(станція).jpg

/Files/images/sayt/липовий Гай(храм).jpg /Files/images/sayt/Липовий Гай4.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ЛІДНЕ

Чи відомо Вам, що мікрорайон Лідне виник задовго до заснування Харкова як хутір Литвинов. Це було господарство пасічника Литвина, яке належало до органів місцевого козацького самоуправління з адміністративним центром у селищі Бабаї. З часом, на крутому ухилі Литвиновської балки виник хутір Кучанка. Довгий час ці два поселення існували окремо, тільки згодом їх об’єднали в одну адміністративну одиницю під назвою Лідне. Звідки виникла ця назва сказати важко, найімовірніше через характер місцевості – ухил Литвинової балки був вкритий густим лісом, а зими були сніжні і холодні, навіть навесні сніг довго не танув, а перетворювався у товстий шар льоду, від цього місцевість називали «лідяною». З бігом часу в селі з’явилася ратуша зі старостою, а в 1893 році було відкрито 3-х річну школу. У 1899 «ліднянська» школа увійшла у загальну шкільну мережу округа, отримала нове приміщення і стала працювати по єдиній програмі шкіл Харківської губернії. У 1924 році, із будматеріалів розібраної старої церкви села Бабки, Чугуївського району, у селищі почалося будівництво храму Преображення Господня. Церкву було побудовано у 1926 році в стилі народної дерев’яної архітектури, і сьогодні вона вважається пам’ятником архітектури. У 2000-х роках церкву було перебудовано, зараз від старої церкви майже нічого не залишилося. У 1952 році в селищі відкрито бібліотеку, яка стала центром культурних подій громади. В 1959 році Лідне було приєднано до Новобаварського району. Зараз вже не скажеш що Лідне це хутір або село, але цей мікрорайон, серед промислових підприємств та багатоповерхівок, і досі залишається чудовим «оазисом», в якому багато зелені і квітів, є ліс та ставок. Ці чудові краєвиди завжди приваблювали художників, письменників, поетів, мабуть тому натуральні зйомки фільму «Назар Стодоля» (1937р.) відбувалися саме тут. Режисером фільму був Георгій Тасін, художником – Василь Кричевський, роль бандуриста у цьому фільмі виконував сам Гнат Хоткевич, а мешканці Лідного брали участь у масовці.

/Files/images/sayt/Лідне1.JPG /Files/images/sayt/Лідне2.JPG

/Files/images/sayt/Лідне3.jpg /Files/images/sayt/Лідне4.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


НОВА БАВАРІЯ

Чи відомо Вам, що історія мікрорайону Нова Баварія розпочалася у середини XIX століття з приїзду до Харкова німецьких пивоварів. Місце для будівництва пивоварного заводу обирали дуже прискіпливо, шукали якісну джерельну воду. Вибір припав на територію біля Григорівки, саме тут знаходилося родовище однієї з найбільш м'яких, збалансованих по мінеральному складу вод Східної України. На цьому місці у 1872 році баварським пивоваром Францем Гершгеймером було розпочато будівництво заводу «Нова Баварія». Власниками броварні були члени Акціонерного товариства, а одними з головних акціонерів відомі купці Рубінштейни, власники сахарних заводів, засновники банкірського дому і харківського торгового дому «Роман (Рувім) Рубінштейн і сини». З січня 1875 року за німецькими технологіями тут стали варити пиво. Завдяки своїм унікальним якісним і смаковим характеристикам пиво, вироблене на «Новій Баварії», швидко поширилося по всій Східній Україні аж доТаганрога. Не прогадали власники пивоварні і з місцевістю, бо поряд будувалася залізнична станція, поблизу був ліс та річка Уди. Майже відразу пивзавод «Нова Баварія» став найбільшим підприємством з виробництва пива в Харківській губернії і одним з найбільших в Російській імперії. Біля заводу власники відкрили розважальний майданчик, де грала жива музика, а до свіжого пива подавалися «баварські» закуски. Спочатку в честь малої батьківщини німецькі пивовари стали називати поселення навколо підприємства міні-Німеччиною, або Новою Баварією, а згодом люди перенесли цю назву на розташовану поруч залізничну станцію і весь мікрорайон. У 1927 році місцева влада намагалася перейменувати станцію і район «Нова Баварія» в «Червону Баварію», але «комуністична» назва в народі не прижилася.

/Files/images/sayt/Нова Баварія1.jpg /Files/images/sayt/Нова Баварія2.jpg

/Files/images/sayt/Нова Баварія3.jpg /Files/images/sayt/Нова Баварія4.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ГРИГОРІВКА

Чи відомо Вам, що Григорівка, один із мікрорайонів Новобаварського району, була заснована уXVII столітті. Це було звичне українське село, яке отримало свою назву на честь отця Григорія, священика «Свято-Миколаївського храму» – одного з найстаріших храмів Харкова, побудованого у 1765 році. Своїм заселенням цей куточок нашого району зобов’язаний купцям Рубінштейнам – засновникам банкірського дому «Роман Рубінштейн і сини», власникам сахарних заводів і пивовареного заводу «Нова Баварія», та Алєксєєвим – власникам фабрики первинної обробки шерсті. Маєтки Рубінштейнів та Алєксєєвих знаходилися на Григорівці, поруч один біля одного. Ці дві родини, як і багато інших успішних підприємців того часу, витрачали багато коштів на розвиток свого міста, на благодійність та підтримку мистецтва. Обі ці родини прославилися завдяки своїм нащадкам, які вибрали шлях служіння мистецтву, це неперевершена танцівниця, актриса та меценат Іда Рубінштейн, яку називали «російською Сарою Бернар» та знаменитий режисер, педагог, теоретик театру, створювач революційної системи акторської майстерності Костянтин Сергійович Алєксєєв (артистичний псевдонім Станіславський).

/Files/images/sayt/Григоровка1.jpg /Files/images/sayt/Григоровка3.jpg

/Files/images/sayt/Григоровка (Іда).jpg /Files/images/sayt/Григоровка (Станиславский).jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ГОНЧАРІВКА

Чи відомо Вам, що як історичний район Харківської Залопані приміська слобода Гончарівка виникла в останній чверті XVII сторіччя під назвою Довгалівка. У 1659 році тут осів миргородський полковник Степан Довгаль, на його честь ця місцевість і отримала своє найменування. В Довгалівці селилися ремісники, які займалися гончарством, тому, з часом цю місцину охрестили Гончарівкою. На початок XIX сторіччя Гончарівка значно збільшилася. Як свідчить план міста 1817 року слобода злилася з Різдвяною (сучасна вулиця Конторська). В той час, на місці колишньої Гончарівської левади, яка відділяла слободу від міста, утворилася Середньо-Гончарівська вулиця, яку в другій половині XIX сторіччя було перейменовано на Гончарівський бульвар (на цей час вулиця М. Конєва). Історія Гончарівки нараховує понад три століття та зберігає чимало цікавих фактів та подій. Побут і життя жителів цього району яскраво описані у відомому творі Г.Ф.Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарiвцi». У свою соціально-побутову комедію автор органічно ввів сцени народного життя, з комічними та безглуздими ситуаціями, пісні, танці і обряди, що надало п’єсі неповторного національного колориту. Комедія «Сватання на Гончарівці» стала настільки популярною, що коли дівчині хотіли зробити комплімент, її питали: «Ви часом не з Гончарівки?».

/Files/images/vyistavki/Гончаровка1.jpg /Files/images/vyistavki/Гончаровка2.jpg

/Files/images/vyistavki/Гончаровка3.jpg /Files/images/vyistavki/Гончаровка4.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ВУЛИЦЯ КОНТОРСЬКА

Чи відомо Вам, що на території Новобаварського району є «музей під відкритим небом» – це вулиця Конторська. Уявіть собі, що дев’ятнадцять будинків, розташованих на цій вулиці, це пам’ятники архітектури. Одна з найстаріших вулиць нашого міста, перша вулиця Залопані, виникла у XVII столітті як перший в’їзд до Харкова з Холодної гори. Первісна назва вулиці – Безсала, згодом, через будівництво церкви Різдва Христового вулиця отримала назву Різдвяна. У 30-х роках ХІХ століття на Гончарівці стали з’являтися невеликі підприємства і контори, подейкують, що при горілчаному заводі знаходилася контора «винного откупа», через це вулицю стали називати Конторська. У 1924 році, більш за все через розташування заводу «Червоний Жовтень», вулиця отримала нову назву – Червоножовтнева. Але ця назва не прижилася, старожили продовжували називати вулицю Конторською. Нарешті, у 2015 році, вулиці повернули стару назву. Вулиця Конторська, унікальна частка старого Харкова, досі зберігає свій облік і дух тієї епохи та є чудовою ілюстрацією старого укладу міщан і дрібних купців.

/Files/images/sayt/Конторська1.jpg /Files/images/sayt/Конторська2.jpg

/Files/images/sayt/Конторська3.jpg /Files/images/sayt/Конторська4.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ТИПОГРАФІЯ

Чи відомо Вам, що на розі вулиць Велика Гончарівська і Гончарівський бульвар (нині вулиця Маршала Конєва №10/2) знаходиться незвичайна споруда – монументальна триповерхова будівля з цоколем. Архітектор цього спорудження залишився невідомим. Будинок було виконано в 1898 році у розповсюдженому в промисловій архітектурі цегляному стилі, коли цеглу використовують не тільки як будівельний матеріал, а і як декор. Найімовірніше, що цю споруду було спроектовано саме під типографію. З моменту забудови у цьому будинку знаходилася типолітографія «Печатня С.П. Яковлева», яка мала понад п’ятнадцять «скородрукарських» машин. Відомо, що у 50-х – 60-х роках ХХ століття тут розміщувалася «Четверта Типографія МПС», пізніше «Харківська типографія №17», а згодом «Типографія №2». Будівля типографії є пам’ятником архітектури і входить до державного реєстру пам’яток місцевого значення під охоронним номером 315.

/Files/images/sayt/Типография1.jpg /Files/images/sayt/Типография2.jpg

/Files/images/sayt/Типография3.jpg /Files/images/sayt/Типография4.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ГОНЧАРІВСЬКА ГРЕБЛЯ

Чи відомо Вам, що у харківських річок є особливість – по суті, це водойми. У минулому столітті, задля стримування природної течії в річках, у місті було побудовано декілька шлюзів. Одним з них є Гончарівська гребля, яка знаходиться на річці Лопань, нижче місця злиття з річкою Харків. Споруду було побудовано у 1934 році задля регулювання рівня води в річках Харкова та забезпечення технічною водою промисловості міста. Також запруда дозволяє проводити систематичну санітарну очистку річок, а при випаданні значної кількості опадів покращує роботу зливової каналізації. Поруч з Гончарівською греблею знаходився дерев’яний Дмитрівській міст, який з часом став непридатним для експлуатації. У серпні 1963 року, до 20-річчя визволення м. Харкова від німецько-фашиських загарбників, було зведено новий міст, поєднавши його з греблею. Свою назву гребля і міст отримали від історичної назви мікрорайону Гончарівка, і сьогодні цей комплекс виглядає таким собі арт-об’єктом у стилі конструктивізму.

/Files/images/sayt/Гончарівська гребля1.jpg /Files/images/sayt/Гончарівська гребля2.jpg

/Files/images/sayt/Гончарівська гребля3.jpg /Files/images/sayt/Гончарівська гребля4.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


МОСКАЛІВКА

Чи відомо Вам, що давня слобода Москалівка була заснована в середині XVIII століття. Перше згадування про цю слободу зафіксовано у «Розписі церковних приходів» 1724 року. У той час, саме там проходив оборонний рубіж на підступах до Харківської фортеці. На початку ХІХ століття Москалівка була лісистою та болотистою околицею міста, по якій проходила дорога до села Основа. Південна частина цієї території належала дворянам Квіткам, а північна – купцям Карповим. Землі слободи були піщані, не родючі, подейкують, що продати їх було дуже складно. Тоді власники вирішили продавати невеликі ділянки землі, новим на той час методом – у розстрочку. Після 25-ти річної «строкової» служби землі під забудову купували відставні солдати, яких в народі називали «москалями». Саме з цього пішла назва – Москалівка. У 1820-ті роки слобода увійшла до складу м. Харкова. З часом, завдяки близькості до центру міста, ця територія стала заселятися чиновниками, купцями, промисловцями, інтелігенцією. Москалівка забудовується. Купці і заводчики для будівництва своїх осель наймають відомих архітекторів, з’являються великі домоволодіння з чудовими особняками, шість із яких є пам’ятниками архітектури. Одна з перших трамвайних ліній Харкова з’єднує Москалівку з центром міста. Розвивається інфраструктура, з’являються учбові заклади, перша публічна бібліотека, перша поштова скринька, перша перукарня, перший ломбард, перша очна лікарня, перший пологовий будинок, амбулаторна лікарня та дитяча амбулаторія, «Крапля молока» – прообраз дитячої молочної кухні, водорозбірна будка… У 40-х роках ХІХ століття виникають підприємства: завод з виготовлення кахельних плит, чавуноливарний, механічний, свічково-восковий заводи, рукавична фабрика, друкарня… Москалівка стає дуже престижним місцем. І сьогодні цей колоритний куточок нашого міста може здивувати, якщо хочете потрапити у середину ХІХ сторіччя, то вам не потрібна машина часу, Москалівка, один з мікрорайонів Новобаварського району, дотепер зберігає неповторну атмосферу старого Харкова.

/Files/images/vyistavki/Москалевка(старе фото).jpg /Files/images/vyistavki/Москалевка1.jpg

/Files/images/vyistavki/Москалевка2.jpg /Files/images/vyistavki/Москалевка3.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ВУЛИЦЯ МОСКАЛІВСЬКА

Чи відомо Вам, що перша згадка про вулицю Москалівську з’явилася у документах 1724 року, в яких було зазначено шістнадцять домовласників цієї вулиці. Спочатку вулиця мала назву як і слобода, Москалівка, або Москалівська. Згодом назви вулиці змінювалися – Велика Москалівська, Шевченківська, Жовтнева, Жовтневої революції, і нарешті у 2015 році вулиці повернули історичну назву. З 1820-х років Москалівка входить в межі міста та стає «улюбленим притулком дрібного чиновництва, який з гордістю носить кашкет з кокардою». Значне заселення головної вулиці Москалівки почалося з 1829 року, саме тоді було відкрито багато шинків та дрібних лавок, а у 1869 році на вулиці Москалівській було установлено першу поштову скриньку та відкрито приватну гімназію Д.Гриневої. У 1882 році збудовано першу «басейню», тобто водонапірну будку. У 1884-1885 роках вулицю замостили і пустили по ній конку. Саме тоді почала стрімко розвиватися інфраструктура району, на вулиці Москалівській відкриваються дитячі ясла «Денне сховище» та відділення аптеки В.Тутаєва (1889); міська амбулаторна дитяча лікарня (1895); пошта і телеграф (1899); амбулаторна клініка лікаря-гінеколога Є.Дрентельн (1901); очна клініка професора Л.Гіршмана (1908); жіноча професійна школа Г.Свистунової (1914); приватні бухгалтерські курси К.Завистовського (1914); школа фортепіанної гри та вокалу К.Пиллика (1914); фотографія «Рекорд» і фотосалон Г.Грушка «Життя і мистецтво» (1916). Але саме з відкриттям у 1911 році кінематографу «Дзеркало життя», пізніше «Помпей», а в радянські часи відомий старожилам кінотеатр «Жовтень», вулиця Москалівська стає улюбленим місцем для прогулянок та розваг для місцевої публіки.

/Files/images/sayt/Москалівська1.jpg /Files/images/sayt/Москалівська2.jpg

/Files/images/sayt/Москалівська3.jpg /Files/images/sayt/Москалівська4.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ЗАЛОПАНЬ

Чи відомо Вам, що Новобаварький район є частиною історичного поселення Залопань. Як всім відомо наше місто починалося з першої Харківської фортеці, побудованої «за черкаським» (тобто українським) звичаєм. Фортеця виникла на місці, де зливалися річки Лопань і Харків, мала 10 башт і довжину стін понад один кілометр. Найстаріший документ, у якому є згадка про Харків – царський указ Чугуївському воєводі Сухотіну про будівництво Харківських укріплень, датований 28 березня 1656 року. Судячи з «відпису» першого харківського воєводи Селіфонтова 1657 року та іменного опису 1658 року на той час Харків був уже досить великим поселенням. Містом спочатку вважали саму фортецю, але згодом жителі під стінами міста облаштовували собі хутори та пасіки, де вони мешкали та займалися господарством. Спочатку залюднювалися передмістя, що оточували фортецю, згодом поселення простягнулися до річок Харків і Лопань, з'явилися перші слободи. Так розвилися три частини міста: Старе місто з Подолом, Захарків і Залопань. Історичний район Залопань (поселення за рікою Лопань) у свою чергу ділився на декілька історичних районів міста: Панасівку, Іванівку, Гончарівку. До території Залопані входили вулиці сучасного Новобаварського району: Полтавська (Полтавський шлях), Конторська, Гончарівська (Маршала Конєва), Велика Гончарівська, Семінарська. Як адміністративна одиниця міста Харкова наш район було створено у березні 1917 року, а до цього його територія входила в Залопанський район. Назви району змінювалися - Холодногірський, Основ’яно-Холодногірський, Основ’янський, Жовтневий і нарешті Новобаварський. Проте до сьогодні територія Новобаварського району поділяється на так звані «народні» мікрорайони, такі як Москалівка, Гончарівка, Новоселівка, Холодна гора, Баварія, Липовий Гай, Лідне, Пилипівка, Ясна Поляна, Григорівка. Ці назви не носять офіційного статусу, лише зберігають у собі особливу історичну родзинку нашого краю та допомагають орієнтуватися у місті.

/Files/images/vyistavki/Залопань1.jpg /Files/images/vyistavki/Залопань2.jpg

/Files/images/vyistavki/Залопань3.jpg /Files/images/vyistavki/Залопань4.jpg
Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ДОНЕЦЬКЕ ГОРОДИЩЕ

Чи відомо Вам, що на Карачівському шосе, у районі Пилипівки, знаходиться одна з головних історичних перлин Харківщини – історико-археологічний пам'ятник Донецьке городище. Історія городища, як давнього поселення, налічує кілька тисяч років і являє собою багатошарову археологічну пам'ятку епохи пізньої бронзи і ранньої залізної доби. У VI столітті до нашої ери на території Донецького городища були споруджені перше укріплення скіфського часу. В VIII-X століттях тут існувало ранньослов’янське поселення роменського часу, а згодом, поселення епохи Київської Русі. Городище мало незначні розміри і складалося з невеликого укріпленого дитинця, розташованого на вузькому мисі високого правого берега річки Уди. Біля дитинця були розташовані будинки, як наземні, так і напівземлянки. Археологи дослідили давні оселі і знайшли залишки віконних прорізів, дерев'яної підлоги, входи з облицьованими деревом сходинками, глинобитні пічі. Донецьке городище було розташовано на жвавому торговому шляху, тому воно поступово перетворилося у відоме на Русі м. Донець. Місто стало форпостом на південно-східній окраїні Київської держави, а також торговим центром Київської Русі та одним з пунктів Шовкового шляху. Археологічні знахідки свідчать про розвиток Дінця, в першу чергу, як великого ремісничого багатогалузевого центру. Матеріали, знайдені на території городища та селища, свідчать про металургійне, гончарне, злотницьке, ливарне ремесла. Жителі селища займалися землеробством, скотарством, обробкою каменю та кісток, а також виготовляли прикраси з янтарю.
Донецьке городище – це літописне місто, яке в 1186 році прийняло і вберегло втікача із половецького полону новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича, згадується у «Іпатівському літописі» та у «Слові о полку Ігореві». Донець був спалений монголо-татарами в 1239, однак життя на цих землях повністю не припинилося. Деякі археологічні знахідки та згадки про Донецьке городище, які зустрічаються в більш пізніх писемних джерелах – «розписах сторожових пунктів» часів Івана IV Грозного і «Книзі Великому Чертежу» 1627 року підтверджують, що ще в XIV столітті тут знаходилося якесь поселення. На думку сучасних археологів, Донецьке городище поступово переросло в Харківське і дало початок сучасному Харкову. Донецьке городище – найбільше городище раннього залізного віку Східної Європи, стоїть в національному реєстрі археологічних пам'яток України.

/Files/images/vyistavki/Донецьке городище (стар).jpg /Files/images/vyistavki/донецкое городище1.jpeg

/Files/images/vyistavki/Донецьке городище4.jpg /Files/images/vyistavki/Донецке городище2.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ПАРК КВІТКИ-ОСНОВ'ЯНЕНКА

Чи відомо Вам, що майже чотири століття існує в Новобаварському районі один з найстаріших парків Харкова. Розташований він на місці колишнього унікального садибного парку в селі Основа, так раніше називалася Москалівка. Належав маєток давньому дворянському роду Квіток. Це була найстаріша з садиб не тільки повіту, але і всієї губернії. Будинок у родовому маєтку Квіток був двоповерховим, цегляним, в готичному стилі, схожий на замок (будинок не зберігся). Саме там народився і прожив майже усе життя Григорій Федорович Квітка, звідси і його літературний псевдонім – Основ'яненко.
Там, де раніше була садиба, сьогодні парк, що носить ім’я нашого знаменитого земляка Г.Ф. Квітки-Основ’яненка – письменника, журналіста, етнографа, громадського діяча, засновника Харківського театру і театральної критики. Не маючи попередників, крім народних казкарів, Квітка створив українську прозу, став засновником нової української драми. Його повісті та історичні розповіді про Україну переведені на десятки мов світу, а п’єси «Шельменко-денщик» та «Сватання на Гончарівці» є візитівками українського театру. Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко – людина, що створила інформаційне середовище, в якому зберігалася і розвивалася українська мова, його твори стали енциклопедією Слобожанщини, невичерпним джерелом знань народного побуту, його звичаїв і традицій. Повісті Квітки були популярні не лише в Україні, але і далеко за її межами. Григорій Федорович своїми творами відкрив Україну Європі, розповів світу про українців, а саме про харків’ян, мешканців Москалівки і Гончарівки.

/Files/images/vyistavki/Квітка-Основ\'яненко.jpg /Files/images/vyistavki/Садиба Квіток2.jpg

/Files/images/vyistavki/парк Квитки.2.png /Files/images/vyistavki/парк Квитки.png

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ІНСТИТУТ ТЕРАПІЇ Л.МАЛОЇ

Чи відомо Вам, що саме в нашому районі працює єдиний в Україні науково-дослідний і клініко-діагностичний загальнотерапевтичний центр – «Національний інститут терапії ім. Л.Т. Малої НАМН України». Історія Інституту терапії почалася у 1980 року, з відкриття на проспекті Постишева (нині проспект Любові Малої №2-а) Республіканського кардіологічного диспансеру, на базі якого у 1981 році було відкрито Філію Українського НДІ кардіології імені академіка М.Д. Стражеска. Кардіологічний центр очолила Любов Трохимівна Мала – відомий вчений, прекрасний клініцист, організатор охорони здоров’я у Харківському регіоні. За її ініціативою в структуру кардіологічної допомоги населенню Харкова були введені бригади швидкої допомоги та реабілітаційні відділення в лікарнях і кардіологічних санаторіях. У ці роки в лікарнях нашого міста смертність від інфаркту міокарда була вдвічі меншою, ніж в цілому по Україні. Але справою свого життя Мала Л.Т. вважала створення української терапевтичної школи. У реалізацію своєї ідеї вона вложила увесь свій досвід, енергію, і головне – величезне бажання спасати і захищати людське життя. У 1986 році збулася її мрія, філію було реорганізовано в Харківський науково-дослідний інститут терапії, а у 1992 році, в один з провідних установ Академії медичних наук і Міністерства охорони здоров’я України – Український науково-дослідний інститут терапії. Колектив інституту проводив фундаментальні та прикладні наукові дослідження в галузі терапії, займався попередженням, раннім виявленням та лікуванням найбільш поширених хронічних захворювань внутрішніх органів. Ураховуючи загальнодержавне і міжнародне визнання діяльності Інституту, його наукові та практичні досягнення в галузі терапії, вагомий внесок у розвиток охорони здоров'я, у 2013 році Харківському науково-дослідному інституту терапії було надано статус Національного. З моменту створення і по 2003 рік Інститут очолювала Л.Т. Мала. Сьогодні Національний інститут терапії є науково-дослідним і клініко-діагностичним центром, який з честю носить ім’я засновника і першого директора, академіка, одного з організаторів української терапевтичної школи, Героя Соціалістичної праці, Героя України, почесного громадянина міста Харкова – Любові Трохимівни Малої.

/Files/images/vyistavki/Інститут терапії.jpg /Files/images/vyistavki/Інститут терапії2.jpg

/Files/images/vyistavki/Малая1.jpg /Files/images/vyistavki/Малая2.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


АПТЕКА №22

Чи відомо Вам, що першу аптеку в Харкові було відкрито у 1778 році, і була вона казенною та належала до слобідсько-українського приказу громадського опікування. Лише у 1810 році, більш ніж через тридцять років, відкрилася перша приватна (вільна) аптека. У середині ХІХ століття в Харкові працювало лише сім аптек, одна «казенна» і шість «вільних». У період з 1838 по 1864 роки у місті не відкрилося жодної нової аптеки.
З кінця ХІХ століття розпочався бурхливий промисловий розвиток Харкова, в місті були засновані великі заводи, прокладено Курсько-Харківсько-Азовську і Харківсько-Миколаївську залізничні магістралі. Розширення інфраструктури та збільшення персоналу на залізниці призвело до масового будівництва службових і житлових будинків та готелів. Харків став не тільки промисловим центром, потужний імпульс перетворенню Харкова на великий науковий центр дав Імператорський Харківський університет, в лабораторіях якого стали займатися справжньою наукою, а університетські фармацевти почали розробляти нові медичні препарати. Все це сприяло відкриттю підприємств по виготовленню ліків та розширенню аптечної мережі. У 1900 році у місті працювало вже дев’ятнадцять аптек. Однією з них, тринадцятою в Харкові, третьою на Катеринославській, стала аптека №22. Аптеку було відкрито у 1890 році (по іншим джерелам у 1891) у двоповерховому кам’яному будинку на розі вулиць Катеринославської №43 (нині Полтавський шлях) і Жандармської площі (вулиця Маршала Конєва). Будинок належав Ганні Тимофіївні Меньшиковій. Засновником аптеки став провізор Карл Сотерович Држевецький, а власником Абрам Соломонович Плотичер. Абрам Соломонович був досвідченим провізором, іноді він сам керував аптекою, але найчастіше наймав управителя. У 1904-1908 роках в аптеці працювало до 10 фармацевтів, у 1909-1911 роках – 12-14. Орендарем був молодший брат власника аптеки – Йосип Шлемович Плотичер. Відомо, що усе місто знало цю аптеку, як «аптеку Плотичера», вона була найближчою до вокзалу і стала своєрідною «візитівкою» міста. Після «жовтневого» перевороту аптеку було націоналізовано, вулиця Катеринославська отримала ім’я революціонера Якова Михайловича Свердлова, а «аптека Плотичера» – радянський номер 22. У наш час не багато аптечних закладів, відкритих у нашому місті у дореволюційні часи, зберіглося, деякі було закрито, інші використовуються не за призначенням, лише поодинокі існують до сих пір. Аптека №22 на Полтавському шляху №43 – рідкісний приклад довголіття, вона працює на тому самому місці, як і 125 років тому.
/Files/images/vyistavki/Аптека №22 (старе фото).jpg /Files/images/vyistavki/Аптека №22-2.jpg/Files/images/vyistavki/Аптека №22-3.jpg /Files/images/vyistavki/Аптека №22-4.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ПЕРША ШВИДКА ДОПОМОГА

Чи відомо Вам, що у вересні 1895 року, з заснування «Гуртка нічних чергувань» (згодом «Суспільство нічних чергувань лікарів у Харкові»), розпочалася історія харківської швидкої допомоги. Але нічні чергування лікарів не вирішували головного питання: надання медичної допомоги потерпілим безпосередньо на місці події, що особливо важливо в критичних випадках, і транспортування постраждалого до лікарні. За ініціативою Івана Миколайовича Оболенського – одного з видатних харківських лікарів-терапевтів, професора, завідувача кафедри Харківського університету, голови міського правління товариства Червоного Хреста, у 1909 році було створено «Товариство швидкої медичної допомоги». Завдяки коштам, які надходили від вступних і членських внесків, пожертвувань почесних членів Товариства та добровільних внесків громадян, 25 квітня 1910 року о 10:00 розпочала свою роботу харківська служба швидкої допомоги. Згідно запису у «Головній книзі для запису випадків подання допомоги», перший виклик надійшов вже о 12:53, і один з чотирьох лікарів відправився рятувати життя. 16 листопада 1910 року було затверджено Статут першої станції швидкої медичної допомоги, а її головним лікарем було призначено Миколу Олександровича Молохова. Спочатку станція швидкої допомоги не мала свого приміщення, для диспетчерської служби та персоналу на території Олександрівської лікарні (нині Перша міська лікарня) виділили кімнати у флігелі з телефонною лінією і приміщення під стайню. 3 червня 1912 року на Гончарівці відбулася урочиста закладка власної будівлі станції швидкої допомоги. Проект будівлі, у стилі еклектичного модерну, безоплатно виконав архітектор Валерій Євгенович Мороховець, будівельники також погодилися на мінімальну оплату, адже будинок зводився благодійним коштом харків’ян. Після завершення будівництва, 27 квітня 1914 року, на вулиці Конторській №41 було відкрито нову, пристосовану під Станцію швидкої допомоги будівлю. Тут жили перші головлікар і головний фельдшер, розташовувалася диспетчерська і стайня.
Напевне, багатьох здивує словосполучення «карета швидкої допомоги», проте перші бригади виїжджали за викликом саме на каретах, запряжених кіньми. З точки зору сучасної людини виїзд карети швидкої допомоги виглядав фантастично: поруч із кучером сиділи двоє санітарів, один з них тримав ліхтар, яким світив на дорогу, а інший – ручний дзвін, прообраз сучасної сирени. У кареті сидів лікар з ношами і ящиком медикаментів. Допомога була безкоштовною, однак у випадках, коли хворих доводилося транспортувати, передбачалася досить висока плата: у супроводі санітара – 10 крб, з лікарем – 15. З того часу, що б не було – війна, розруха, окупація, які б вітри не проносилися над країною, ні на день, ні на годину не зупинялась робота служби.
Будинок на вулиці Конторській №41 є пам’ятником архітектури. Сьогодні у цьому приміщенні знаходиться Харківське управління швидкої та невідкладної медичної допомоги. У 2000 році, за ініціативою працівників диспетчерської служби, було відтворено Музей швидкої допомоги, у якому зберігається безліч унікальних речей: інструменти початку минулого століття, фото карети швидкої допомоги (тієї самої, гужової), перші книги записів та один із найцікавіших артефактів – письмовий стіл першого головного лікаря служби. 23 квітня 2004 року на фасаді будівлі було відкрито меморіальну дошку на честь Миколи Молохова – людини, завдяки зусиллям якої сторіччя тому з’явилася ця служба, де пройшла більша частина життя цього чудового лікаря, де він працював до 1956 року, до своєї смерті.

/Files/images/vyistavki/Станція швидкої (старе фото).jpg /Files/images/vyistavki/Станція швидкої3.jpg

/Files/images/vyistavki/Станція швидкої2.jpg /Files/images/vyistavki/Станція швидкої1.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ПЕРША ВОДОНАПІРНА БУДКА

Чи відомо Вам, що на розі вулиць Москалівської та Рибасівської знаходиться цікава споруда – чотирикутна старовинна водонапірна будка, яку в народі називали «басейня». На той час свіжа вода у Харкові була рідкістю. Зі збільшенням населення необхідність у воді зростала, що особливо стало відчутно після відкриття у 1869 році залізної дороги, спорядження якої призвело до засмічення Карпівськіх джерел. По тодішнім розрахункам кількість спожитої містянами води складала не менше 100 тисяч відер на добу. Водопостачання міста знаходилося у руках водовозів, які брали воду з струмків та колодязів у різних частинах міста. Вода коштувала у середньому півтори копійки за відро. Біля першої «басейні», яку було збудовано на Москалівці у 1882 році, завжди було багато народу. Ціна за два відра води у цій водонапірній будці коштувала усього півкопійки. Згодом було побудовано багато подібних водонапірних споруд. З появою централізованого водопостачання будки було демонтовано, лише на Москалівці зберіглася перша водонапірна «басейня», яка має архітектурно-історичну цінність.

/Files/images/vyistavki/водокачка.jpg /Files/images/vyistavki/водонапорная.jpg

/Files/images/vyistavki/Басейня1.jpg /Files/images/vyistavki/Басейня2.jpg


Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.


ПОЛТАВСЬКИЙ ШЛЯХ, 11

Чи відомо Вам, що першу в нашому місті будівлю з залізобетонним каркасом було побудовано у 1913 році, на 15 років раніше будівлі Держпрому (1925-1928) – найбільшого у колишньому СРСР «хмарочосі» з монолітного залізобетону. Ця будівля є пам’ятником архітектури і знаходиться на червоній лінії південно-східної частини шестикутного скверу по вул. Полтавський шлях №11. Архітектурна перлина побудована в стилі модерн, якому притаманна відмова від прямих ліній і кутів, з пишнотою модерністських деталей, та використанням новітніх технологій і матеріалів. Цю унікальну будівлю побудовано за проєктом архітектора Бориса Миколайовича Корнієнка за технологією видатного вченого, випускника Харківського технологічного інституту, професора Якова Васильовича Столярова – засновника вітчизняної школи по залізобетону.
До 1917 року будинок по вул. Полтавський шлях №11 належав В.Г. Литягіну, в будинку розташовувався магазин «Картузный прибор» та готель «Бель-вю». Цей готель згадував Антон Павлович Чехов у своєму оповіданні «Юбилей». В радянські часи в будівлі розміщувалася Жовтнева районна рада, з 2011 року Адміністрація Новобаварского району.

/Files/images/vyistavki/П.Шлях, 11(старое фото).jpg /Files/images/vyistavki/П. Щлях,11 (со сквером).jpg

/Files/images/vyistavki/вул. П. шлях, 11-2.jpg /Files/images/vyistavki/вул.Полтавський Шлях,11.jpg

Укладач, директор Центральної бібліотеки імені І.Я. Франка Мунтянова О.Е.
Кiлькiсть переглядiв: 516

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.

Новини

Календар

Попередня Жовтень 2024 Наступна
ПВСЧПСН
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031